4. Руданський, через Драгоманова, стає посмертно письменником закордонним,
в 1870-их р.р.

А. Кримський, М. Левченко

Високооб’єктивна людина, М. П. Драгоманов не покривдивсь на слабого поета. Дякуючи не кому, тільки Драгоманову, початок «Іліади» Руданського таки побачив світ – 1872 р. в галицькім українськім журналі «Правда», під заголовком:

Омирової Ільяди пісня перва в перекладі Ст. Руданського – «Правда», письмо літературно-політичне, рочник 5, 1872, № 2 ст. 49 – 58, та № 3 ст. 98 – 105.

На жаль, «Правда» з такими труднощами доходила на Вкраїну, що Руданському (це і із «Споминів» Драгоманова виявляється) не довелося мати законну авторську втіху – побачити на власні очі своє писання: як воно виглядає надруковане?

Найближчого року Драгоманов, під псевдонімом Ukraino, вмістив у флорентійському італійському місячнику «Rivista Europea» (anno IV, Firenze 1873) статтю про літературний український рух на Вкраїні російській і на Вкраїні австрійській, під заголовком: «Il movimento letterario ruteno in Russia e Gallizia (1798-1872)». Там він згадав і за Руданського. Статтю Драгоманова зреферував того самого 1873 року Навроцький у львівській «Правді». Ми наведемо не по-італійськи, а попросту в галицькому перекладі Навроцького, той уступ із «Il movimento letterario ruteno», де сказано і про Руданського (Правопис трохи підтягаємо під наш наддніпрянський):

… «Від 20-35 літ рух літературний український стоїть у близьких відносинах з таким же рухом австрійських русинів… Оживаюча наново діяльність літературна на російській Україні (рівночасно з початком системи конституційної в Австрії) займила і Галичину. Українські писателі найшли другу вітчину: тут вони друкували діла, заборонені цензурою в Росії, як приміром «Пентатевх», «Євангеліє» (1871), «Псальми Давидові» і др. Пам’ять Шевченка осталась тут неначе б релігійним культом, святкована урочистими вечорами, котрі патріотичне руське товариство уряджує щороку, в день його смерті, ві Львові (тут іменно визначаєсь патріотичною діяльністю товариство «Бесіда»), Перемишлі, Відні.

В газетах і журналах перепечатувались статті петербурської «Основи», а коли сей журнал перестав виходити, друкуються нові літературні твори малоруські в галицькім журналі «Правда». Із тих новин спімнути треба іменно оповідання молодого писателя п. Нечуя, особливо ж оповідання «Причепа» (котре названнє п. Ukraino італіянам переводить: «І parasiti»); представлене тут життя двох чесних, трудящих родин українських, одна – убогого священника, друга – міщанська, котрих щасливий бит знищило супружество з особами польської шляхти, принесшими я собою намагання і пересуди аристократії і невважання праці (1868). Окреме видання новел Нечуя вийшло недавно. З новин поетичних і з белетристики, друкованих в посліднім рочнику «Правди», стоїть спімнути: переклад першої книжки «Іліади» Руданського [підкреслення – моє А. Кр.] і оповідання незвісного автора, напевно початкуючого: «Лихий попутав», історія дівчини-сироти, написана не з великою вправою, але з великим почуттям дійсного життя і з талантом обсерваційним».

[«Правда», письмо літературно-політичне, Рочник VI, 1873. ч. 15 (16 / 28 вересня), ст. 531].

Трьома місяцями пізніш «Правда» (1873, ч. 21-е, 13 / 28 студня, ст. 727), у відділі «Новинки» подала жалібну оповістку (правопис не змінюємо):

Степан Руданский, перекладчик Иліади, Енеіди и. и., автор многих оригінальних поезій, поміщуваних в Петербурскій Основі 1861 і 1862 р., умер в Ялті у Кримі, де яко городський лікар проживав. Українська література втратила в нім талантливого и трудящого писателя, котрого пера еще много красних плодів мож було надіятись.

Вічная єму пам’ять!

Похвальний вислов: «автор многих оригінальних поезій, поміщуваних в Основі 1861 і 1862 р.» безперечно мав підкреслити собою редакційну прихильність до небіжчика. Але з другого боку ці самі слова свідчили, що редакція галицької «Правди» може не мала й змоги прочитати петербурську «Основу», або, що найменше, не пам’ятала вже її: бо в «Основі» було видруковано всього шість поезій Руданського (цифра, яка будь-що-будь не підходить під термін «многі»), та й тії шестерко поезій друкувалися в «Основі» тільки 1861 року, не 1862 р.

Місяця й дня смерті Руданського ця посмертна оповістка в «Правді» не мала спромоги зазначити точно: настільки тоді нерегулярні, невпорядковані і нелегкі були зносини Львова з російською Україною. (Руданський помер в Ялті 21 квітня 1873 р, а оповістка в «Правді» з’явилася вже аж перед Різдвом).

Отак, самісінькою оцією короткою й неточною оповісткою, спромоглася львівська «Правда» пом’янути свого вмерлого співробітника. Вже аж за три місяці, вже 1874 р., змогла «Правда» в відділі «Літературні звістки» подати своїм читачам ще от який додаток до торічньої посмертної оповістки:

«Доносять нам з України, що одшукались і останні 12 пісень перекладу Іліади Ст. Руданського, хотя у першій, ще не зовсім обробленій формі. Так наша література мала б вже цілий переклад Іліади. (Перша пісня цього перекладу була надрукована у «Правді» за р. 1872). Також знаходиться між оставшими по пок. поеті паперами, крім зганеного вже нами перекладу 1-ої книги Енеїди і досить многих оригінальних поезій, переклад «Демона» Лермонтова».

(Див. «Правда» 1874, ч. 3-те, 1 / 13 марта, ст. 123).

Згадану (чи, по-галицьки, «зганену») літературну спадщину Руданського «Правда», протягом найближчих трьох-чотирьох років, почасти й видрукувала на своїх сторінках, а саме:

1874. Наука («Дочекався я свого святонька») – Правда 1874, ч. 4 (19 / 31 марта), ст. 145 – 146.

Енеянка. Пісня перва (vv. 657 – 756) – Правда 1874 ч. 5 (9 / 21 цвітня), ст. 193 – 196. Перед перекладом дано од редакції петитну примітку:

«Поміщаємо яко пробу перекладу Віргілієвої Енеїди отих 100 віршів, остатних 1-ої пісні. По нашій гадці сам переклад гарний, тільки що автор без потреби відступив від форми первотвору, дактилічного гексаметра, котрий дав би ся дуже добре ужити в нашій мові. Ред.».

1875. Іліади Гомера збірка третя [Другу пісню «Правда» проминула, не друкувала.]. Вільний переклад Степана Руданського – Правда 1875, ч. 1 (3 / 15 січня), ст. 3 – 8; ч. 2 (18 / 30 січня), ст. 41 – 45; ч. 7 (3 / 15 цвітня), ст. 249 – 252.

Іліади Гомера збірка шеста [Четвертої пісні Іліади «Правда» совсім не друкувала, п’яту – видрукувала потім, пізніш од шостої.] – Правда 1875, ч. 14 (18 / 30 липня), ст. 545 – 547.

Демон. Поема Лермонтова. З великорускоі мови переложили Руданський и Гетманець – Правда 1875, ч. 19 (3 / 15 жовтня), ст. 745 – 749; ч. 20 (18 / 30 жовтня), ст. 785 – 789; ч. 21 (3 / 15 падолиста), ст. 825 – 829; ч. 22 (18 / 30 падолиста), ст. 865 – 868/

1876. Гомера Иліади збірка п’ята. Вільний переклад Степана Руданського – Правда 1876, ч. 1 (15 / З січня), ст. 3 – 7; ч. 2 (30 / 18 січня), ст. 45 – 49; ч. З (15 / З лютого), ст. 85 – 89.

1877. Гомера Иліада, збірка се а. Вольний переклад Степана Руданського – Правда 1877, ч. 2 (31 / 19 січня), ст. 41 – 46; ч. З (3 / 15 лютого), ст. 81 – 86.

Збірка осьма – Правда 1877, ч. 10 (31 / 19 мая), ст. 353 – 359; ч. 11 (15 / З червця), ст. 401 – 407.

Збірка дев’ята – Правда 1877, ч. 16 (30 / 18 серпня), ст. 593 – 598; ч. 17 (15 / З вересня), ст. 633 – 637; ч. 18 (30 / 18 вересня), ст. 673 – 679.

Сказати, щоб редакція «Правди» дуже квапилася видавати на своїх сторінках літературну спадщину Руданського, ніхто живовидячки не зважиться: адже надрукувати з Іліади тільки шість пісень протягом чотирьох років 1874 – 1877 – це аж надто небагацько. Видно, що малий обсяг «Правди», яка виходила тільки раз на два тижні тоненькими зошитами та й повинна була відзеркалювати собою не тільки літературне, ба й політичне життя галицьких русинів, приневолював редакцію не надто розщедрюватися на місце для більше ніж незлободневної «Іліади».

Драгоманов у своїх «Австро-руських споминах» (у нас ст. 41) різко підкреслює:

«Редакція Правди довго уперто не хотіла печатати Іліади Руданського, а коли після многократних запитань (між іншими і через мене) почала печатати, то з переривами, по правді досадними».

Тонкий знавець галицьких відносин і галицьких діячів, Драгоманов не вагається навіть дати своє (може й надто суворе) пояснення правдянській неохоті проти Руданського:

«Цю упертість Правди і ці перерви не інакше можна пояснити, як тим, що редакторам Правди були більше до смаку псевдокласичні і мертві твори їх самих та їх львівських приятелів, ніж проста праця Руданського».

Тільки ж, на оборону галицьким редакторам «Правди», тепер безсторонньо можна сказати, що, коли б справа йшла не про таку стародавню річ, як «Іліада», а про новіші, оригінальні поезії самого Руданського, то, дарма що вони зовсім-зовсім «прості», а навряд чи були б коїлися од галичан надто довгі перерви в їхньому опублікуванні. Адже ми бачили, що всі тії, більше-менше оригінальні, вірші Руданського (нечисленні, шестерко), котрі була подала 15 тому літ петербурська «Основа» 1861, не переставали та й не переставали передруковуватися в Галичині дуже охоче, особливо «Гей- гей, воли!» Ба навіть і за тих часів, про які оповідає Драгоманов, а саме 1875 р., оте «Гей-гей, воли!» знов з’явилося в галицькій пресі – в дитячому журналі «Ластівка»:

Ластівка, письмо для русской молодежи, Львові. 1875, р[ок] VII, издае и отвічае за редакцію Михаил Клемертович. Руданського «Гей-гей, воли!» вміщено в № 22 – 23.

Протягом чотирнадцятьох літ видруковано в Галичині цю поезію Руданського вже в четвертий раз.

Примітки

Подається за виданням: Кримський А., Левченко М. Знадоби для життєпису Степана Руданського. – К.: 1926 р., с. 66 – 70.