Найбільше щастя

Улас Самчук

Але ось одного вечора, перед самими жнивами, появився і батько. Здорожений, брудний. Їхалося довго й невигідно, у найгірших вагонах, туди й назад на своїх сухих харчах, лише вряди-годи взялося десь ту склянку чаю, щоб сухе горло промочити. І був невдоволений. Проїздив гарма-дарма стільки грошей, але мовчить. Краще про це не згадувати, бо після від Насті не відчепишся. І так прогризла вона йому голову за ті вічні поїздки. Знов приходили люди послухати, як то воно там у тій кацапщині і знов Матвій усе то дуже ганив, нічого йому там не сподобалось, ні поле, ні природа, ні села, ні господарка. Знов спав у кацапа, де його цілу ніч гризли блощиці.

– Ні, ні, – казав. – З таких господарів не буде…

Але Знахорцеві все то більше сподобалось і він навіть почав збирати бажаючих переїхати туди на життя… Настя, розуміється, ще і ще раз забожилася і заклялася, що нікуди її з цього місця «він» не потягне. Тут гарно, тут добре, тут найкраще. Вона ходила он до Почаєва, ішли три дні, а такого місця, як тут, ніде не бачила.

Зовсім близько підступили жнива. Жито зовсім половіє, а пшениця, хоч ще й зелена, одначе її колос уже набряк тугою силою дородного зерна. Були зливи, громи, блискавиці, і місцями вони наробили шкоди. У самого Матвія вилягло від того багато пшениці. Хоча ті зливи і ті громи дуже подобались Василеві, Володькові, Хведотові. Як приємно, коли, наприклад, на твоєму власному подвір’ю стоять цілі озера і ти можеш досхочу дріпатись у них, а потім, як чудово, коли ціла природа втихомирюється, а в городі на розквітлому маку стоять і переливно горять, величезні краплини прозорої води. А які після того ранки, яка соковитість і яка духманна яскравість. Шкода лишень, що такого ранку так гарно спиться, так солодко і так блаженно, коли ніякі сили не можуть вплинути, щоб звести людину зі сну.

Але одного разу знайшлася сила, що зірвала Володька раннім ранком ще до схід сонця на ноги. Ще темнувато. Сонце ще за обрієм, десь там за лебедським зрубом, на шпоріші подвір’я, на городі і на всьому довкруги роса. Над лугом і річкою стоїть білий туман.

Володько ще спить побіч Хведота на соломі в клуні, спить міцно, як і кожного ранку, майже нечуйно, нерухомо, ніби він неживий і враз його будять. Роздер сонні очі – перед ним батько.

– Уставай, як хоч, – каже батько, – поїдемо до Острога.

– Що?!! – вирвалось у Володька. – До Острога?

Ні, ні. Може це він спить далі і йому сниться. Володько не вірить. Таке щастя! Таке шалене щастя! Але батько наглить: – Ну, ну! Уставай, вставай! Поїдемо.

Володько як стій зривається, ніби його опечено. То ж Остріг місто. То ж Володько там ще не був. То ж там великі будинки з такими, як наші двері, вікнами, то ж там мощені дороги, гладенькі хідники, крамниці з блискучими вікнами повні всякої всячини, то ж там казарми і марширують москалі… І пани там такі дивні і незрозумілі, що так «не по-нашому» балакають і носять такі чисті і гарні одяги.

І все це Володько буде бачити! Він миттю зірвався і треба було одної хвилини, щоб бути готовим і щоб сидіти на вимощеному сухою конюшиною возі. Усі хочуть їсти, усі снідають, але Володькові ніяка їжа не навмі. Він сидить на своєму возі і лише боїться, щоб батько часом не роздумав і не скинув його, бо воно й таке бувало.

Їхати до міста – для Володька найбільша радість. Скільки б разів не їхав батько до Мизоча, Володько завжди «канючить», щоб і його взяли. Але рідко його бажання сповнялися. Бувало, коли він ще був «меншим», він дуже вперто просив його взяти.

– Тату! Візьміть, візьміть! Я буду вам на возі сидіти. Я не буду нікуди йти, – морочить малий.

Батькові набридне це, він мовчить, Володько думає, що «вони вже погодилися», він сідає на віз, коні запрягаються, ось-ось і віз рушить. І враз батько, ніби пригадує собі Володька, оглядається і каже:

– Злазь!

Володько – весь переляк, але не злазить.

– Злазь! кажу тобі.

Володько вагається. Тоді батько бере батога і так смикне хлопця, то тому аж зашквачить десь там поза спиною… І тоді він летить униз, мов куля і немає часу навіть плакати, лише його серце сильно б’ється і жаль заливає думку…

Володько добре пам’ятає ці випадки, а тому він уже ніколи не настоював, щоб їхати. Він лише десь там далеко в собі мріяв про це і не вірив, що колись та мрія сповниться.

І ось вона сповнилась. Він сидить на возі і на цей раз батько нічого йому не каже, лише мати чіпляється, щоб щось поїв, бо куди ж так у дорогу далеку рушати. Але Володько їсти не хоче і не може, він цілком виразно заявляє:

– Я, мамо, не хочу ще їсти! – викрикує він з виразом, щоб дати йому святий спокій.

Батько виводить з хліва за гриву, один за одним, коні, впрягає їх у шлеї, насаджує нашилники, надягає віжки. Мати виносить і вмощує в конюшину кошичок яєць, якогось півня, ще щось із льоху.

Сама вона сьогодні не їде, їй тяжко та й дома мусить хтось зі старших лишитися. І коли все то полагоджене, коли віз намощений, аж тоді Володько певен, що він таки нарешті «їде до Острога». Переживає це надзвичайно, бачить усе до подробиць. Ось рушив з двору віз, ось він виїжджає з маленького пагорбка на дорожину, крутий поворот уліво, праве переднє колесо зачіпає овес сусіднього поля, груба маточина колеса торкає стеблини і стрясає з них росу. Мати проводить їх аж на дорогу, хвилинку стоїть з випнутим животом і, здається, молиться.

Володько сидить ззаду на мішку з оброком. Він міг би сидіти і спереду, біля батька, потім він туди й пересяде, але поки що йому тут цікавіше, він може краще все бачити, може вертітись, обертатись, соватись, і ніхто не буде йому дорікати. Йому видно лише спини і вуха коней, що спочатку йдуть хода, потім батько торкає їх злегка батіжком, зади коней починають танцювати, колеса воза починають вертітися швидше, драбини воза починають глухо деренчати.

Їдуть так далі і далі, минають поля, Володько знає кому котре належить, це ось Михалкове, то знов Григорчукове, далі Михтодове. Межі зарослі різним квіттям, далі нижче луг, трава скошена, зеленіє нова, туман криє те місце де тече річка, пахне болотом, в’ялою лепехою, диким коситинем. Десь там попід заставською сосниною кричать качки.

Куций драбинячок деренчить далі, минають долину, що ділить дерманське від лебедського, минули криничину з купкою вільх, з якої вони беруть воду, минають три старі, залишені для насіння, сосни, що колись стояли на взліссю, а тепер серед поля, під пагорбком, ніби три сироти викинуті на призволяще. І коли вибрались на пригірок, звідки видно вже Лебеді, їм назустріч із-за кучерявих садочків, вийшло величаве, округле світило, що почало швидко підноситись. Коні біжать бадьоро і пирхають.

– Здоров, здоров! – примовляє до них Матвій, а коні прихають далі, ніби їм те привітання подобається.

Минають Лебеді. Крім греблі і млина, нічого цікавого тут нема. Ославлене стависько і став, де колись кублились лебеді, зовсім змаліли і ще менші, ніж у того мельника чеха. Біля млина видно оббілених борошном людей, знайшлись і знайомі.

– Ей, дядьку Матвію! Куди їдете? Дай-бо-здоровля!

– Трру! – зупиняє Матвій коні. – Та до города. Пора ось така, а тут серпа нема путнього.

– Що там у вас доброго? Чув, що кудись отуди їздили?

– Та їздив.

– І що ж там бачили?

– Ет! Нема про що й говорити.

Говорити б воно знайшлося про що, та ось сонце підіймається, а дорога ще далека. Матвій торкає коні і ті йдуть. Їдуть далі, поля, глибока дорога, потім з обох боків висад, це вже тракт, якийсь, кажуть, граф висадив оті дерева – берези та осокори, що поросли такі здоровенні. Потім їдуть старим, дуже густим лісом.

– Тут, – оповідає Матвій, часом буває людей переходять. Ого! Володько знає, що це значить «переходити». Є то такі люди, що нападають і забирають, що їм подобається, а часом навіть убивають… Це дуже цікаво…

– А отуди, показує батько батогом на гущавину, – Верхів. Коли виїдемо вище з лісу, буде видно церкву…

– А чи далеко ще до Острога? – йитає Володько.

– О ще шмат… Ось виїдемо з ліса, а там хутори… – каже батько.

І коли доїхали до тих хуторів, він знов зауважив:

– Бачиш? Самі хутори. А я ще знаю, як і тут був ліс. Бач, як народ множиться.

Володькові страшенно подобається, що батько з ним так, мов би з дорослим, розважає. Він дивиться на всі боки, бачить чепурні хати з вишневими садками, іноді зустрінеться хтось із людей, якась баба у червоній хустці, криниця-журавель з довгим коритом, біля нього віз із кіньми, баба з відрами, наливає пузату баньку водою, ідуть дівчата із серпами, на що батько одразу зауважив:

– Бачиш? Тут уже, видно, жнуть. А воно тут завжди жнива скорше ніж у нас…

Далі знов поля і гайки, сонце піднялося і починає припікати, на коней падають гедзи, за возом лишається хмаринка куряви, що поволі скочується вліво і осідає на землю.

Володько знов і знов питає чи далеко ще до Острога, батько терпеливо відповідає, що «ще шмат».

– От як виїдемо за отой гай почнеться «соша», а там і до города не далеко…

Соша? Цього ще Володько не бачив. Що це має бути? І дійсно доїхали до соши. Володько дивується, є то дорога вся вимощена камінням, і як тим людям хотілося все то робити? А їхати по ній не дуже добре, тарахтить сильно і так трясе, що мало печінок не витрясе. Володько терпеливо все то зносить, бо їхати таким усе-таки дуже цікаво.

Десь тут незабаром має бути й місто.

– Дивися, дивися! – каже батько і показує батогом перед себе. Володько дивиться і бачить, як один молодий панич їде насупроти машиною на двох тільки колесах. Володько вже таке бачив біля монастиря, але все-таки його то дуже цікавить. Йому дивно, як то так, що той крутить лише ногами, машина біжить на двох колесах і не перекинеться.

Порівнявся з возом, задзвонив і поїхав далі. Володько довго проводить його поглядом, дуже вдоволений, що побачив таке, буде що оповісти Хведотові. Також цікавлять його оті стовпи, що стоять здовж дороги і ті дроти, що на них висять. Коли проїздиш біля такого стовпа, він гуде, ніби на тих дротах виграють. Володько вже чув, що по тих дротах «шлють телеграми» і йому дуже кортіло побачити, як то ті телеграми біжать по них. Але стільки він не задирав голову, скільки не дивився, йому не пощастило побачити ані одної такої штуки. Дуже шкода. Тепер саме ніхто, видно, не слав телеграмів.

І чим воно ближче до міста, тим більше несподіванок. Ось вже почали не лише люди, але й пани появлятися. Он іде один, у черевиках і палицею помахує, штани білі, піджак темний – гарний панок. Дещо далі нагнав їх фаєтон, запряжений блискучими, стаєнними кіньми, у фаетоні якісь великі пани, колеса тоненькі і блискучі, що здається ось-ось розсипляться. Але вони крутяться, котяться далі, блищать на сонці, мов зі скла.

І нарешті місто, і виросло воно нагло, ніби з-під землі. Перш за все цілий ряд великих, кількаповерхових будинків, зовсім один на один подібних. Батько пояснив одразу, що то казарми і що там живуть «москалі». Це Володька дуже цікавить, бо він любить дивитись на москалів… Але й без того тут є що дивитись. Баби з величезними кошиками на коромислах спішать одна за одною, ніби навперейми. Підвід усе більшає і більшає.

Отам далі стоїть вусатий, у чорному одязі з блискучими гудзиками, чолов’яга з шаблею при боці і якимись плетеними шнурками через плече. Володько ще такого не бачив, а батько пояснив, що то «городовий». Володькові цікаво знати, що він тут робить, але цього вже він не питає. Володько лише старанно, зо всіх боків його оглянув і досить налюбувався. Чоботи має добрі, холяви блискучі, аж мінить. Він йому подобався.

Їдуть біля казармів, Володько весь там. Бачить багато москалів, ходять, марширують, такі гарні, такі виструнчені. Володько зовсім не мав би нічого проти й самому бути таким москалем. Батько дещо пояснює, тикає в той бік батогом.

– Он, бачиш, старший? То офіцер. Він командує. А там он причиндалля всяке. Стіна висока, рів, драбини. Москалі мусять на то лізти, перескакувати, дряпатись. Котрий не потрапить – дістане одразу. Все то для війни.

Хм… Володько дивується. Йому незрозуміло навіщо все то для війни… Він бачив війну на малюнках, там б’ють, рубають, стріляють, але… І він міркує і одразу пригадує:

– А тож на війні беруть фортеці! Ідуть на штурм… Ага! Він уже розуміє.

Місто. Скільки тут привабливого і цікавого. Як тут, мабуть, приємно ходити по отих рівних доріжках, а які тут хати, які он балькони, які вікна, які двері. І скрізь якісь образки, папери, скрізь щось написано. Володько намагається все то прочитати. «Штатскій і воєнний портной І. Цімерман». «Салон дамскіх мод – Роза Шапіро». «Ресторан Кієв». «Заєжжій двор – Іцко Цукер». А як тут гамірно, скільки грюкуту, як усі голосно говорять…

Підводи їдуть одна за одною поволі, іноді зупиняються. До них підходять жиди і щось торгують.

Ось і до Матвієвого воза підходить стара жидівка у хустині з великою, темною плямою на тімені. Ніс у неї подібний на кривульку, губи розтяжні, широкі, у кутках заслиняні, голос скрипучий.

– Хазяїн! – гукає вона. – Що маєте продати?

– Яйця, – байдуже, не дивлячись на неї, кидає Матвій і їде далі.

– Ну! Стійте-но! По чому хочете? Покажіть! – цупотить вона за возом, вчепившись сухою рукою за полудрабок.

Володько розглядає її, але Матвій не звертає на неї найменшої уваги.

– А! – байдуже кидає він. – Усе одно не купиш.

Це ніби обурює жидівку.

– Ну, чому не купиш? Що значить, не купиш? Бодай мені стільки літ жити, скільки я вже купила, щоб я мала стільки грошів, скільки я вже купила яєць. Стійте! По чому хочете? Ну, чого ви, хазяй, так поспішаєте, хай мені руки відлетять, якщо ви там далі продасте краще?

– По дві копійки даси? – перебиває Матвій її лемент, не зупиняючи коней.

– Ой-вей, мені! По дві копійки! Ви жартуєте зі старою жидівкою, я вже не молода. Жартувати – чому б ні, але жартують з дівчатами, молодицями…

– Ну, то йди собі до чортової матері! – рішуче висловлюється Матвій. – З тебе, видно, купець, як з моєї жінки попадя. Хоч щоб сперезав тебе батюгою?

– Ну! Хазяй! Чого ви такі? Станьте! Хай мене Бог скарає, коли вам хто дасть по дві копійки. Де видано, щоб у цю пору хтось платив за яйце дві копійки? Ниньки дві копійки – гріш, дві копійки на дорозі не валяються. Берете за дві – три гроші?

– Не морочи мені, Рухльо… – і тут Матвій додає негарне слово.

Він і говорити не хоче, їде далі, але жидівка вже помітила і півня. Це змусило її ще сильніше залементувати, вона ще міцніше вчепилася за полудрабок, жовта, ніби копчений оселедець, рука вже лізе до коша, розгортає полову, пробує яйця, мацає півня. Матвій їде далі, оглядається, обіцяє «сперезати її батюгою череззауш», посилає її «до сто чортів», до «чортової матері», але то мало йому помагає.

Жидівка вже не відстає, щось трохи набавляє, встигла вже переклясти себе, свої руки, свої ноги, своїх дітей, свою рідню, як що вона заробить на тому хоча гріш. Вона купує на страту, зовсім на страту, вона дає йому нечувану ціну, от хай її грім заб’є, як що це не так. Матвієві це набридає, він щось спускає, він готовий віддати яйце за три гроші, а тепер, як вона не хоче, хай іде собі, бо їй-богу, він уже не жартує.

Жидівка починає вірити і снажиться виторгувати бодай пару грошів на копі, вона вже дає п’ять злотих і грошів двадцять за копу, а Матвій хоче рівно шість злотих і ні гроша менше. Ну, вона ще накине два гроші і хай вона не доживе до шабасу, коли то варто більше.

– Ну, вже бери – хай тебе халєра, – резюмує Матвій і зупиняє коні. За цей час устигли доїхати сливе до середини міста. Починається рахування, спочатку яєць, після грошей. Жидівка оглядає кожне яйце, декотре проглядає на сонце, Матвій пильно за нею слідкує, щоб «клята» не общитала.

– А що хочете за півня? – питає одразу.

– Ти-но плати за яйця, а там будемо говорити за півня.

Жидівка виймає з глибокої, заяложеної кишені, великий гаманець-пулярес і тремтячими руками відлічує срібними й мідяками п’ять золотих і двадцять два гроші, тобто вісімдесят шість копійок, подає їх Матвієві, той ще раз перелічує, ховає до вузлика, а після починається вперта і довготривала боротьба за півня.

Жидівка знов клене себе, знов безупину лементує, Матвій знов лає її, знов обіцяє сперезати її батюгою, жене до ста чортів. Жидівка тим не ображається, приймає то як належне до продажу і по довгому торзі годяться на сороківку і грошів двадцять. Пів рубля, що його вперто домагався Матвій, ніяк не можна вдержати, натомість жидівка дійшла до цієї суми від одного золотого, осудивши нещасного півня геть до щенту, що вона, либонь, купує самі кості та пір’я і хай вона ще сьогодні «своїх дітей не побачить», коли вона не втратить на ньому половину.

– Чорти тебе не візьмуть, – зазначує цже спокійно Матвій і ховає свої сороківки. А від’їхавши далі з полекшою сказав: – Слава Богу, що позбувся клопоту.

Терпіти не міг возні з яйцями та курми – бабське діло.

А Володько весь час уперто слідкує за цією боротьбою. Він весь у душі на боці батька і його нехіть до жидівки дуже виразна. Він майже переконаний, що «та клята» їх усе-таки обдурила, що ті яйця і той півень коштують значно більше, але він мовчить. Не його діло до цього втручатися. Він ось уже не встигає на всі боки озиратися, щоб усе бачити, щоб нічого не пропустити. Усе тут йому подобається і як було б добре і собі тут жити. І крамниці, і люди, і панночки такі делікатні, спіднички на них такі тоненькі, аж прозорі, і черевички маленькі на маленьких ногах і жебонять вони, мов би малі діти, такими тоненькими голосочками. Очі хлопця хочуть усе обняти, але хіба то можливо?

Доїхали до великого мосту. Знов нове. І сам міст, і ріка широка, якої ще ніколи не бачив, далі мури з вежами видно. Батько не має часу всього того пояснити, тут треба пильнувати, щоб ні на кого не наїхати, але все-таки тицьнув батогом на мури і сказав:

– То замок князя Острозького. А це ось річка Горинь. До неї отам далі в Рівному і наша річка впадає.

О, Володько вже чув про того Острозького, це, либонь, той самий, що ото їхав тим конем і на нього дикий вепр напав і що він збудував монастир у Дермані. Його образ з «частинкою мощей» висить у тому монастирі…

А Горинь річка широка і гарна, так от вона де, у ній, мабуть, і риби безліч, але напевно б і втопився одразу, дна зовсім не видно.

Переїхали до Нового міста і зупинилися на торговиці. Тут уже безліч підвід, що годі пройти, скрізь снують дядьки, жиди, галас неймовірний, погано пахне і духота нестерпна.

Матвій закладає коням опалку і одразу відходить. Володько мусить сидіти на возі і пражитися на сонці – приємність абияка, але він не нарікає. Він знає, що за щось його мусять із собою брати, що їхати так даремно для самої приємності йому не належиться. І як звичайно в таких випадках, тут стільки цікавого, що й немає часу сумувати. Вози, коні, дядьки, хтось приходить, хтось відходить, там щось торгують, б’ють долонею в долоню, клянуться, божаться, розходяться, знов сходяться. Усе то полонить Володькову увагу, все то його дуже цікавить.

А по довшому часі приходить батько, обвантажений двома фабричними серпами, новою косою і ще якимись пакуночками. Володько дістає своє – велику, за три копійки, французьку булку. Його радості немає меж. До Матвієвого воза починають сходитися дядьки, оглядають серпи, випробовують косу. Серпи знаходять добрими, а косою довго по черзі подзвонювали об обруч колеса і думки їх розходились. Одні казали, що «нічого собі», інші знов, що «здається зам’яка».

Матвій казав:

– Яка є, така є. Косу і жінку не вгадаєш.

– То, знаєте, найлуче купувати косу у кацапа. Я, бачте, ще позаторік купив, скісок один лишився, але тне, як бритва, – говорить один.

– То як попадеш, – говорить другий. – Я, було, також купив у кацапа, а покосив трохи і викинув. Ніби з бляхи.

Довго говорили про серпи та коси, хто де і коли купив, як купив і що купив, згадували старі ковальські серпи, які то вони були добрі, зовсім не те, що тепер ота фабрична тендита. Хтось при тому і ковалів-циган згадав, що вони, мовляв, виробляли найкращі серпи і що з них взагалі були ковалі добрі.

І наговорившись уволю – розходяться. Матвій з Володьком полуднають – чорний, житній хліб, свіжі, малосольні огірки і по шматку старого сала. Свою булку Володько береже, він має привезти її додому і похвалиться нею Хведотові. По полудні Матвій одразу здіймає опалку, гнуздає коні і вони їдуть додому. Дорога не близька – двадцять верстов, до вечора ледве доплужаться. По дорозі біля річки напувають коні. Володько знов весь увага, але тепер його дещо турбує булка, йому дуже кортить її спробувати і по часі він відриває від неї шматочок – навіть не було видно. Але булка так йому смакує, що їдучи далі, він усе щипає і щипає поки з неї лишився тільки малий кусник, що його навіть соромно везти додому. Він так і не привіз нічого і лише на другий день похвалився Хредотові, що він самий з’їв цілу велику булку.

І взагалі після цієї поїздки Володько стає розумним неймовірно. Він там стільки того бачив, що в цілому Дермані ледве хто міг більше чогось бачити і Хведот прсто чудується, як його у світі є стільки всілякої всячини і як то все можна пам’ятати. А Володькові довго ще марилось місто, воно навіть йому снилось, а дещо згодом він почав морочити маму, щоб купити йому такого кашкета зі звіздою, як то він бачив у того городовика, хоча це його бажання ніколи не сповнилось.

Жнива видались добрі, жито вродило та й пшениця була не кепською, от хіба дещо вилягла. Настя в тяжі, а тому прийшлося кликнуть дівчат. Коли воно дещо поліпшиться, коли засіки заповняться зерном, а кадуби борошном, коли в бодні появиться дещо скоромного, тоді воно і дихати легше і може тоді, думала Настя, і «він» дещо втихомириться і залишить оті свої поїздки хто-зна де по цілому світі, хоча вона добре знає, що «його» не переговориш і не перепреш і що «він» задумає те і зробить.

А воно тут не так-то вже і зле. Маємо ось і хліб, і до хліба, правда, воно прийшлося стягнутись дещицю, зате ж десятина поля є, аби Бог дав, людоньки, здоровля, а решта – фрашки. От одно: трохи далеко до тієї церкви, а дітиськам до школи, але людина собі міркує, що коли можеш піти до церкви – піди, а не можеш – візьми та стань перед образом дома і помолися від щирого серця і думаєте – Бог не почує? Почує. Скрізь почує. Принаймні, я так, дурна, нетямуща баба, міркую.

Так дійсно міркувала «вона», але інакше міркував той «він». Вродило-то вродило, але не на те він має тверді руки і на в’язах голову, щоб засісти з жінкою в запічку і тари-бари розводити. Землі, як не кажи, мало, а діти ростуть – розірвуть, рознесуть по куснику і що то вони скажуть, що ми їм не лишили того більше? Треба і якийсь будинок прибудувати, і худобину прокормити та й жебраком вічно не може людина бути. А тому не дай собі спокою, не оплутай неробством, не ляж колодою, хай ти, як день так ніч, трудишся, міркуєш, дбаєш, шукаєш і тоді Бог тебе благословить, бо ж недурно сказано – хто шукає – знаходить, хто стукає, тому відчиняють.

далі в Рівному – річа Устя, яка починається у Дермані, протікає через місто Рівне і впадає у Горинь далі на північ, у містечку Оржеві.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1965 р.,] т. 1, с. 214 – 226.