«Западенна Тилявка»

Улас Самчук

Спочатку долиною, поміж заставською сосниною та лебедським зрубом, повільно хвилею котився перший, легкий, весняний туман. Потім небо над лебедським пригірком легко зарожевілося. Кущ вільх, що над криницею з кадубцем, звідки Матвіева родина черпала воду, чітко зарисувався на рожевому тлі. Запищала якась пташина. Лугом повійнув вітрець, похитнув купками жовтих, болотяних квітів і шпичаками прибережних очеретів.

Хутір Матвіїв спить. Довгий будинок хати разом з хлівом для худоби. Навпроти такої ж довжини, рівнобіжно над дорогою клуня на мурованих з каменю стовпах. Упоперек від городу свинюшник, дровітня і хижка. Двері клуні наростіж відчинені. Серед двору стоїть надовго розворений віз. На подвір’ю розтрушено солому.

Першою прокинулась Настя. Вона одразу збагнула, що всьому кінець і що зайво далі перечити. Вона це знає вже давно, але ще вчора здавалось, що ще не все страчено. Устала і вийшла на двір.

Ах, ранок! Який ранок! Сонце, скрізь сонце, по всіх верхах, по вербах, по вільхах, по соснах, по дубах. Світ – храм, а в нім засвічено всі свічі. Настя голосно молиться до сходу.

Устав і Матвій. Підійшов оразу до цебра, вилив на обличчя кварту степлілої за ніч води, гукнув на дітей уставати і пішов кормити худобу.

На хуторі рух. В’їжджають одна за одною замовлені підводи – брати, швагри, сусіди. Приїхав і Клим Юхимів, а з ним Катерина. Ця вже не вертається більше до діда, а їде з Матвієм до Тилявки. Юхим привіз її скриню, її віно, її корову. Не гаючи ані хвилинки, взялись до роботи. Розворювали вози, кормили коні. Василь кожній парі коней сипав по два гарнці вівса до опалки. Виносили «добро» – з хати, з комори, з горища, з повітки, з клуні. Кадуби з борошном, бодню з салом, діжки з капустою, огірками, столи, стільці, лави. Інші в’язали свиней і вкладали до возів, ці гули, мов фабричні гудки. Бігали по городі за курми і запихали їх до кліток. Виводили з хліва корови, теличку…

Володько дивився на цілу ту руйнацію, на заплакану матір, на заклопотаного, в одній сорочці, батька, що з нього лився цюрком піт, на дядьків, що старанно кожний вантажив свого воза і йому було весело. Ніяково було радіти одверто, вони ж кидають старе гніздо і «волочуться, мов цигани, у світ», але хіба це не приємність усе то лишити і їхати валкою возів кудись «у світ», бачити нові місця, інші ліси, інші річки, інших людей. Приїдуть на якесь нове місце, там напевно знайдеться багато дітвори, можливо знайде собі приятеля. Йому лише прикро, що все то, як звичайно, тягнеться надто довго і що весь час так дуже побивається мати. І щоб усе то якось приспішити, він рішає й собі помагати. Лізе на горище, вишукує там різні старі речі, якісь чоботи, якесь ганчір’я і все то несе оберемком до воза.

– Тату! Тату! – звертається до батька. Той саме двигає щось тяжке, якогось кадуба з борошном і зовсім не зважає на малого.

– Чого ти хоч? – кричить з пересердя.

– А куди з цим?

Батько мигцем оглядається:

– А, кинь там куди небудь!

Але куди його кинути, скрізь повно, все завантажено і Володько носиться зі своїм крамом і кожного, з дуже поважним виразом, питає куди то покласти. З нього посміхаються, з ним жартують, але він не зважає. Не такий час.

А сонце заповідає гарний день, тепло, свіжо, приємно. Вйсоко в блакиті кружляють лелеки «на погоду».

Нарешті все готово.

– Все, здається, – сказав Матвій, пішов ще раз до хати, до хліва. Хата порожня з брудними стінами зі знаками, де були образи. Ні стола, ні лавиць, лише місце, де вони так довго стояли. Став на хвилинку і щось зворушливе пройняло ним. Тряснув головою і вийшов. Скрізь порожньо. У хліві, у клуні. І вичував у серці смуток. А найгірше той садок, ті рядочки щеп. Ніяк не вірив, що все то отак на поспас лишається. Вернувся до підвід.

На подвір’ю все готове, опалки зняті, коні загнуздані, візники чекають.

– Ну, так! – вирвалось у нього. – З Богом! Помолимось, люди, на дорогу! – і зняв мокрого від поту кашкета.

У той час Настя голосно викрикнула, припала до землі устами, цілувала її, рвала пальцями молодий шпориш:

– Земле моя! І як тебе покинути? Боже, поможи мені!

Усіма пройшло зворушення, стояли без шапок до сходу лицями, хрестилися. Матвій читав голосно «Отче наш».

По молитві валка возів рушила. Наперед Василь і Катерина гнали корови і телицю, за ними пішли вози. Зав’йокали, зацмокали, загойкали підводчики, застрипіли вози, один за одним, поволі і обережно, виїжджали на дорогу. Настя залишила подвір’я останньою, відходячи повернулася, по хрестила все на всі чотири боки і пішла. Сльози тихо текли по її щоках.

– Ну, що ж, кумо, – гуторили дядьки. – Не побивайтеся. Звикнеться й там. Не в Туреччину ж їдете.

Настя мовчала, вона й сама це знає, що не в Туреччину, та що ж, коли серце так болить, а сльози самі з очей бренять.

Поволі тягнеться валка, минають город, останню межу, минають дерево-трепеток, що самітнє росте на межі Григорчукового поля і що правила хуторянам за якусь межу їх простору… Ось і до млина повертають, на греблі чужі люди, мельник.

– Щасливої, Матвію дороги!

– Спасибі!

– Дай Боже і на новому місці зажити!

– Дай Боже, дай Боже! І ви здорові зіставайтесь! Не згадуйте лихом! Якщо зробив недобре – простіть!

– А, хай Бог боронить, Матвію Не робили ви нам ніякої кривди. Хотіли б завжди таких, як ви, сусідів мати.

Мельник, мельничиха, їх діти. Прощаються, як з рідними і проводять геть далеко на гору.

Згори Володько в останнє глянув на свій хутір, на луг, на річку, на ті верби, що по них лазив, на того млина, де стільки вислухав казок, на став, на стависько.

– Так їдеш уже? – питає його Пепік мельників.

– Їду, – каже Володько.

– А приїдеш ще коли?

– Не знаю. Ми їдемо далеко. П’ятдесят верстов.

– Ого, – дивується Пепік. – Але ти все-таки приїдь. Приїдь!

– Колись приїду, – обіцяє Володько і вони розстаються.

Валка возів поволі тягнеться глибокою, виїждженою, немощеною дорогою з пригірка на пригірок через заставське поле, попри монастирський млин, через Городнє, в’їжджає «біля Лисів» до села. Гавкають собаки, виходять на дорогу святочні люди, вітають Матвія, деякі проводять валку, бажають щастя на новому місці, деякі навіть виймають пляшку і на ходу частують «на колеса», жінки дарують на згадку крашанки.

Настя вже лише сидить з дитиною на возі, вона так зморилася, що йти вже не може. Їдуть побіля монастиря, побіля приходської церкви. Тут скрізь повно людей. Усі ще святкують. Настя знов у плач.

ІПоволі, поволі і по часі виїжджають за село з другого боку. Їдуть горою звідки дуже добре видно цілу запорожську долину зі стосами каменю і саме Запорожжя на горі з другого боку долини. Видно білу, нову, криту чорною бляхою хату дядька Єлисея, збудовану минулого літа, видно клуні, сади. Усе то до болю дорогі, близькі і знані місця і навіть сам Матвій поглядає туди з виразом затаєного смутку.

Валка тягнеться далі полями. Жайворонки заливаються, ниви криються зеленню, зліва видніє багата чеська колонія Борщівка, справа на обрії манячить та сама черешенька, що біля неї «водило не одного», а в тому і покійного Ровіцького, навпрост на перехресті та сама корчма «Веселка», де то попивав покійний Ровіцький з добрячим чехом Шалтою.

Володько ще не був тут і тому все то дуже цікаве. Гарні будинки, гарні сади, пишні хмельниці, рівні дороги. Спереду на південь стоїть стіною густий, старий, мішаний ліс і просто на нього тягнеться валка.

Біля «Веселки» валка зупиняється; дехто бере пиво, чути жарти, сміх. Находяться знайомі чехи.

– А! Матвій! Єдете? Ано, ано! Шаст пан Буг! Добже дєлате! – Матвій завжди добре жив із чехами, ставив їх за взірець господарів, брав з них приклад, але чехи і його любили.

Постояли хвилинку і далі. Нема часу довго бавитись, спереду далека дорога. По часі в’їжджають, ніби до тунелю, до старого, темного, мішаного лісу. Дорога тут погана, з вибоями, ще не висохла весняна грязюка, підводи тягнуться поволі, місцями дядьки іпдтримують свої вози, щоб не перекинутись.

Володько не може всидіти на возі – стільки тут цікавого. Злазить і біжить лісом край дороги. Хведотові також дуже кортить так побігти, але йому не можна. Ще забіжить куди, а тут нема кому за ним дивитися. А тут такі величезні, значно більш, ніж у Лебедщині, різні дерева, що саме розвиваються, сонце ледве продирається крізь їх віття, безліч усілякого птацтва гармидерить угорі і безліч усілякого рясту росте під ногами.

Володько радісно, раз-у-раз викрикує, луна підхоплює його голос і несе кудись у хащавиння. Потім він нариває цілий оберемок різного квіття і несе матері. Від квітів пахне міцною свіжістю, ліса, вони дуже ніжні і особливо подобаються Володькові ті на високих стебельцях, що подібні на сережки якогось ясно-бузового кольору, бо вони не такі, як білий ряст чи сині фіялки і трапляються вони не так часто.

Далі дорога спускається круто вниз і стає такою глибокою, що валка, раніш ніж до неї в’їхати, зупиняється, гальмують колеса і дядьки вигукують:

– Агой-агой! – чи не їде там хто знизу, бо на такій дорозі годі розминутися.

Унизу ліс раптово вривається, несподівано виринає долина з річкою, із селом і млином. Краєвид трохи також міняється, земля піскова, зовсім нема садів і будинки лише з дерева. Їдуть селом, доїжджають до великого, мурованого млина і тут зупиняються. Є то знаний млин, що про нього не раз згадував Матвій, з великим ставом і стависьком. Вода в ставу дуже чиста, майже прозора, і дуже добре видно в ній цілі зграї рибок, що пливуть у різних напрямках, а також як повзають по білому, крейдовому дні всілякі рачки. Стависько густо заросле очеретом, шуваром, лепехою, по краях широким листом водяних лілей.

Починають поїти у ставу коней і худобу, підвішують до дишлів опалки з обороком, попасають корови. Люди снідають. Появляються великі кусні паски, кільця ковбаси, миски холодцю. З’являється і пляшка оковитої – дай-бо-здоровля! Згадали і Христос воскрес, стало знов гамірно.

Володько з Хведотом беруть по кусневі паски, по крашанці, лишають усіх і йдуть на греблю. Мати гукає за ними, щоб «дивилися». Хлопцям тут дуже подобається, у прозорій воді плавають рибки, вони кидають їм шматки паски.

По сніданку рушають далі. Одразу за селом знов починається ліс. На цей раз лише сосновий. Височезні, рівні, стрункі, мов воскові свічі, дерева, що, здається, їм тяжко стояти і вони ось-ось зігнуться. Деякі з них таки злегка погнуті. Такого лісу Володько ще ніколи не бачив. А яке чисте й пахуче повітря.

– То лісок! – розважають дядьки. – З такої сосонки платівка вийшла б, що? Аршинів тридцять-сорок.

– А лісок, різал’-ма, нічого. Кажуть, на караблі зрубати хочуть… якісь хранцузи чи мараканці…

– Усе ті хранцузи та хранцузи, – озивається ззаду Клим.

– Та… Що ж… Капиталу треба. Без капиталу, скажу вам, нічого не втнеш, – зазначує Макар Уліянів.

– Хіба в Росєї мало тих лісов, – чути голос Кальчука. – Када служив на Уралі, дак там отакий ліс просто випалювали.

– Випалювали? – дивуються дядьки.

– Не може бути! – зазначують інші.

– А от випалили, – продовжує Кальчук. – Ще кращий ніж цей.

– Звісно! Росєя! – докидає Макар.

– Ах, Боже, Боже! – тошніє про своє Настя, – їдемо, їдемо, а кінця й краю не видно. Завезе нас десь на край світа.

– Ха-ха-ха! – регоче Кальчук. – Тобі, Насте, лише на печі сидіти. Плужимось пів дня піском, а вона кінець світа. Росєя широка!

– Широка, а місця брак, – розважає Матвій.

А день ясний, мов око. Сосни стоять сливе непорушно. Часом якась людина по дорозі зустрінеться.

– Дзінь добрий! – вітаються ті люди.

– Чого вони, тату, дзінкають? – питає Володько у батька.

– Та ж то ляшки. Хіба не знаєш? По цих-о лісах самі ляшки. Голота. Сама біда.

Дядьки і на це мають свою думку:

– Польські, кажуть, пани насадили їх тут. То, кажуть, після польського повстання, хотів цар забрати панам землю. Так вони взяли та й своїм віддали, насадили чиншовиків. Але кепсько їм на цих пісках ведеться. Подивіться на їх життя.

– А докеди, люди добрі, єдєцє? – питають інколи підвідчиків.

– У світ, – відповідають ті.

– Світ великий.

– Кому великий, а кому малий. Думаємо, що вам у тих лісах не дуже він великий. Не поїдять вас тут вовки часом?

– А! Ми самі, як вовки. Коби тільки взявся звідки.

А пісок дійсно грузький та сипкий, вози тягнуться поволі, деякі розтягнулися. Помітна вже втома, особливо не дуже охоче йдуть корови.

Минають кілька лісових хуторів, минають зовсім заборсане в хащавинах село Зелений Дуб, вози тягнуться то нагору, то знов згори. Природа різноманітна, місцями видно свіжі зруби, стоять стоси дерева, безліч хворосту… Василь видобув свою губну гармоніку і заграв щось там далі спереду. Коні помахують хвостами, пирхають, риплять вози.

У невеликому селі, також над річкою, знов зупинка. Поять і попасають тягло і самі полуднають. Тут нагнали ще одну валку переселенців – Миколу Гнидку із сім’єю. Радісне вітання. У Миколи нема стільки майна, що у Матвія – всього чотири підводи.

Полуднають спільно, розстелили на зеленій траві настільники, накраяли пасок, хліба, ковбаси, печені, сиру, масла. Знов появилася пляшка, закружляла чарка – на одну, на другу, за святу трійцю, за чотири вугли хати. Дехто затягає «Христос воскрес із мертвих». Жінок збільшилось. Була лише Настя та Катерина, а тепер добавилась ще й Марта зі своєю молодою племінницею Ганною. Василь заграв якогось гопака. Клим схопив Ганну і пішли в танець. За ними пішли інші. Довкруги ліс, зелень, сонце. Всі веселяться, одна тільки Настя ніяк не може розворушитися. Дуже вже її, чуєте, пройняло.

З полудня виїхали на шлях біля Шумська. Їхали дуже болотяною дорогою через Васьківці, потім звернули до Рохманова. Коли вибрались на рівне, коні ледве ступали. Для Володька нове видовисько. Зліва видно великий став, велику річку, мости крізь неї, далі містечко, будинки криті черепом, високі вежі якихось церков, сонце все то скісно освітлює. Дуже тут гарно, даремно мама так нарікають.

І десь надвечір нарешті Жолобки, нарешті той ліс останній і нарешті тилявецькі поля.

– Тилявка! Тилявка! – гукає перший підвідчик.

– Боже! Тилявка! Так от де вона! – дивуються інші.

Велетенське сонце спадало над нею, назустріч линули дзвони. То ж це ще Великдень, то ж на Великдень безперерви б’ють в усі дзвони, але мандрівцям здавалось, що те сонце і ті дзвони лише для них, що це їх так вітає ця нова земля. Настя розглядалась на всі боки, бажаючи до чогось недоброго причепитись, але нічого не знаходила. А дядьки, мов на те, вихваляють:

– То, чуєте, куме Матвію, що поле то поле!

– Поле не плохе!

– А їй-бо не плохе!

– Таке поле хоч би кому.

– Я вже шкодую, що й собі не пристав до кумпанії.

Довга валка возів тягнулась поволі рівною, простою дорогою назустріч сонцю. Виднілись будови, двір, огорожа. Усе то наближалось і наближалось. Зустрічалися чужі люди, що цікаво оглядали прибульців. І ось при заході сонця, валка в’їхала на широке подвір’я двору.

Подвір’я дійсно просторе, збоку великий, білий, але критий соломою, будинок, довкруги чотирикутником магазин, клуня, далі стайня й короварня. Перед короварнею калюжа, що показалась Володькові цілим ставом.

Одразу з місця почали розвантажуватись, бо деякі дядьки бажають на цілу ніч їхати назад. Усе зносили до одної кімнати у великому домі, що її резервував Матвій для себе. Кімната не дуже велика, двоє вікон, хід через кухню і через іншу кінмату, що її зайняв Титко. У цілому будинку таких кімнат чотири і одна кухня і в кожній з них по родині. На кухні примістився Микола Гнидка. Всі новосельці вже поприїжджали за винятком Тараса Здорова. Вони, розуміється, не могли всі тут зміститися і друга їх половина поселилася в іншій хаті, що була призначена для батраків.

Коли Матвієва валка в’їхала на подвір’я, сюди негайно висипали всі новосельці, а до того найшло ще людей із села. Почалось вітання, посипались запити, дехто помагав зносити речі. Настя, як побачила «той ярмарок», серце її не видержало і знов заголосила:

– І що я тут, людоньки, робитиму? І де ми тут усі змістимось? І куди він мене ото привіз? А там же було простору стільки, і такий спокій, і така краса…

Володько був надутий, якась незвичайна пиха розпирала його, здавалося, що він тут найбільший пан. Він носив що міг до своєї кімнати і з-під лоба позирав на тих то на інших, а особливо звертав увагу на таких, як і сам, але їх тут було стільки, що не міг усіх затямити. Запам’ятався йому лише якийсь хлопчисько у доморобних, барвлених, позакачуваних штанях, босий, без шапки і дуже залишаяний. Видно було з місця, що це не дерманський хлопець, бо в Дермані таких крашених штанів не носять.

Кімната, призначена для Матвієвої родини, скоро заповнилась по береги. Не було де ні стати, ні сісти, а про лягти і не думай. Деякі речі прийшлося поставити на горищі, а дещо в присінку перед кухнею. Там також помістили бодню із салом. Коні, корови, свині і дріб дали до спільних хлівів, віз залишається на подвір’ю.

І коли все розвантажили, підвідчики підкормлювали лише коні, приходили прощатися і один за одним, вже порожняком, трусилися до себе. Новосільці лишилися. Настя стогнала, нема де навіть колиски повісити, нема де голову прихилити. Але всі бути такі втомлені, що не дуже-то перебирали місцем. Чи хто що з’їв і де тільки знайшов яке місце, там і клався. Володько з Хведотом заснули на двох, розстелених міхах-кропивняниках, що в них везли коням обрік. І спали добре. І нічого їм не снилося. І спали всі, навіть Настя. Лише Василинка щось скімлила у своїй колисці. Мабуть була голодна.

Сварня між новосельцями розпочалася з першого дня. Розуміється, – першенство бабам. Котрась котрусь обізвала позаочі, тій донесли, та відповіла, обізвалась у вічі, а там недалеко й до кіс.

Причин для цього більше, ніж треба. По-перше – те ділення всього панського: і дорослі, і діти, кожному більше і більше хочеться – ідуть, ірвуть, розносять. Один хіба Матвій приказав своїм «нічого мені не рушити», але Володько все-таки має свій склад в одній з порожніх бодень, де повно всілякого панського майна, знайденого по горищах та по різних смітниках.

По-друге: Мотринина курка десь «губить покладки», каже, що її приманила Параска до свого гнізда. Параска божиться і клянеться, що Мотря бреше. Одні за Мотрею, інші за Параскою, і гамору повний двір.

Зінчин Хведорцьо потовк носа Лікериній Улянці. Улянка до мами, мама до Хведорця, Хведорцьо до своєї мами, а потім Зінька й Кікера стоять попідтикані вище колін на своїх ганках і на ціле село обмінюються прозвиськами. При цьому завзятюще орудують язиками, дулями, а як забракне аргументів – лізуть одна одній до кіс, або частують одна одну краєвидами задніх своїх частин, завзятюще конкурюючи докладністю процедури.

Клуня на всіх одна, у клуні сіно, солома, мішки, збіжжя, картопля – і Настя майже переконана, що Миколина Марта вчащає до її картоплі, бо де вона бере ті продукти, коли своїх не привезла, а картопля її зовсім подібна до Настиної, а Марта до того звісна давно своєю поведінкою. Недурно вона вийшла за того злодіяку Гнидка. Марта довідалась і коли Насті треба спекти чи зварити, двері кухні, де живе Марта, перед нею закриті. До справи втручається Матвій, за Матвієм інші чоловіки.

Між цими останніми також не краще. Ділять будинки, цеглу, паркани, дошки, гній, солому, полову. Галасу безліч. Кожному видається, що він дістав гірше, а його сусід ліпше. Починається зі слів, а кінчається цурупалком по голові, а тому Матвій може часто чути з уст своїх сусідів ось такі, для себе, побажання:

– А бодай його звело з розуму, як він звів нас осюди на муки! А бодай йому так ноги покрутило, як він покрутив наше життя! А бодай його так свята земля цуралася, як ми тепер одно одного цураємося! А чи нам там дома чого бракувало, а чи не жилось нам, як у Бога за пазухою?

Винахідливість тіток у цьому напрямку не має меж, і Матвій це чує, і сливе кожного ранку, але він на таке не зважає. У нього повні руки важливішої праці, та й усі не дармують, кожному хочеться вийти скорше з «з того западенного гайдеру», а що вже до Насті, так та їдьмом «його» їсть, що він виволік її осюди на муки пекельні. А тому на нововизначених десятинах городів, уздовж, по обох боках шляху, зазеленіли грядки, зійшла городина, копалися рови на фундаменти, зводились мури. Будинки ростуть не днями, а годинами, а до того оранка, сіянка, кошанка, рубання дерева, тесання, воження гною…

Матвієва родина вся, як є від світання до смеркання в роботі. Навіть Хведот не дармує, навіть і його заставляють пильнувати отам грядки, щоб ворони сіянки не видзьобали та курчата, щоб бува шуляк не забрав. Василь же, Катерина і Володько в роботі, мов у запряжі, вічно.

А Матвій вирішив будуватись не на тому занедбаному городі під самим селом, що його виміняв у Титка, не буде він тиснутись на тій десятинці і все з усього поля туди звозити, а краще він побудується на головному своєму «участку» посередині, над шляхом. До речі і не є то так далеко від решти сусідів, але що йому ті сусіди, от хіба до води трохи далі, бо треба їздити за нею аж у долину села. Одначе на майбутнє Матвій і з цим собі дасть раду. Викопає отам в долині колодязя і буде вода.

І почав він одразу звозити туди дерево, камінь та цеглу і почав копати фундамент вісімнадцять аршинів довгий та вісім широкий з наміром наперед хлів звести, щоб у першу чергу худобу під стріху взяти, а потім щось і для себе злабудати.

Матвій як Матвій, чоло його не висихає від поту, руки його нагадують гаки якоїсь машини, сорочка на його плечах ціла, як купа багна від поту, куряви та глини. Треба лише бачити його при сході сонця, як він вештається на тій своїй ділянці, як він знов садить ті щепи (дещо привіз з Лебедщини), як він копає ті фундаменти, як він кремсає той камінь, як він теше підвали, платви, крокви, стовпи, довбає кані, робить чопи, збиває, ставить, рихтує.

І все самий, і завжди невпинно, бо де його тепер візьмеш робітника та й за віщо. Одних мулярів мусів узяти, бо ж сам такого муру не зведе за одно літо. А Василь, а Катерина – як не у полі, то тут же глину місять, тачками камінь підвозять, ями копають.

Скорше, скорше з тієї «панської хати», скорше з того пекла, з отого бруду, крику й метушні. Настя вже навіть не тошніє, у неї нема більше слів, їй тут нічого не подобається – і повітря смердить, і дощі повсячас, і холоднеча неймовірна, і церква якась маленька, дерев’яна з одним попом і дяком, і криниця бозна де і що то, людоньки, за криниця – багно не криниця, до неї не дійдеш, не доїдеш, а треба по коліна в багнюку залізти доки тієї води набереш. А що вже клопоту з тими курми, та худобою, та пашою, та збіжжям – нема навіть слова, щоб виказати.

Найблагішу частину вибрав собі Володько і був з того цілком вдоволений. Він пасе свої «три хвостяки» отам на паринині, поки іце її не заорали, – Рябу, Гніду і теличку – на росу і по полудні, а в перерві обідній має свій вільний час, як що його не пішлють кудись грядки полоти, або нести батькові на будову воду та полуденок.

Має він безліч свого зайняття. По-друге знайомство з усіма, як мати каже, з дітворою, по-друге обслідування цілого двору, будинків, горищ, льохів, стаєнь, повіток, старих бричок, паровика, що стоїть серед двору, молотарки, нарешті городів, сусідських гаїв, довколишніх лісів.

Ледве встає сонце, а його вже будять. Ніхто його особливо не миє, ніхто не чеше, а самому йому також не дуже хочеться тим займатись, особливо тепер. І чи промимрив той «Отче наш», а чи й та, і чи лемензнув що там, а чи й без того, зовсім заспаний і розчухраний, жене він ті свої хвостяки, а в голові у нього повно всілякої всячини, хоча там ще сонний морок і хоча його босі, побиті, поколоті і попухлі ноги штикільгають.

Так. Він уже снує чергові свої плани, як його уникнути в полудень роботи і як би вирватися з дому та як перемогти отого здоровенного Ет-Тоевого німого Романа, з яким ось цілий місяць веде завзятющу боротьбу, що робити зі своїми новими приятелями, двома жидочками, з якими пасе разом, і нарешті, як добратися до отого далекого, що на обрію, темного жолобецького лісу, що так манить до себе і що про нього оповідають дива-дивні, нібито він ще з тих лісів, коли то ішли козаки на Польщу.

На полі просторо, але не для Володька. Володьків простір від межі Никифора Ет-Тоя до межі Івана Кушки. Там овес і там овес, і туди не сміє залізти корова, і туди не сміє. А тут кортить і помріяти, і поспівати, і пострибати, і кудись відвинутись і в озерці, з позакачуваними штанями, польопатись, і багато іншого кортить, та гай-гай! Щастя ще ті жидочки – Мошко та Іцько, дуже славні, спокійні, несміливі хлопці, що дуже пильно пасуть свою корову, один спереду, другий ззаду, хоча корова їх дуже повільна, тяжка, черевата, має обламані ратиці і обидва роги, обірваного хвоста і дуже обдріпана.

Мошко й Іцько не мають свого пасовиська, вони пасуть сьогодні там, завтра де інде, їх часто звідкільсь виганяють, але ось вони дісталися на Матвієве і тут зачепилися на довше. Тепер кожного ранку Володько, Мошко й Іцько сходяться разом, Мошко кожного разу питає те саме:

– Чи твої тато нас не будуть бити?

А Володько завжди те саме відповідає:

– Паси, паси! Ми і так скоро будемо це заорювати…

Хоч не можна це пояснити лише якоюсь самою Володьковою добротою, він має на це свої розрахунки. Мошко завжди носиться з книжками, що їх Володько ще не бачив і це його дуже інтригує.

– Покажи-но ту свою книжку, – просить Володько.

Мошко охоче і гордо показує. Володько листує книжку, оглядає малюнки і питає:

– Що ти тут учиш? – «Лісіца і Ворона», – відповідає Мошко. Володько знаходить «лісіцу і ворону» і в голос, по складах, прочитує:

«Вороне гдє-то Бог

послал кусочек сиру.

На єль ворона взгромоздясь,

позавтракать, било,

совсєм уж собралась,

да прізадумалась».

Володькові байка подобається і він швидко вивчає її напам’ять, щоб одного разу здивувати своїх слухачів у дворі.

Володько, Мошко й Іцько – приятелі. Мошко розпитує Володька про Дермань, а сам оповідає про дуже велике містечко Шумське. Володько оповідає так про Дермань, що він виходить ще більшим, ніж Шумське, бо там є така велика церква і така велика школа, що ніде в світі, навіть в Острозі, нема більшої. Мошко перехилить округлу, зі шрамом на чолі, голову, приплющить одне око і дуже уважно слухає, а менший Іцько стоїть на своєму місці перед коровою і лише здалека позиркує.

І як тільки сонце підійметься отак, що треба за ним задирати голову, Володько знає, що вже можна гнати «товар з роси». І робить він це дуже охоче, значно охотніше, ніж «гнати на росу». По-перше, йому вже захотілося порядно їсти і на його десь там чекає миска борщу щавлевого з добрим куснем чорного хліба, по-друге, сьогодні в нього, на порядку денному, обслідування отого темного гаю, що межує з дерманськими хуторами і що саме так гарно зеленіє і цвіте. Можливо там є щось дуже цікаве, а до того там цвітуть дикі яблуні, черешні, кущі калини, дерева черемхи. Там також розвиваються гарні липи з молодими пагінками, що з них можна дерти лико, плести нагаї, робити свистуни, крутити трубки.

І як тільки Володько з’їв свій борщ, і як тільки мати відвинулася та не встигла сказати:

– А віднеси-но батькові полуденок, – як він уже змився.

Він уже женеться через двір, знаходить десь там Хведота і обидва тягнуться до гаю. Ах, скільки тут квітів – чорнобривців диких, та ромашок, та дзвіночків, та папороті під кущами. Як тут свіжо та зелено. Як чудово пахне. І як приємно для ніг вичувати свіжу прохолоду, особливо там, у темних місцях, де найдовше триває роса. Хлопці довго тут вештаються, довго вирізують різні дубці, довго топчуть траву, але нарешті і вертатись пора.

Володько згадав і про матір, вони там напевно його гукають, треба йти, бо хоча вони вже напевно самі віднесли полуденок, але треба хоч щось там зробити. І щоб задобрити матір, Володько рішає принести їй оберемок квітів, мати, до речі, їх дуже любить. Він рішає принести їй оберемок черемхи, що саме так буйно цвіте.

Але не встиг він вилізти на дерево, не встиг відламати пару галузок, як у кущах щось шумно зашерехтіло, Володько встиг лише побачити, що Хведот нагло зірвався і подер, мов опарений, отуди до городів, а глянувши вниз, він зненацька побачив під собою здоровенного, з рудою бородою, дядька, що грубим, хриплим голосом продубасив:

– А куди-то тебе, чортове дерманя, занесло? – І при тому, Володько помітив, дядько спустив попругу.

Це не дуже добре вплинуло на Володька і йому не залишається нічого іншого, ніж сидіти тут і чекати. Але дядько не хоче чекати, він гримить далі:

– Злазь! Чортові заволоки! Налізло вас сюди, мов сарання, і нічого від вас не влежить на місці.

Володько дуже гарно розуміє бажання дядька, але злазити йому ніяк не випадає. Дядько ж задер бороду і лютує:

– Злазь, бо шкіру з тебе спущу! – Така обіцянка ще менше спонукує Володька виконати того наказа і він ані руш.

– А, чортова халєра! – вже цілком поважно лютує дядько, – забрався на чуже і ще буде з тебе кпини робити!

– Я не знав, що то ваше! – кидає згори Володько. – Я думав, що це наш ліс.

– Ваш? Колька в ребра твоїй матері! Я тобі зараз покажу – ваш!

Володькові непереливки, дядько виразно наміряється лізти за Володьком, його борода сердито мигає, довгі руки лапають за гілля. Володько, чим скорше, дряпається вище, геть до самого верху, але дядько й собі не відстає, а обличчя його, мов цегла, червоне, а очі, мов пси, злючі, а руки довгі та великі. Володько швидко шукає рятунку, побіч он росте граб, що його гілля аж сюди сягає і є то те єдине, що простягає йому Божа долоня. І ані секунди не вагаючись, Володько, мов мавпа, стрибає на гіллю граба, його малі, жилаві руки швидко працюють, ноги теліпаються в повітрі, але ось і вони схопились стовбура і він посунувся вниз животом по корі, обдерши лише дещо біля пупа шкуру і сорочку.

Але й дядько не такий, щоб дармувати і він уміє дряпатись по деревах, до того він має довгі ноги – сягни лише і ти на грабі! І він схопився за ту ж гіллю, що й Володько, але гілля розважила тягар, нагло звучно тріснула, а дядько вже летить із гілляччям униз.

– Ух! Ух! – ухкає мов потопельник, розмахує руками, намагаючись за щось схопитись, але все під ним лише тріщить і саме тоді, коли Володько торкнувся ногами землі, дядько пролетів, уже без перешкод, останню віддаль і гепнув із шелестом на траву.

Що там далі творилося, Володько не тямить, бо лише торкнувшись землі, він миттю зірвався і так подер звідсіль, ніби за ним гналося сто чортів.

Але це ніяк не значило, що після цього Володько якось зрезигновано дивився на життя. Нічого подібного – ані краплі зневіри. Він про це ані довго й не думає. Тисяча інших думок і проектів роїться в його неспокійній голові і одною й найбільших його турбот є – як помиритися із німим Романом. Останніми часами Володько переконався, що той йому до болю потрібен. З перших днів знайомства завели вони отой бій, але це тепер зовсім зайве. А почалось з отих розшуків по горищах та по смітниках усілякого старого залізяччя, дірявих залізних горшків, якогось старого, панського взуття. Німому все то потрібне, він то носить своєму братові ковалеві, але навіщо воно Володькові – він і сам не знає.

А звели вони бій за оті гвинти, що їх старанно вишрубовували з великої молотарки, що ото стоїть перед клунею і чекає, поки її не забере власник. Натягнули того кожний цілу жменю і треба дивуватися, як та машина ще держиться купи, але кого то обходить. Німий дуже зручно орудує шрубаком, Володько далеко так не потрапить, тому в німого гвинтів значно більше. Німий гордо показує Володькові свою здобич на долоні, Володько показує свою і враз німий схопив Володькові гвинти і пустився навтьоки. Володько за ним, дігнав того на подвір’ю, плигнув йому на спину і обидва покотилися по болоті. Скінчилося тим, що обидва мали зовсім пошматовані сорочки і з носа кожному текло червоне.

Після того билися за все: за обламок коси, знайдений на горищі магазину, за випасання межі, за корови, за всіляку всячину. А одного разу німий міцно віддячився Володькові, жбурнув на нього тверду брилу землі, попав у живіт і забив тому на кілька секунд дихання. По тому, Володько лише весь час плекав почуття солодкої помсти, чекав лише нагоди, німий старанно оминав, але одного вечора він гнав свою корову попри Матвієву будівлю, Володько засів за недокінченим муром і вгатив німому кусень цегли в саму потилицю. Німий лише заскавулів, мов пес, і схопився за голову.

І тепер було б квіта. Тепер би лише помиритися і все гаразд. Тим більше, що на Володька чекають тепер значно більші підприємства, ніж до цього часу. На нього чекають оті ліси довкола, «наш», угорський, жолобецький, одерадівський, але з ким туди підеш, коли біля нього сама дрібнота, самі малі і слиняві дівчата, а ті пара лобурів якісь такі недотепи, що їх ніяк не переконаєш, що можна так легко перекинутись з Володька на лицаря, на розбійника, на шукача скарбів, що в тому лісі можна знайти стільки цікавого, не кажу вже про всілякі там воронячі гнізда, але там також можна знайти між семи дубами і оту сплячу царівну, що її заворожила відьма, і ті скарби, що їх замуровано великим розбійником під одною з лип і, чого доброго, навіть ту хату відьми на отих курячих ніжках. Але хіба тих Хведьків та Ільків, та всю ту дівчачу дрібноту якось у тому переконаєш.

Думав було про Мошка та Іцька, але ті виявились великими боягузами, бо вони хоч і вірять, що в лісі живуть розбійники, але саме тому вони ніколи туди не підуть. До того ані Мошко, ані Іцько не вміють дряпатися по деревах, вони бояться так високо, їм крутиться голова. Ні, ні… Мошко й Іцько на таке не надаються. Залишається один німий, до речі, Володько вже чудово з ним говорить – руками, ногами, головою, вухами, очима і, як це не дивно, німий найкраще його розуміє.

Ні, помиритися конче треба, Володько мусить піти на якусь жертву і він пішов на таку. У Володьковому складі двірських знахідок була дуже вартісна річ – один, зовсім добрий і зовсім не дірявий, залізний, лудяний горщик, якоїсь особливої форми. Видно було одразу, що той горщик призначений не на варення, а для чогось іншого – для чого, Володько не знає, то знали хіба пани, що його вживали, кажуть, що то якийсь нічник, що Володька, зрештою, мало, – нічник – не нічник, цікавить.

Німий дуже зазростив Володькові таку здобич, поривався навіть то вкрасти, але не вдалося. І от Володько рішив віддати того горщика німому добровільно, що він негайно і зробив. Німий був утішений неймовірно, передав негайно горщик своїй матері, а завів з Володьком таку дружбу, що їх тепер ніякою водою не розмиєш.

Цілими полуднями зникають вони по отих довкруги лісах, ні одне, найвище шуляче гніздо не уникне їх зору, дряпались на найвищі дуби і чим він вищий, тим краще і навіть спробували видерти з липи дикий рій бджіл і було б це їм удалося, але вони не мали потрібного знаряддя і по певному часі обидва зовсім стратили свою подобу, обернувшись у якісь округлі товкачі, без очей, без носа, без рота і мало без вух. Дома їх пізнали лише по неймовірно підраних штанях і, замість співчуття, Володькові дісталось ще й кілька засягів батькової попруги, що було винятково прикро.

Після того прийшлося Володькові залишити на деякий час ліс і тут не тільки ті прокляті бджоли завинили, але і його штани, що дійшли вже до такого краю, що хіба зісталось їх зовсім скинути і ходити без них. Мати сказала виразно, що більше латати їх не буде.

А до того й погода змінилася. Взагалі ця весна була мокрою, але ось перед Зеленими святами засльотило на цілі два тижні. Не було дня, щоб Володько так не накис у полі при худобі, що після того йому було не до ліса. Але і в цих сльотах була якась приваба. Всі озера повні води, вся рослинність яскраво зелена. Півсонний спокій заповняв, здавалось, усе повітря.

Вечорами молодь сходиться до хати Ониська, що живе в батрацькому будинку, Максим Стратонів бере свою скрипку, Нестор Ониськів бубенце, Василь Матвіїв гармонійку, миттю прибігають босі й захекані три Ганни – Тарасова, Миколина й Кузьмина, за ними гналися інші і танець починався. Максим дуже зручно нарізував польочку «Свині в ріпі, свині в ріпі ой, годино, моя», а дівчатка дрібненько точились довкруги своїми босими, «в кальошах» з грязюки, ногами. І було шумно, і весело, прибігали і з села, напихалось дітвори, сторчав тут і Володько, і це тривало геть за північ, а потім усі розходились зі співами і свистами, не зважаючи на ніяку погоду.

Володько весь перейнявся новою думкою: конче захотілося й собі грати на скрипці. Але як, але де, але на чому? Думав і думав, де б його тих грошей роздобути, бо просити в батька чи матері, та ще й на скрипку, коли він зовсім без штанів, було б найбільшим зухвальством, чого він навіть і не думав робити. Гроші мусить самий роздобути, мусить їх знайти на дорозі, мають упасти з неба, але мусить їх мати.

Пробував кілька яєць продати, думав іти до міста на службу, пригадав і жида-онучника, що часто проїжджає дорогою і на все село горлає, – онуч-ону-у-уч! Онуч-ону-у-уч! на що біжать стрімголов жінки і діти, несуть ганчір’я, а дістають голки, шпильки, олов’яні перстені, скляне намисто, дрібненькі, як квасоля, різнобарвні цукорки, сухі ріжки. Весь той крам дуже сумнівної якості, хоча його власник божиться і клянеться, – от хай він до шабасу не дожеве, хай не побачить своїх дітей, коли це не найкращий товар у світі і що він за те дістає? Ганчір’я! Зовсім нічого не варто, непотрібне ганчір’я, яке він отам далі викине до рову.

– Таке б ми тобі й повірили.

– Не вірите? От хай мені обсохнуть руки, коли кажу неправду!

– Скільки-то треба було б тих рук, щоб за кожним разом обсихали.

– Та він же має на думці, щоб обсохли, коли він їх помиє…

– А! Хіба так.

Володько рішив збирати і собі ганчір’я – по ямах, по смітниках, по горищах і все те продати не за оловяні перстені, а за чисті гроші. Назбирав купу і коли поніс продати, проклятущий ганчірник не хоче навіть дивитись. За гроші? Хто за це дасть тобі гроші? Бери он дві голки, одну шпильку і шість квасолин цукорків. Не хоч? Будь здоровий! Немає часу з таким бавитись.

Остання Володькова надія зникла остаточно. Назбирати грошей на скрипку даремно й думати, а до того Максим йому сказав, що скрипка коштує найменше три карбованці…

Тоді він рішив самий зробити собі скрипку, зрештою це й не так тяжко. Приглянувся добре до Максимової, витесав денце, дістав міцних ниток, навощив їх порядно воском, натягнув на денце, підпер кобилкою і скрипка готова. Смичка зробив з кінської волосини натягнутої на каблучку і натер його живицею із соснових дощок.

Скрипка вийшла значно гіршою, ніж Максимова, але вона все-таки грає і Володько вдоволений. І все, що на ній вигравав, брав умовно, збоку можно б подумати, що все то те саме і воно нічого не варте, але Володько має не лише розум, але й уяву, а до того він став дуже корисним своїй діточій громаді, що хоче також танцювати. Христинка, Хведорка, Улянка, Ганнуся збирались старанно на ганку магазину, Володько брав свою скрипку, німий бляху овальну, що на ній «Государствєнноє страховоє общество» вибито, виходила сильна музика, а дівчатка брались попід руки і точились дрібненько зовсім так, як ті там в Ониська. Гірше, коли хто з дорослих навинеться. Тоді та «зграя» безжалісно розганялась, бо німий, мовляв, так сильно бив у свою бляху, що іншим «вуха тріскали», що дуже дивувало, не лише німого, але й усе чесне товариство.

Життя йшло тверде. Багато праці, небагато харчів. Декому їх зовсім не хватало і їли, що трапилось. Усі чекали на новий урожай.

Наріки на Матвія не вгавали, ніхто його не любив, ніхто не водив з ним дружби, хіба іноді Стратон прийде щось радитись, зрештою і сам Матвій не дуже квапився з кимось дружити, був завжди сам із собою, а тепер де його вільного часу взяти, коли навіть свята не було, не ходилось до церкви, зрідка коли їздилось до міста і то лише тоді, коли конче було необхідно.

Матвій усе терпів, як міг, мав на все свою думку, Бог не зобідив його волею, мав її справді сталеву і не міг нарікати, щоб коли найшла на нього яка зневіра.

Та одного разу і його терпець урвався. Заміняв він ото той город з Титком і разом з тим набрав на свою голову безліч зайвих клопотів. За панських часів, через город навпростець ішла широка дорога до водопою. Дорога та забирала дуже багато найкращого поля, а до того, по обох її боках, худоба геть усе чисто витоптувала й вибивала, так що з тієї десятини мало що лишалося. Панові це не дуже шкодило, бо в нього досить поля, але зовсім інша річ селянинові. І тому, коли краяли городи, всі одноголосно рішили пустити дорогу боком, дібрею, уздовж сусідньої межі, а що там не зовсім для цього зручне місце, було домовлено, що всі прийдуть і толокою скопають нерівні місця, щоб зробити дорогу придатною для вжитку.

Так було ухвалено, але інакше сталося, коли город дістався Матвієві. Про зміну дороги перестали й говорити. Копати ніхто й не думав. Тоді Матвій самий дещо скопав пригірки і пустив дорогу по плану. Але його співгромадяни заявили, що вони тудою не підуть і не поїдуть, а будуть користати старою дорогою.

Але стару дорогу Матвій старанно зорав і засіяв її викою. Не сподівався там першого року якогось урожаю, але земля не сміє лежати дарма. Думав, що це змусить його співгромадян виконати свою постанову. Одначе помилився. Коли на городі нікого не було з його родини, бо будувався він не тут, а на полі, люди ходили і їздили просто через поле, через ріллю, по засіву. Матвій поставив віху. І це не вплинуло… Матвій не знав, що з тим робити, судитися не хотів, а битися з усіма також не випадало.

Та одного разу – був душний, літній ранок – Матвій працює з рискалем і ломом біля свого городу, рівняє рештки з якоїсь корчми, що колись тут стояла, працює з усією вирвою, піт ллється з нього цюрком, одіння мокре до рубчика… І бачить: Кузьма Запорука – повільний і впертий дядько веде свої мишаті коники через поле і не звертає на Матвія ніякої уваги. Матвій це бачить, його бере злість, розігнув спину, оперся на рискаль і чекає. Кузьма їде верхи поволі й байдуже далі і коли доїжджає ближче, Матвій кладе на бік рискаля, переходить дорогу і спокійно каже:

– Що тобі, Кузьмо, вже не видно де дорога, що ти мені через засів ведеш?

– Дорога має бути де була! – бундючно заявляє Кузьма.

– Але ж ти сам ухвалював, що дорога має йти долом. Що ж ти не по-люськи робиш. Вернися назад. Ти ж не дитина, а господар… Знаєш же що й до чого.

Кузьма мовчки намагається їхати далі.

– Вернись, кажу! – твердіше каже Матвій.

– Не вернуся! Дорога має бути сюдою, це всі люди кажуть! – говорить Кузьма.

– Не вводь мене, чуєш, у злість, краще вернись і їдь кудою належиться.

Кузьма сидить охляп верхи і все-таки намагається їхати далі. Матвій хватає коня за оброть і різким рухом повертає його назад.

– Пусти повід! – кричить Кузьма.

– Вернись – пущу!

– Не вернусь!

Матвій різко шарпнув коня за оброть, кінь сіпнувся назад, Кузьма миттю зіскочив на землю, схопив рискаля, що лежав побіч і шелестнув Матвія по голові. З Матвієвого чола одразу закапала кров. Цього було досить. Матвій, мов роздратований слон, пускає коня, зводиться на весь свій зріст і кидається на Кузьму. Дике і різуче – «гвалт рятуйте!» – рознеслося довкруги. Недалеко працювала Настя, почула це і прибігла. Прибігло на гвалт і ще кілька чоловіків і жінок. А Матвій бив. Звалив Кузьму на ріллю і бив його кулаками, місив чобітьми, гатив по чому попало, аж поки той не замовк.

Люди кинулись було їх розбороняти, але вже не було потреби. Кузьма весь у крові лежав, а Матвій – страшний і великий, з обличчям залитим кров’ю, з рискалем у руках, стояв проти всіх і кричав:

– Гади! Нелюди! Вам не хліба, а каменю животи! Я вам, портова голото, добра бажав, а ви ось як! Шпана чортова! Собача зграя! Тічка паскудна – геть! Геть з очей! Розіб’ю! – і він кинувся на юрбу.

Усі сипнулись врозтіч.

– Розіб’ю! У гроб ужену! – ревів дико Матвій і гнався за ким попало.

– Матвію! Та втихомирся! Глянь он на свою сорочку! – гукала Настя і намагалася його зупинити.

Матвієва сорочка була дійсно у крові, він зупинився, тернув брудною долонею по чолі, розвів ще більше кров, після тріпнув рукою, ніби хотів усе то струснути і нагадував дикого, роздратованого звіра. Настя швидко з себе хвартушка зірвала і подала йому.

– На! Хоч обітрись! Дивись на що ти подібний!

Матвій узяв хвартушка і байдуже витирав обличчя. Він весь тремтів, очі його дико бігали, ще ніхто не бачив його таким. Потовчений Кузьма лежав на землі і стогнав, коні його паслись збоку у вівсі.

– У-у-у, будьте ви прокляті – таке гаддя, коли б був знав, що з такою халєрою прийдеться діло мати – краще їм чуму, ніж землю, виходив!

– Чекайте, – казав він сам до себе і лють його швидко, мов буревій, минала. – Тепер я з вами поговорю інакше. Їм тільки попусти – на голову вилізуть, чортове хам’я!

І дійсно з того часу все пішло по-іншому. Дорога раз на завжди пішла долом. Заповів, щоб усі прийшли її рівняти і всі прийшли. Не з’явився лише Титко Коган. Матвій самий зайшов до його хати – не було дома.

– Де, Параско, Титко? – питає Матвій Титкову жінку.

– Де? Та ж ніде! У полі! У нас праця!

– Чув він, що сьогодні треба йти до дороги?

– Але ж у нас…

– Цить! Не питаю! Зараз мені за лопату і марш копати! А за ним я сам піду!

І дійсно пішов. Тит орав. Побачив Матвія здалека й зупинився. Матвій підійшов. У руці пужално.

– Казав тобі, Титку, Стратон іти сьогодні до дороги?

– Не казав… Я встав раненько…

– Не бреши! Казав! Різун в твою-ма’, хоч щоб розбив на твоїй голові оце пужално до цурупалка? Уже забув, як плакав? Щоб мені зараз був там!

З цим Матвій повернувся і пішов. Іде полем і розважає:

– З таким народом по-іншому не вийде! Якась тупота! Якась мертвяччина! Що вб’єш, те в’їдеш!

Боротьба між Матвієм і рештою товариства з явної перейшла в тайну. Його боялися. Уже не чути отих побожних побажань, але очі всіх горять по-вовчому. Кожне, видно, лише шукало приключки, щоб помститися.

Матвій, проте, не думав уступати з поля бою, не з такого тіста зліплений. Не кричав, не бешкетував більше, але й нічого ніде не спускав. І це всі відчули. І стало спокійніше.

Але не для Матвія. Ледве втихомирив свою громаду, як он село почало капризити. Там, як і казав колись Деберний, люди не дуже ласкаво прийняли до себе нових співгромадян. Наріканням не було кінця і вони все множились і множились.

– Понаходили якісь зайди, забрали нашу землю… Тепер до них ні підступиш, ні поговориш. Геть з ними. Не дозволимо їм їздити нашими дорогами, не пустимо до церкви.

Матвій казав до своїх:

– Мовчіть і працюйте! Покажіть їм, що ви розумніші…

Найбільшим ворогом дерманців зробився Мельник Павло, кажуть, злодій в минулому, на Сибірі був і недавно вернувся. Крутий і жорстокий чоловік, людину, кажуть убиває, як муху. Так і звали – Каторжний-Мельник. І не злюбив він дерманців, що ті «багатії», що набрали «через губу». Десь він там у тому Сибірі всіляких дуже дивних думок набрався і все на багатих псячив.

Хома Ет-Тоє поїхав з бочкою по воду, під горою зустрів його Мельник із сокирою і порубав тому колеса. Вернувся Ет-Тоє і плаче:

– Я, каже, собі їду, виходить той злодюга, присікався і бах-бах по колесах. Не подарую! До суду!

– Чекай, – каже Матвій, – до суду! Тепер колеса, далі вікна, а там і до червоного півня дійде. Краще зробім ми от що: бачите яка у них там криниця? Срам, не криниця! Калабання в багні – ні підійти, ні під’їхати, вік живуть, а криниці порядної не зроблять. А ми давайте от що: зберімося всі отак громадою, набиймо каменю і змуруймо їм криницю. Як належиться. З цибринами, з риштоком.

Титко, а за ним ще де хто підняли голос:

– Так, ніби у нас своєї роботи не хватало. Іди і їм ще криницю роби.

– Не їм, а собі! Не повідлітають руки, коли півдня попрацюєш для громади. Я ось піду до старости перебалакати, а там усі візьмемось до криниці.

І Матвій подався до старости. Хитрий, невеличкий із широкою лисиною чоловічок. Дуже примеленний, любить чарчину і куму Пріську. Хатина старосвітська в зруб, троє віконець, присіла до землі, як квочка. Матвій увійшов і лобом у сволок дістав. Привіталися і Матвій почав, – так і так, мовляв, я от до вас за ділом, маємо непорозуміння, ваші люди не дають нам води, воно після ми будемо свою воду мати, але поки те та інше, чи не слід би якось того… По-людському, та по-Божому…

І Матвій поділився зі старостою своїми намірами.

– Е-е-е! – заспівав високим тоном, піднявши вгору вказівного пальця, староста. Цим ви наших мужиків не купите.

– Як то не купите? Ми і не думаємо їх купувати, але…

– Але чекайте, дядьку Матвію, – перебив староста. – Я про вас чув і знаю, але в нас уже з давна-давен так водиться, що люди наші не люблять того, що у них якісь нові порядки заводить. Добре, не добре, а не люблять. От не люблять і вже. І людей розумних наші люди не люблять… Чекайте, чекайте. Я ще не доказав… Наші люди люблять отако собі… Як сказати… І щоб розумний ніби, і не розумний, а найкраще отакий мірний, середній, лагідний, та щирий…

От як воно. І раджу я вам от що, коли хочете наших людей позискати: зберіться одного разу отако гуртом та прийдіть до нас на сходку, та як слід привітайтеся, тому руку подай, тому слівце добре, іншого за полу і: ану, там, куме, свате, чорте – зайдемо он до щкальні. Та по шкалику, та по другому. О! Тоді інша справа! Тоді за вас підуть горою! Їй-богу! – дрібно і хрипло зареготав староста.

Матвій поворушився на лаві. Як це не по його, не по-Матвієвому, його права рука, що лежала на полатаному коліні, нервово здрігалася.

– Але ж я, старосто, так думаю, що коли чоловік говорить з толком, та до діла…

– Е, – перебив його знов староста. Чуєте! Не в ділі справа, а в характері. Люд наш метушню, гармидер, слівце любить. Вони пізніше і по-вашому зроблять, зрозуміють же, що зерно, що полова та знати вам не дадуть, що це вони від вас знають, що ви їх тому навчили. Такий ось гордий наш народ і не любить, скажу вам, по правді начальства, особливо коли то з нашого, так сказать, брата. От ще коли якийсь такий інший, не наш, так повірять. А! То ж сказав… Знаєте? Срулевич! А не якийсь Дмитро чи Іван. Так, так… Тому розумніші наші люди ніколи свою думку своїми устами не висловлюють, а завжди отак під когось, під когось. Не я це, мовляв, сказав, а от він, а можливо, що б так і не сказав, це, мовляв, я тільки так собі…

Матвій слухав і мовчав, дядько видно філософ великий, а потім усе-таки промовив:

– А! Скажу вам, що наш народ віри тільки тому йме, хто вміє гнуздати.

– А, то так, то так! І я би сказав – не вірить, не вірить! А боїться! А це не те саме, дядьку Матвію. Боїться! От! А між тим так і шукатиме нагоди, щоб вас влучити! Так є, так – хе-хе-хе! Ага! От ви сказали, що каменю наб’єте… А де, питаю, наб’єте? У нас? Під горою? Думаєте, наші люди вам дозволять? А де, скажуть, вівцю виженеш, а куди з гускою? Ге-те! Ви ще нас не знаєте! Так-то! – і староста смішним похитом голови потвердив свої розважання. Він, навіть, видно гордиться своїм розумом, він усе розуміє, але Матвієві саме здається, що то не чужі думки, не громади, а його власні…

– А я вам от що скажу, старосто, – почав на це Матвій. – Так то воно так. Маєте правду. Але скажіть: хіба може серйозна людина пускатись на хитрощі, на підлабузництво, на підкуп. Ні. Серйозна людина буде чесно битися і чесним трудом доведе свою правду. Не кажу, що народ наш дурний; не дурний, а недовірливий, непросвіщенний, не знає, де початок, а де кінець, де добре, а де недобре, де мудре, а де немудре. А от візьми йому та покажи, та розтолкуй і одразу схопить, і одразу піде. От ті ваші люди. Прийшли ми сюди і почали під плуг бараболю, як ви кажете, садити. Ваші люди одразу в крик: а! Не вродить! Лише під заступ треба! А я їм: от ми так завжди садили – під плуг і скорше, і справніше і завжди мали досить бараболь. А, кажуть, то у вас, мабуть, земля ліпша! А я їм: у нас земля не ліпша, а гірша… А от побачите, що і ви будете так садити, як і ми… Кажу: і пшеницю, замість гречки, будете сіяти. І поросте…

– Ну, от, – розводить руками староста. – Так воно є, що зробите. Але нічого. Якось-то воно буде і можливо краще…

– Але я у вас таки засидівся, а у мене ж там діла стільки, – почав було Матвій… – Але, так все-таки, старосто, як ви думаєте нащот того?

Староста помовчав, помовчав та й каже:

– Думаю, дядьку Матвію, що ви отак від мене не втечете. От що! Хтодорко! Стара! А знайди-но там чого. Ні-ні-ні! Чекайте, чекайте! Ви у мене по-перве, у мене! У старости села Тилявки! Це була б для мене смертельна образа, бо ж ви прибули здалека…

Такого Матвій не сподівався. І як же йому тепер пити, коли там діло. До всього, як велить звичай, коли той «поставить», не можна й собі відмовитись. А тут і шеляга нема за душею. Але нічого не вдієш, зістатися треба.

Одна чарка, друга. Голоси піднялися, на щоках збільшились румянці. Староста підсунувся ближче до Матвія, дихав йому сливе під ніс і казав:

– Та… Що й казати. Діло справне – видно одразу, криницю оправити! Чому ні. Хоча я і не беру там води, але все-таки іншим придасться. Хороша річ, добра річ, золота річ! Що вже її наші люди не напоправлялися, не нагатилися, і що її не попокленуть… А все ніяк не можуть до людського, до богоподібного образу довести. Пан, бувало, кожної весни привозив пару хур хворосту і гатив те багно. Та де там! Нікому не вдалося його загатити. І не тому, що не вміли… Боронь Боже! Не тому! А тому, що ніхто не хотів перший почати. Ет, думає, всі мовчать, чого я маю наперед пертися. І так було.

А тепер ви ось хочете… Добре! І зробімо ось як: ми зробимо сход. Прийдете ви, ще там хтось, скажемо дядько Стратон, я вийду і скажу: так і так, люди добрі! Маємо ми от у себе нових громадян. Правда, шкоду вони нам учинили, землю під самим, так сказать, носом викупили, ну, але люди вони, як не кажіть, свої, тутешні, православні, як і ми хахли…

Дехто їм боронить доступу до води, але ж бійтеся Бога! Вода річ Божа і хіба ж можна людям води не дати. То ж ми не татари і не зувіри якісь, але коли вже вам так хочеться, то зробимо ось що: бачите яка та криниця? Іде баба відро води дістати – мусить усі грішні місця показати, щоб не підмочити спідниці. Так от хай ті наші нові громадяне наб’ють отам у нас під горою каменю, хай підвезуть, а ми їм поможемо і зробимо криницю, що хоч самий цар бери з неї воду. Чи добре кажу? І тоді всі крикнуть в один голос: правельно! Добре! І зробимо. І вам ніхто ніколи не буде більше перечити. Е, чоловіче Божий, нашу людину треба знати, а це золота людина, що й казати! Так дай-бо-здоровля!

– На здоровля, – каже Матвій і далі мнеться. – Я, як то кажуть, старосто… Ідучи до вас не сподівався і так, навіть, як то кажуть…

– Но-но-но! Знаємо, знаємо! Що там! От просто – ви у мене, я у вас, сьогодні ви до мене, завтра я до вас, по-старому, як то кажуть, звичаю, та по-доброму, та по-християнському. Добре, що ви наважились та зайшли, а то все думаю: от приїхали, і ані тобі носа ніхто не покаже і якось воно було трохи дивно, як не як, а все-таки я тут якийсь староста, ні? Ну, але тепер усе добре! Тепер у нас піде! Тепер піде! А тоді і про церкву, і про школу гуторили… Народ є народ.

Частувалися і частувалися, Матвій з болем серця випивав кожну чарку, не подобається йому таке «наше» ставлення та що вже тут поробиш. Староста показався і добрячим, і простодушним хитряком, який коли кому і пошкодить, то найбільше собі. Тому й хатинка в нього ось така, тому і долівка земляна, і віконцята маленькі. Але почастувалися гаразд, як Бог приказав. Розходились також, як Бог приказав… Сьогодні у себе, завтра у кума…

І сталося, як казав староста, криниця прийняла «богочоловічий» образ і дерманці брали вільно воду скільки потребували і по всі дні свого життя.

А там і жнива… Перші жнива на новому місці. Озимина ще засіяна паном і припала вона на ділянки Івана Кушки, Матвія та Стратона. Ділили стосовно до кількості десятин, але йшла сварня, як звичайно. В одному місці полеглиця, в іншому випріло. Матвієві лишили здебільша полеглицю, але він махнув на все рукою. – Хай! Аби вже скорше з ними розв’язатися. Збиратиму лише коли вже сам посію.

По жнивах одразу оранка, сівба озимого, докінчення будівель. Праця кипить далі. Сонце встає – люди встають, сонце лягає, а люди не лягають, а несуть свої потомлені руки затемна додому, щоб і собі лягти. Таке воно життя.

Васьківці – село, нині Шумського району Тернопільської обл. (на карті – 23).

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1965 р.,] т. 1, с. 255 – 285.