За землю

Улас Самчук

Володько пас уже давно корови, але око якось не гоїлося. Батько довбавсь у ньому своїми пальчищами, малий терпів біль, ціпив зуби, але наслідки зо всього погані. По лікаря їхати дуже не хотілося Матвієві. Це стільки коштуватиме, а до того ще й часу немає. То сюди, то туди. То до Лебедей, то Григорчука, то на ярмарок… То корчунок. Знову нова лиха година принесла новий клопіт.

Матвій порішив був дочекатися понеділка, запрягти коні і відвезти малого до лікарні… Прийшов понеділок. Ні, думає. Доорю оце вже зяблю… Погода тепер довго не затягнеться, а у вівторок поїду. Коли ж то приходить зо школи Василь і першими його словами було:

– Тату! Застав’є продається…

– Що? Як то? Де? Хто тобі казав?

– Ціле село говорить. Люди сунуть і сунуть до двора. Вже, кажуть, на куплю записуються.

– От тобі й на! Ще ж вчора нічого не було чути. Ну, стара, – каже Матвій. – Програне наше. Нічого тепер не вскубнеш.

Розуміється, така вістка зовсім перебила Матвіїв намір їхати до лікарні. Мусить піти до двора.

А тут пополудні пригнався засапаний Матвіїв брат Єлисей.

– Знаєш?.. Застав’є продається. Оце я прибіг, думаю – побіжу, а то розхватають, а ти й не знатимеш нічого. Уже запис іде. Ходім!..

– Сідай но. Ми ось пополуднали, але ти ще щось з’їси…

– А-а, ніколи… Ні-ні. Не роби турботи. Спасибі – Я…

Але Настя вже краяла на полумисок кус вареного сала. Само собою, Єлисей кусник другий взяв, хліб намастив, щиро насолив…

– А як, їй-Богу, дешево – казав поспіхом Єлисей. – Всього триста – наголошував на а. – Та це просто дешевка.

– Дешевка-то дешевка. Різал-ма з такою дешевкою. – Де ти тепер що пірвеш? Звідки вичавиш?.. Ти ж знаєш, що задаткував я оту он там латку.

– Тьху!.. – живо сплюнув Єлисей. – Не журись. Ходім но до двора, а може що й видумаємо. Може як пів десятини подужаєш, а ми з Пархвеном півтори, а разом дві загорнемо – і чвиркнув прудко і далеко крізь зуби…

– Ох, тошненько мені та нудненько мені – тошніла Настя.

– Тошненьком не поможеш, – перебив Єлисей.

– Штука сказати: сто п’ятдесят рублів. А ти їх добудь. Звідки? Дітей, оту загнибіду стару продам? Хто їх купить?..

Загнибіда образилась.

– Не патякай, не патякай. І сам добра загнибіда.

– Ах, все то фрашки. Не сваріться. Підем, – квапив Єлисей.

Новий куцан, з сивого сукна домашнього виробу, щільно обтягнув широкі Матвієві барки. У руки попав якийсь костур і брати пішли.

– Ти, Володьку, підеш до худоби, а Василь хай піде й доволочить за конторою зяблю, бо бодай би чорт сльоту не навів, – видав Матвій своє останнє розпорядження.

А небо дійсно зачухмарилося і розкуйовжані ковтуни хмар поволі висувалися із західньої сторони та розповзалися по небі. Поривний вітрище тіпав полами Єлисеєвої гуньки та Матвієвого куцана.

Дорогу вибрали навмисне через Застав’я, хоча це трохи далі, щоб зайвий раз окинути досвідченим мужицьким оком цей дорогоцінний шмат поля.

Ех, і поле, поле! Не забуде його ніхто, чий погляд хоч раз зупинився на ньому. Рівне, покотисте на полудень. З двох сторін оточене хвилястими берегами річки. На півночі від холодних вітрів захоронене сониною. На заході та півдні «багна». Колись це справжні багна були, та час висмоктав їх, а лишилася тільки назва. Тепер там дядьки отаву косять, огонь кладуть та пасуть коні.

Частина Застав’я належить монастиреві і так Монастирищем і зветься. Звуть це ще й Городним, бо, кажуть, був тут колись старий «город» – місто, що Гай-город звалося.

Решта належить якійсь рускій княгині, якої ніхто ніколи тут не бачив. Кажуть, у Парижі живе, а маєтком завідує поляк Ревський, що грає тут першу скрипку. Обличчя товсте, розплиле, очиська вилунились, а під ними ніби по калитці повішено, рот широкий і страшенно наподоблює жабячий.

Отому-то красуневі належить у дійсності ця земелька. Вона чорна, товста. Росте на ній і пшениця, і буряк цукровий. На монастирському до цього часу зберігся порядний горб. Там можна бачити черепки, кусники дахівки, цегли. Якісь пани часто там з мотиками та лопатами нишпорять – скарби заховані шукають. Що то значить пан… Усе легкого хліба хоче.

Так гуторили про Городнє люди. Було там місто, але татари рознесли. Тепер череп’я одне та горбик лишилися. Багато часу минуло, багато вітру прогуло, багато в річці води витікло, багато хмар по оксамиті неба проповзло, аж поки не дочекалося, що куплять його оці натруджені суконні дядьки та по-свойому, по-мужицькому, поплювавши долоні, з Богом за працю візьмуться… А чи то вже й дочекались?

І ступали м’яко, нечутно чотири ноги в постолах по зораному пшеничниську. Назарік ячмінь тут люди сіятимуть – міркують брати. А ноги все далі і далі ступають. Поле тікає взад. Ось долина, пригорок, знову долина. Вузенька, глибока, в дві колії дорожника від полудневого заходу до млина протинає поле. Далі Городнє.

Тут колись розшалілий варвар плюндрував здобутки пращурів – оцих самих дядьків, а самі вони топчуть постолом чужу порожню землю. Над очеретами пливуть отари сірих, буцматих хмар.

Напружений гострий зір братів сповзає між ними та очеретом на протилежний бік, де за пригірком розпочинається панський парк, густий, розлогий, з розкиданими старими будівлями та недокінченим кістяком напів зруйнованого палацу.

– Поквапимося – каже Єлисей. – Глянь, як через Плоське пруть людиська.

Дійсно через Плоське пруть людиська і все в напрямку парку. Пруть. Уперто, дружньо… Зір їх – гострий, сухий, думка їх – одна, жевріюча, тверда!

– Пів-десятинку б? Добре було б!.. Ех, як добре!

– Поквапишся… – думає в голос Матвій. – Куди і чого поквапишся? Ну, і за що я візьму ту землю?

Але ноги їх все-таки прудкіше пошелепали постолами і ступи їх ставали все твердіші, все рішучіші. Перегін… Змагання… Он люди Плоським пруть, а їм же ціле ставище коло Чернечого млина обійти треба.

Коли дійшли до парку, там роїлося вже безліч люду. Кожухи, сіряки, свитки. Чоловіки, баби, дівчата, парубки, діди, діти. Вирувала мужичня по розлогих дорогах парку. Гомоніла щоденна, безбарвна гутірка і ревіли вгорі вітри, надсаджуючи хрипи велетенського розміру осокору. Ялини скидали довгі шишки, а попід ними гикали індики, та бундючний павич борсався здоровенним своїм хвостиськом у кущах пахучого ялівцю. А руїни палацу, мов зубатий череп, угрузли в землю. Вітер гонив у ньому нечисту силу, скавулів, стогнав. Побожні люди здалека вже хрестились, підходячи нічною порою до нього, хіба що очайдушний п’янюга Середа, ідучи з шинку, зайде до нього і спокійно собі підночує та нових сил набереться.

Але найбільше юрбилось народу на старому дворі, коло «покоїв» двірського завідця.

Ну й же й люду. Безліч. Видимо-невидимо. І кремезні, і щуплі, і носаті, і кирпаті. Деякі пики так і просять цеглини, а деякі – бублики з медом.

Але не мало й таких, як Матвій. Здоровечі, барчисті, з широкими бородами, з лисинами… Це все «порадошні», «хазяїни». Їм честь і повага. Вони в усьому толк знають, вони діло ведуть.

Угледівши братів Довбенків, гурти мужиків заворушились.

– О, диви! І Лебедчук! Дай-Бо здоров’я!..

– Дядько Матвій! Здорові були!..

– Кум! Помай Біг!.. Як маємось?..

Матвій та Єлисей не встигали відповідати на поздоровлення. Поважніші коло Матвія купчаться.

– Чому той люд не йде до пана? Чом отут тупцює? – питає Матвій.

– Кажуть, оконом ще не приїхав, чи що.

– Хай йому чистець, що того наперлося…

– По грядці роздеруть…

– Аби но хоч по грядці хватило…

– І як його ота чутка шириться?.. Диви, ще вчора ніякого слуху, а сьогодні, ні сіло, ні пало… Тьху!..

– А з хати до хати чутка перекидається. Земля.

– Ось диви, Лебедчук де, і той прочув…

Матвія дехто Лебедчуком зве, бо мешкає він на лебедській землі.

– Та – каже Матвій – той Лебедчук ближче до Застав’я, ніж ви. А земля сама тягне мужика, як стерво собак… Вона сама підкаже…

– А хай би мені підказала, де грошей взяти…

Грохонув регіт…

– О, і то підкаже, коли опораєш та засієш нивку пшениці – вставив свою мудрість Єлисей і чвиркнув крізь зуби.

Один дядько, що сидів дуже низько на якомусь камінці, зовсім невигідно, устав і проговорив:

– Бодай би його кольки скололи. Сидиш, сидиш, аж спина стовпом стала, а дома ж роботи до повітри. Хай би вже чи се чи те… А то чорт-батька-зна що…

– А чи й дочекаємось ми сьогодні?..

– Халєра його, вибачайте, знає…

Ішов сюди Матвій не даремно. Хоч і бідкався він, де має дістати грошей, але надія, «що якось-то воно все-таки буде», не кидала його.

І не встиг він, прийшовши до двора, як слід оглянутись, коли вже його оточили десятків зо три найповажніших хазяїв. Бо ніхто з них не мав стільки досвіду в купівлі землі, як він, хіба що може Мартин. Але той уже стільки нахапався, що, як то кажуть, і через губу йому пере-того…

А без Матвія ні одна купівля не обійшлася. І коли викупляли Тимошівщину, Матвій самий, без брата Єлисея, що тоді ще «у москалях унтирцером» служив, дві з половиною десятини закороїв. Було сутужно, кості не раз від праці тріщали, але витягнув. Після отой Осовець. І тут дві десятини. Та тут уже разом з Єлисеєм. А там знов Лебедщина навинулась. І так усе одно за одним – покійний Хведір та Матвій скрізь перед вели, усі громадські справи до пуття доводили.

Скільки того попоходилося та попоїздилося. То до Острога, то до Житомира, то до самого Києва. Коли викупляли Лебедщину, Матвій одвіз до Києва мішечок, так тисяч двадцять, самих золотих «імперіалістів» – копійка в копійку, громадських грошей. І довіз. А це ж вам ризико, тільки подумайте, що його переболів за ту дорогу, скільки тих нещасть могло трапитись, – однак Бог милував.

Такому чоловікові, само собою, всяк віру йме. Його і сюди і туди. Чи то довіреного треба, чи заступника від громади – кого? Звісно Матвія. Без просторікувань. І він йде, і робить.

Тому й тепер юрба чоловічих та бабських свиток оточила Матвія. Громада мусить же довідатись, що там і до чого. Чи є той оконом, чи нема? Чи думають вони поважно з тією землею, чи так лише качку пустили, аби дурний мужик потоптав трохи чобіт?

І почали поговорювати, кого б вибрати та післати до пана. Почали натякати на того, на іншого, а врешті і на дядька Матвія. А кому б, як не йому краще такі діла знати. Той тобі любого пана навколо пальця обвине. І показний, і розважний, і толк знає.

– Ану, дядьку Матвію… Підіть но… Хай йому частець, отак тут за гарма-дарма чапіти.

Але Матвій з місця відмовляється. Він, мовляв, і так не знає, що ще з того вийде. Чи буде він ще купувати, а чи й ні, бо зв’язався з Григорчуком, а то ж звісно півтисячку рубликів треба вилічити. А тут уже, далебі, хоч би й хотілося, духу не вистачить, не потягне зі свого господарства більше. Він прийшов лише так собі, подивитися, послухати, як то люди купуватимуть, а самий то вже гай-гай.

– Чого ж гай-гай, – вставляє слово Мартин, що стояв трохи збоку і прийшов сюди також «тільки подивитися та послухати»…

– Но, – порушує головою Матвій і збиває на потилицю свого засмальцьованого кашкета, – воно б то звісно того… Розуміється. Та правду кажу – не втну більше. А ви, Мартине, і без мене ту справу обчухрали б.

Мартин і справді господар поважний і «толковий», але до нього громада вже з обережністю ставиться. Той того, що зветься, через губу, накупився і ласувати йому на клапоть того поля не годилося б, коли стільки інших покупців найшло, яким либонь потрібніше, ніж Мартинові, те купно. Тому про Мартина помовчували.

Але Мартин знає, що й до чого. Він сам і не преться куди не слід. Звернувся рішуче до Матвія:

– А, нічого вам, Матвію, отягатися. Мусимо і то знати, що це наша остання купівля. А діло зробити треба. Я сам пішов би, та мені того не личить, на поле я і не чигаю – от хіба клапоть стависька та, кажуть, млинок.

Натовп прогудів щось невиразне. Ні то одобрювали Мартинові слова, ні то заперечували. А Мартин вів своє:

– Що там не кажіть, а й вам десятинка ще придалася б. А ви, скажіть, люди чесні, чи не заслужився той чоловік у громаді? Скільки-то він попоходив та поїздив, та з тими панами, та з грішми. Та інший би з вас стільки злупив, що аж пальці було б видно, а що він дістав за свій труд? Карбованця від пана на горілку… Самі знаєте…

О, Мартин знає, що й до чого. Обходить кого треба та й про себе не забуває. Матвій з місця пом’якшав. Можливість набути ще одну десятинку підкуплювала його надзвичай. Та це ж бо було б цілі сім десятин, а там, за пару років ще десятинку придбав би і його бахурі сливе забезпечені…

А люду, що тієї води в повінь – усе прибуває і прибуває. Ціле широке подвір’я, весь парк – скрізь повно, скрізь товчуться, гармидерять, бідкаються. Погода почала капсіти, небо насупилось, зсунулось, здається, аж на голови дядькам налягло. Ось-ось розсльозиться.

І Матвій дався намовитись. Удвійку з дядьком Харитоном, отим самим, що має поле межа в межу з Матвієвим, пішли до панських покоїв. Люди ж, розбившись на гурти, гомоніли далі і чекали.

Бути поважним та статечним не робило для Матвія ніяких труднощів. Чоловік, що не кажіть, у формі. Йшов і роздумував, що сказати, як сказати – мусить його толково та з розумом, діло ж не мале.

Покої панські низькі, старосвітські. У дверях Матвій мусить сливе голову нахиляти, щоб не буцнутись об одвірок, видно не для таких вони будовані. Оконом, видно, на свій зріст їх виміряв, бо ж не всі можуть такими Матвіями бути. Зате скрізь тут затишно, та притульно, та м’ягенько. Ситість тут чується та вигода. Уже самий передпокій чого вартий, – килими, кажуть, перські, тапчанчик м’який, кілька таких ослончиків та крісел плетених. «Чи витримав би, коли б так сів?» – міркує Матвій, дивлячись на ті турецькі витребеньки. І хто його може на такому сидіти? Пан? Так він же сам, хоч куций, пудів вісім важить – жлукто таке, та й пані його не менше. От хіба донька їх – єдина стать, що на людину подібна, зросту хоч і не високого, та струнка і ніжна, і голос дзвінкий, хіба що літери «р» як слід не вимовить, замість «руска» у неї виходить «луска», а замість Ревська, каже «Левська» і так її Левською ще у школі й прозвали.

Пана дома не застали. Був він, здається у Мизочі, а за нього говорив його заступник, чи писар, чи повітря зна що він таке – молодий, на диво тоненький і хирлявий панок хлюстоватого вигляду, що дуже натягнуто і роблено-поважно, заявив, що воно, мовляв, так і так… Пан дістав дійсно від власниці княгині телеграму з Парижу, щоб маєток продати, але коли та як – нічого ще не відомо. Ото ж і поїхав пан до містечка, щоб там докладніше у адвоката довідатись і паничик думає, що він скоро вернеться і тоді буде видніше. Але сьогодні то ледве чи станеться, от хіба завтра.

По-друге – тут стільки того люду навалило – де ж його зо всіма розмовляти. Мусять вибрати уповноважених, як слід і передати в їх руки справу. Запитав Матвія чи він є таким уповноваженим. Ні. Матвій лише ось хоче запитати. Ну, то ідіть і виберіть уповноважених, а тоді верніться. Ага. Ще одно: що до продажу Застав’я, то мова йде лише про його південну частину зі ставом та млином. Решту землі затримує за собою пан оконом.

Усе то було сказано, звичайно, по-російськи, «по-панськи». Панок інакше говорити не може, але дядьки до такого, звісно, давно звикли. Де ж є такі пани, щоб говорили по-людськи. На те він такий тоненький, та тендітний, і обличчя в ластовинню, і волосся м’яке та ясне, мов у ляльки, і довгі та прозорі пальці, що їй-Богу, можуть поламатися як скло.

Але мову його передали висланці народові слово в слово. До цього додав від себе Матвій, що гаразд було б поділитись людям на гурти і кожний гурт від себе одного відпоручника вибере, а ті знов разом виберуть уповноваженого. Матвій бо знає, що як почнуть усі юрбою «вибирати» – ніколи нікого не виберуть.

Звичайно, піднявся в народі рух, рейвах та гармидер. Воно-то було б гаразд по-Матвійовому, але як його той народ поділиш? Хіба що за кутками. Запорожський куток окремо, Шинковецький окремо, Зарічанський окремо і так його гуртів двадцять набереться.

Селяни не вміють робити щось на галай-балай. Треба обміркувати, що і як та з якого боку, а тоді вже і до діла. Сім раз відмір, а раз відріж, каже мудра народня приказка. Мовляв, добре розжоване, ніколи шлункові не завадить. Але на це треба часу! Боже, скільки на це треба того дорогого часу.

Тому знов Мартин виступив:

– Люди добрі! Ніколи над цим довго сушити голови. Ніч на носі, а до того, диви, і сльоза розпічнеться. Поки воно на ті гурти розіб’ємось, та поки се та те, то й часу не хватить і нічого ми не зробимо. Краще його одразу громадою вибрати двоє, чи скажемо, четверо люда і хай роблять списки. Я пропоную дядька Матвія. Чоловік у цих справах битий і ніхто краще за нього цієї роботи не зробить. А вже він хай добере собі помічників сам. Чи добре кажу?

– Просимо, просимо! – впало кілька голосів.

– А так! І справді. І чого його товктися на місці, – загомоніли інші і тих голосів усе прибавлялося й прибавлялося, хоча загалом говорили без ладу і без складу, що і сам дідько не розбере.

– Люди добрі! – обізвався Матвій. Послухайте ви і мене. Усі добре знаєте, що тепер я не можу брати на свої барки такого тягару. Інше діло було при купівлі Осовця чи Лебедщини. Там я сам брав кілька десятин, то за одним міг і інших клопоти на себе переняти. Не те тепер. Тепер я чи візьму яку там пів десятину, чи не візьму, то посудіть самі чи мені варто брати той клопіт на свою голову. Хай це беруть інші – он дядько Мартин, чи Дам’ян, чи Харитон, чи мало є тут нас таких… – І Матвій розводить довкруги рукою.

Громада насупилась хвилево мовчанкою. Дядьки почухували потилиці, попльовували, видно, міцно міркували. Воно-то либонь якось би треба почати та на яку його ступиш. Гармидер, що після цієї мовчанки зірвався, бо кожний надумавшись, хоче висловитись, заборсав справу ще дужче. Кожний говорив і ніхто не слухав. Кожний щось радив і все щось інше.

Нарешті до слова прийшов старий Кальчук, що деякий час радився з Мартином. Є то високий, як вежа, тонкий, довгошиїй, з горбатим тонким носом, чоловяга, що завжди, досить до речі, потрапить міркувати. Він виступив на якесь підвищення і глухим, горловим голосом почав говорити, що коли громада хоче щось робити, то треба робити, а не товкати воду в ступі. Ми прийшли сюди не пащекувати, а робити діло. Коли дядько Матвій одмовляеться – його діло і він має рацію. Бо ж, посудіть розумом, кому б це хотілося за гарма-дарма чужі клопоти на себе брати. Але я так міркую: кожне діло потребує доброго чоловіка. Хто може ліпше це зробити від Матвія? Ніхто. І я кажу просто: дядько Матвій піде, я вам кажу! Але ми мусимо за те віддячитись. Сам він хоче півдесятину брати – додаймо йому ще пів-десятину від нас усіх і шабаш! І як що всі згодні – йдемо на Шинківці, робімо списки та підписуймо з дядьком Матвієм догоду. Чи згода?

Громада довго не слухала, що там той Кальчук говорить та коли всі втихомирились, почали слухати його уважно. Здавалось – той говорить до речі. І коли він скінчив, громада щось загула, щось, ані так, ані ні, але скорше так, коли тут чорти вирвали Мотрю Нестериху. Ця куценька, грубенька, ніби капустяний качан, осібка, була вельми неспокійною і вже давно поривалася щось і собі сказати та її все до слова не пускали. І аж тепер прийшла її година, вона рванулась наперед і задзеленчала на ціле горло:

– Ой, мені, Господоньку святий! Ой, Господоньку та Матінко Божа! І кому це ми ще маємо кланятись до землі, та просити, та просити, та ще й землю йому викуповувати? Чи ж у нас стільки тих грошей, що й самим не треба? Ось так: тому півдесятини, тому могорича, тому те, тому се, а тобі, бабо, облизня. А ви люди, й не знайте, що як помер мій отой гниляк Нестор, то лишив мені дві грядочки поля, що одна курка хвостом закриє та копицю дітвори до того. А що я тепер з тими бахурами? А звідки? А як? Найстарший – тринадцять, другому одинадцять, третій дев’ятий пішов, четвертому…

– Тю, на тебе, дурна бабо! Свят, свят, свят! Втихомирся! – загукали на Мотрю.

– Треба було менше ночами, а більше днями працювати, – докинув котрийсь.

– Дурна, дурна! – заверещала Мотря, аж їй голос зривався. – Завжди дурна, коли бідна. Не бійсь, он тому багатієві так на, бери, а тобі ночами витикають. То є таке «правленіє»?

– Ото-то-то! Вискочила лепетуха, – перебила Мотрю баба Велітка. – Дуже ти на всьому тямишся, а борщу людського не вдаси спартолити…

– Ой, мені людоньки! – сплеснула Мотря долонями, що аж ляски пішли. – Дивись! А тобі ж то що до того? Зубата яка найшлася. Тьху, на твою голову! Та чи ти знаєш, що я ще любого чоловіка за пояс заткну!

– Го-го-го! – озвалася юрба. Усім це, видно, подобається. – А Нестерові костурі вже забула. Як смикне, бувало, той «гниляк», то аж пищиш, га? – докинув котрийсь.

Знову регіт.

– Стало бути, що тут бідній людині і слова «нідзя» сказати? – заступився хтось і за Мотрею. Був то Іван Гуца, по-вуличному Панок, що десять років у графа Сангушки за льокая служив, інколи «по-панськи» закидав і фрак старий, старосвітський, цегляної барви носив на животі з мідяним ланцюжком від годинника, бо самий годинник, уже давно «не дєйствував» і років десять у прискриньку лежав.

Почувши голос за собою Мотря таку веремію зчинила, що хоч тікай. Вона розжалобилась, з очей потекли сльози, хустка її на бік зсунулась.

– Не согласни! Не согласни! – пищав Панок. Не будемо комусь там землю викупляти! Досить і своїх ротів маємо!

Почалась справжня колотнеча. Мотря тарахтіла, мов розбитий віз, що котиться згори по кам’яній дорозі, розкидала куцими руками, била кулаком об кулак перед самим носом Велітки, а та й собі не дармувала, обидві верещали, мов навіжені, сукали одна одній дулі, ні одна не могла іншу, ані перекричати, ані перемогти і коли напруження дійшло до найвищої точки, їм не залишилось нічого іншого, як ухопитись взаїмно за коси. І так патраючи та скубаючи себе зо всієї сили, вони вперлися на місці – ані туди, ані сюди і при тому вивіскували, мов кобили, коли до них залицяються жеребці.

До цього негайно включився весь жіночий актив. Створилось одразу дві партії – одна за Мотрею, друга за Веліткою. Бій розгорівся. Чоловіки лише під’южували та надривали з реготу животи, але до бійки не втручалися. Лише Іван Гуца-Панок та ще двоє-троє лицарських душ, не змогли встояти безчинно. Вони тупцювали сюди і туди, забігали зо всіх боків довколо воюючих, кричали, а найбільше перешкоджали. Незабаром Мотрі потекла з носа юха, хустка зовсім злетіла, волосся нагадувало копицю сіна під час буревію, але вона боролася завзято, хоча більша Велітчина партія явно перемогала.

І якось так сталося, що Іван Гуца попав у саму гущу події, спотикнувся на якусь бабу, полетів шкереберть і за одну мить на ньому височилася ціла купа жінок, так що йому нічого не залишилося іншого, як на ціле горло, ніби його різали, верещати.

– От Панок! От так Панок! – викрикували з натовпу сміхуни.

Бачучи таке, Матвій лише сплюнув, він терпіти не міг «отого чортового баб’я», і відійшов на бік. За ним пішло кількох інших – Єлисей, Мартин, Кальчук, Харитон.

– Хай чубляться, а ми ходімо до банку на Шинківці списки робити, – казав Матвій.

За колотнечою та за пітьмою, бо вже вечоріло, баби зовсім не запримітили відходу «головарів», а коли партія Мотрі була остаточно переможена та коли на полі бою залишились тільки пошматовані хустки і тощо, і шановні тітки голосно сякали червоним, а Панок вирівнював свої потурбовані кості, в той час ні одного з поважніших чоловіків не було більше на місці. До того ще з покоїв вибіг той самий тоненький панок, що розмовляв з Матвієм і заявив, що як ті не розійдуться «геть до чортової матері», то він прикаже випустити на них гончих собак. І це вплинуло досить переконливо.

Оглянувшись сюди і туди і, побачивши, що навкруги вже нікого з тих «головарів», Мотря знов заверещала і ще більше затурбувалася.

– А! Дивись мені його! Повтікали – різун їх матері! – і мерщій посукала короткими ногами, плутаючись у довгій спідниці в напрямку Шинківців. За нею подалася і вся її гвардія, що прийшла сюди здебільша отак собі «на людей подивитися».

Іван Гуца, кляпаючи задріпаними крилами свого фраку, що сягали йому сливе до пят і собі пошкандибав за ними.

Починав накрапати дрібний дощ.

Списки складали сливе до півночі. Будинок кооперативного банку не зміщав таку спусту народу, тому всі, що прийшли пінзіше, опинилися за порогом і мусіли киснути під дощем. Між тими була, розуміється, також і Мотря Нестериха. Вона і тут пробувала домагатися «свого права» і бунтувати, але їй інші одразу заявили, що як ви, бабо, не втихомиритесь, то дістанете по мармузі і підете собі до повітри лихої», після того нічого іншого не лишалося, як «заціпити писок» і, шморгаючи носом, тихо хлипати собі в кулак.

– Вони хіба знають, оті камлії, оті… оті прокляті, що тебе болить? А звідки їм це знати? Віддалася за отого чортового горбуна, смердів-смердів, хирляв-хирляв, ночами спати не давав… А діти сипались. А тепер? А тепер ось маєш. Він там зогнив, а ти тут мучся з його дітьми, пухни з ними з голоду… Коли б ще якось ту півдесятину набути, але хіба тут допнешся за тими багатіями та тими чоловічиськами, що тебе, бідну бабу, ані не пустять нікуди, ані ходу тобі не дадуть. Клуньчину, думаю, продати, та ялівку, та яблук пару десятків пудів, то може воно і щось вийшло б… Воно-то і без клуньчини біда – щось там збереш з поля і де його ту мізерію зложити. А скільки намучились, поки її злабудали, плечі облазили, як носила з Бущенщини крокви, та лати, та балїки… Усе то на плечах моїх…

– Ой, видно та баба хоче дістати по пиці, – зазначуе котрийсь там спереді з намагою повертаючи назад голову.

– Чи вам, тітко, часом Бог дасть, не заціпить? – додає інший.

– Ага!.. Заціпить, – було її останнім протестом. До півночі чекала і рюмсала собі під ніс, але зовсім мовчки. А вписали її на півдесятину десь уже в середині списку, чого вона й не знала, але додому вона не йшла, все не вірила. А що як візьмуть та одурять «дурну бабу». Ні, вона вже краще постоїть, та помокне, та припильнує.

Вертаючись геть по півночі під дощем до дому, Матвій ніс зі собою не веселі думи. Земля-то земля, а от де його тих грошей дістати. І як він усе то сам подолає. А тут ще й праці стільки – і старої, і нової, і все її прибуває та прибуває. Коли б мав хоч порядного помічника дома, а то ж усе таке от… Сам і за плугом, і за бороною, і коні впоряй, і води принеси… Ні, ні. Невеселі думи ніс Матвій зі собою, вертаючись тієї темної ночі до свого хутора.

Що середи у малому містечку Мизочі, що сім верстов від Дерманя віддалене, ярмарок. Другого дня і була якраз середа. Сльотило і шугав вітер. Але дорогою до Мизоча з самого рання, тягнулась валка возів. Хто везе веприка, хто вівці, де в кого ялівка за возом тягнеться. Їхали, їхали і їхали. І все це мало піти на викуп Застав’я, усе то мав бути завдаток, хоча ніхто ще нічого не знав путнього, чи буде з тієї купівлі що, чи не буде. По-перше – нема ще нічого певного від пана, по-друге, чи тих пара сотень десятин вистачить на стільки люду. Доведеться декого зі списків скреслити, декому норму скоротити. Та люди на це не зважають.

Але Матвій ще не їхав на ярмарок. Він же мусить знов до двора на збори тіпати. Треба ж до того пана добратися, треба ж чогось певного та ясного добитися. Коли вже упрягся у плуг, то вези.

Ще зовсім рано, а біля ганку покоїв товпляться люди. Така зборня – хоч куди. І говорять, і регочуть. Про се і про те міркують, а головне, як і де грошей дістати.

– То трасця матері, казали: впишися, Семене, пайщиком до банку та впишися. Ні, різал-ма – не послухав. А тепер дулю, не позичку, дістанеш, – міркує не один дядько.

А все-таки той банк єдиною надією села. Шкода, що має його тільки «панська» часть, який не є, а є, «казьонці» і такого не мають. Зате у них там «трахтир» он який пишається. І взагалі ті казьонці господарі, що з клоччя батіг, сама тобі голота, розважають «панські».

Тут також ще одна справа виникла, якої учора не примітили. Хтось подав думку, чи варто пускати до купівлі «казонців». Двір, мовляв, належить до «панської» частини, то й викупити його мають «свої». Тамті мають монастирську землю, нехай ждуть на неї та Богу моляться.

Ця думка припала до вподоби сливе всім «панщизнянам». І знову крики, і знову колотнеча.

– Та воно дійсно не пустимо їх. І своїх досить, – гукає котрийсь.

– А правда! Скільки «наших» не дістало, а ті, диви, загарбали он цілі лани.

– А що то там за такі свої і не свої? Усі ми люди і всі жити хочемо!

– То і жий собі на здоров’я, а до нас не лізь…

– Диви, як його розпирає!

І галас розростається та розростається. На цей раз уже не баби, а чоловіки. І коли зайшло геть далеко, тоді «казьонці» заявили, що, коли вже на те пішло, то тієї землі ні ті, ні ті не куплять. Панові, мовляв, усе одно хто її купить, але «казьонці» можуть таку ціну нагнати, що хіба сам чорт її докупиться.

І тоді Матвій знов мусів умішатися.

– Що це ви, люди добрі, мотилицю дістали чи кат зна що…

Він пропонує поділитися. Отой клин, що входить до «казьонної» частини – «казьонцям» – решта «панським». Ні. Не согласні. Це буде кривда. «Казьонці» дістануть самі суглинки та мочарі.

– Диви! – кричать «панські», – йому, одному й другому, ще й вибирати заманулося. Прошу! Звольте, мовляв, найкращий шматочок, де вам захочеться. – Ха-ха-ха! Лихо їх матері.

– Но, но, люди, – озвався Мартин. – Язик язиком, а діло ділом. Ціну нагнати кожний дурень потрапить. Хочете прийти до згоди – купите, не хочете – не купите. Не буде тут нікому кривди, коли згодитесь, як каже Матвій.

– Ага! Хитрий ти! Собі більше хочеться! – бурчить котрийсь. А в голос додавалось: – Ні, люди! Коли ми не будемо мати таке ж право, як і всі – не бувать купівлі! Чи не правду кажу?

– Правду! Правду!

– Щоб тебе з такою правдою та чорти в пеклі привітали.

Минув день, а до згоди не прийшло. Та й про землю нічого певного. Матвій з Харитоном усе ходять та ходять до двора, а пана оконома все нема та й нема. Усе село в напруженні. Балачки тільки про землю, сварня не вгаває. Де тільки зберуться, де пара тих і тих, одразу горлають.

– Ех, людоньки, людоньки! – каже старий Северин Задорожний. – Що тут сваритися. Ваша біда – наша біда. Земля дар Божий – хто оре, то й має.

– То діду, за ваших часів так думали. Тоді давали – не брали, а тепер не дають – то беруть.

– Е, – махнув дід рукою. – Вузький стає світ.

– Що вузький, то вузький…

– Як помремо – усім стане широким, – мудрує дід.

Матвійова Настя все-таки по своєму раділа. Як-не-як, а сім десятин – поле! Господинею буде. Дітворі хліб забезпечений. Тяжко-то воно тяжко, але коли мужикові легко…

Та коли вертався «він», та коли виглядав, мов з хреста знятий, то руки знов опускалися. Чи потягне він сам оте тягло? Один Бог знає…

– Ну, як там Володькове око? – питає Матвій.

О, хто тепер про такі дрібниці, як те око, думає.

– Та нічого. Вже либає, – каже Настя.

Матвій перев’язав наново, сам робив, сам оглянув.

Видно, що гоїться. Це йому дещо полекшу дає.

А другого ранку знов до села палкує. Погода зовсім розсльотилася. Грязюка, що в постолах не вилізеш, а тут того чобота шкода. І так на всяку всячину того гроша потрібно.

Біля банку знов повно люду. Знов сварня, знов гармидер. А пана все нема. Аж по полудні прийшла вість, що «вже є». Народ заворушився. Ніщо їх тепер не втримає, всі ставлять справу руба, і ані ті, ані тамті не поступаються. Хоч ти їм кіл на голові теши. До пана пішли вже від «панських» і від «казьонців». Від цих перших – Матвій, від других Горбаєць Микита. Дядькам довелося таки довгонько в передпокою посидіти, бо пан щойно «приїхали» і «відпочивають». По годинах чекання, вийшов нарешті і пан – живий та веселий і хоч тяжкий, а вертливий, як фургало. Очі геть залило капшучками і він ними либає, мов жаба.

Не почав одразу про купівлю, а з іншого. Він же добре знає дядька Матвія, не раз проїжджав повз його хутір.

– Ну, як там у вас? Чи не скучно на безлюддю? – питає. – Чи не страшно.

– Е, пане. У нас ніколи скучати. А страшно лиш тоді, як нема чого в рот уложити…

Гуторили і гуторили і нарешті й до «землі» добралися.

– Ну, як там нащот того Застав’я? – почав Матвій.

Пан напів смішки, напів з жалем почав, що нема ще рішення. Княгиня, мовляв, мовчить. У неї там заплутані справи, мабуть прийдеться зачекати людям до весни… Все там, бачте, заставлене, перезаставлене, банк дворянський, банк селянський, я сам весь дурний з того.

– От тобі й на! І як його з цим до людей звертатися?

– Ну, та що робити? – каже пан.

– Та воно звісно… Княгиня… В Парижі, – каже Горбаець.

– А люди так уже збулися. Дехто за безцін, – додав Матвій.

Панок хотів ще погомоніти, але дядькам ніколи. Натягнули шапки і йдуть. Перед відходом Матвій ще раз запитав:

– Значить, поки що ніякої надії?

– Значить, ніякої! – каже пан.

– Так бувайте здорові!

Матвій ніс тягар, ніби на нього сто пудів наложили. Аж угинався. Перед обличчя люду сором стати. Матвій виліз з панських покоїв першим, Горбаець за ним. І першим його словом до людей було:

– Ідіть ви, люди добрі, додому, ніякої тут у чорта купівлі. Усе то було… – додав негарну лайку.

Люди витріщали очі, дух їм заперло, коротку хвилю все заніміло. А як отямились, як усе загуло, загомоніло:

–Та як? Як то? Що ви, Матвій, добрий день з нас робите? Та як же так? Го-го-го! Гу-гу-гу!

– Та що ж там той пан казав?

– Та що казав. До весни, казав, чекати. Княгиня обанкрутилась.

– От тобі й маєш! От тобі й накупили! А стільки шелесту! Отак воно завжди – з великої хмари та малий дощ. Отак воно…

А дощ мрячів, а грязюка по коліна, осінній день догоряв швидко, пітьма тяжкою дергою лягала на землю.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1965 р.,] т. 1, с. 89 – 108.