«Світе тихий...»

Улас Самчук

Матвій ще раз обходить свій садок. Дещо поправити треба, яку там занадто обтяжену гілку певніше підперти. «Підпора, здається, і міцна, а дивись, різал-ма, як зігнуло» – говорить він вголос. Підпирає, крихтить.

– Коли б його, Бог дав, продати ту овоч, як слід… А грошиськів треба. Ой, треба-треба!..

Підпер, постояв: «Ну ця вже одна пудиків тридцять дасть» – розважає, обтирає об штани руки і простує до клуні. По дорозі піднімає кілька яблук, що попались під ноги, ховає їх до кишені. У клуні «проклята курка знов намервила на току, але ніяково поночі порядкувати, хоча Матвій «терпіти не може, як ото всюди свинство таке»… Чекай. Дістанеться і Насті. «Казав їй сотню раз: не пускай до клуні курей! Ні, баба бабою. Різал-ма».

До хліва зайшов: «Що то лошаки поробляють». А вони собі спокійно стоять, побрязкують ланцюгами об жолоб та зза драбини суху конюшину посмикають. – Гі-гі-гі-а-а-а-а-і – обзиваються «лошаки»… «Ну, ну, орлята – поплескує Матвій їх товсті зади. – Жуйте, жуйте. Завтра в плужок. А сіль ви маєте?» – заглянув у жолоб, – «Н-н-но! Солі ще досить. Стане». – Глянув під корови: «Трасця-йо-ма, а під коровами така баюра». Манька вся в болоті, але їй байдуже. Лежить собі й почмикує в темноті. Засвітив ліхтар, на вишки поліз, вівсяниці старої, минулорічної пару в’язок скинув і розструсив під коровами.

А після цього задмухав ліхтар і пішов до хати. Василь уже встиг маленьку нафтову лампочку засвітити. Вона соромливо на коминку притаїлась, але безсоромно коптіла…

– Гасу, мабуть, нема в лампі, – зауважує Матвій.

– Ні, я налив.

– А чого ж так чадить? Прикрути! Скло розбили. Трясця-ма, нічого тобі на господарстві не вдержиться.

– Шкло розбив Володько. Взяв, трубів, трубів, аж тріснуло.

– Коли б ту стару одлушпачив добре, то вона за вами пригляділа б… – сказав Матвій і після цього затягнув тенорком:

– І-і-ї-і-ї-же, Херуві-ї-ї-ми. Та-а-айно… образующе…

Співаючи розглянувся, підійшов до столу, перехрестився розмашним, твердим хрестом до ікон. Ікон багато. Все старосвітські, все з Почаєва нанесені. Перед Богом-Саваофом засвітив лампадку, при чому довго мнявся з гнотом, що втопився в оливі, а грубі, репані Матвієві пальці не були настільки спритні, щоб виловити його звідтіль.

І коли загорілась лампадка, Матвій підійшов до коминка і між «Херувимською» загасив коптячу лампку. Після цього в хаті стало пів темно, лише старі закопчені обличчя святих та насуплене чоло Бога-Саваофа, облиті червонастим світлом, творили ввесь зміст цього сутінку.

Василь, який довго слухав батьківських співів, нарешті не витерпів і, коли батько перейшов на «Світе тихий», підтягнув і собі за старим, тремтячим нечистим дискантиком. Батько нічого не сказав, навіть не звернув на це уваги, ніби нічого не сталось. Вони проспівали ще і «Блажен муж», і «Єгда славнії ученици», про Юду злочестивого, що за тридцять срібняків «беззаконним суддям тебе праведного судію-ю-ю-у-у прєдадє…».

А ніч темна і безмісячна…

Місяць зійде щойно аж по півночі, бо вже давно звернуло з підповні. Хутір дбайливо горнутий, окутаний гоструватою передосінньою пітьмою. Клякіт млина термосить пітьму, а вона чіпляє тендітні зірки, що зриваються і стрімко линуть десь на заставську соснину. Грубий костистий туман поплівся лугом. Похилені верби і верболози нанизують росисті намиста і, ні то плачуть, ні то радіють.

Між млином і хутором з ліхтарнею в руках, ведучи за руку засапаного і перетомленого Володька, вертається «від своїх» Настя. Ліхтар взяла вона у свого брата Макара, що служить «в кондукторах» на чугунці, тому має одну шибку зелену, дві білі й одну червону. Довжелезні два вуси освіченого туману тягла за собою ця квола жінка. Володько ледве дріботить ноженятами, але навіть на одну хвилю не вгамує своєї цікавості і засипає матір питаннями: і на що ми так далеко вибралися з Дерманя? Там є стільки хлопців, там має цілий день з ким бавитись…

Але хіба мати знає, нащо? Знає лише Бог святий та батько. І стара, взагалі… Що вона буде відповідати? А Володько геть чисто оповів: і як, коли мати «у своїх» сиділи, він зустрівся з Андрієм, Хведотом Кухдоським та Трихоновим Архипом… Як вони, Володько має лакеровану ремінну попругу з бляхою, і спочатку оглянули один одного. Всі заздростили, що та з орлом. А опісля вони пішли в лішник. Шукали там горіхів, клали вогонь, пекли яблука, стріляли пареними лісковими дубцями і розповідали байки. При цім Володько встиг уже переповісти декілька з них матері. Опісля вони були в каменоломнях, збирали там мушлі, копали гончарську глину й ліпили з неї горшки, полумиски, ступки, колісцята, молотки.

А опісля прийшов Мехтод і почали бавитися в ковалів. Мехтод вічно в коваля бавиться. Він має на городі дупляву дичку-грушу і в ній повно крем’яних молотів, сокир, ножів. Все це Мехтод на валах назбирав. Сьогодні бив Ольгу за те, що вона хотіла зо мною в шинок бавитись. Ми робили шинок у Трихоновому бузнику… Там баба Домаха свою квочку на весні тримала, але її заклював шуліка. А Мехтод каже: не йдіть туди. Чому? – кажу. Там був мрець… Який? Квочку там шуліка забив. Принесіть мені кусок заліза на колесо… А залізо ми з порохні робили…

Ольга каже: я хочу бавитися з Володьком у шинок. А Мехтод зірвався і трісь-трісь Ольгу по плечах… А Ольга йому каже: халєра ти, халєра ти, халєра ти… Три рази йому сказала: халєра ти. А до того Ольга сховала найкращу Мехтодову скремейду.

– А що то таке скремейда?.. – питає мати. Володько відповів не відразу. Він насамперед дуже здивований: як то так, мати не знають, що то є скремейда? Про це повинні всі люди знати…

То палиця така з кривулькою на кінці. Нею їздять, або верхи, або женуть перед собою. Кривулька вичовгається і дуже гладенька. Наші хлопці мають по п’ять-шість скремейд. Я купив собі два у Мехтода і дав йому за це десять карбованців.

– Де ж ти взяв тих карбованців? – знов отой матірний осоружний запит. Володько аж гримнув…

– За гроші у нас є мушлі. Знаєте? За них у нас можна купити все. Навіть Архип мусів продати свого нового кашкета, бо потребував грошей на скремейду. Він свою поторощив на шкандибанню. Але Трихон прийшов до Мехтодового батька і привів за вухо Архипа:

– Кому віддав кашкета? Говори!..

А Мехтод злякався і каже:

– Я, каже, купив…

– А різун в твою мать, – каже Панько. – Віддай Архипові кашкета.

А в тому кашкеті Мехтод тримав свою «казну». Поставив у старому вулику під повіткою, і миша проїла у ньому велике дзюрище. Ну, дісталося ж і Мехтодові й Архипові. Кашкета Христя залатала, а Архипа ми звемо лисим, бо латка на кашкеті не така чорна, як кашкет…

– Ну, ну – знов втручається мати. – Щоб там часом і тобі не дісталось.

І защо, Боже мій, має дістати? Це дивує Володька настільки, що він взагалі перестає розказувати. Він лишень думає. Ввесь час, коли мати сидить у «своїх» – у діда, або у дядьків, Володько бавиться… Йому там приємно. Він не раз так захоплюється грою, то забуває за сніданок, обід і вечерю. Горіхи, грушки, яблука визволяють його він неприємного обов’язку – обіду. Він, по-перше, не любить товариства дорослих, по-друге, він за один недільний день набереться вражень на цілий тиждень хутірного життя.

Що він любить робити з дорослими, це «йти до монастиря на вечірню». Це роблять з початком осени цілий рік до пізньої весни. Для цього збираються великою юрбою старші, і молодші, і зовсім малі… лише без тих, що не можуть встигнути йти зо всіма. При цьому завше весело, багато сміху, багато пригод. Вертаючись назад уночі, йдуть здебільша Ляшовим займищем, в котрому ростуть величезні берези, дуби, гарні гриби й ліскові кущі. Господар цього займища був страшний гультяй, пияка, а скінчив тим, що одного разу знайшли його на горищі, де підчепився посторонком до бантини. Після цього, розказують, що не раз і не два бачили страшного вішальника Ляша з посторонком на шиї, з висолопленим язиком та вилупленими очима, як він стояв на стежці і лякав, щоб через його займище не ходили. І як тоді, йдучи на «вечірню», не збиратися цілою юрбою?

Володько ж любить йти на вечірню не тому, що йшли юрбою, бо все одно з вечірні треба було розлучитись з усіма та йти на хутір. Любить він саму вечірню відправу і взагалі монастир. Стара будова, старезні, погризені часом мури, висока дзвіниця з широкою залізною брамою, широчезні смереки, якими бо-зна від коли висаджені монастирські алеї – все це наводить на Володька особливий якийсь, відмінний від щоденного настрій. Він любить, коли вже западе сонце, бути на монастирському подвір’ю і слухати, як шумлять над головою смереки, обвішені довгими шишками. Ш-ш-ш-ш!.. Ш-ш-ш-ш!.. Шумлять вони безконечно і завше, навіть при цілковитій тиші безвітря. Люди сходяться на вечірню, гомонять. Починає бамкати дзвін.

Здається, звуки його, ніби тяжезні краплі чогось теплого, поволі капають на землю, що жадібно їх втягає… І малий Володько задирає високо-високо голову, так що йому злітає назад кашкет, і намагається пізнати, звідки саме бамкає той дзвін. Йому до того стає гарно і радісно, що аж хочеться крикнути. І він зробив би це, але ж тут не ліс і не луг. Навколо повно людей. Засміють.

Тут також любить швендятись Володько, для нього тут стільки цікавого, щось почує, когось побачить. Але він переважно самий і його люблять зачепити та покпитися з нього старші хлопці.

– Ей, ти, малий. Як ти звешся? – Володько, розуміється, мовчить. – Що ти, німий? Ходи но, я тебе вихарашаю… – Володько ні звука і хоча він добре знає, що вони нічого йому не зроблять, однак усе-таки краще йти геть від таких. Він краще йде до церкви.

У церкві тихо і півтемно. Ченці поволі, урочисто, то сюди, то туди борсаються у своїх довгих, темних одягах, там то там попід стінами блимають окремі барвисті світелка, там далі перед іконостасом стоять і палають густо втикані свічами великі свічники, перед Тайною вечерою, що над царськими вратами, блимає, погойдуючись, червоне світло великої позолоченої лампадки.

Володько знаходить між людьми свою маму, що завжди приходить скорше, щоб застати своє улюблене місце біля парапету під великим образом святого Федора князя Острозького і тут він залишається. Тут дійсно приємно стояти. Все спереду видно, на парапеті горять рясно рядочком свічі і освітлюють похмуре обличчя святого князя. В образі того святого знаходиться частина його мощей, здається, ніготь з ноги, і тому всі цілують його якраз у ту ногу.

Молитися в церкві Володько не може. Для нього тут занадто багато цікавого, щоб він міг зосередитись для молитви. І товстючі з височезними вікниськами стіни, і малюнки святих на них, і визерунки всілякі, і позолота, і ченці у високих клобуках, і учні учительської семинарії в дуже гарних одягах, що стоять густо на правому крилосі і так чудово співають. О, той спів. Він полонить і обезвладнює Володька.

Він відриває його і від малюнків, і від вікон високих, що на них стільки ученицьких кашкетів «зі звіздами» і від всього іншого, бере його серце і відносить хто-зна куди…

З усіх боків монастиря сади – сливники, горішники, груші і яблуні. Зі східнього боку, по дорозі «до Лисів», монастирське господарство – довжелезні стайні, клуні, сушні на овочі. Там завжди чути рев худоби та белькотнечу німого свинаря Гули, що смішно підкульгує на праву ногу… (Два з половиною, два з половиною!) та вічно курить довжелезну й велику з кулак люльку, до якої напевно пів корця махорки влізе.

Це все цікавить Володька, все то його захоплює. Йому навіть приємно чути тупіт ніг по бруку виложеному з дерев’яних сторчів у брамі монастирської дзвіниці, що так якось дивно і таємничо відбивається луною високо попід склепінням над головами, ніби там угорі також хтось невидимий ходить. Проходячи тудою Володько навмисне міцніше пристукує закаблуками, а потім уважно прислухується до своїх кроків.

Головна церква, яку тут звуть «холодною», стоїть посередині монастирського подвір’я; і з трьох боків оточена невеликим садом з горіхів і каштанів, огороджена дерев’яним, сторчовим, мальованим зеленою барвою, парканом («штахетом») і обсаджена рядом, у вигляді підкови, величезних, могутніх, завжди шумливих смерек. Там також попід східною стіною церкви ряд могил з чавунними, або кам’яними хрестами, деякі з тяжкими, темної барви, гранітовими нагробниками. Там завжди тихо, таємничо, влітку густий морок і пахне звідти чимсь вогким і цвілим.

На паркані, хоча це зовсім не вигідно і зовсім заборонено, люблять сідати хлопці і дівчата. Вони тут лузають насіння, перекидаються словами, нескромно жартують, залицяються. Ченці, особливо вечорами, їх часто зганяють і не раз, щоб відстрашити, намазують ті місця чимсь брудним і тоді не одна красуня принесе до дому свою спідницю розмальованою… Але з того бува стільки реготу, що пожертвувати однією сукнею далебі оплатиться…

Ось виходить низка ченців у клобуках. Стають серед церкви підковою навколо престолу. Посередині старший ігумен, а від нього на право й ліво довгі крила з темних постатей.

Світла в церкві мало. Ледве, ледве помітні постаті напів заснулих людей. Ченці стають, на хвилю завмирають і зненацька потиху, серед повного спокою звідкись починає виринати:

«Світе тіхій… Святия слави – безсмертнаго. Отця небесного…»

Володько закриває очі, знаходить теплу, шорстку матірну руку, тісно затискає її у своїх рученятах і завмирає.

Чернечий хор відспівує. Ченці так само тихо, непомітно розходяться, як і прийшли, і коли Володько отямлюється, їх уже нема. Зате хор семинаристів починає переспівувати різні вечірні церковні пісні. Володькові страшенно подобалися їх гарні однострої. Коли він виросте і, як тато не заборонять, він напевно запишеться до тих учнів, буде співати на клиросі і носитиме такий чудесний однострій. На широких гранітових підвіконницях повно кашкетів зо звіздами. Коли він буде учнем, то також положить туди свій кашкет. Ах, як би йому хотілось уже тепер мати такий кашкет.

І як після цього всього, йдучи до дому, не розпитувати матері? Як бути байдужим? Як утримати цікавість? І чому ті ченці носять довгі одяги? Чи мають вони штани? Що вони поза тим роблять? Хто то збудував таку церкву, дзвіницю? Чому падають зорі? Куди тече їх річка, через котру вони мусять переходити і боятися завше, щоб не скупатися, бо кладка така хистка і вузька?

Мати губиться у такій безодні питань.

– Спитай батька, – казала вона. – Батько знає.

– Ага, думав Володько. – Спитай, коли тато завжди такі… такі насуплені й їх спина болить…

Володько вірив, що батько дійсно багато знає, але тому він і не хоче говорити, що знає.

І так, борсаючись у тумані, зближались мати і син до свого хутора. Здалеко було видно світло їх ліхтаря й неясні постаті в глибокій пітьмі та було чути уривний гомін засапаного й перевтомленого цілоденною біганиною Володька.

Коли доходили до свого подвір’я, вже з дороги почули спів Матвія і Василя. Ледве-ледве манячать двоє слабо освічених віконець їх хати. Світло ліхтаря освітило заросле шпоришем подвір’я. Мати загримала у двері. Спочатку за співом нічого не було чути.

«Чу-у-у-у-дна дєл-а т-во-оя, Го-о-о-ооо-оспади… Со-творі-і-ї-іл єсі… Сотвор-і-і-ї-і єсі…» – виривалось з хати…

– От рознесло його – каже мати. – Коли б злодіяка який всю худобу виволік – не чув би… Відчини!.. – і загримала дужче.

Спів урвався раптом. Клямцнули одні двері, а після відсунулась залізна засова других і в їх обрамленню стала невиразна біла постать батька…

– А темнота! Господи, – сказав він. – Ну входьте, входьте – і всі ввійшли до хати.

Мати, не роздягаючись, сіла відразу на лаву.

– Ох, тото зморилася – каже і тяжко сапає.

А Володько, роздягаючись, заквилів:

– Ма-а-амо! їсти! їсти! їсти дайте.

А на печі, як стій, вигулькує і Хведотів голосочок:

– Я також хоцу… Мамо! – Він від самого обіду майже нічого не їв, а терпеливо чекав приходу матері.

– Дітоньки! Чекайте. Не розірвуся ж я. Дайте висапнути… Ох, ох, ох!.. – і вона встала.

Теплого нічого вже не було. Прийшлося вечеряти, що Бог дав. Стара пішла у сіни і внесла глечик кислого молока та, замішавши попереду його, вилила у велику череп’яну мису. Озброївшись дерев’яними ложками, розсілась родина навколо миски і щелепи запрацювали. Батько їв поволі, з тактом і розважно, тримаючи в лівій руці також поважний кусисько чорного хліба. Мати не могла йому дорівняти, бо не мала вже кілька кутніх зубів. Мусіла жувати передніми. Василь та Володько швидко працювали ложками, запихаючи роти нерозжованим хлібом. Найгірше пописувався Хведот. Цей і собі намагався дорівняти іншим у темпі, набираючи повну ложку, при чому безподібно розливав усе на стіл.

– Забери те порося – не витримав врешті батько. – Налий йому у який черепочок і постав під столом.

Хведот відчуває всю гостроту образи, так само, як і голод, але величезна калюжа на столі з молока глузливо кпить собі з його людської гідності. Йому не залишається нічого іншого, як мовчки стерпіти все, стримуючи зовсім непрохані та амбітні сльози.

Мати так і зробила. Налила Хведотові в окрему мисочку, тільки поставила не під столом, а на столі. Але тепер йому вже так не смакує. Запал і захоплення їдженням зникли. Він чується відірваним від решти родини й ображеним. Тому-то й химерити почав. На кінець дістає за все від батька одного ляпаса і завчасу йде спати.

Але хіба ж після цього всього заснеш? По вечері батько й мати розпочали балачку. Мати оповідала, що ходять по селі чутки, нібито продаватимуть Застав’я. Багато людей вже кинулося навіть за грішми.

– Боже, Боже! Що там того Застав’я для сили люду – сказала вона. По клаптику розхапають.

Батька ця чутка також за живе дернула. Він мовчить, тільки час від часу пошкрябає у голові. А після розказав про сьогоднішню свою розмову з Григорчуком, з чого мати і зраділа, і засмутилася.

– Придбати під порогом такий шмат поля… Га! Славно б це було. Але де його тих грошиськів набрати?

Хведот не спав і хотів попеститись у матері, щоб забути свою образу. Він устав і непомітно за розмовою втемедився матері на руки та схилив свою голову їй на груди. Мати гладила ту голівку…

– Ох, діти, діти! Як то тяжко добути тих грошей. А без них нічого ми не варті.

–Я піду, мамо, на Різдво колядувати. До мельника, до побережника. А на третій рік піду до школи. Виросту, буду вчитися і зароблю грошей – защебетав Володько.

Батьків погляд упав на щебетуна і малий осікся… Він видно хотів ще щось сказати та не відважився. Його виручив Хведот.

Усі посміхнулись, навіть батько. Володько помітив батькову усмішку і йому відлягло на серці. Значить, не дуже велику дурницю він утяв. Мати, гірко посміхаючись, гладила дітей по голові.

– Ех, горенько мені та тошненько з такими робітниками. Роздягайтесь но, та спати…

І діти пішли спати, а батьки ще довго не лягали та говорили про купівлю землі.

Одначе Володько не міг зараз заснути. Він пильно з заплющеними очима прислухувався до розмови батьків. До того проходив у думці багатий на враження день: свої гри з товаришами, монастир, ченці, учні і цілу подорож до Дерманя й назад.

Розмова батьків частинно йому незрозуміла. Він не зовсім проймається їх прибільшеними турботами за грішми. Нащо їм гроші? Нащо їм та земля? Мають вони хліб, картоплю, сало, молоко. Чого ж їм ще треба? Чи ж, як він виросте… Чи йому потрібна буде та земля? Ось він чобіт не має. Не має добрих штанят…

Одначе батьки видно мало турбувались його штанятами, а зате журились, як і де дістати грошей. Що можна продати? Як дотягнути з хлібом до нового врожаю? Скільки було б карбованців за годовану льоху? Тощо. Це цікавить старих так дуже, що порою вони досить уперто змагаються й одне одного переконують.

Сплять на полу. Піл широкий, тривкий. З одного кінця під стіною місце батька. З другого від печі – матері. Посередині Володько і Хведот, а Василь – окремо у запічку. Володько спав завше коло батька.

На полу – не зовсім м’яко. Велика, як піл, солом’яна мата розкладалась на дошках. Застеляють її грубими ряднами, а під голови кладуть рядом подушки.

Лягаючи, ціла родина спочатку молиться. Лягти без молитви ніхто не посміє. Батько, лягаючи вже в постіль, ще три рази хрестить себе, відмовляє «Ангелу Христов хранителю» і кладеться. Володько чує це все, вивчив таким робом і собі цю молитву, говорив її так і лягаючи хрестив місце подушки, на котрому клав голову. Чув також Володько, як батько лежачи постогнував від різних болів і як не раз крізь сон гукав або мимрив якісь невиразні слова. Голос його тоді глухий, ніби хто душив батька. Володько боявся цього, корчився, вкривався, з головою і затикав пальцями вуха. А серце його починало швидко і болюче битись.

– Ти ще не спиш? – питає батько, лягаючи коло Володька і вкриваючись кожухом. Володька цей запит здивував і втішив. Батько рідко коли питав що-небудь дітей. Рідко коли турбувався він, що і як з ними. І це раптом… І то таким тоном.

– Не хочу спати. Я думаю… – каже Володько.

– Ну, ну. Спи. Хай коні думають. У них великі голови. А тобі ще рано думати. Спи. Згаси, стара, блимавку – говорить батько.

Мати здалека здмухнула лампочку, яку засвітили були на місце лампадки, і в хаті стала поніч.

– О-хо-хо-хо! Ангелу Христов хранителю… – молиться батько на сон. Володько підвів голову, перехрестив подушку і знов ліг. Цим він показав, що він не забуває молитись. Йому б дуже хотілось, щоб батько це кожного разу спостеріг, але той якраз того ніколи не помічав, чи може так удавав.

І після цього все стихло. Крім Хведота ніхто ще не спав. В хаті поволеньки почало виднішати. Це, мабудь, сходить місяць. Крихітне, кволе його світло пробилось і до хати. Володько міг навіть розпізнати обриси посудника коло дверей.

Десь у печі ввесь час цвіркоче цвіркун. Володько не може ані на хвилю зупинити настирливе цвіркотіння. Він слухав його довго й терпеливо, але коли намагався перекинути свою увагу на щось інше, помітив, що цього не в силі зробити. Йому хотілось заговорити до батька. Іншим разом він ніяк не смів би навіть подумати про щось подібне, але тепер у батька видно настрій не кепський. До того, батько все одно не спить. Це чує Володько по його віддиху. Поміркувавши хвилю, малий набирає відваги, потайки горнеться ближче до батька й шепоче:

– Тату…

Батько не обзивається.

– Таату!.. – підвищеним голосом.

– Чому ти не спиш? – каже батько.

– Тату! Де той цвіркун сидить? – Володько запитав не без остраху, що почує у відповідь якийсь жарт або просто нічого не почує. Але батько йому відповів цілком поважно:

– У печі.

– А він не спечеться?

– На гаряче він не дурний лізти.

– А де ж він сидить?

– Ну, де-небудь у щілині, коло стіни.

– Чи можу я його піймати?

– Що ж ти з ним? У борщ укинеш?

– А нащо він там завше цвіркоче? Я б його забив.

– Часом і ти так само цвіркочеш, але тебе ж ніхто не забиває. Та ти ще його не так-то й зловиш.

– А метелика я зловив. Він має дуже гладенькі крильцята. Василь робить з них попілець і сипле його до чобіт. Я хотів одну пташку в лозині піймати. Така велика, чорна. Вже був би зловив, та вона пурхнула і відлетіла.

– То треба було їй на хвіст солі насипати.

– Ні. То ж тільки зайців так ловлять сіллю… Солі я не мав.

– Другим разом візьми. Як тільки зобачиш якого птаха, одразу сипни на хвіст соли, і є.

– Умовкни там, старий – заговорила мати. – Я вже заснути б хотіла…

Такий наказ Володькові зовсім не подобався. Він же тільки розійшовся, тільки натрапив на відповідний мент… Одначе треба хоч на хвильку втихомиритись… Ах, чорт… Знов той осоружний цвіркун… Ну, щоб йому праве око, капосному, вилізло… А Хведот, як дихає, ніби підкульгує… Відблиск місяця сповз уже з посудника на землю. Володько не втримається. Він починає соватись, вертітись. Ні, він мусить дещо ще розпитати. Як же так? Усі все знають, а він один, мов баран. Дай, Боже, хоробрості.

– Тату… – починає він тихо, обережно, мов злодій. Мов щось украсти хоче. – Та-а-ату!..

– Та спи вже, спи. Бач, мати на нас гримає. Ще макогоном пожбурить.

– Тату?..

– Ну, чого тобі?..

– Я з Хведотом недавно бачив ужа, – і від цієї згадки Володька проймає острах. Шепче він це з тремтінням у горлі.

Йому страх як хотілось би пригорнутися щільно до батька, тісно обняти рученятами його шию. Але це тільки паненята так роблять. Він мужчина. Йому не личать пестощі. Обнімати, хоч і батька – сором. То ще Хведот може з матір’ю пеститись, але ж він що. Сопляк малий. Він ще не виговорить букви р, ж, – каже л, з… Не виговорить ч, а каже ц… Володько найбільше, що міг дістати від матері, це пару слів та погладження по голівці… А від батька і того ні. Батько лише часом попругою через спину погладить… Одначе Володько нікого так не любить і ніким так не гордий, як своїм татом… Тато! Його тато! Такого чоловіка не знайдеш ніде на світі. В цьому Володько свято переконаний.

– А де ж ти бачив того вужа?

– На Харитоновому полі, там за рівчаком. Хведот не розпізнав одразу, що то таке. Хотів взяти його в руку. Вуж так лежить витягнутий, як палиця яка. Хведот стоїть над ним і гукає: Воводьку, Воводьку! Дивись! Ци то павка, ци то уз? От дурний. Правда? Я зараз крикнув. То вуж! Тікай! І ми втекли. Чи вуж кріпко кусає?

– Коли хочеш, щоб тебе заграбали в могилку, то спробуй.

– І де діваються вужі зимою?

– Зимою вони сплять по норах.

– А що вони їдять?..

– А що ти думаєш? Думаєш, вони такі жеруни, як ти? Вони засипають і сплять. Їсти їм тоді не треба.

– Як то? Цілу зиму сплять і нічого не їдять?

– Розуміється.

– А правда, добре було б, щоб усі вужі виздихали?

– Може й добре. Але що тоді їли б чорногузи?

– А чорногузи не здохнуть від ужів?

– Нє-є, це вже така тварина, що їсть тобі і жабу, і вужа, і після того чує себе так, ніби це були вареники з маслом.

– Тату, тату! Чому то чорногузів кличуть Іваном? А де вони діваються зимою?

– Бо так їх піп охрестив. А чому тебе кличуть шмаркачем? Бо так тобі личить. А на зиму вони відлітають від нас. У теплі краї – у вирій. Знаєш, як наша мати печі тримається, так чорногузи літа. Вони хотіли б, щоб завше було літо, а у нас є й зима. От вони й летять того літа шукати деінде.

– Тату! А де ж ті краї? Там ніколи немає зими? А чому? Де це?

– То далеко. Звідсіль не зобачиш. За морем. Багато птахів відлітає туди, але весною вони знову вернуться.

– От, там певно злетиться дуже багато птахів. Га?

– Розуміється. Але там є й такі, яких ми ніколи не бачимо. Чув про Жар-Птицю? Ну, от. У казках, правда? А там вона й справді є. Бачив ти того, що з катеринкою ходить та щастя розносить. У нього є папуга? Бачив? Це він купив і носить, а там вони по деревах, як горобці гицають. Ще там є такі пташечки, як бджоли. Малюсінькі і блискучі. Вони звуться колібри.

– Ох, Боже! – вирвалось зненацька у Володька. Йому аж дух заперло. Він аж помовчав хвильку. – Це мабуть, хороше. Така мацісінька пташечка. І несе вона яйця?

– Несе. Розуміється. Як маленькі горошинки.

– А чи є там і вужі?

– Ого. Та ще й які. Такі, що лигнув би тебе за один раз, суничку і навіть не облизався б. Там того гаду видимо-невидимо. Там і звірі хижі. Там є такий звір, що в нашу клуню не вліз би. Він зветься слон. Такого слона оговкали і ним їздять. Вишкрябається на нього з п’ять чоловіка і той пре. Є там і леви, і тигри. Все то страшні і здоровенні звірюки. Не дай Бог попасти такому у пазурі. Одразу поласує тобою і все. Там повно того…

– А чи є там і люди?..

– А де їх нема? Скрізь люди. Лише трохи не такі, як ми. Чорні і губи у них, як у нашої корови Маньки.

– А їх, тату, не поїдять ужі та слони?

– Та, який біс. Людина такий звір, що й слона з’їсть. Вони мають завше при собі зброю. Рушниці, луки, сокирки.

– Далеко то є, тату?

– Ну, не близько. Ми з тобою навряд чи й доїхали б.

– А я, як виросту, то поїду. Кудою туди їхати?

– То треба їхати водою, морями…

– А, а… А що то є море?..

– То є такий дуже великий став. Такий великий, що навіть другого берега не вглядиш. Туди стікаються ріки з усього світу.

– А де там та вода дівається?

– Хм… – Тут і сам Матвій уже не знав, що відповісти. Хто її знає, де вона дівається. – Та, – каже старий, – у морі є така безодня. Така безодня, що туди вливається вічно вода… Та я її не бачив.

– А хто ж то бачив?

– Були такі цікаві, що бачили.

– А наша річка теж туди пливе?

– Ні. Наша насамперед до Горині вливається. Колись до Острога поїдем, то зобачиш ту річку.

– А коли ми до Острога?..

– Еге. Терпи, козаче, отаманом будеш… Колись поїдем.

– А та Горинь куди тече?

– Десь далі. Туди далі, на Полісся. Там є багна такі, а в багнах тих є річка Прип’ять. Отуди десь. А Прип’ять впадає в Дніпро…

– Дніпро? То мусить бути ширізна річка…

– Ну, нічого собі. Я бачив її. Зо дві верстви впоперек буде… Як від нас до Мартинового хутора…

– Ой, юй, юй!.. А де то є той Дніпро?..

– Та то там… Коло Києва.

– А що то є Київ?..

– То місто таке. Дуже велике місто і гарне.

– Місто? Хм. А де є те місто?..

– В Росії.

– А що то таке Росія?

– Росія то наша «родіна».

– Що то «родіна»?

– То є те місце, де ми родиися.

– Але ж, тату. Я родився в Дермані на Запоріжжю.

– То пустяк. Все одно. Для нас усіх це одна родіна – Росія. Росія дуже, дуже велика.

– То наша річка пливе, тату, в Росію? І чорногузи живуть у Росії? На нашій хаті чорногузяче кубло. Воно також належить до Росії?

– Все. Все. Геть усе. І чорногузи з кублами. І хати, і поля, і ліси, річки, небо, навіть ми, люди – все це належить до Росії.

– А кому, тату, належить Росія?

Росія належить цареві.

– Цареві? А де він, той цар?

– Ого, го, го!.. Де той цар? Цар живе дуже, і то дуже далеко.

– То мусить бути багатий той цар. А чому він не хоче дати німецькому цареві хліба? Чого вони хочуть воювати?

– А тобі хто це казав?

– А мама.

– Е! Мама! Нічого вона не тямить.

Володькові така відповідь не до подоби. Одначе треба змовчати.

– А чого вони хочуть воювати?..

– Це не наше діло. Що царі роблять, нам годі до того втручатися. Вони краще знають.

– А як ми щось робимо, то цар може до нас втручатися?

– Ну! То цар, а то ми.

– А коли б я розкинув чорногузам кубло, щоб вони не летіли до Росії, то цар мене бив би?

– Розуміється. Та ще й як. Скинув би попругу та по задку, та по задку.

– А я б йому сказав: ти холєра! Та вкусив би його за руку, та плював би на нього…

– Но, но-но! Ти то ніде такого не кажи. А чорногузів також не чіпай, бо від мене дістанеш налигачем. Ти знаєш, що розгніваний чорногуз може спалити хату. Коли йому знищать кубло, то він летить кудись на вогнище, принесе головешку із жаром і положить на стропі. Ну, але досить синку. Спати! Досить!..

І батько обернувся на другий бік.

Синок? Тато сказали: синку? Від цього приємно, тепло Володькові. Він просто щасливий. Рідко коли розмовляє з ним так батько, а до того ще й синок. Ах, ах!.. – і малий горнеться калачиком, підкладає обидві руки під праву щоку, цілує щось, щось уявне, щось миле йому. Цілує в думці бородате, суворе батькове обличчя… «Вони все такі добрі, ті тато. Тата спина і руки болять, тому вони сердиті. Ну, як виросту, то я за них працюватиму»…

Володькова уява буяє. Вона ще далеко не задоволена.

Перед нею відхилені лише краєчки спокусливих завіс, за котрими така безліч усякої всячини. Море з безоднею. Страшні звірі, вужі, птахи. Чорні озброєні люди. Ріки. Дніпро. Росія. Цар. Йому ще страшенно хотілося б розпитати батька про лебедів, що кубляться на нашій річці. Але! Скільки-то ще хотілося б йому розпитати! Не стало б і ночі.

І думка знов вертається до чародійних гарячих країн, де живуть величезні слони і крихітні колібрі. Де рикають люті леви, і де чорна людина з білими очима натягає тятиву свого лука з затроєною стрілкою, направленою в звіряче серце. Страшно, мабуть, там! А цікаво. Як би і собі туди. Ну, може дасть Бог, йому колись пощастить…

Володько протяжно й уривно зітхає. Перед ним довга блискуча стрічка дорогої річки з похиленими вербами, з раками і чорногузами… Перед ним яр, сосни. Він стоїть високо над усім, на якійсь горі й оглядає це велетенське, повне незрівняної краси, царство. Він спозирає на все те і панує над ним. Він сам є цар. Маленький, щасливий, вселюбячий і всім задоволений царок.

І зненацька Володько чує на своїй нозі щось холодне. Щось лізе, плутається. Глянув – уж! Страшний, здоровенний ужака. Володько здригається і скрикує. Після цього, розплющивши очі, отямлюється і бачить, що нічого немає і що він у постільці.

Він обертається на другий бік, так само підкладає під щоку обидві зложені долоні і, поворушивши кілька разів головою, починає швидко спокійно засипляти. Ще перед сном бачить якусь плутанину з Росії, ужів, чорногузів, море, але швидко все те никне й окутує його лише сон. Він досить набігався за день. Він досить страждав, радів, рвався. Його життя – життя комашки, що будує собі щось, не знаючи для чого і для кого. Але в усьому тому чути вічний святий закон, залізну льогіку та пристрасну величну красу.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1965 р.,] т. 1, с. 43 – 62.