Прийшла Василинка

Улас Самчук

Увесь день Настя в’язала за лісом овес, їй тяжко, але день погожий, а завтра святечко Пречиста і хто-зна чи та погода видержить до післязавтра. А прийдуть сльоти і все пропало. Нічого нема гіршого як сльота на покоси.

Сапає і сапає, горне і горне валки, в’яже і в’яже сніп за снопом, з намагою нагинається через той свій живіт, руки тяжко орудують бирюком. Матвій також тут, також в’яже, також і в нього в’язка перевесел ззаду при поясі, їх двоє на цілому полі, працюють мовчки, нема про що говорити та й ніколи.

По полудні, коли сонце стало над дерманськими могилами, там де видніє каплиця святого Онуфрія, Настя нараз кликнула:

– Матвію! Не можу далі… Піду додому. Ти може самий дов’яжеш.

Матвій знає, чого їй треба додому, ні, він не буде в’язати, він також мусить іти з нею. Може щось не те, може який трапунок, щось помогти, за бабою повитухою побігти.

– Пожди хоч – снопи знесу, – каже він.

Ні. Вона ждати не може, це вже видно по ній. Усе кинула і як є – пішла. Матвій забігав по полі, хапав снопи, скидав, на галай-балай, на купу, піт його заливає, сорочка ніби з води, схопив обоє граблі і вже біля самої хати нагнав Настю.

Тут таки на порозі і родила, не встигла дотягнутись до полу. Матвій їй помагав, мив швидко руки, стелив постіль, обчищав, опрятував, грів воду, на руках переніс «їх» обоє на піл. Бог дарував йому донечку. Маленьку, дуже маленьку, боявся її торкнутись, а потім усе залишив і побіг бігом аж до Дерманя за повитухою.

А Володько того дня пас товар, бо Василь орав житнисько на Валах… І коли він увечері гнав корови згори від лісу дорожиною, назустріч йому досить далеко вийшов Хведот і заговорив:

– Насі мама найсли маленьку дівцинку під тлепетком.

Володько враз зніяковів, на нього найшло дивне, незбагнуте почуття, якого він не може висловити. А коли увійшов обережно до хати, мама стояла біля комина і трималась за підпірку. Їй треба було щось із печі взяти, була бліда, не дивлячись на загар сонця, нерухлива, говорила тихо й лагідно.

– Дітоньки… там… для вас, – і вказала на їжу під комином. Щось їй, мабуть, догаряло, слова не виходили легко, але Володькові не до їжі. На поду в ганчірках щось дуже безрадно закувекало і він з острахом підійшов туди.

– Та з германцем.

– Сестлицка? – дивується Хведот і спинається навшпиньки, щоб щось побачити. Володько виліз на піл.

– Можна мені, мамо, побачити? – запитав обережно.

– Дивись, дивись, дитино… А я ось устану і підкину в огонь… – і знов почала вставати.

Володько довго сидів над сестричкою, довго дивився на те малесеньке, розміром у кулачок, якоїсь червонавої барви, головеня. Очі тісно затиснуті, ледь помітний, з білим дрібненьким мачком, носик, усточка інколи ворушаться, ніби вони ссуть. І коли він так дивився – відчув до того сотворіння велику любов. Щось сильне і тривале увійшло до його серця, щось таке, що він понесе через усе життя. Це ж бо прийшла його найулюбленіша сестра, яку названо в церкві Василиною.

Десь опівночі вернувся Матвій з повитухою. Діти вже, хто де, спали. Довго порались, а над ранок роділля добре заснула. Після того була зовсім здоровою.

На тижні понесли новонароджену до хресту. Кумами тітка Зінька і дядько Єлисей. Коли йшли до церкви, Володько і собі попросився. Йому не відмовили. Радо йшов, як і всі, пішки відчуваючи, що він є учасником якоїсь важливої події. Його маленька сестричка спокійно лежала на руках у тітки Зіньки. У церковній проскурниці довго чекали на священика, що після прийшов і щось довго говорив з дядьком Єлисеєм. Потім усі пішли до великої, порожньої церкви, священик накинув на себе щось таке, як хвартух і почав хрестити. Володько не пропустив ані одної рисочки у цілій тій урочистості.

То священик щось читає, то знов каже тітці й дядькові повертатися і на щось дути, то знов тітка і дядько проказують «Вірою», то знов дитину розгортають, мажуть її, кроплять, стрижуть. То знов беруть і кладуть до води в великій мидниці. Дитина розкричалася, тітка Зінька старанно колише її на руках. І єдине, що Володькові не дуже подобалось, це те, що священик надто квапився. Здавалось, що він ані в гадці не має, що це його Володькова сестричка і що з нею треба поводитись більш святочно.

Найближчої неділі відбулися і хрестини, наїхало, як звичайно, повний двір гостей, усі свої, з нових приїхала лише Домаха з Півча, хрещена Володькова мати, приїхала, як казала, навмисне, щоб побачити свого хрещеника, якого так давно не бачила, була страшенно здивована, що Володько так виріс, що «такий гарний» і так була з того втішена, що дала Володькові цілого пів-рубля. Володько своїм очам не повірив, так сильно зніяковів, так почервонів, так розгубився, що навіть забув поцілувати маму в руку.

– Поцілуй же, смаркачу, маму в руку, – нагнала його мати.

Він поцілував, але ж, Боже! Хіба це можливо, щоб він дістав цілого пів-рубля? Де ж таке видано? То ж це такі гроші, що за них можна купити зовсім нові штани і кашкета навіть зі звіздою. Просто не вірилось.

Але пів-рубель лежав у його долоні як явний доказ, що це правда. Велика, срібна з головою царя монета, Володько не може надивитися, намагається розібрати, що там на ній написано. Великий, круглий, двоголовий орел, а під ним: «50 копєєк 1899 г.»; з другого боку голова царя з написом довкола: «Б. М. Ніколай І імператор і самодєржєц всєросс.» – славянськими літерами. Володько ще не розуміє, що то значить, але йому то подобається і він завчив це на пам’ять. То були великі гроші і перші. Таких ще він ніколи не мав.

Хрестини пройшли дуже гарно, день видався прозорий і соняшний, було досить з’їджено і випито, а після гості розійшлись по дворі, по саду, по городі. Садок зародив, молоді яблуньки погнулись під овочами, деякі з них можна їсти, гості їх хвалять, Матвій оповідає, яку де знайшов, як защіпив, як посадив.

– Оту-о знайшов у нашому лішнику, приніс, защепив, а тепер бачите. А на ту дістав ножики з двора, добрі яблука, лежать довго і ціну мають…

Гуторили і гуторили, а потім до смерку гості роз’їхались. До рання залишились ночувати тільки тітка Зінька та повитуха Уляна…

А другого дня почались знов будні. Знов Настя в’язала, вибирала коноплі, мак, цибулю-сіянку, лише тепер вона, час від часу, мусіла бігти, бо виходив Хведот і казав:

– Мам Дитина плаце… – І мати спішила «дитині цицьки дати».

Матвій з Василем возили копи, копиці, орали зяблю. Володько пас товар. Доходили останні тижні літа, поля почорніли, бабине літо поснувалось по скибах, зябля поросла горубкою, посходило розсипане зерно. Почалась сівба озимого. Скоро і осінні сльоти навинулись, у полі співають і мокнуть пастушки, що пасуть на цілий день, а між ними і Володько.

А одного ранку хуторян розбудила велика несподіванка. Отуди, як Юхимів хутір зненацька забовхало і Матвій означив одразу, що стріляють «з орудій». Бум! Бум! Бум! Ціла баталія розгорнулась, люди стривожені, зацікавлені, скрізь тільки й мови, що про ту стрілянину. Виявилося, що «москалі» розпочали якісь великі осінні маневри, заговорили про можливість війни, але з ким, ніхто толком не знає, хіба що «з германцем» або «австріяками», хто там у тому тепер розбереться, «казет» ніхто не читає, а так лише «з чуток» люди довідуються і сердяться, що геть чисто витовчують озимину оті москалі.

Володька це захопило неймовірно, він ризикнув піти геть отуди за ліс на дорогу, що веде з Мизоча до Острога і там побачив багато москалів, що йшли дорогою пішки, зігнувшись під дощем, мокрі, мов кури, зі своїми рушницями. Дорожиною їхав відділ вершників, на дуже гарних конях, а дороги для них вузькі, деякі вози надто широкі і зовсім не вміщаються у звичайні колії. Їхали через поля, де попало чи там засіяно, чи не засіяно.

– А, то все німець бунтує, – казав на це Матвій, коли вернулися в неділю з церкви. Але наші як йому наложать – буде знати.

А москалі все йшли та йшли і було їх багато. Ішли на Лебеді, на Остріг, через ліс, через Мартинову долину, на зрубі за отою долиною робили табір, там ночували, клали огні, співали. На другий день Володько вже там був, москалі відійшли, але Володько назбирав досить блискучих гудзиків, консервних бляшанок, ремінців, шнурочків, усе то дуже цінні здобутки і все то поніс додому. Придасться.

Уперто говорили про війну, от-от, мовляв, вибухне, недурно вони роблять ті маневри і такі великі. Бувало також робили іноді, але такого ще не було, щоб артилерія й кавалерія, і піхота, і всілякі там мости будували і везли ранених.

Але минула осінь, прийшла зима, а війни не було. Почали про те забувати. Життя пішло своєю чергою. На хуторі Матвія будні.

Володько мав іти цієї осени до школи. Батьки над цим говорили і радили і рішили, хай ще цю зиму посидить дома, ноги його ще не такі міцні, щоб міг кожний день таку милю, туди й назад, ходити, а платити за мешкання в Дермані поки що не годиться. Хай учиться дома, а на другу зиму вже напевно дадуть до школи.

Володькові таке ніяк не до смаку, він уже весь був у школі, школа його манила і тягла, мов би магніт.

– Там же ще менші ходять, – з плачем казав матері.

– Їм, дитино, близько, а тобі куди лізти в таку дорогу, хоч, щоб снігом замело. Забув минулу зиму, мало ми з тобою нагорювались…

Хоч-не-хоч, а коритися мусиш, пробував плакати, але батькова попруга і різне інше вплинуло на примирення. Знов зима, знов нудьга, знов хата. Не ходить навіть на лід, ані до млина, бо все минуле заважало. Зате почав учитися. Василеві книги пішли в рух, тепер уже букварцем одним не обмежишся. Батькова Євангелія також придалася. Стрічка за стрічкою розлущував її зміст і все те дивувало малого надзвичайно.

Та одного разу в його руки справжні скарби попали. І то випадково. На горищі, як відомо, стоїть ота таємнича велика матірна скриня. У ній там повно всякої всячини, доступ до неї заборонений і замкнута вона на міцний замок. Як відомо, одного разу Василь усе-таки добрався до неї і вони разом випили слив’янку, що там завжди хоронилася. Василеві тоді, як слід, дісталось, але ж то було давно, рани загоїлись, а в скрині, Василь це добре знає, появились нові бутлі слив’янки і Василь уже віддавна ламає голову, як би туди краще дістатися.

Володька та скриня також дуже живо цікавила і не тому, що там ті бутлі, а зовсім чимсь іншим. Володько знає, що мама переховують там якісь старі книжки і папери, ніхто не знає, що то за книжки і для чого вони там ховаються, але вони там були і скільки Володько не просив, скільки не молив, щоб йому то показали, мати все мала одну відповідь:

– Як підростеш – дістанеш! І це все.

Як звичайно в неділю батьки йдуть до церкви, а лишаються самі діти. І чого тільки тоді не видумується: і куряться цигарки з вати, і перевертається щось у коморі, і чіпається все заборонене. А найпаче завжди і завжди добивається до тієї скрині. Але мати ніколи не лишала ключа від неї і всі Василеві намагання туди дістатися були даремні. Та одної неділі якось так сталося, що Василь знайшов біля старої матірної спідниці дорогоцінного ключа від скрині. Радість була велика і вони обидва з Володьком негайно подались на горище.

Успіх їх підприємства був надзвичайний, сулії слив’янки і вишняку стояли, мов дві вежі, повні і урочисті і Василь негайно взявся до їх відкривання, але Володько цим не вдовольняється, він якось не зважає на Василя, а копається далі в скрині і наслідки його розшуків перевершили всі його сподівання. В його руках опинилася чудова нова книжка з баським конем на окладинці, на якому сидить лицар в гостроверхому шоломі і стріляє з лука на якогось бородатого діда, що заліз чогось на велетенського, широчезного дуба і дуже витріщив великі очі. Під тим лицарем Володько негайно вичитав: «Биліна про багатиря Ілью Муромця і Солов’я Розбойніка».

О, як це мусить бути страшенно цікаво! Володько негайно забрав ту книжечку, забув за все інше і поцупотів униз.

І весь той день до самого вечора читав ту книгу. І прочитав її майже половину. І не зважав, ані на дрібні літери, ані на чужу мову. Читав і читав, не хотів навіть їсти, забув за все на світі, а як вернулись батьки, заліз на піч і читав далі. Мати спочатку ані не здогадалася, отже він завжди з тими книжками возиться, але її все-таки дивувало, що він там найшов таке особливе і вона все питала:

– І що ти там таке знайшов? І чого ти там сліпаєш? Тож там тобі нічого не видно.

– Видно! Не бійтесь! – відповідав Володько і читав далі.

А там у тій книзі стільки чудес, стільки пригод, стільки геройства. Богатир Ілья Муромець, що сиднем сидів тридцять три роки і не міг ходити, але потім відчув у собі велику силу, міг вирвати деревину з коренем, сам міг побити ціле басурменське військо і нарешті подолав страшного Солов’я Розбійника, що в одному лісі на семи дубах засів і пішому, і кінному той шлях загородив, бо мав таку велику силу, що як свисне – дерева гнулися, коні вгрузали по коліна в землю. Але Ілья Муромець не злякався того розбійника, їде просто на нього, стріляє зі свого лука стрілою гартованою, поціляє розбійника в око і здобуває право на переїзд і на всі скарби Соловія.

І багато цікавого довідується Володько з тієї книги, про святого князя, Ясне Сонечко, Володимира, що княжив у Києві, і про ворогів його різних – половців та печенігів, що Київ облягли, поля топтали, людей до полону брали і коли б не Ілья Муромець, хто-зна що зробили б. І Володько всьому тому вірить, колись могли бути такі люди, то лише тепер усі стали такими малими та слабкими, а колись було то зовсім інакше.

І була це перша такого року Володькова книга, і як тільки прочитав її раз, удруге і третє, захотів щось іншого, уява його розгорілася, йому вже мало Євангелії, Псалтиря, Октоїха, він знов лізе до маминої скрині і знаходить там купу «Листів Почаївських», а при тому «Життя святих», преподобного Іова Залізо Почаївського, що чуда творив, про велику священно мученицю Катерину, що її за віру Христову мучили і звірям кидали, «Відкриття воїна із Каріота», що вмер був, його поховали, побував на різних митарствах «тамтого світу» і знов воскрес, і взагалі прочитав велику книгу «О митарствах» і довідався з неї силу-силенну всячини, коли помре людина, що її на тамтому світі чекає, за які гріхи, яка кара, кого милують, а хто піде на віки вічні в «гієну огненную».

Отакі-то дива з Володьком творяться і така-то сила науки впихається до його маленької голови, і думає він над тим безконечно, і не може ніяк у тому як слід розібратися, хотів би когось всяку всячину розпитатися та немає кого, бо ніхто з його рідних таким не займається і нікого то так, як Володька, не цікавить.

Та не тільки книгами займається Володько, на хуторі трапляються й інші важливі події. Ось одного вечора при смерку постукався до Матвієвої хати якийсь подорожній і всіх здивувало, що він постукав до дверей, значить людина бувала і не наша, бо наші входять просто без стуку.

Подорожній був високого зросту, не селянського вигляду і попросився переночувати. Матвій радо приймав кожного, не було в звичці краю цього, відмовити людині даху над головою або ложки гарячої страви, особливо, коли ось таке на дворі, як сьогодні і Матвій сказав:

– Дуже просимо, пожалуйте, тільки не здивуйте, ми мужики, у нас тут усе по-простому, самі бачите…

Бо бачив Матвій, що його гість людина не проста і говір його не тутешній, і можна пізнати якогось чеха, чи поляка, але ніяк не руського. І для більшої певності попросив навіть пашпорт свого гостя, бо мовляв, ви нам звініть, ми тут, бачите, самі на хуторі, а буває всіляково.

Чужинець охоче показав свій пашпорт, Матвій лише для виду поглянув на нього, нічого в тому не розібрався, але заспокоївся, приніс два околоти соломи і зробив для гостя на долівці постелю.

Говорилося при тому не багато – про се, про те, найбільше про погоду. Роздягаючись, чужинець вийняв з кишені свого годинника і положив на столі. Побачив це Володько, що сидів з Хведотом десь далеко на печі, і одразу вирішив скористати такою нагодою і подивитися на годинника зовсім зблизька, не було його і в його рідних, але він знав, що годинники існують, що їх носять пани, він бачив також великого годинника в Острозі, але зблизька ще нічого такого ніколи не бачив.

І тому Володько перебрався тихенько до столу і поки ті там старші щось говорили, він довго приглядався до того дива і дуже дивувався, як то ті малюсінькі вказівочки самі рухаються довкруги і так чудово цокотять. Йому дуже хотілося подержати таке в руках, але ніяк не відважувався. Чужинець це, мабут, помітив, підійшов, узяв годинник і каже до Володька:

– На, мальчік, пасматрі…

Володько взяв то до рук і довго, довго розглядав його з усіх боків, а потім положив його на місце і пішов спати. Почував себе щасливим, йому здавалось, що він ще щось нове і цікаве пізнав, після довго думав, як то все зроблено, що воно само так вічно рухається.

Рано-раненько чужинець устав, памірився відходити, не хотів навіть снідати і хотів заплатити за нічліг, але Настя наробила одразу гамору.

– А, хай нас Бог боронить, щоб ми брали гроші за те тільки, що людина переспала. Що ми татари, чи погани які. На здоров’ячко вам, ідіть здорові!

Чужинець дуже дякував, але все-таки кожному з хлопців дав по десять копійок, як гостинця, на що вже Настя ніяк не могла перечити, лише дивувалася, що той пан має стільки грошей і назвала його «добрим паном». Хлопці були дуже раді, що дістали таку суму гроша і тепер кожний з них матиме за що купувати на Трійцю.

«Добрий пан» відійшов, але того ж дня приїхало до Матвія верхи аж два стражники і питали про «гасподіна високаво роста, со свєтлимі волосамі с катомкой». Матвій не второпав, що значить ота «катомка», але сказав, що такий «господін» цієї ночі у нього ночував, а ранком пішов собі десь отуди, як Лебеді.

Стражники сердяться.

– Ех, ти глупий мужик! Вєдь ето же бил германській шпіон. Ми за нім нєсколько днєй гонімся. Пачєму нє задєржал?

– А хто його розбере, чи він шпіон, чи не шпіон. Іде собі, хай іде, проситься до хати переночувати, то ж ми не татари, щоб відмовили, пашпорт мав у повному порядку, виспався і пішов.

Стражники поїхали далі, але на хуторі довго про цю подію розмовляли. Володько довідався нове слово «шпіон», а батько йому пояснив, що є то такі люди, що по Росії нишпорять, плани знімають, усе підглядають, а потім усе то передають німцям… Володько із цього має повну голову думок.

Заходили часами до Матвія і свої люди посидіти вечорами. Особливо ті, що десь тут поблизу діло мали, чи то у млині, чи в лісі. Вечорі довгі і насидітися можна вволю. І вволю наговоритися. Заходив дід Кошіль, що на місце Лісовського став ліса Таксарового стерегти. Цей до всього і чарчини не цурався, прийде, бувало, і плящину за пазухою принесе…

– І дай-бо-здоровля, куме! – Хоча відомо, що Матвій чоловік «трезвий» і до чарки не скорий. Але дід Кошіль просторікує:

– А, що там ще каверзувати, пий – помреш і не пий – помреш, то краще вже пити, бодай пізнаєш життя…

Щоки в нього повні, червоні, очі блискучі, борода широка і біла, чарочку не пив, а ликав – кивне і нема, тільки смішок лишається, а сміявся з усього і дуже дрібно.

Трапилось, що на це навинувся дядько Омелько з Білашева. Дуже зрадів, бо і він великий прихильник усілякого «вип’ємо, куме» і ніколи не приїжджав з порожніми, як то кажуть, руками, завжди в нього, як не один, то зо два пів-оки в залубнях. Матвій не шанував за це цього брата.

– Такий, бачте, з нього й господар, – казав не раз.

І дійсно дядько Омелько не має щастя до господарки. Ні тобі машини якої, ні худобини порядної, що заробив, що вторгував – пропив, проїв, прогуляв. Політика, плітки, побрехеньки. Такий був дядько Омелько.

І ось він якраз у дуже слушний час нахопився, Кошіль весь засяяв, обнімалися, мов би один одного хотів задушити і цілувалися так звучно, що на ціле подвір’я чути.

А увійшовши до хати Омелько одразу заспівав:

«Ой, чарочко, чарочко медовая,

З ким я тебе пить буду молодая!»

– От це, їй-богу, молодці з вас, брате Матвію і діду Кошілю, що я вас тут знайшов, серце моє відчувало і дай, думаю, смикну до того куркуляки. Ну, Насте, готуй що там і присідай до нас…

І Настя щось готує, і присідає, і випивають. На дворі мороз, а в хаті тепло, і гамірно, і приємно. П’ють усі, навіть кажуть пити дітям, хоча проти того дуже Матвій.

– То, знаєте, дитині вредить. Я от самий і то не можу, вип’ю чарку і вже голова болить.

– Ех, – каже Омелько, – твоя голова тільки облізти від поту потрапить, а жити вона не вміє.

– Що ж зробити. Кожний має свою голову, – каже Матвій.

– А чи чули ви, що он жиди в Мизочі кажуть? – питає Омелько.

– А що там вони кажуть? – цікавиться Кошіль.

– Та он кажуть, що війна буде.

– Ого! – кидає Кошіль. – А то із ким?

– Та з германцем.

– Гм… З германцем. Ну і що ж? Буде-то буде…

– А може й буде, – додає Матвій. Снилось мені, знаєте, ніби я стою отам на горбищі лебедському і бачу на заході там, де сонце западає, стає два стовпи червоні, огняні і від них ніби пожежа розливається. І дивлюсь – з-під того гад великий виповзає і де лише він проходить – усе чисто до тла зникає. І поліз той гад десь отуди на сівер, а тут, де не з’явись біля мене старий, покійний Хведір і мені каже: то знаєш, Матвію, отой гад поповз отуди у Пинські багна і там йому кінець буде…

А другий сон снився мені ще й такий. Нібито я в Бущенському лісі на великій галявині, шукаю там свої украдені коні… І бачу, ціла та галявина старими польськими жупанами покрита. Іду я та йду і все думаю: а чи буде де кінець тим жупанам, аж то мої коні з лісу вирвались і все чисто то стоптали, а хтось тут мені й каже: то, каже, лише для просушки їх тут того… Їх скоро заберуть… Це, чуєте, – казав Матвій пророчо, – у нас іще Польща буде.

– Ото вже дудки! – рішуче заперечує Омелько. – То, стало бути, що Росєя наша навіть якихсь там поцвілих жупанів не викине куди треба. То ти, Матвію, можна сказати, не розбираєшся в комєрческой політєкє. Тут мусиш знати, что вот, так сказать, ета самая наша Росєя, котора, стало бути, підкорила під себе всі народи від Кавказу аж по Віслу, са-а-а-амая огромная страна в мирі! Знаєш, що таке Росія? Первая страна по большонству. Понімаєш ти, що коли б отак узяв усє еті госудаства, коториє єсть у світі, то й то не буде одна Росєя. Це, брат, імперія! Одна Москва, напримєр, коли йдеш впопєрьок – сто верстов, в длину – двісті! О, ні братику! Коли і буде яка війна – всіх завоюєм і над усіма наш цар буде царем! – випалив Омелько.

– Хо-хо-хо! – зареготав Кошіль. – І правельно! І правельно! Кому б, як не йому.

А Омелько продовжує про «Дардандєли», про генерала Скобелева, про Шипку, про графа Рум’янцева і багато, багато знає того Омелько, а всі слухають і дивуються.

А на дворі зима, падає сніг, віє вітер, замітає дороги. Вона цього року видалась сувора, снігу навергало вище коліна, ліс закутало в білу вату, луг, як глянеш оком, суцільне іскристе біле поле, однотонне і мовчазне.

Роботи у Матвія досить, те то інше, але думку його турбує одна лише справа. Не дає і не дає йому спокою ота земля, кортить йому, бачте, щось придбати, і Матвій не витримав: одного лагіднішого дня закинув торбу на плечі і подався. Настя лише стулила свої тонкі уста і мовчить. Що казати? Очі її блищать крицею, але мовчить.

А Матвій подався отуди на південь, на Крем’янеччину, чув, що там землі продаються. Він ступає від села до села:

– Чув, що у вашому селі продається «імєніє»?

– Нє. То він торік щось думав. Тепер не чути. Наші люди й самі хотіли б купити. А ви-но зайдіть до Рохманова.

Матвій мандрує до Рохманова. У Рохманові невигідно. Самі багна і мочар. Кусник і поля до того, але ціна, як за матір рідну. З Рохманова подавсь до Шумська. Погане містечко, сама жидова, пан продає клапоть поля, але ціна ще солоніша, ніж у Рохманові, мовляв, при місті. Пішов далі. Мижирічі, Кортів, Обичі – села, села і села, обпитав, оглянув – нічого не скурав, вернувся за тиждень додому – хмара не людина, ніякого з того толку, хіба що чоботи розтащив, що на день латання буде.

Але дуже вперся. Полатав чоботи, дещо відпічнув і знов подався. На цей раз під Остріг, хтось там нараяв у якогось графа, але й тут не сподобалось. Пісковате, громиш, не варто на такому селитися. Вернувся додому. Стільки страчено мужицького часу.

А Настя свій клопіт має, із Залужжя прийшла вість, що Катерина заміж виходить. Та за кого? А за того самого Павла, що ото в хорі церковному співає тенором та носить чоботи хромові за сім рублів з кальошами, кажуть, на пана вчитись хотів та заломився.

Господи Боже! Та за того хлюста? Чи не за ті часом чоботи хромові вона виходить? У нього ж тільки і є того добра, що чоботи та очі зікраті. Ой, загине вона за ним, ой, загине!

Ці слова хтось Катерині передав і нагнівалась вона на свою хресну маму вельми. Казала, що й на весілля не піде просити, але Настя стоїть на своєму.

– Воля ваша, кумо, – казала вона Зінці, – але я б її за такого не віддала б. Та й молоде воно ще, то ж і шістнадцять немає…

– Та що я вам, кумонько, пораджу. А чи я їй не казала, а чи я їй не говорила. Що я ото наплакалась і що нагорювалась – так ні! Хоч ти її ріж, хоч ти з нею що хоч роби, піду і піду, бо люблю його! І говори з нею.

Володька ця новина пригнобила, не хотів вірити, щоб Катерина, та «наша Катерина», та, що так його любила, могла якось там «вийти заміж» і то за когось зовсім чужого і, як кажуть мама, поганого. І Володько вже наперед відчуває нехіть до того осоружного якогось Павла, що хоче забрати Катерину.

Але все-таки до весілля готувалося, Настя лише чекала, чи Катерина дійсно так нагнівалась, що навіть не запросить її на весілля. Але так не сталося.

Була одлига, віяв гнилець, лугом мокрий сніг, вечоріло. І нараз із двору влітає засапаний Василь і викрикує лише одно слово:

– Катерина! – А після ще додав: – Молода! У вінку! З дружкою! – побіг назад на двір.

Усі в хаті заметушилися, Володько аж затремтів і ним почало трясти, Настя метнулась по хаті, підсунула під припічок цебрика, швидко застелила стола, поправила подушки.

– Замітай, Володьку, швидше хату! – гукнула на Володька.

Іншим разом ніхто такого не робив би, коли б ішла Катерина, але ж це не Катерина, а молода. Також іншим разом Володько ледве чи хотів би робити цю мізерну бабську роботу, але тепер метнувся, мов опарений, схопив обома руками деркача і почав шкребти ним долівку. На половині роботи Настя вихопила з його рук віника і почала сама швидко зганяти до коцюбника більше сміття.

І тільки як скінчила, як до хати ввійшов Матвій, скинув закуряну вовняну шапку, обтирав швидко спітніле чоло ганчіркою.

– Катерина вже на дворі, – сказав він здержано-радісно.

У ту ж мить у сінях загупали, Настя ще раз оправила спідницю, Матвій прибрав поважного вигляду, Володько і Хведот забилися в кут. Двері швидко відчинилися і, шелестючи широкою, темно-бронзової барви, шовковою спідницею, метко увійшла Катерина, за нею дружка, а за ними Василь.

Володько був дуже здивований, коли побачив її такою – у вінку, у стрічках і вона тепер не віталася, не сміялася, не цілувалася, як звичайно, а підійшла одразу до батька, вклонилася йому до самої землі, так що посипались і торкнулися долу різнобарвні її стрічки і дуже поважно промовила:

– Прошу вас, тату, від себе і мого нареченого на весілля! Благословіть мене – раз, другий, третій!

– Хай Бог благословить – раз, другий, третій! – перехрестив Матвій Катерину, поцілувався з нею і дозволив їй цілувати його брудну руку.

Те саме сталося і з Настею, лише Настя залилася одразу сльозами, обняла Катерину і причитувала:

– Дитинонько моя люба, дитинонько моя золота! А яка ж ти, серце моє, хороша і яка ж ти мені дорога. Хай тебе Господь милосердний благославить, пішле тобі щастя, здоров’я, многих літ, а мені, серце, не бери нічого за зле, люблю я тебе, кохана ти моя дитино!

Катерина була зворушена також, а Володько й собі сплакнув, після чого відчув на своїх щоках мокрі ніжні дотики її уст і від того йому стало ще болючіше.

Після Настя швидко шкварила ковбасу з яйцями, журилася, що нема якраз чарки, а дівчата ж таку путь летіли, почали говорити; Катерина стала знов такою, як звичайно гамірною і веселою і була вона чарівною у тій своїй шовковій широкій спідниці, що так гарно обіймала її тонкий стан. Матвій розпитував Катерину про весілля – хто і чим буде і як з коштами, і чи все вже готове. Катерина на все відповідала, їй, видно, це приємно, вона радісна, з її ясних, синіх очей ллється щастя. Настя знов не втрималась, щоб не залебедіти:

– А навіщо тобі вже світ в’язати? Чи ти така перестариця? Чи вже нагулялася, надівувалася? Будеш, дитино, не раз нарікати, але не вернеться.

– Ні, мамо не нарікатиму. Він такий гарний і такий добрий, і мене шануватиме, і ми так любимось. І ми будемо щасливі…

За тиждень батьки поїхали на весілля, дома лишились самі діти. Володько дуже хотів також їхати, але його чомусь не взяли. Не було, мовляв, людської одежини. А коли батьки вернулися, Володько дістав коровайну гуску, калача і білу батистову хустинку. Не знав чи брати її, чи ні, чи радіти, чи плакати. Знав лише, що це від неї, від Катерини і коли брав хустину до рук, здавалося, що чує її запах, шелест її спідниці і дотики її теплих, вогких уст на своїй щоці.

І нема вже Катерини, не вернеться. Знав, що вона вже ніколи не буде такою, якою була до цього часу. Так минула і відійшла у вічність перша любов Володькового серця, що її він ще довго чув у собі, ніс завжди зо собою, як святий спогад, як знак ласки, щастя днів свого не легкого дитинства.

Але натомість в ньому вже росла і зріла нова любов: Василинка. О, як радісно дивитися і бачити те маленьке єство, що ось уже сідає, і сміється, і мугикає, і разом знати, що це твоя сестра. Будь благословенна!

Розпускало і розпускало, на лузі тріснув лід, вода залила сіножаті, дув гнилий західній вітер, сосни гнулися і шуміли, старі косаті верби тріпали своїм віттям, вороння літало боком і крякало.

Пречиста – свято Успіння Богородиці, 15 серпня юліанського стилю.

Іов Залізо – ігумен Почаївського монастиря (+1651).

Скобелев Михайло Дмитрович (1843 – 1882) – російський генерал, герой російсько-турецької війни 1877 – 1878 рр; Шипка – перевал у Болгарії, місце жорстоких боїв під час цієї війни. Граф Рум’янцев Петро Олександрович (1725 – 1796) – російський фельдмаршал, полководець і державний діяч.

Рохманів – село, нині Шумського району Тернопільської обл. (на карті – 15).

Шумськ – містечко, нині районний центр Тернопільської обл. (на карті – 16).

Мижирічі, Кортів, Обичі – Обич – село, нині Шумського району Тернопільської обл. (на карті – 17). Село Межиріч є біла Острога, це досить далеко від Шумська. Село Кортів невідоме.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1965 р.,] т. 1, с. 227 – 243.