По тамтой бік добра

Улас Самчук

Володька нема дома. Ось уже смеркає, а його нема. Мати сама з Хведотом, Василь не вернувся з Дерманя, а батько ще не прийшов з роботи. На дворі тріщить мороз лютий…

А де ж той, у Бога, хлопчисько лазить – Господи, Господи, ще десь там під лід усунеться – заморока така, вічно тремти за нього, вічно бійся, вічно журися…

Мати виходить кілька разів на двір. Небо прозоре, місяць великий, червонавий, верби іскряться під інеєм, вітрець східній стриже долиною, місцями горять зорі, що, здається, дзвонять сьогодні. І ні душі живої довкруги.

І де ж та дитина, людоньки мої, то ж ніколи ще з ним такого не бувало? Мати йде до хати, треба того Хведота положити спати, одягнутися і йти шукати. Хто знає що там з ним сталося?

І аж то двері потихеньку відчинилися і він іде. Не йде, а лізе, сунеться. І, як пізніше оповідала Настя, відчиняються, каже двері і на порозі «воно». Нещасне, замерзле, я напустилася на нього, а воно, людоньки, ані язиком не поверне. Де ж ти, погибелі лихої, був?

– У млині, – ледве виговорило.

Я до нього, зриваю те дрантя, стягаю чоботи, а звідти лід сиплеться, снігу повно, а ноженята, як крига. Господи! Я перелякалася та на піч з ним, а там саме жито сушилося…

Далі, звичайно, Настя піднімає свій брудний хвартух і одним кінцем витирає свої вічно червоні очі, а другим сякає носа…

– Чоботята оті, знаєте, – продовжувала вона, – як не кажи, а зі старого ременю, а воно ж хіба вміє берегтися. Ми і не помітили, що вони порвалися, що до них сніг сипався, а мале боялось сказати, бо ж батько наш забороняє на лід ходити; та й то правда – коли йому ще ті дитячі скорбуни латати…

А другого ранку, коли Володько спустив ноги, щоб злізти з печі, а вони йому, як патики, переламались і він полетів у запічок. Мати в крик, в лемент.

– Володьку? Що з тобою? Дитино?

А він лежить і ані звуку, бо що має казати, чим виправдати себе. Мовчить і тремтить, щоб не дісталось бува, ось як тільки прийде батько. Де був? У млині? Що там робив – молов? Працював? Що, казки слухав? Дасть йому батько казки – чекай, чекай.

– Мамо, мамо! – говорили сині Володькові очі, що пильно дивились на матір. – Зрозумійте хоч ви мене?

І мати, здається, розуміє, вона і лементує, і скаржиться, і лякає, що скаже батькові, але в тих її словах стільки зрозуміння, що Володькові стає легше.

– Ах, ти, потицюху! Ах, ти, чудовиську! Ах, ти, замороко! Горе, ти моє тяжке! І що з тобою сталося? Спробуй – може ще встанеш.

Володько намагається звестися, але дарма. Ноги, мов з мотуззя і він навіть їх не чує. Хлопець лежить, мов викинутий лантух. Мати постелила в запічку якусь кожушинку, якесь рядно, якусь подущину і він ліг.

– Ох, справдився мій лихий сон, ох, чуєте, справдився. А снилось мені, що я ото білими квітами обкладаю ту дитину свою, – дитинонько ти моя болюча, і що я тепер з тобою робитиму?

Хведот весь переляканий, він лише мовчить і зовсім не розуміє, що з тим його «Воводьком» сталося. І щоб йому було безпечніше, він лізе матері на коліна.

А мати вичитує:

– І що я тепер з вами пічну? Один лежить у гарячці, другий уліз на коліна, на дворі морозисько, батька немає, А тепер він прийде і почне жминдати: а на віщо пускала, а чому не потягнула через плечі, щоб у хаті сиділо? Тепер ось сиди і тішся, умре під погибель лиху і тоді що… І що я йому нато скажу – намучений, голодний, намерзлий, хіба він зрозуміє, що діти також не можуть вічно в хаті сидіти?

Весь день вичитує мати, плаче, свариться, тошніє. Вона і туди, і сюди бігає, та все до Володька і до Володька… Якісь обклади, якісь примочки, несе йому щось з’їсти. А Володько їсти не може, кашель шарпає ним, думки плутаються, голова йде ходором. Він терпить мову матері, йому нічого не болить, лише йому дуже тяжко, що він спричинив стільки клопоту в родині. А що буде, коли дійсно прийде батько?

І він «приволікся» десь аж біля півночі. Полатаний його «куцан» весь у білому поросі, ніби він також був у млині, постоли розбилися і тримаються лишень на самих волоках, ноги загорнуті лише в суконні онучі, що зальодиніли зовсім, ніби вони видовбані з дерева.

Прийшов, і як помітив, що Володько весь червоний, лежить і не рухається, промовив:

– А з ним он що? Знов наганяв чого?

І більше не промовив ні слова, сів біля столу, мати подала йому вечерю, сьогодні, з приводу масниці, принесла шматок солоного сиру до картоплі. Їли мовчки. Мати пробує поволі і обережно оповідати, як то воно з тим Володьком трапилось. Батько все вислухав, а пізніше підійшов до хворого і питає:

– А їв він що?

– Та де там! Ані скалинки не мав в устах, – відповідає мати.

– Я вже й сам не знаю… Бити вас? Лаяти? – і вийшов з хати.

Володькова справа його поважно турбує, треба б до лікаря, а тут його хоч кричи, ані копійки зайвої. Хай ще почекає кілька днів, а може само пройде. Оглянув худобу, вернувся до хати, роззув постоли, помолився і ліг спати. Лампа згасла, але мати стояла в темноті біля хворого, уста її ворушилися, було чути її тихий шепіт. Вона молиться. Боже! Поможи їй, захисти ту немічну дитину.

Другий день – недільний, але батько – спина-не-спина, болі-не-болі, а встає з досвітком. Надіває не постоли, а чоботи, – одразу видно, що не до каменю збирається. Він іде до церкви.

А вернувшись, виймає з-за пазухи п’ятикопійкову французьку булку.

– Маєш ти там, стара, ще яке молоко? – питає.

– Де вже там тепер молоко… Може що вицяпну. Молозиво вже «у неї», не молоко…

– Щось йому приготуй, а я зайду до Юхима, може щось порадить…

Володько це чує. Через біль голови не може підвестися, але йому так хотілося б хоча глянути «на тата». «Добрі мої тато», – думає він.

Зараз по обіді Матвій пішов до діда Юхима. Через ліс, через поруб, через поле. Скрізь грубо снігу, ні тобі стежки, ні сліду, борхається навпростець по коліна цілиною.

По годині він на місці. Тихо і порожньо, як і скрізь на хуторах, світить сонце, все довкруги занесене снігом, величезні снігові замети нагадують застиглі хвилі збуреного срібного поля. Високий частокіл з дощок оточує сад і забудівлі. Добра, мурована, біла, крита зеленою бляхою хата, велика на кам’яних стовпах клуня, муровані хліви. Коли Матвій увійшов до фіртки, біля комори зашарпався здоровенний, гнідої масті псюка, що припятий ланцюгом на довгому дроті між коморою і стайнею. Побачивши Матвія, собака наробив галасу, ніби йому за те бозна скільки платять.

На це вибігла Юхимова вихованка, а найстарша Матвієва дочка, Катерина.

– Ой, тато! – викрикнула дівчина. – Чи ти, Боску, замовкнеш? Ану, замовчи! Заходьте, заходьте, тату. Як там у вас? Усі здорові?

– А, – промовив лише Матвій, обмітає в сінях сніг з чобіт, Юхим, видно, вже з хати почув голос Матвія і відчинив з кухні назустріч двері.

– О-о-о! О-о-о! Кого бачу. Оце так-так! Милого гостя маємо – заходь, заходь.

Старий дійсно щиро радів, сердечно потирав руки. Любив Матвія. Завжди охоче з ним зустрічався і не раз розмовляли вони про речі не звичні. Старий, куди правду діти, любив часами відірватися на хвилину від земного, заглянути в божеське, потолкувати про те і про се, часто вичитане з книг. Матвій, хоч не визначався такою вченістю, одначе з приємністю тримав з ним ногу.

Дідура лічить ось уже понад сімдесятку, а виглядає молодшим від Матвія. Бороду підстригає, вуса також, чуприна дещо вже шпакувата, але колись, видно, була рудавою і тому не так помітна сивина і підбирав її у гарну, опрятненьку стрішку по-старосвітськи. Дідом навіть не випадало його звати, а ще менше випало його звати чарівником, чи характерником. Здається, буде правдою, коли назвати його людиною книжною, вченою, хоча без шкіл, тією що своїм справжнім людським розумом потрапить іноді досягнути значно білльшого, ніж інші зі школами.

Усе в нього, що в руки брав, спорилось, а тому і пасіка росла, множилась і давала зиски, тому і дім поставив зовсім нерівня іншим, і худібка, і сад, і поле. Чарівник! Розуміється, чарівник. Бо ось він вичарував з нічого сливе все те, що іншим ніяк не дається…

Тому і Матвій любив того чарівника, саме такого хотів бачити і саме таким хотів бути. Посвоячився, було, ним, середущу його дочку Лукію подружив та Бог не дозволив. Дала йому двоє діток, а сама пішла, невинна і чиста, як голубиця, в життя вічне, простудившись при пранню білизни зимою, будучи ще не здоровою після народження Василя.

Тяжко переживав Матвій утрату тієї своєї дружини, переживав по-своєму, сам з собою і в собі, без зайвого слова, але болюче і глибоко. І до цього дня не годен її забути, все і все пригадує, а інколи доходить це і до відома Насті, а та, звісно, переживає ту вину на інших, Богу-духа винних, звертає, тому їй не легко водити дружбу з Юхимом, не легко Василя та Катерину своїми вважати, не легко бачити Матвієву скорботу, відчувати його тугу за тим, що не вернеться.

Бо Настю хоча і любив, але не те вона, зовсім не те, що Лукія, а дід Уліян не дід Юхим і все інше тут іншою мірою міряється, словом такого не вискажеш, але чуття і розум знають усе і мовчазно розцінюють.

А дід Юхим сприйняв своє горе, смерть дочки, «по-Божому», вірив, що це «кара» і шукав за собою вини. І не тільки стратив він Лукію. Старший його син Клим, що його хотів було «на високі школи подати», також щось не видержав, щось у нього в голові, від високих наук чи від чогось іншого, поплуталось і мусів його до того дому, де лікують нерви, віддати. За те, казали мудрі люди, що старий з «нечистим» нюхався, за те і кара Божа, але хто-зна чи за те.

Клим був парубок толковий і вчився не зле, і станом був гожий, високий, худорлявий, як і Василь, рудоватий, бігали за ним дівки, а він, диви, до попівни надто гордої, дочки о. Клавдія, заходив і так, кажуть, зайшло з ним далеко, що аж до того жовтого дому дійшло. Відмовила, кажуть, мовляв, мужик, а найпаче, кажуть, матушка, тобто мати попівни, пишна та горда в окулярах, ніяк і чути не хотіла, щоб дочка її Галя, красуня на всю округу, вийшла за мужика.

Мало мав радості Юхим зі своїх дітей, але не падав духом. Жив, трудився, шукав правди, тішився, коли щось знаходив.

– О, це ти до речі прийшов, – казав старий до Матвія і радісно при тому сміявся, мав добру, лагідну і веселу вдачу. – Катерино! Мерщій та батькові меду. Сідай, сідай, голубе, та розказуй… А я ото сиджу і куняю над книжкою, придбав, бачиш, нову пасічницьку науку, а та каже, що вулики Дадана вже застарілі, що вони, мовляв, надто бджолу сковують, а вона мусить свободу мати, більше, мовляв, природи потребує. Спробую, спробую дати їй свободу, ось тільки доживу літа. А у нас тут, бачиш, скука. А як там у тебе?

– Ех, – махнув Матвій рукою, – стара біда, а тут до неї і нова чіпляється… – І оповів усе чисто, дещо з того Юхим уже знає, а дещо ось довідується. І між тим останнім довідується про Володькову неміч.

Остання чіпнуло Юхима за живе. Що ж… Він піде. Може що й порадить… І деяких трав захопить із собою. Трави бувають дуже цілющі, Юхим це дуже добре знає, на його полиці хто-зна відколи, груба в шкірянім в’язані, книжка «Цєлєбниє растєнія» лежить.

І вони скоро пішли, не дивлячись, що хилилось до вечора і що на дворі зривалось на метелицю. І коли вони прийшли до Матвієвого дому, Володько спав. Червоний, зі спраглими устами.

– Їв він що? – запитав Матвій.

– Та лемензнув, як кіт, кришку булки з молоком, – відповіла мати.

Юхим оглядає хворого, мацає його чоло.

– У вас тут, каже, холодно. Ти б натопила, Насте… – Спробував живчик малого і каже: – Ну… Мені здається, що з хлопцем не жарт. Ось тут оце зілля, завари Насте, і хай п’є, але по-моєму, мого знання тут не хватить. Тут треба лікаря, Матвію.

Матвієві від цього уста скривились.

– Мені, каже він, треба було б узяти запруту та спитати «її», чому то так є. На лід пускала хлопця!

– Людоньки, людоньки, – залебеділа Настя. – Дітиська досихають на печі.

– То тепер нехай догниває на постелі! – перебив її Матвій.

Настя в плач:

– Коли б воно яку одежину путню мало, якесь взуття краще, то до цього не дійшло б…

– Коли б, коли б! А ти не пускай! Холод! Я тобі це сто разів казав!

– Втихомирся, Матвію! – вмішався Юхим. – Криком справи не направиш.

– Але ж, сто болів в її ма’, злість бере, кажеш, говориш, наказуєш і ніби горохом об стіну. Казав: гляди не пускай їх на двір…

– Але знаєш, Матвію, діти не можуть і в хаті завжди сидіти. І їм свіже повітря потрібне.

– Так! Повітря! А от де то тих грошей наберешся, щоб на лікаря та все…

– Але ж, Боже мій! Сваркою та плачами не поможемо, – каже Юхим.

– Тошненько мені та нудненько мені, – тошніє Настя. – Снилось мені, людоньки, таке всяке… Сниться, що зо старим ідемо біля млина греблею, а за нами і воно бігло. І враз, як зірветься хуга, як підніметься в ставу вода і забрало нам нашого малого… А вода брудна, брудна. Господи, Господи, що то буде…

Матвій дещо охолов – і йому прикрий сон приснився. Приверзлося йому, мовляв, стоять вони, і тикнув пальцем на жінку, над глибокою криницею, а цей ось малий на їх очах упав у криницю.

– І бачимо, – каже, – його і помогти не можемо.

– А, то верзеться інколи, – каже Юхим. – А ви його липовим квітом напувайте з медом. Як не маєте – Катерина принесе…

Настя перебиває:

– Чому не маємо – маємо. Спасибі за пораду. А може його маслосвятіє справити та почаївськими мощами обкурити?

– Ну, то вже хіба опісля, а тим часом не везіть його нікуди і не обкурюйте. Йому тепла треба.

Настя заметушилась, воно би й слід прийняти гостя, чимсь почастувати, але тут воно дійсно нічого нема. Настя сиру кусник солоного поставила та кілька шматків хліба.

– Вибачайте за таке прийняття… Такі ми тепер господарі, що й ніяково признатись.

– О, а мені ще чого треба? Що ви, що ви… Хіба я не знаю вас, а ви мене. Мені ось треба квапитись додому, дивіться, яке на дворі починає…

І Юхим дійсно хутко відійшов, не дивлячись, що Матвій затримував посидіти. Ще раз оглянув малого, ще раз порадив лікаря, ще раз розказав чим і як поїти і пішов.

У понеділок, ідучи ледь-світанок до каменю, Матвій міркував про того лікаря. Воно-то легко сказати – лікар, але ось останні копійки, навіть ті зароблені біля каменю, відніс Григорчукові, а ще борги сплачуй, проценти плати, податки плати, «штраховку» плати… До того і час вельми тяжкий до міста з хворим їхати. Хуга зірваласї і холод великий. Матвій рішає зачекати з лікарем, а може Бог поможе.

Одначе, як вернувся ввечорі додому, на душі в нього стало відрадніше. Володько міг уже розмовляти, хвилинку навіть підвівся, щоб посидіти і щось трохи «лемензнув». Не міг тільки звестися на ноги, йому їх відняло, зовсім їх не відчував, лише порою щось у них вище колін, на задніх стегнах, дуже боліло, сіпало, пекло. Володько, коли був сам, янчав, мов покинутий цуцик, коли ж хтось був у хаті, ціпив зуби і мовчав. Матвій, бачучи таке, повеселішав і рішив таки «почекати з лікарем».

Минали дні за днями.

Володько лежав, ноги його попухли, не міг ними порухнути. І коли вже надто крутило, хлопець лише постогнував, а мати одразу починала:

– Дитино, дитино! Наробило ти мені бідоньки – наробило. Ночі мої, сон мій, спокій мій! А чи я тобі не казала, а чи я тобі не наказувала? Сиди в хаті – мороз великий, батько сердитий, одежини нема путньої. Ні. Не послухав. І от лежиш, а в серці моїм камінь гарячий, ох, треба було тебе бити, ох, і треба було!

Володько волів сто разів більші терпіти болі, ніж вислухувати оті вичітки. Корчився з болю, а ночами лив пекучі сльози, що лилися десь із самої душі. Знає він, що матері не легко, що має вона повні руки роботи, повну голову мороки, а тут ще і це… І опоруй його, і на руках винось, і грій, і пильнуй. Різні думки тиснулись до голови малого, обдумував, як то все сталося, як то він дійсно завжди на тому льоду та в млині. А той останній вечір…

Заслухався тієї казки і не запримітив, що вечір, що ніч, що холод. Вертався назад і не міг уже перестрібнути потічка, що пересікає стежку і впадає до річки. Ноги його заклякли і не хотіли рухатись, і ледве, ледве обійшов довкола глибоким снігом, і мало, мало не загруз, а то біда… Хто б його там знайшов і аж страшно подумати. Замерз би як стій…

І хлопець уже уявляв себе, як то він десь там лежить завіяний снігом і ніхто не знає, де він дівся. І від того почав далі думати. Почав думати, а де б він тоді подівся, коли б його дійсно завіяло снігом? Чи жив би далі? Чи знайшли б його, і понесли отуди на могилки і там закопали б у землю? А коли б закопали, то що він тоді робив би?

І все лежить, і все думає. Дивиться у стелю, бачить там визерунки всілякі, закопчені ребрясті, липові дошки різні видива творять, а уява малює з них картини, то якісь краєвиди далекі і привабливі, то знов звірі дивні і небувалі, то знов люди якісь, що йдуть юрбою і поодинці. Мрія летить і несе з собою хлопця. Видавалась дорога рівна, довга, обсаджена тополями, небо синє і глибоке, червоне, як кров, сонце, що сходить далеко… А він живий, і здоровий, і щасливий біжить здоровими ногами, ніби птах, вільний між небом і землею.

На третьому тижні Володькового лежання, поробились у нього на стегнах великі нариви. Незабаром вони прорвались і почали текти. Витікало багато матерії, у хаті недобрий запах, мати не встигає міняти підстілок… Від довгого лежання в одному положенню, на спині поробились пролежні. Усе то пече, щемить, не дає ні вдень, ні вночі спокою. Хлопець блідий, змарнілий, аж прозорий і все лежить із заплющеними очима. На чолі іноді з’являються краплини холодного поту і тоді мати знов починає плакати та ламати руки.

Але найгіршими були ночі, тихі ночі. Все довкруги спить, спочиває, мовчить. Один тільки Володько, мов хворий нерв, не влягається в загальний спокій. Він лежить з розплющеними очима і вдивляється в темноту. Іноді йому щось страшне ввижається, здається, що по хаті хтось тихо ходить, там то там заторкне щось і робить шерех. І тоді йому робиться моторошно, він натягає на голову якусь прикривку, потіє, кров його б’є хоровитим боєм, нерви болючо напружені. Іноді він трохи засне, але не довго. Буває, що йому щось недобре сниться і тоді він у сні скрикує. Тоді встає мати, перемінить йому підстілку, запитає щось, перехрестить і лягає знов.

І так далі минають дні.

Наближається, нарешті весна. Уже в березні помітне її наближення. Дихне інколи теплішим, сніг, там то там, тікає зі свого місця і оголює землю, сонце без страху, одверто заливає малі віконечка і проривається двома стовпами до середини, синя лата неба нашвидко перемальовується і її іноді видно з вікна.

Ах, яка та весна! Яка то свіжа радість! Володько чекає її і не дочекається, хоча він усе лежить і не може ніяк устати. Зате Хведот без перерви сторчить у тих вікнах і все викрикує:

– Дивись, дивись, Воводьку! Говуби! Говуби!

Або знов:

– О! Воводьку! Песик побіг!

Або:

– Воводьку! Дивись! Узе нема снігу!

Володько тільки слухає і тільки заздрить. Ну, чому всі ходять і всі бачать, а тільки він лежить отут і нічого не може бачити, що там на дворі діється. А там того мусить бути так багато і таке воно все хороше.

Але Володькові вже значно покращало. Лежить, але йому принаймні з ран не тече і, підпертий подушками, він може вже сидіти. Цього року в м’ясниці, перед великим постом, йому сповнилось сім років. Тому мати знов журу має – йому треба перший раз іти до сповіді і гріхи свої сповідати. Батько був проти. Як можна дитину зрушувати, везти до церкви, а до того і часу обмаль. Сніг завчасу, вже на середопістя, сливе весь зійшов. Матвій залишив камінь, а взявся до землі. Сонце пригріло і поле засіріло. День-що-день Матвій у полі. Все нема і нема зайвого часу, щоб запрягти коні і одвезти малого до церкви.

– Не буде ж дитина, через якусь там роботу, без сповіді і причастя, – гризеться мати.

А Матвій має вже на те готову відповідь:

– Коли б но всі ми стільки гріхів мали, що він, то й попів не треба було б на землі.

Одначе Матвій вибрав таки вгодну хвилю, був якийсь присвяток, намостив драбиняка горохвянкою, запріг конята, окутав Володька кожухом і поїхали до церкви.

Володько вже не раз бував у своїй церкві, але тепер він уздрів тут щось зовсім нове. Церква видалась йому винятково великою, високою, просторою. Ледве сягає зір під склепіння бані. Там, у найвищому місці, велике зображення могутнього Бога-Саваофа зі золотим сонцем на чолі, що на всі боки розсипає снопи проміння.

А нижче довкруги анголи з розкрити ми крилами намальовані, по кутах бані чотири діти, один з пером і книгою, один з бичачою головою біля себе, один з птахом, а один без нічого. І довкруги щось написано великими славянськими літерами. Володько пробує прочитати…

Він сидить закутаний на стільці, задер догори голову і поволі, по складах, читає: «Отче наш, іже єси на небесах, да святиться ім’я твоє, да прийде царствіє твоє»… І далі, і далі, цілого «Отченаша» вичитав Володько і був дуже вдоволений з того, бо і колись не раз бачив він ті літери, але що там написано, не міг довідатись.

Тепер зовсім інакше. Від картини до картини, від образу до образу мандрує його зір, скрізь є щось написане і все то він розбирає. Он там гурт людей у дивних одягах, ніби вони лише пообгортали себе полотнами і під ними написано: «Сошествіє Св. Духа на апостолов». То знов отам, багато людей у таких самих одягах, деякі з них тримають якісь галузки в руках, посередині осел, на ослі їде людина з світлим кружком на голові і під цим написано: «Вход Господа нашого Іісуса Хріста в Ієрусалім». Ця картина особливо подобалась Володькові, ніколи, здається, не забуде її. Ті люди такі веселі, вони, видно, щось вигукують, а той, що на ослі сумний і на обличчю його видно страждання.

А в церкві щось там далі правиться, співають кількох дядьків сумних пісень, до вікон проривається, великими стовпами сонце, луна від співу змішується з димом кадила і все разом творить особливий настрій… Володько швидко втомлюється, він би хотів лягти, але лягти не може. Сидить далі на своєму ослончику і далі роздивляється, і далі слухає. Мати тут же недалеко біля нього, стоїть перед бічною іконою Матері Божої і пильно молиться. Перед образом трьохраменна червона лампадка на позолочених ланцюжках. Володько спостерігає дивне: йому видається, що очі його мати і очі Матері Божої однакові. Як це гарно, думає він і не може натішитись.

А батько? – Завжди він батько. Він стоїть випростано, спокійно, незалежно. Щось горде в його обличчю. Ні один образ не нагадує йому батькового обличчя, хіба отой там високо дід з тією книгою, але і то не такий. У батька ніс горбатий, так, але борода не така велика. Та й не такий батько ще старий.

Людей потроху прибуває і прибуває. Володько іноді спостерігає їх. Хор співає: «Да ісправіться молитва моя», так дуже подобається Володькові цей жалібний спів, хоча він і не розуміє його слів…

Служба тягнеться довго, Володько втомлений і розчулений. А коли скінчилась служба, почалось маслосвятіє, Володькові відкривали груди, йому було соромно, мастили його олією. Після батько підніс його разом зі стільчиком до аналою і тремтячий Володько почав каятись у своїх гріхах. Священик запитав його:

– Чим ти згрішив?

А Володько не знає що сказати. Пригадує багато своїх гріхів, але боїться признатися. І матері не слухав, і Хведора на різні спокуси спокушав, пригадав і річку, і ліс, і млина, і ту картоплю, що вони у побережника крали. Священик йому підсказує:

– Не слухав батька-матері? Заздростив? Не молився рано й ввечері Богу? Не постив? Лаявся поганими словами? Щось узяв чуже? Божився не правильно?

Ах, він пропав! Він загинув! Він великий, дуже великий грішник. Усе це було. Володько ковтає сльози, тримається, як може, але враз не витримує більше і рясні краплі сліз посипались з його очей.

«І чого він реве, той бельбас», думає батько і суворо дивиться на Володька. Мати знов ціла розчулена. «Ах, дитино моя, дитино!» – думає вона. Володько мимрить:

– Ні!

Що ні і як ні, він не пам’ятає. Йому хотілось не те сказати, але сказав ні. Хотів сказати: Так! Я грішний! Але разом з тим, якийсь інший голос підсказав йому, що ні! Він не грішний, він не зробив нічого, що могло б зватись гріхом…

Сповідь скінчилась, священик положив малому на голову руку і читає якусь молитву. Він просить Господа Бога, щоб той з великої ласки своєї простив «рабові своєму Володимирові всі його прогрішенія – вільні і не вільні». Володько цього не знає, він лише хотів би лягти, йому стає млосно, йому крутиться голова…

Дорогою назад Володько міцно заснув, мати весь час сиділа над ним і спав він так твердо, що не чув навіть коли його знесли дома до постелі. І прокинувся він аж над вечір. У хаті була сама лиш мати. Сильно пахло сонцем, свіжим повітрям, весною. Сонце заходило і його проміні якось особливо засипали хату. Володькові пригадався молодий сосновий ліс, запахом смоли повіяло, сріблисті шпичаки галузок і молоді, зелені, зовсім м’якенькі шишки, що їх можна їсти, хоча вони дуже гіркі.

– Ну, як тобі, гниляку? – запитала мати.

– Добре, – проговорив Володько.

– Ну, от… Я казала, щоб відправити маслосвятіє, а «він» усе ні та ні… – Це вона мала на увазі батька.

Великдень цього року пізнім видався, до свят зовсім з сівбою закінчили. Та й що там тієї роботи – три-чотири дні і скінчено. Але щось знов напало на того Матвія. Прийде ввечері, сяде за стіл, затисне своїми долонями, що подібні на брили землі, своє обшльогане вітрами, червоне лице і щось думає. І хто зна що він думає. А думає він про свої злидні. Ось іде свято, а в хаті голодно. У хліві одна хвостина і пара малих конят. І як тут жити і з чого ситим бути. Працюй, працюй, мов той каторжник, борися зі злиднями, ламай свої кості, а що з того маєш? І приходить на думку Матвієві – чи не кинути все то та йти у світ шукати для себе іншого місця. Землі треба! Простору! Росія ж велика – степи, далечі, землі широкі. І чого тут тиснутись, як у горшку…

А до того, прочув якось Матвій, що десь там в кацапії землі багато і вона дуже дешева. За одну нашу, мовляв, дванадцять кацапських купити можна. І це спокусило Матвія, думав, думав і одного разу промовив до Насті:

– А що, стара, коли б ми так десятинок двадцять-тридцять мали – га?

– Що тобі сниться чи що? – каже Настя.

– Не сниться. Он у кацапії, кажуть, земля дешева. Готуй-но мені торбу з хлібом – поїду оглянути.

– Чи ти, бува, з глузду з’їхав? – сіпнулась Настя. Чи ж би ми покинули наш край, та й поволоклися б кудись, мов цигани, у світ за очі? І церкву, і рідню, і могили. О, ні! Це вже нізащо. Тут родилась, тут і вмирати хочу! Уже й так виволік нас бозна куди на безлюддя.

– Дурна ти, бабо… Рідня та могили тебе не нагодують. Хочеш отут з голоду вічно пухнути? А що буде, коли кості мої відмовляться працювати?

– Ай, нагодують! Усе-таки свої є – свої, а не чужа-чужиниця. Ми постаріємось – діти виростуть, а то тільки цей рік такий видався, бо он усе на землю видав, а прийде другий… Ну, як собі хоч, а я присягну тобі, що нікуди в такий світ не піду. Хто зна що там за люди, може у них і церкви нема і мова їх якась така дивна. Не піду!

Що там з бабою про такі речі розважати, думає Матвій і на цьому розмова їх скінчилася. План свій обдумує далі. Ходив у село, радився з поважними мужиками, шукав спільників в дорогу. Земля та десь аж у Смоленській губерні, десь отуди на північ.

І вже на перший день Великодня, коли скрізь люди святочні ходять, коли без перерви дзвони видзвонюють та цвітуть черешні і все довкруги радіє, Матвій враз заявив, щоб Настя готувала йому харчі на дорогу. І ніяких бурчань! Після завтра їду і все!

Ціле свято не свято. Настя і сюди, і туди, і сльози, і ахи, і всім оповідає, як то «він» хоче «їх» кудись у світ за очі волокти, але на Матвія це не діє. Грошей нема, але і це не перешкода. Звідти-звідти, щось там за камінь вторгував, перед святом корова отелилась, привела бичка, щось позичив. І третього дня Матвій, як слід, по-святочному, одягнувся, назув чоботи, закинув на плечі торбу, палицю в руки, попрощався і почимчикував самий до станції Мизоча пішечком сім верстов. Добре ще, що ту чугунку підвели до тієї Мизочської цукроварні, все-таки, як не кажіть, вигода, до Озеран п’ятнадцять верстов не треба пішки тріпати…

І залишилась Настя сама. І городу пильнуй, і худобу порай, і за дітьми приглянь, і кури насади, і ціле господарство на оці май. Василь – той усе в школі та школі і толку з нього не багато, а найгірше Насті той город, грядки, цибуля, часник, бурячки і капуста сіянка, і всяка та всячина. Корову – виведе на луг, прив’яже до кілка і хай там крутиться, а телиця біля неї також там ганяє. Інколи Хведот посидить кілька хвилин, а потім каже, що він «колову пас». Хведотові тепер самому скучно, не виходить у нього так, як то у Володька, не має він думки такої, а як зробить щось, то горе одно. Все сидить хлопчисько, або сунеться на луг, улізе в багно і обличчя його не впізнаєш.

А Володько все лежав. Найтяжчі дні минули, ноги помітно гояться, але ходити ще не міг. А тут весна, усе цвіте, все розвивається, усе манить, усе соковите, барвисте, свіже, а Хведот ще прибіжить, і принесе кілька квіток жовтих з болота і оповідає:

– Воводьку! Насі висні та-а-ак цвітуть! – і при тому аж очі приплющить, щоб ще краще показати, як ті вишні цвітуть.

Володькові страх на двір хочеться, йому тепер гірше лежати, ніж раніш, коли все боліло. А інколи мати винесе його з постіллю на двір, і тоді він лежачи спостерігає, як ластівки літають, як бджілки десь там гудуть, як рокоче на стрісі лелека, як шпориш з землі витикається і застеляє подвір’я… Лежав безпорадно, заздростив здоровим людям, що ходять, що бігають… Над ним глибоке, чисте, синє, ласкаве небо, інколи по ньому білі ковтуни хмарин пливуть повільно зі заходу на схід, іноді знов летять двоє лелек, або знов десь високо під синім склепінням тягнуться довгим ключем дикі гуси, що звучно і лагідно курличуть… А потім вечором цілою долиною розлягаються жабячі скреготи. Все, здається, там кричить, навіть дерева, навіть сама земля.

І коли так Матвія не було дома, почали навідувати Настю рідні з Дерманя. То, диви, несподівано появляється дід Уліян, приносить за пазухою якогось пирога з фасолею, то знов заїде дядько Єлисей, то тітка Зінька. Бували і Василь дядьків зі Запорожжя і тітчина Катерина. Василь і Катерина найбільша радість для Володька. Василь дуже любив Володька, пестив його як тільки міг, а як почув, що він хворіє, то завжди щось йому принесе. Раз булку, раз якихсь цукорків, раз ще чогось, що робило Володькові приємність.

А тітчина Катерина, то вже й не говори. Та як появлялася, все тут ставало інакшим. І співи, і танці, і жарти, а що вже того Володька напестила – страх один. Сяде ото біля нього і починає щось оповідати про Залужжя, про своїх знайомих. Розмовляє з ним, ніби він великий, ніби він їй рівня… – О, Володьку! Не журися! Ось видужаєш, будеш знов бігати, прийдеш до нас. А як виростеш… Хм-м! Отакий великий, як твій батько, отакий дужий будеш… А гарний, гарний! А дівчата бігатимуть за тобою! Ах, Володьку, мій ти, братику, моє ти серце! А скажи: як виростеш ти мене не забудеш?

– Ні, – зовсім тихо, соромливо вимовляє Володько.

– О, ні! О, ні! Я знаю! Ти будеш мене пам’ятати! – і цілувала Володька у щоки, уста, чоло, куди попало, а Володькові соромно і разом так радісно, так приємно, що ані трохи не відчував своєї хвороби. Був такий щасливий, що хотілось йому хоч вигукнути голосно, але якось трохи соромився. А як відважувався, обіймав Катерину за шию, цілував її, а очі при тому загорялися і були такі сині, як і небо.

На Проводи Настя не пішла мертвих відвідати, не було на кого «отого гниляка» покинути, весь той день голосила, сльозами вмивалася. Сама одна, сумно, здалека видно гору, що на ній могилки, там тепер видимо-невидимо люду і все то бавиться, веселиться – живі і мертві разом, співають Христос Воскрес разом з «чарочкою медовою». Богу дякувати, Зінька навинулась над вечір і все, як там було, оповіла, казала, що цього року люду було, як того маку, і куми, і свати, і сусіди, і навіть Домаха з Півча. Володькова хрестна мати була, «їх» шукала, не знайшла і ось передала Володькові дві крашанки та п’ятака. Володько був дуже втішений, що мати хрещена про нього пам’ятає, а йому здавалось, що його так зовсім люди забули. Шкода, шкода, що Насті не було на Проводах, велика шкода!

А на Юрія, у вівторок раненько, вернувся Матвій. А що тобі невиспаний, а замучений, а брудний. Зі станції знов тьомбав пішки від півночі, торбу порожню зачовгану викинув на двір «щоб висмерділась». І чи їв що, чи не їв – одразу спати завалився.

Зрання Василь ходив до церкви і пустив між ріднею чутку, що батько з кацапщини вернувся. І як наїхало гостей… І Єлисей з дядиною, і дід Уліян, і його син Володьків хресний батько Макар, і залужці обоє. А що в такий час не годиться їхати в гості з порожніми руками, то кожне щось привезло. Знайшли і пів-ока горілки, і запіканки, і настоянки. Тітка Зінька і за макітру вареників, і за гладишку сметани, не забула.

Розбудили Матвія. Бідака мусів зволікатися, продирати заспані бали, митись, чесатись, людського вигляду прибирати. Гармидерно стало, і в хаті, і на дворі, всі хочуть на жито… А жита цього року вже он як виросли, скоро в палки будуть вбиватися. «Як на Стрітення, кажуть, півень під порогом нап’ється, то на Юрія віл напасеться». А цього року дійсно на Стрітення не тільки півень, а й віл міг напитися, така була тоді одлига. А тепер ось жито, справді, по коліна. А гарно, а гоже, а зелено… На жито!

Настя і сюди і туди метнулася, не ждала стільки гостей. Зінька з дядиною Одаркою їй помогли. Дядина також не з порожніми руками прибула, велику мисалу холодниці привезла та величезного пшеничного калача… Настя якраз перед тим дещо свіжого сиру віддушила, наробила швидко мялохи, десь там ще шматок сала завалялося з торічного року, розбила з тузин яєць. Вареники, яєшня, холодниця – ге! Чого ще треба!

Вийшли всі наверх, під ліс, знайшли гарне, зелене місце під дубом, що почав щойно розвиватися. Сонце гріє, сосна пахне, килим зеленого жита стелиться вниз, сад квітучий, луг зелений. Хвиля в хвилю, краса в красу і яких тільки барв на всьому, на землі і на неба.

І почали «Христог Воскрес» співати – Господи, як голоси тахнуть в просторі, як м’ягко все звучить. А потім до прикуски пили, за кожним разом «Христос Воскрес», ближче і ближче христосувались так що й Настя розчервонілася, а тітка Зінька так зовсім як мак зробилася, шкода, що Катерини нема.

– Ну, а як там у тім Смоленським? – питає Єлисей.

– Е! Нема чого й казати. Не наша культура, – каже Матвій і ніхто не знає, що це він за слово таке висловив, один хіба Єлисей може то сказати. А Настя радіє. Казала ж вона – не їдь! Може тепер дасть спокій з тим.

– То, знаєте, – вів своє Матвій. – Не сподобалось мені там. Ні. Не наша, кажу вам культура. (Знов те слово!) Правда, ліс там заздрощі, та що з лісу. Земля не пашна, громиш, та й орати її там не вміють. Вийде ото вам з таким гаком, сохою то звуть, і поре отак, як попало. Сіна там хоч гатку гати, але і тому ладу не дають. До дому не звозять, а гниє то в копицях, де скошено цілу зиму…

– І народ, кажу вам, невзрачний… (Знов чуже слово!). Добрий люд, щирий та сірий такий. Самі вам лапті. Я думав, що це у нас біда, та коли я порівняв… Ге! То ми, виходить, багатії проти них. Баба там усім заправило, а мужик то спить, то пиячить, то йде в «ізвоз», то на промисли… А баба і ціпом молотить, і оре, і…

– Та невже баба? – перебиває Матвія Корній.

– Ха-ха-ха! – регоче Макар.

– Ну, вже як баба того наробить! – говорить Єлисей.

– А, хай йому частець, щоб я ото і молотила, і орала, і всю чоловічу роботу робила, – заявила Зінька.

– І в таку землю хотів він мене, людоньки, волокти, – каже Настя.

– Та я б туди ні за які гріхи не пішла б, – озвалась Одарка.

– Е, в таку землю не варто лізти, – додає Єлисей.

– Але народ, кажу вам, добрий, сердечний. І погуторити з вами, і се і те, лише лінивий дещо. Поспати, поїсти любить… Випити. Ані доріг там, кажу вам, нема, навіть отаких як ось у нас, а що вже міста – срам один. Був я в тому Переяславці, де ото пам’ятник проти француза за 1812 рік стоїть, так, кажу вам, що за смітник, що то за гноярня… Приїде вам кацап, стане серед міста, кине сіна коневі, що кінь з’їв то з’їв, а решта так і лишається. І ніхто того ані прибирає, ані підмітає. Отак затоптують в болото і все. А болото, особливо оце весною – страх, кажу вам. Коні по черева грузнуть… Та й усе у них там таке: ночував я у одній хаті, мужик собі нічого, добряга і «тюрою» мене гостив – їжа така: квас та сила цибулі, а якже, а якже… Так ото ночую у нього втомлений, а тут він усе мені говорить та говорить, та все питає, та питає, як там у вас, а що, а земля яка, а люди як живуть… До півночі не міг заснути. А до того ще й «клопів» у них там така, кажу вам сила-силенна, що, кажу вам, цього ніяк не розкажеш.

– А що це таке ті клопи? – зацікавилась Зінька.

– О! – озвався Єлисей. – Худоба така кацапська…

– Та блощиці. У нас їх нема по селах. Таке мале, а таке вам противне, а кусюче, а смердить… Бачив я і те «імєніє». От вам таке запущене, паскудне, лайдацьке хазяйство. І город бачив, і садок… А хрукта у них кисла, така, кажу вам, кислятина, що в рот не можна взяти. А господарство просто… Ні! Що й казати!

– Та вже звісно. Де баба хазяйнує, – озвався Корній, який, усі знають, у Зіньки під патинком.

– О! Ти но глянь на нього, – засміялась Зінька.

– Е, Зінько, що там не кажіть, – чоловік чоловіком.

– Як який! – не здавалась Зінька.

– Що вам, бабам у нас. От у кацапії так баби на шість ціпів так жито періщать, аж курява йде, – заявив Єлисей, що знає також ті краї.

– От би і нашим бабам отаке, куме, – додав Корній.

– Я б тобі того намолотила! Я б тобі намолотила, – каже Зінька.

– Зате як ти молотиш язиком – ха-ха-ха!

Усі засміялись.

– А ось як прийде війна – і будете молотити, – озвався й Уліян.

– Е, що там війна! Поки війна! Мого на війну не візьмуть. Я своєму сказала: роби що хоч, ріж мене, пали мене, а в чужу-чужиницю не піду. Досить з мене і ось цього, виволік нас на безлюддя, вийду бувало, і ані душі живої. Три роки проплакала…

– Але ось привикла і не хочеш звідсіль, – каже Матвій. Кобто чоловік вас слухав – давно світ не був би світом.

– Свята правда, – додав Корній.

Гуторили, але за чарку не забували і гутірка робилась все голоснішою і голоснішою. А як сонце стало над млином, так усі просто звеселіли. Під дубом стало місця замало, посунулись далі, і вставали, і ходили, і обнімалися, і цілувалися. А Настя так голову стратила, що почала навіть підспівувати та в долоні плескати. А потім удвох з Зінькою за руки побрались і без музики в танець пішли.

– Ех, кума! – говорив Корній. – Перша колись була танцьовниця.

– Була та загула! – озвалась Настя.

Макар і собі вмішався, брав Одарку, що дуже ухилялась і щось там також витупував, невідомо що, якийсь, мабуть, танець. І навіть Матвій ледве втримувався, і Єлисей та й дід Уліян.

Радісно стало навкруги, а вечір зійшов разом з місяцем, сосни стояли і тінь густу кидали, віяло від млина холодним, а гості вже гуртом виспівували аж луна гень довкруги котилася, летіла вниз річки, до заставської соснини і там ще раз відбивалася, ніби не хотіла одразу зникнути.

А Василь, Володько і Хведот також тут. Василь випив кілька чарок і «вичворяє комедії». Він не має товариства, бігає по лісі, кружляє довкруги сосон, викрикує окремі незрозумілі слова, перекидається через голову. Хведот, хоча випив лише молока, зовсім перейнявся загальним настроєм, бігає за Василем, качається по траві, верещить. Усе, що зробить Василь, він негайно наслідує:

– І я! І я! І я такоз! – кричить він і від захоплення немає сили докінчити слово. Підбігає до Володька, смикає того за рукав і кличе: – Ходи! Воводьку! Ходи!

А Володько лише лежав спокійно на зеленій, м’якій траві опершись на лікоть і зо всього посміхався. Йому смішно і приємно, його пестить свіжість весни, що вилонюється з нагрітого ліса, де кожне дерево пускає соки, набирає зелені і випроміньовує запахи. І Володько п’яний від тієї великої сили життя, він любується своєю матір’ю, що он так весело співає, та притупує, та плеще в долоні і своїм батьком, що зовсім змінився, розійшовся, згубив он шапку і все намагається оповідати, що то він бачив у тій кацапщині…

І Володькові зробилось радісно, він зрозумів, що життя може бути різним. І сірим, і нудним, і повним турбот, і разом барвистим, радісним і приємним. Давно вже не вичував Володько стільки сили, як саме тепер, йому хотілося вже зірватися на свої ноги і бігти. Але ноги покищо не хотіли його слухати і казали чекати.

Геть за місяця верталися гості на подвір’я, а після довго ще цілувалися та прощалися, та запрошували «до нас», та дякували, аж поки віз за возом, поволі викотились на м’яку дорогу і зникли в темноті. Хутір зістався на своєму місці самий, і як завжди, його обливав місяць своїм сяйвом, довкруги крякотали жабячі хори, повівав інколи івтрець, на траву падала роса.

Після того Володько став почувати себе зовсім добре, може сам рухатись, не просити матері, щоб його перенесла. Він ще, правда, не може ходити, але він може повзти на чотирьох, може переступати, опираючись на щось. Батько зробив йому пару милиць і він учиться ними користатися. І для нього почалося життя, радісно стало навкруги, здається, що він наново на світ народився. Шкода лише, що харчі такі мізерні, а йому тепер дуже хочеться їсти.

І обійшлося без лікаря, що дуже всіх тішить. Батько, правда, розуміє, що не гаразд отак сполягати на волю Божу, але в ньому ще надто твердо сидить його та сама «сила Божа», що змушує його в неї вірити.

Цілими днями пересиджує тепер хлопець на дворі, сильно загорів, попікся. Особливо попікся він «на Миколи», в Гільчі, на отпусті, куди він їздив разом з батьками і що спричинило йому багато втіхи.

На Миколи, дев’ятого травня по старому стилю в селі Гільчі великий отпуст. Там є невеликий пригірок, що з під нього витікає струмок води і творить невеличкий ставок. Кажуть, що над тим струмком з’явилась колись іконка Матері Божої, а тому ту воду вваїжають цілющою і над нею збудували невелику капличку. Тисячі люду, з далеких і близьких околиць, що року дев’ятого травня, приходить сюди, щоб молитись, бавитись, гоститись, зустрітись зі знайомими, залицятись. На селі в цей самий день ставляться буди, каруселя, книжечки. І гамір великий стоїть в той час над селом, тисячі підвід заповняють усі дороги, всі площі, усі подвір’я.

Матвій рідко коли відвідував такі відпусти, не було то в його вдачі, але цього року щось напало на нього і він несподівано рішив поїхати зо свією родиною, це, зрештою, не так далеко, перше село за Лебедями, щось шість чи сім верстов звідсіль. Ціла родина була захоплена цією думкою, вже з вечора почалися приготовання, кожне має якісь наміри і побажання, Настя висповідатись і причаститися, Василь купити нову сопілку (останнім часом він почав цим цікавитись), Хведот не мав ніяких особливих бажань, крім булки і цукерків, Матвій щось мав, але про це ніхто не міг довідатись.

Найбільше захоплювався цією поїздкою Володько. Він не мав ніяких особливих бажань, не думав нічого особливого купувати, хоча він має у своїй схованці цілі сім копійок, але він взагалі любить їхати, бачити нові місця, бувати між людьми. Він уже бував у Гільчі, але то було давно, він ще був зовсім малим і з того мало що залишилося в пам’яті. Пам’ятає все-таки, що треба їхати здовж лугу, після через село Лебеді, далі піднятися на невеликий пагорбок глибокою дорогою, після через поле, здалека видно село в садах, багато високих дерев, гарні чеські садиби, якийсь високий димар сторчить на обрію.

У четвер раненько виїхали. Хату замкнули, все замкнули і залишили зовсім без догляду. Злодіїв тут, як світ-світом, ніхто не чув, а тому нема чого боятися. День видався просто чудовий, рано холодновато, як то завжди буває на Миколи, дуже свіжо, дуже тихо. Довкруги все яскраво зелене і на всьому стоїть краплиста роса, що переливається кришталем і виблискує промінням сонця. Лугом здовж річки лежить легкий туман, що якраз дуже подобається Володькові, бо йому здається, що це хтось там невидимий кадить пахощами, щоб лекше дихалось. А скільки квітів всіляких – і білих, і синіх, і жовтих ромашки всипали геть увесь схил до лугу, малі бузові дзвіночки, жовті кульбаби, пурпурово-червоні дикі гвоздички, на кущах білі парасольки-повійки…

І народу стільки здовж дороги і здовж річки стежкою, і потамтому боці попід заставською сосниною – їдуть і йдуть, молодь і старші, і всі святочно, барвисто, легко одягнуті, дівчата цілими гуртами, як мак, як гурт айстрів, йдуть і все йдуть, часом босі, черевики чисті несуть у руках, спідниці часто спереду підіткнуті, міцні, загорілі литки ніг швидко мигають, босі ноги ступають по м’якій, вогкій, холодноватій стежці.

За дівчатами так само гуртами йдуть парубки. Ці не босі, на кожному чоботи з високими холявами, що виблискують на сонці. На кожному сорочка біла, чи чорна, чи пасмужиста пояском підперезана, на голові у кожного кучер з лівого боку, а на кучері кашкет з напнутим дашком, що дивом-дивним тримається сливе на потилиці.

І дівчата, і хлопці не йдуть разом, але то лиш так для людського ока. У дійсності вони чують себе і душею, і серцем, вони одна цілість, особливо коли котрась чи котрийсь має отам в тому гурті когось, до кого тьохкає серце. Дівчата лише нижуться, щось одна одній пошіптують, іноді вирветься стиснутий сміх, іноді якесь слово паде.

А хлопці йдуть, як і личить чоловічій статі – спокійно та поважно, але кожного очі стрижуть за тими литками, за тими розкучерявілими голівками, інколи котрийсь дотеп пустить, що Уляна, мовляв, ступає, ніби просо товче, або що у Маланки надто все гойдається, але то тільки так собі, у дійсності кожному з них так би й хотілося догнати отой стан і обвинути його міцною рукою, щоб чути ближче побіля себе… Так тії стрічки надто розхвилювалися в повітрі і кожна з них манить за собою.

У Гільчі нема де стати, все скрізь заповнене. Матвійові вдається зупинитися біля одного подвір’я, при плоті, але зовсім на сонці. Довкола повно підвід, повно людей. Усі кудись ідуть, квапляться, вітаються… Володькові лишається не зовсім заздростне завдання. Усі йдуть хто куди, навіть беруть з собою Хведота, а він мусить сидіти на возі і чекати. І він чекає.

Сонце піднялося понад стріхами хат і пражить просто на віз. Під хатою розцвітає бузок, півонії, жовті лілеї і ще квіти, двері замкнені на колодочку, вікна зачинені, всі, видно, пішли на отпуст. Сусідні вози стоять переважно самі, без людей, коні щось там шпортаються мордами в сухому сіні в опалках, на них падає овіддя, вони оганяються довгими хвостами. Інколи котрась неспокійна коняка зовсім «розбереться», скине з себе і оброть, і нашилник, і снажиться дістатися до своєї сусідки, щоб скубнути чужого, солодшого сіна, або гризнути з ласки за шию.

Приходять і відходять люди, щось приносять, щось відносять. Появляються діти із свистунами, дудками, сопілками, гармоньками, все то пищить, свистить, трубить… Там далі на дорозі здовж видно чергу лірників з лірами, що сидять просто в поросі і викрикують різних пісень. Туди і сюди проїжджають підводи, інколи брички запряжені гарними кіньми, збиваються хмари куряви, що зовсім закриває лірників, але то їм, мабуть, не заважає. Вони далі грають і далі співають. Ось знов молодий, кучерявий, у червоній сорочці, парубок з великою сулією наповненою чимсь рожевим. Він весь час щось викрикує, а коли підходить ближче, Володько розбирає і слова, хоча вони не нашою мовою говорені.

«Квас малиновий,

Сєм раз наліваний,

Восьмий раз для вас! Квас!

Кто мой квас попіваєт,

Тот сто лєт пожіваєт…» –

виговорює парубок і іноді хтось зупиняє, наливається склянка рожевої рідини і Володько здалека вичуває розкіш такої насолоди…

Бо сонце порядно його підігріває, уста його сохнуть, йому дійсно хотілося б чого-небудь, бодай звичайної води, випити, але тут нічого нема. Так само йому дуже хотілося б піти в оту юрбу, помежи тими возами, подивитися на тих лірників, заглянути туди, де то здалека чути награвання каруселі, де то ті буди стоять, де стільки гамору і крику. Але він не може і він ніяк не думає перечити цьому. Він і так повний щастя, йому і так гарно…

Десь біля полудня він пережив одно видовисько. Несподівано зі замкненої хати, що напроти, почав з вікон йти дим. Люди кинулись туди, вирвали вікна і почали щось там гасити. По короткому часі дійсно все вгасили, але Володько чув, як люди перекрикувались через вози, що там мало-мало до великого нещастя не дійшло. Люди, мовляв, пішли до церкви, але залишили під образами лампадку. І хто зна яким робом, загорілось від лампадки паперові рушники на образах. З образів, мовляв, самі вуглики зістались. І коли вернулись господарі, застали в хаті лише сажу і сморід.

І десь геть по полудні нарешті прийшли і Володькові батьки. Спочатку батько й мати з Хведотом, а пізніше приволікся і Василь. Багато розмов, бачилися з рідними, запрошувано їх у гості, була і Катерина клопітська, і багато, багато свояків. Володько дістав гостинця – маленьку гармоньку з одним рядом голосників, а Хведот глиняного півника-свистунця з позолоченою голівкою. Володько пробував щось грати, але нічого путнього не виходило, а Хведот свистав безупину, так що мати не раз мусіла йому казати:

– Та у вухах лящить! Не свисти!

А тоді Хведот свистав ще дужче…

Усі разом поїли, напилися води і рушили до дому. Ледве виплутались з тієї колотнечі возів та коней, їхати було приємно, дорогою знов їхали вози і йшли гурти молоді. Але хлопці вже йшли разом з дівчатами, переважно парами, деякі обнявшись. Дівчата вже не несли своїх черевиків на руках, у кожної з них пакунок, то серце з тіста здоблене зелено-червоною плетінкою, то вузлик чогось солодкого, то знов щось з оздоб – разок намиста, стрічки, хрестики… Парубки лиш іноді мали якусь там гармонію чи щось такого… А сонце вже над Лебедями і коли дійшли до Матвійового хутора, воно почало сідати за Дерманський парк отам геть далеко, сливе на обрії…

Володька зовсім спекло, ціну ніч не міг заснути, ним інколи тіпало, мов ганчіркою. Але минуло. По кількох днях на обличчю почала лупитись шкіра. Йому зовсім покращало, він міг уже ходити на своїх милицях і коли на таке дивилась мати, вона одночасно і сміялась, і плакала…

– Не допусти, Господоньку святий, щоб моя дитина отако все життя дибала, краще вже пішли мені смерть, – молилась вона з повноти свого великого серця.

Озерани – село і залізнична станція, нині Дубнівського району Рівненської обл. (на карті – 11).

Проводи – Провідна неділя, перша неділя після Пасхи.

Півча – село, нині Здолбунівського району Рівненської обл. (на карті – 12).

на Юрія, у вівторок – день св. Юрія – 23 квітня юліанського стилю. Він припадав на вівторок в 1902 та 1913 роках, із яких перший видається занадто раннім, а другий – занадто пізнім для дії даної глави.

Стрітення – 2 лютого юліанського стилю.

Переяславці – власне, Малоярославці, де 12 (24) жовтня 1812 р. відбулась битва французьких та російських військ. Відвідини Малоярославця належать скоріше до другої поїздки Матвія (в Калузьку губернію), ніж до цієї першої (у Смоленську губернію).

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1965 р.,] т. 1, с. 156 – 183.