Там де казка родиться

Улас Самчук

По святах побіг для Володька час куди швидше. Все-таки – нема-нема, та й десь повіється, не сидів уже завжди в хаті, то на лід, то до млина, а останніми часами почав просто цілими днями зникати і коли його мати спитає – де був? – завжди та сама відповідь:

– У млині.

І дійсно тягнув його той млин, як магніт. Холод-не-холод, мороз-не-мороз, а він іде і чапить там у хатині, що в одному куті млина, примістилася, – закуреній, засміченій, повній лавиць з дощок, пеньків для сидження із залізною, круглою, яку звуть «барабанчик», грубкою, посередині. У хатині денно і нічно завжди і без перерви, стоя, сидя і лижка, повно дядьків-завізників. Диму там від махорки і грубого газетного паперу завжди стільки, що на ньому можна, як кажуть, вішати сокиру.

Одно маленьке віконечко, на чотири шиби, відколи появилось на цьому світі, не бачило ще ніякої утірки, а тому воно стало зовсім непрозорим, сірим, подібним на шмат небіленого полотна. Ані повітря, ані світла воно не пропускає і не для того воно було зроблене. Воно зроблене для того, щоб у хатині було тепло… Але і цього свого завдання, воно не як слід виконувало, бо й тепла тут не було. Надто великі мало воно шпари, якими чомусь ніхто не цікавився, щоб могло воно втримувати тепло.

У хатині повно дядьків. Завжди горить барабанчик. Гріються завжди сніданки. Курять, спльовують, регочуть. І завжди гуторять, завжди оповідають… І завжди сторчить тут, десь збоку, десь позаду Володько. Мороз-не-мороз, холод-не-холод. Дядьки в кожухах, у валянках, Володько у своїх чобітках і старому матірному жакеті.

Дядьки оповідають – Володько слухає. Дядьки регочуть – Володько посміхається. І які були оповідачі! Одноокий Трохим – син Івана Гуци, старий Іван Середа, що був колись у банді злодіїв відомого Казмірця і ховаючись від самосуду села, підрізав зі страху собі горло, тому і звася Зарізаним. Дід Кошіль – лисий, білий, з довгою бородою, подібний до святого Миколая, – побережник Таксарових лісів; Олійник – що бував «по світах», у Києві, в Одесі, десь там на шахтах угіль копав, а після у Києві у якихсь там панів «за дворника состояв».

Ще донедавна бував тут старий велетень Заріцький Хведь, що «собственою парсоною» на турецькій війні 1877-8 роках побував і бив турків і навіть медалю «за храбрість» мав і носив її у дні святочні на широких своїх грудях. О, цей знав того! Кожне своє повідання починав так: «То ще коли я в 1877-8 году на турецькій війні був»… – І пішло, і пішло. Доходив не раз до такого, що й сам собі переставав вірити і все питав слухачів:

– А чи вірите мені?

Слухачам вірилось тяжко, але все-таки вірилось, коли він сам один цілу роту турків в полон брав, або коли «сам імператор Олександер Олександрович» йому «собственоручно вручив оцю медалю за взятіє знамені 125 пішого полка турецького падишаха», яке «я сам вирвав з рук турецького знаменоносця, пробивши штихом собі путь через колону турків з двадцяти п’яти чоловік».

Але Федь Ровіцький не лише з турками мав діло, не менше справ мав він із «нечистою силою». А треба вам і те знати, що «нечиста сила» в якому тільки вигляді, між людом хрещеним, на землі появляється. От к примірові, було це саме перед зимним Миколаєм, саме перші хуртовини закрутили, коли робив я у чеха Шалти на Борщівці. Трачку різали. А людина з Шалти – нічого собі. Любив і випити, і погуторити. Ріжемо, стал-бути, цілий день, а ввечері додому. А мені, звісно, до дому верстов шість через Придатки, – а холод, а метелиця. Шалта це знає, прийде бувало, і каже: а ходім-но, пане Ровіцький, та погріємося.

– Ну, ходім, пане Шалто. І зайдем, стало-бути, на «гулянку» до Веселого, що ото на перехрестю доріг стоїть. Ну, одразу по пиві, а пиво там звісно – Гульченського бровару, знаєте?

– Та чому б не знати.

– Ну, і ото ж. Наперед по пиві, а там і на чарчину перейдемо. Я, стало-бути, оповідаю, а Шалта слуха та підлива, слуха та підлива, і не раз, бувало, вип’ємо собі, що зветься, наздоров’ячко… Бо, треба і те знати – пили з розумом, не то, щоб там наджорився та й хвантазії які – борони Боже… Вийдеш од Веселого, як то кажуть, на весело і йдеться тоді, ніби тебе несе крилами, і не зоглядишся, як додому прийдеш, жінку іноді попоб’єш…

І тут Ровіцький на хвилину замовкне, подумає, похитає головою, болючого бо місця торкнувся… Із жінкою молодою не йшло у нього гаразд.

– Одного разу, – продовжує він, засидівся я з Шалтою отак мало не до перших півнів… Вийшов на двір, а в полі мете! Світу не видно. Іти, думаю, чи не йти? Піду! Було-не-було, при мені сокира, як що до чого, а хіба ж я на Балканах не стояв, Шипки не видав, турка у вічі не бачив? Але, знаєте, як ідеш отак на підпитку трохи, то завжди воно якась нечиста сила до тебе пристане. То відьма якась, то отой западенний упир, що ото гонить попід Хвищиком, то панич…

І цього разу, стал-бути, панича зустрів. Як тільки вийшов я у поле, став та й роздумую: і як це його до Ровіцьких хуторів попасти? Отак, думаю, навпрост – Андрущиківські займиська, отак знов уліво – Шинківці, а отак управо – мужицька Борщівка. А коли зверну отак трошки-трошки вліво, так і попаду на Ровіцьке, і вибрьохаюсь на дорогу, і до світа дома. Значить, вирішив і пішов. Іду я, стал-бути, йду, іду я йду – тьху, що за напасть лиха, думаю – все поле і поле і кінця нема, а сніг глибокий долинами, а мете, хоч сядь тай плач, а темнота, хоч в морду дай. Уже і займиська десь мали бути, а тут поле і тільки поле.

– І щоб ви думали? – питає Ровіцький, а дядьки здіймають голови, роблять великі очі, – має бути щось страше… –…Дивлюсь, знаєте: Черешенька!

– Черешенька! – дивуються дядьки. Де Черешенька, а де Андрущиківські займиська!

– Ото ж бо й є! Черешенька. А то ж знаєте найгірше місце цілої нашої околиці. Чи одного там ночами поповодило, а чи не знайшли там нашого Миколу замерзлим, а позаторік не завіяло там Корчака Панаса, зятя церковного старости, що їхав із млина, разом з кіньми, саньми і мукою, а чи не там саме не раз поповодило, доки до банти не довело, Ляша, що ото повісився, коли, бувало, вертався від своєї коханки з Верховеччини…

Ну, думаю, стал-бути, плохо дєло. Воно-то в 1877-8 роках на турецькій війні не раз і гірше бувало, але тоді я ще – го-го! – молодий був, здоровий, кров ще грала, а тепер пройшов, знаєте, від Веселого до Черешеньки і вже дихавиця почала грати, ноги не слухають, кашель душить – коклюш мав такий, що як зайдешся, на ногах не втримаєшся. А тут мені зовсім закрутило голову і куди його, в який бік сам дідько лисий хіба знає…

І тільки оглянувся… Господи! Свят-свят! А біля мене… панич! Тьху, ти думаю. І де це ти тут узявся? І він стоїть, клятий – регоче, одягнений делікатно, у храку, котьолок на голові. Куди ви, дядьку, йдете – питає, стал-бути. Я глянув на нього, подивився. А тобі, кажу, що до того? Ідеш собі, чоловіче, куди, то йди, а інших не займай. І вдаю, знаєте, нібито я не розумію, хто він такий.

– Та я, каже, також іду – підемо разом.

– А куди ж ти йдеш? – питаю.

– Отак, каже, до села – заблукав от. А чому ви оту сокириську дричите, то ж ви і так ледве ноги тягнете.

– А-а-а, – думаю! Знаю. Нечиста сила, як відомо, сталі боїться. – Ні, кажу, спасибі. Якось уже донесу.

І значить ідемо. Без дороги, без сліду, отак куди очі бачать, боремось із вітром… Панич мій цигарку закурює і мені дає. Ні, кажу. Дякую. Не вживаю. Курю люльку. Розпитує, стал-бути, де був, що робив, я відповідаю, чому б, думаю, і не поговорити. Але тут я покметив, що панич мій увесь час спихає мене з дороги. Усе вправо та вправо, а мені, знаєте, скорше вліво треба. І пройшли ми, значить, отак з годину, зупинився я, щоб відсапнути та оглянутись, коли дивлюся: а ми біля Черешеньки…

– Біля Черешеньки! – викрикують здивовано дядьки.

– Біля Черешеньки! Тьху! Свят-свят-свят! Е, кажу, паничу, не буде між нами ладу, краще воно буде, коли ти підеш своєю дорогою, а я своєю, а то, їй-богу, перехрещу! От не гріх, що забожився. А він, капосний, став і регочеться.

– Геть, – кажу, – поки не розізливсь, думаєш не знаю хто ти такий?

– Ну, – каже, – не сердься, дядьку, я вже більше не займатиму. Підемо – проведу вас до дому.

– А не зведеш?

– Їй-богу, ні!

– А не брешеш?

– Ні, – каже клятий.

– Ну, то ходім, але як тільки що – хрещу і все.

І пішли. Ідемо ми йдемо, ідемо ми йдемо, з мене вже і піт цюрком і де б, ви думали, ми опинились? Під горою! Коло наших каменоломень. Якраз до мого кар’єра дійшли…

Та куди ж ти мене, нечість проклята, завів? А-а… і тільки хотів руку звести, щоб похристити, а він клятий, як трісне мене по мармузі, та як, знаєте, судоне, то я і незчувся, як на дні печери опинився. То ще щастя, що її геть снігом занесло, а то б розбився, як горщок. А так полетів, як у пух, коміть головою. І в голові, чую, геть усе перевертається… А він, чортяка, як не зарегоче, як не заплеще в долоні – аж моторошно зробилось. І зник!

Лежу я, значить, увесь із головою в снігу, прислухаюся, а на Ровіцькому хуторі півні співають.

А! Хвала Богу! Зняв я шапку і перехрестився, та поволі почав рухатись, думаю, треба якось із того снігу вилізти, шукаю шапки, що десь злетіла… (Володько думає: і як він її зняв, коли вона злетіла?) Знайшов її, а сокири так і не знайшов. Полетіла кат-зна куди! Пропала.

Отаке-то було! І не з одним Ровіцьким. Дядьки слухають і кожний має вже щось своє подібне і кожний рветься, щоб висказатись.

– А зо мною, знаєте, – починає другий, трапилось одного разу таке…

І пішло, і пішло. І так день, і ніч, і безконечно. А Ровіцького так таки і завела та нечиста сила, бо йдучи, одного разу, пізно вечором з «трахтиру», що на «казьонній часті», опинився він якимсь чином «у вікні», що то на болоті під Михалковим лішником. І так від звідти вже не виліз. Засмоктало. Розказують, що Михалків наймит Югеньо, напуваючи удосвіта біля криничини коні, чув, що у вікні щось ніби стогнало, але його то так настрашило, що він тікав без духу, бо хоч це і був досвіток, однак нечистий може і ранками по багнищах гуляти.

І про діда Юхима, Матвійового тестя, оповідали, і про бабу Уліту, ту саму, що і Володька повела, і про віщальника Ляша, як то він у своєму займиську, коли люди йдуть з вечірні, з мотузом на шиї з’являється і страшить. І як то тітка Домаха чорного кота у своєму хліві піймала та лапу йому відрубала, а на другий день баба Уліта, всі бачили, з перев’язаною рукою ходила. І як то дід Яків, одного разу, вертаючись із шинку, то замість додому, попав на могилки і там його під каплицею бачили, як він якісь квіти збирав, а Вівдя Захаркова клялась-божилась, що сама бачила, як той же Яків удосвіта вертався з могилок…

Але ж то було в зимі, думав Володько, і як же він міг там ті квіти збирати… Одначе, це ніяк не зменшувало вірогідності оповідань завізників…

А іншого разу, один новий дядько, якого перед тим Володько ще не бачив у цьому млині, почав оповідати про самий Дермань, про старовину… Казав він, що земля наша древня і люд тут з давені-давен проживає. Ще перед татарами були тут селища, та городи, та замки де наші князі рядили, та воювались із ворогами, з татарами, що на землю нашу нападали, люд хрещений уярмлювали і вивозили в свої землі в неволю вічну…

А наш оцей край Волинський пінзіше під владу князя Острозького попав, що його отой замок в Острозі до цього часу стоїть, і, кажуть, князь той мудрий був, школи будував, монастирі заводив, книги друкував і, кажуть, то він, ще чотириста літ перед цим, отой наш Дерманський монастир, поставив. Буцімто, кажуть, воював він з невірними, набрав бранців у полон і казав ними гору під монастир, на рівному місці, насипати, що ото і по сей день стоїть. І ставок там під монастирем викопали, і колодязь, двадцять п’ять сяжнів, глибокий поробили… І так постав тоді Дермань.

А треба знати, що був тоді навкруги ліс непроходимий, та яруги глибокі, та багнища великі і розказують, буцімто князь Острозький сам це місце під монастир вибрав, раз, ніби, на полювання з отроками вибрався, довго їхали верхи бездоріжжям і в отому місці під монастирем, що ото звуть «біля Яна», де той пам’ятник між чотирма липами стоїть, напав на князя дикий вепр. Їхав князь ніби дещо спереду від отроків і від утоми задрімнув. І саме в той мент вирвався з кущів дик, кінь сполохався і було б кепсько, наколи б князь не встиг схопитися за гіллю, що звисала над стежкою. І так він урятувався і на згадку про це, князь наказав там монастир збудувати і назвати його Дрімання. Бо князь ніби мав тоді сказати: «Ох, і гірке було те дрімання». А з того пізніше постало Дермання, а ще пізніше Дермань.

Але все то відійшло і все забулося. Мало у нас писалося, мало читалося, а все отак з уст в уста передавалося, а то, звісно, воно не записане гине. І ліси, і болота – вирубали, висохли, але земля наша древня, сива давнина лежить на її облику. І наші селища, і городища, і замки, і монастир… Усе то каже, що рід великий заселяв цю землю, хоча тепер він здрібнів, заїла неволя, панщина, упокорення.

Бо людина, що раз в ярмо голову схилить, тяжко назад до волі вертається. Були у нас і Сангушки, і Вишневецькі – роди великі і древні, але і ті полакомились на чужі охляпи – мерзенний такий вам клан, що честі не знає, а народ наш отако самотужки жив і живе та всі, кому лиш заманеться, зобіжає його.

А хто винен? Ми самі! Кров наша винна! Душа наша! Не датись повинність наша, гнати від себе пасожерів! А ми мало дбаємо самі за себе, не вчимось, не цікавимось світом, не йдемо помежи люди, ми нікого не знаємо і нас не знають, приходять лиш ті, що багацтва наші збирають, ліси рубають, банки закладають, дохторами стають, інженерами робляться, книги про себе пишуть, а ми нидієм, ліземо в землю, бабраємось в гною…

Той чоловік, видно, дуже сердитий, думає Володько, дивлячись на нього. Не легко все то зрозуміти, чого він, той чоловік хоче. Дядьки слухають, кивають головами…

– Та воно… Як сказать? Куда тут вже мужикові…

Дід Кошіль, так той просто:

– А! Байдуже! Науки, науки! Вчиться, вчиться людина, а дурнем помре!

– Ха-ха-ха! – регочуть дядьки, ця мова їм більше зрозуміла. А побережник Литовський, що править за дуже вченого, стоїть, подригує колінами і говорить високим голосом:

– Ну, воло конєшно… Єслі, так сказать, приміром, одним словом подумати, то й подано колись у древності лісу було більше, ніж тєпєріча. Сколько хотіш! Іді, рубай усьо твоє!

– Ну, да! Ну, да! Вєрно, вєрно! – підтакує котрийсь дядько в тон Лісовському.

– Та кобто його не так нищили! – пищить дядько Грицько з Лебедів. – А то ж рубають! Гроші! Що жидові. Йому аби більше тисячок збити…

– А де ж ми самі? – питає той самий чоловяга, що про кнзя оповідав. Лісовський подригує колінами:

– Та… Звісно! Куда там нам! Сиволапим, ге! На це наук треба. Сам баняк не буде варити, як на огонь не даси…

– Ха-ха-ха! – регочуть дядьки.

– А чи не вєрно кажу? – підбадьорується Лісовський.

– Звісно – вірно! Мужицька голова, що тобі макітра. Череп є, а в середині порожне. Вітер свище…

– О, не кажи! У макітрі терти можна…

– А! Можна! Макогоном. Знаємо.

А Володько слухає і чує, не все гаразд второпає, але все влазить в нього, в його голову, в його душу і там виповнює його. Млин, хатина – його школа, дядьки – учителі. Учителі щодня міняються, учень лишається завжди. Дні йдуть, проходять, минають, міняється життя, росте множиться, набирається сили, зводиться на ноги, простягає руки. Як жити? Куди йти? Господи! Візьми мене за руку і веди, і покажи сокровенні свої діла, твої таємниці, розкрий мені сили паростків, що витикаються з нічого і пнуться догори, покриваючись барвою, наповняючись соками, насичуючись запахом сонця. Як радісно бути твоїм слугою, кохати творіння твоє, брати від нього малу частину сили і також жити.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1965 р.,] т. 1, с. 147 – 155.