Велике літо

Улас Самчук

Хутір. Нічого кращого немає на землі від цього місця. Той луг широкий, та зелений з округлими копицями сріблистої верби, з гаями молодих, струнких вільх, з кущами диких поричок, ожин та повійки. Те стависько з тими темними стінами густо-зеленого шелестячого очерету і та річка з прозорою, жовтавою водою, що в’ється змією здовж лугом вкритим густими і високими осоковитими травами. І квіти квітнуть, і птахи співають…

А з обох боків долини ліс валом темним стоїть, особливо вечорами та ночами, ніби зачарований і несеться з нього, особливо з того, що по лівому схилі, спів соловейка – розкішний, сильний, барвистий, луннодзвінкий… Йдеш недільним полуднем вверх широкою, порослою подорожниками й шпоришем, стежкою, зліва й справа жито хвилює, вибиває ніжний колос, пахне іноді квітом, іноді говорить до тебе співом великим.

Далі вище починається ліс. Спочатку там то там сосна-самітко стоїть і, здається, дивується, що так далеко наперед вибігла і така округла, ніби пані в пишній робі, що вибралась на танець. Під соснами трава тверда, ховзька, всипана минулорічними, розчепіреними шишками. Там то там ростуть жовтаві маслюки з липкими голівками, іноді біля старого пня купка суничника з зеленими ще ягідками, десь-не-десь піднімається самітнє стебло лісових дзвіночків, десь на більшій полянці густо й щиро, мов розтанцьовані дівчата, біліють ромашки.

У старих, погнилих пнях люблять тут бувати сірі, блискучі, не шкідливі вужики – вбогі, покарані Богом, сотворіння, що лежать десь на гарячій стежині спіралькою, або мінливо просмикуються поміж густим суничником тікаючи від неприємного зору отого високого, двоногого сотворіння, що не лише само не мусить по землі повзати, але й карає смертю тих, що до того приречені.

А далі, вище починається мішаний ліс, – густішає і густішає – і дуби, і липи, і явори, і ясени, і берези. Чорний ліс, похмурий лс. Скільки тут тіні і свіжості – сонце не сонце, спека не спека. А як пройде злива все тут пахне водою, ніби губка насичена і густі тумани підносяться і звиваються звоями над коронами дерев. А скільки під ногами гриба всілякого, топчешся по слизьких, старих бабках з м’якими капелюхами, по білих, твердих хрящах-гірчаках, по рожевих і синіх сироїжках, по червоних білокраплистих мухоморах.

А скільки тут шуму всілякого, птахи літають поміж гілляччям, шмигають дикі голуби, десь вистукує дятел в дупляву липу, десь дзвінко і лунко кряче крук… Рано чи пізно завжди почуваєш тут ту стукотнечу, те крукання, те воркотання. А там знов шмигне маленька, метка тінь з гіллі на гіллю. Білочка. Вона бідачисько задивилася, забулася перейнялася тим і хоче швидше зникнути. Навіщо, щоб її зайво бачили…

А ще далі, отуди в долину, що межує з лебедськими володіннями, місцями галявини з травою високою, і квітами, і суничником… І чагарники молодих дерев – грабини, дубини, ясенини… Тут і пташки інші, не круки і не голуби, а соловейки, та синички, та жовтобрюшки, та всяке інше дрібне і крикливе сотворіння.

Володько часто, як немає чого робити, штикільгає сюди, здебільшого самий, Хведотові було б тепер з ним скучно, та й не хоче він мати з собою тієї замороки. Сяде десь у траві – коники-стрибунці бризкають довкола, дзичать мухи, поволі побринькує череватий джміль. Дивні думки тиснуться в дитячу голову, а не так думки, як почуття. Якось тут так радісно, так шириться маленька душа, стільки родиться щастя. Ні, він ніколи, ніколи не перестане любити життя. Болюче, розкішне, соковите!

Думи несуться і несуться, сили наповняють зів’яле тіло, гомін дерев входить в душу…

– Той наш мрійник задріпаний! – казала про нього мати, коли вертався додому, весь загорілий, весь розсяяний, лише все ще на милицях, а очі її світилися вдоволенням. Володько лиш непомітно шморгав носом і брався за якусь їжу. Їсти йому тепер так само хочеться, як хочеться все любити.

І знов свята надійшли. На цей раз Зелені, які тут звуть Трійцею. Цього року припали вони на неділю двадцять шостого травня старого стилю. Перед тим цілий тиждень дощило, але в суботу почало прояснятися і д’обідові зовсім вибралось на добре. Приїхав на хутір дядька Єлисея Василь. Було багато радості і Володькові, і Хведотові, бо привіз він повний віз клечання, яке мають позатикати скрізь у землю на подвір’ю.

Потім Володько поїхав з Василем на Запоріжжя. Їдучи селом скрізь помічався вже святочний настрій. Втикалось клечання, верталися з полів люди, біля монастиря розташовувались на завтра буди, де продаватимусь всяку всячину. На Запорожжі Володько зустрівся зі своїми приятелями – з Мефодом та Архипом, але тепер він з ними не товариш. Він все ще на милицях і їм це дуже дивно. Постояли, поговорили і розійшлися. А над вечір приїхав батько і забрав Володька додому.

Було дуже гарно того вечора. Вернувшись, Володько застав ціле подвір’я замаяним. Матвій привіз ще кленового та липового гілляччя і все то також позатикали в землю. На дворі постав гай і шкода лише, що Володько не може цього року, як бувало, лазити по тих деревцях, вдавати птахів і викрикувати оклики захоплення. Зате Хведот гасав поміж тими деревцями, мов навіжений, лазив на них, подер штанята. Мати мусіла на нього крикнути, хоча вона тепер немає ані хвилинки часу. Завтра ж велике свято…

А як став вечір, не хотілося зовсім йти до хати. Небо після дощу випогодилось, стало таким чистим і таким синім. Золоті зорини появилися на висоті. Так би тут і заснув десь на траві, але треба йти до хати. Ось вийшла мати і гукає за ним. Уже і батько он пішов з хліва до хати, он і Василь докінчив чищення своїх чобіт і поніс їх до сіней, мати вирвалась ще раз ціла підтикана, схопила якогось цебра і понесла його до свининця. По хвилині там закувікали свині, але дуже скоро знов утихомирились. І ось мати знов вертається назад:

– Коли-то ти підеш до хати? – каже вона.

– Я, мамо, не хочу до хати, – говорить Володько.

– А що ж ти тут ночувати будеш?

– Ні. Я трохи лиш посидю, – каже він.

– Ти-но, ходи молитись Богу та будемо вечеряти!

При вечері був гарний настрій, вечеряли крупник зі старим салом, зовсім не святочна вечеря, але всі до цього вже звикли. Після вечері Володько відважився промовити до батька.

– Тату? Ви хочете продати наш хутір? – запитав несподівано.

– Ну, ще ні… А тобі що?

– Я так собі. Гарно тут у нас…

– Хм… Гарно, – буркнув батько.

– Садок такий гарний, – веде своє Володько…

Батько на хвилинку вмовкає, хитає головою. «Бач – паршук»! – думає він. А в голос додає:

– Ну, знаєш… Ти ще малий на таке. Ми мужики. Гарно не гарно, а як треба, кидай усе і шукай не гарного, а потрібного. Хліба треба, хлопче! От що. Бачиш як мало маємо поля під скибу? Виростеш – побачиш. У Сибір заманеться, там простору безліч… У нас тут на Волині тісновато.

– То наша, тату, земля Волинь зветься? – питає Володько.

– Еге ж! Волинська губерня. Губернський город – Житомир. До школи от підеш – довідаєшся.

– А Хведот також піде до школи? – питає далі Володько.

– Певно! Усі! Всі вчитись мусите. Учення світло – невчення тьма…

Поговорили так, поговорили, Матвієві, видно, і самому вгод отак погуторити з малим, мале-то мале, а диви ось думає.

Росистий, свіжий ранок, зозуля кукає на Мартиновому, сонце зійшло бистро, яскраво, тріпотливо, мов живе. Якісь видно, святобливі руки урочисто зносили його на висоту, щоб уся земля і всі люди на ній бачили, що це сонце святочне.

Володько прокинувся свіжим і здоровим, і не хотів уставати, але пригадав, що це за день сьогодня і зірвався одразу. На дворі довгі тіні від хати, від молодої грушечки за причілком, від клечання, що, мов гай, стоїть на подвір’ю. За плотом вигналось кілька стрілок мальви і на них з’явилися лапаті різної барви – бузові, червонаві, рожеві, квіти. Драбиняк стоїть по лютрини вимощений свіжою горохвянкою і застелений новим, пасистим килимком. Батько вивів за гриву свої «стаєнні» і запріг їх. Конята, хоч малі, але круглі і жваві і Василь зовсім немає потреби на них нарікати. Матвій он знов подумує, як би то їх вигідно продати і купити щось на викорм.

Їдеться трусячком, глибокою з гори на гору, дорожиною, згори видно широке стависько, що над ним звиваються білі птахи, які весь час то зносяться догори, то знов падають і блискають на сонці крилами.

Біля обох церков – монастирської і приходської, повно люду і підвід. Здовж під монастирським муром постали намети зі стоянами, під ними виблискують низки хрестиків, та намиста, та образків і хоча ще рано, там вже товчуться юрбами хлопці та дівчата. Не легко знайти місце для коней, але Матвійові пощастило, стиснувся поміж підвід зараз тут же під муром в тіні розложистого, величезного ясена. Одразу всі йдуть до церкви – батько й мати «до прихода» і беруть Хведота, а Василь хто зна куди, ніхто його не питає, бо все одно не буде він сидіти на місці, а перейде разів двадцять від монастиря до прихода дорогою і стежкою де повно таких же, як і він богомольців.

А Володько, як звичайно, мусить сидіти на возі, тепер він може вже і злізти і дещо відійти, але не далеко, і більше побачити. Цього року Трійця дерманська дуже вдалася, люду сливе, як і в Гільчі, хоча тут і нема цілющої води, та сама каруселя, що і в Гільчі, отам далі на майдані під «трахтиром» крутиться і крутиться.

Після церкви відвідали Володька різні свояки, а між ними залузька Катерина, що принесла йому рожевого коника з дуже смашного, крушного тіста. Хотіла взяти його на каруселю, але мати спротивилась.

– А! Куди там з ним! Ще полетить.

А Хведот знов дістав глиняного півня, що свистить, і знов свище ним без милосердя, так що всі люди на нього оглядаються, хоча тут повно таких, що свистять, що трублять, що грають, що барабанять, що викрикують.

Після всі поїхали на Запоріжжя до дядька Єлисея. Є то місце, звідки походить весь рід Довбенків, там родились і там умирали їх діди і прадіди. Тяжко сказати, чому це місце так зветься, кажуть нібито давно колись тут оселився козак з Запоріжжя, що від нього і пішов цей рід, але і самим своїм виглядом цей куток нагадує оту Січ Запоріжську, що про неї іноді Єлисей читає в своїх нигах.

З трьох боків – полудневого, східного і північного, замкнено воно, ніби кліщами, яром глибоким і тільки з заходу має сполучення з рівниною. А яр, особливо той південний, весь зарослий деревом усіляким – дубом, ясеном, липою, березою, а дерево все стрімке, та росле, та густе. Схили яру вкриті овочевими садами та гаями, що їх тут звуть «лішниками», бо росте в них переважно ліщина в перемішку з кущами грабини, липи, десь-не-десь калини, крушини і диких черешень.

Північний схил яру голий, весь покопирсаний кар’єрами та завалений стосами білого каміння і зарвами жовтого піску. У гаях та садах плоти та перелази, та копанки внизу та кілька криничин з коритами, черпаками й вербами і там завжди гамірно, голоси дзвенять лунко, сміхи дівочі, брязкіт відер, ляскіт прачів… А ранками та вечорами весінньою порою, аж поки не висиплеться ячмінь, безліч соловейків засипає цілу долину своїм дзвінким переливом і особливо їх багато у тому Михалковому гайку, що по другому боці яру.

Хто-хто, але Володько страх як любить це місце, завжди і завжди тягне воно його і стільки таємничого наслухався він про нього. То ж це тут оте Ляшове займисько, оті там дуби та берези товстючі за тим он бгіжем, що через нього веде стежка вниз до Шавронських лугів, кудою ходять запорожці до церкви, до школи і взагалі до села і де їх, пізніми ночами, ніби зустрічає той страшний вішальник. Тут також і та шопа горожена на сіно, де нібито ночами чути тяжкі стогони. Тут також і те вікно куди втягнуло Ровіцького і багато іншого цікавого та незрозумілого хоронить у собі це чудове місце.

І поки гості гостяться у дядька Єлисея, Володько лишає все і бреде стежкою сюди. Ще поки був здоровим, він ніколи не був самий, але тепер хлопцям з ним не цікаво та й йому не цікаво з ними. Після минулої зими якась нова сила найшла на нього. Якісь дивні, незбагнуті думи з’явилися в його голові. Він полюбив самітність, йому закортіло пізнати багато дечого такого, про що до цього часу ніколи не думав.

Ось, наприклад, той сад, що розлігся по схилі яру на сонці, що про нього Володько стільки чув від батька, бо ж то батькові руки його посадили.

– А чи знаєте, – казав бувало батько, – що на цьому місці одні дички, та кислиці та кущі тернини росли…

До цього часу Володько не зважав на такі слова, але тепер ось він починає все то розуміти і з великою приємністю дивиться згори на ті дерева, що одно за одним, ніби по шнурі біжать в долину ген аж до тієї стежки над лугом. І для чого тато все то роблять? І навіщо вони все то кидають? І чому знов роблять?

Гарно провів Володько цей день, хоча весь час був самий, бо навіть Хведот десь там з дітьми гасає, але час тікає, сонце похилилось отуди над Середівські садки, з другого боку, десь з того зеленого моря, що зветься Балабівськими садами, вирвались звуки бубна, що лунко й лоскотливо розсипались яром і диви он стежками, через перелази вже мигають поміж деревами барвисті спідниці дівчат, що спішать на заклик бубна. А за ними он і гурт парубків, бозна звідки, вирвався і їх регіт ніби відповідає бубнові: йдемо! Зараз будемо!

Там у садах, у клуні, на току танець буде і все довкруги про це знає.

– Воло-о-одьку! – чує Володько згори голос дядькового Василя.

– А чого-о-о! – відповідає він знизу.

– А ходи до ха-а-ати! – котиться вниз луною.

– Я не хо-о-очу! – відповідає друга луна.

– Ходи, ходи! Щось дістанеш!

Володько, хоч не хоч, а мусить йти. Гостей було багато, з’їхалася вся рідня і дядькова, і дядинина, зо всіх кінців великого Дерманя і навіть з чужих сіл. Дядько Омелько прибув зі свого Білашева, Володькова хрещена мати Домаха з Півча. Усі на підпитку, всі веселі, повний двір гамору.

Матвій збирається від’їджати, його задержують, ще рано, а тут ще й не вечеряли, але Матвій на це не зважає, а найпаче Настя, що і хотіла б ще в гостях побути, але ж «там у мене, знаєте, і худібка, і свині, і кури, і все то так на Божу волю залишене»… Ні, ні. Треба їхати. Довге обіймання та цілування і Матвіїв віз викочується з дядькової брами в дорогу.

Ще день, ще два і по святі, незабаром навинулись і будні. Літо видалось гарне, але ж воно і вимагливе. «В поті лиця твого будеш ти їсти хліб свій» – каже святе письмо і є то чиста правда. Ціла Матвієва родина по саму шию в роботі. Сам Матвій знайшов для себе нову каторгу; десь там на Валах у нього та десятина поля і частина його каменем та шанцями та хто зна якою повітрою завалена, бозна що там було, кажуть, якась фортеця чи щось таке, і Матвієві вже давно кортить все то в поле родюче обернути. І от він щодня туди ходить, весь день там копає, та носить, та рівняє, а вечером приходить і ледве його пізнати, такий замучений. Настя казала:

– Цілі віки лежало, а він прийшов і хоче землю перевернути!

Так. У Матвія і камінь мусить родити і «пользу» давати.

Настя має також повні-повнісенькі руки роботи, отой город, ті грядки, все то росте, буяє, бур’яни такі поймають усе до чиста, що страх один. А там далі на новині те просо і та пшениця, і все то заростає осотом та будяччям, що й посіву не видно. На все рук, рук і рук треба, а Настя має їх лише двоє.

Василь знов гонить товар пасти, як тільки скінчилась школа, одразу знов на пастуха обернувся. Пасе там гень на Мартиновій долині з хлопчиськами дерманськими, на сопілці трундикає, в карти ляпає, гасає, чуда вичворяє. В обід прижене і що вб’єш, то й в’їдеш, нізащо не хоче хлопчисько помогти щось на господарці.

І Володько тепер не дармує, ще не ходить гаразд, ще лиш, як каже мати, «совається», але вже мусить за няньку бути, Хведотиська глядіти. І є то для нього справжньою карою Божою, ліпше заставили б його гори вернути, ніж пильнувати ту дитину. За зиму та за весну з нього щось таке виросло, що батьки з дива вийти не можуть.

– З тієї дитини якийсь кат, чи хто зна що вийде. Все він б’є, все нищить, – скаржиться мати.

На городі зовсім молоденьку моркву позполював, на півонії всі бульбашки позривав, а це ось, на саму Трійцю, всі качата перебив, було їх семеро і всі до одного понищив. Настя аж руки заламала, як побачила, привела за вухо бахура, показує на мертві качата і питає:

– Хто то зробив?

– Я, – відповідає той спокійно.

– І навіщо ти зробив? – тормосить його за рукав.

– Так, – відповідає так само.

І говори з таким. Лясь, лясь по задку, той у плач, але що то помагає. Десь за пару днів лобур наглядів малого, зацяпаного півника, що його чомусь курчата не приймали до гурту, почав гонити довкруги хати і так довго гонив поки те сотворіння впало мертвим.

– То я тебе, шмаркачу ти, роздеру! – трясе його за рукав мати. – Та я тебе розтрясу! – кричить вона. Але тому хоч би що. – Догляду до нього треба, – скаржиться Настя і ця конечність падає якраз на Володька.

Господи, що це за муки для Володька! Хведот ані хвилини не посидить на місці, все він кудись преться. То був ще тут, а то диви вже он там. Володько щось там одвинувся, коли чує, а за клунею на дорозі якісь крики. Скаче на тих своїх милицях туди і бачить: його Хведот сидить серед дороги, бавиться пісочком, а перед ним стоїть шість підвід лебедських.

– Гей, ти там, малий! З дороги! – гукають дядьки, але тому малому гей би що!

Володько до нього, намагається його підняти, немає сили, кричить, свариться. А малий, замість зійти на бік, вереск страшний підняв, б’ється з Володьком, ногами пацає, не дається. І дядьки мусіли їх обох об’їхати боком, зачепивши колесом Григорчуків овес, і коли ті поїхали, тоді тільки хлопчисько посунувся на подвір’я, грізно шморгаючи замурзаним носом.

А дещо пінзіше, не встиг Володько піти води напитися, як Хведот знов зник. Володько сюди і туди, скаче на милицях, гукає – нема хлопця. Шкутильгає на город, довкруги хати – нема. Йде на дорогу – нема. Гукає що сили – ніхто не обзивається. Йде далі, дійшов аж до трепетка, коли бачить свого Хведота ген там далі в долинці з якоюсь тичкою бігає і щось там робить. Володько кличе:

– Хведо-о-оте! А ходи-но до дому! А то ма-а-амі скажу! – Де там. Володько мусить шкутильгати туди і коли дійшов, побачив величезне гніздо в житі виваляне Хведотом, а там насипано цілу купу піску з дороги. І коли він усе то встиг зробити, дивується Володько, а після того між ними зчиняється справжній бій. Володько тягне Хведота до дому, Хведот не дається. Володько кричить – той також кричить. Володько погрожує, той робить те саме. Хоч сядь та плач. Стоять обидва і верещать на все довкілля аж поки мати не навинулася, прибігла з гамором, схопила Хведота за руку і потащила, як щось непотрібне за собою.

Але найгірше було недавно… Хведот зовсім зник і ніхто не міг його знайти. Володько обскакав увесь город, усю дорогу, весь луг – даремно. Надійшов вечір, поприходили батьки, пригнав корови Василь, а Хведота нема. Володько весь в страху, бо це ж він винен, мати пішла в поля шукати дитину і аж геть смерком на подвір’ю з’явився Настин двоюрідний брат Титко, в руці у нього хлопець.

– Ти-но, Насте, не пускай так ту дитину саму, – каже Титко.

Настя до хлопця:

– А де ж ти його вискипав? – кричить вона і не знає, чи дякувати Титкові, чи карати хлопця.

– Та де… Он геть на лебедському. Сидить під сосною і кричить. Я до нього: ти чий? А він ще дужче кричить. Це, думаю, нічий інший, як Настин і ось маєш його, – каже Титко.

Настя шарпає, як звичайно, за руку хлопця, тащить його до хати, миє, дає щось їсти. Титко також заходить до хати, починається розмова. Скаржиться на діда Уліяна, що той десь там межу його переорав, що в суд його за це подати хоче.

– А чого ж ти, Титку, тиснешся з ними на тому городі, – каже Настя. – Шматок – дві добрі баби задами засядуть, а ти чогось там чапиш.

– А що порадиш? Вішатись!

– Чого ж вішатись? Землі шукай. Стільки он землі в світі…

– У світі, у світі! Думаєш отак устав і пішов, – перечить Титко.

– А ти-но з моїм порадься, він тобі щось порадить.

Титко пошкрябався за ухом, напився води і пішов. Коли прийшов Матвій, що десь там на садку вештався, Настя нічого не сказала за Хведота, а щоб одвести розмову на інше, почала за Титка.

– Був он Титко. Знов на батька скаржиться.

– Дурний він, той твій Титко. Я б на його місці давно звідти вибрався.

Батьки починають говорити про конюшину, що як ліс, поросла, про пшеницю, що її геть будяччям поняло, про худобу, що щось та Ряба замало молока дає, про собаку, що його нема чим кормити. Володько лиш тішиться, що бодай про нього не згадують, він і так за той день набігався та настрахався. А Хведот вже лежить на полу невкритий, босі ноги з розчепіреними короткими пальчиками, зовсім подряпані, і спить. Його нічого більше не цікавить.

Володько починає власними ногами, без милиць, обходитись. Спочатку то йшло зле, але згодом покращало. Одної суботи, по полудні, після доброго дощу напередодні, коли небо випогодилось і засяяло всіма своїми барвами, він вибрався в далеку мандрівку – верстви дві від дому, до Василя де той пасе корови. Йшлось дуже довго. Часами він сідав, спочивав. Інколи його цікавили ті чи інші речі. Ось він бачить рівненьке, гладеньке місце, нанесене вчорашнім дощем. Сонце намул пригріло і він почав репатись. Володькові приємно шляпати по тому босими ногами, відколупувати відсохлі кусники намулу, виписувати на них літери. В іншому місці він зупиняється біля потічка, що тече через дорогу без містка, зупиняється над ним і вдивляється у воду, що по ній швидко бігають лапаті водяні павуки.

Володькове прибуття дуже було вгод Василеві. Пасовисько широке, але все-таки з обох боків шкода. Василь зі своїм приятелем Семеном ляпають у карти, а Володько ходить і одвертає від шкоди корови. Після Семен почав грати на сопілці; засюрчав, запищав і Володькові це дуже подобалось. Виходив якийсь танець чи пісня. Володько почав думати, щоб і йому купили таку сопілку, це куди краще, ніж гармонька, а до того дешевше. Таку сопілку можна купити за дві копійки, а гармонька коштує три. А Василь усе-таки купив не сопілку, а якраз гармоньку і не таку просту, дешеву, а дорожчу, широку і заплатив за неї десять копійок. І гарно грає. Тепер вони з Семеном виграють гопака, польку, а як навинуться дівчата, то й в танець ідуть.

До того Василь має ще пісенника і байкаря. Гарні там пісні – і сумні, і веселі, і жартівливі. І байки дуже гарні, стільки з них сміху. І про цигана, що заліз у чужий город і просив господаря, щоб викинув його лише за пліт, і про одного дядька, що шукав дьогтю в місті, і багато інших. Володько і нестямився, коли сонце стало над заходом.

– Смали до дому, поки заповзеш – смеркне, – каже Василь. – Ти тепер сміливо з черепахами в перегони ставати можеш.

І Володько поплужився. Пастухи ще залишилися. Долиною в’ється дорожина на дві глибокі, виїжджені колесами, колії, середній пруг порослий шпоришем, Петровим батогом, горішиною. Справа й зліва смужка лугу, на ньому густо ромашок. Трохи вище в пшениці цвітуть червоні маки, сині волошки. Над головою зо всіх боків видзвонюють жайворонки.

Володько не квапиться, має час. Його нагнав дядько, що веде пару конят. Конята маленькі, а дядько довгоногий, їде верхи, а постоли його по землі волочуться.

– Гей, малий! Що це ти так повзеш? – гукає дядько.

Володько зупиняється, не відповідає нічого, проводить дядька поглядом і йде далі.

На половині мандрівки, де схрещуються дороги, стоїть великий копець, що відмежовує дерманські поля від лебедських, і Володько присів на ньому. Сонце над заходом, від млина доноситься кляпіт, здалека чути пісню, що Василь уже жене свої корови і співає:

Повій вітре на Вкраїну,

Де покинув я дівчину…

А слова «де покинув карі очі» він особливо високо витягав. Хутко він надійшов і зрівнявся з Володьком.

– Ти ще не дома? – питає він і йде далі. – Ходи, на корову посаджу!

– Іди, іди собі, – каже Володько.

– Гей, чук-чумайдра,

Чумачина молода!

Заспівав Василь весело і пішов далі. Корови лише поскрипують ратицями. Володько лишається на місці, маєстатна краса вечора полонить його, очеретяний мур стависька – таємничий і грізний, стоїть насупротив, кілька чайок літає над ним, ніби вони сховзають по повітрі, десь квакають дикі качки, що згодом вириваються з очерету і спішать, ніби їх хто жене, в далечінь,

Батько, мати, Василь і Хведот, сиділи вже біля вечері, коли Володько приволікся.

– О! Нарешті! Повзе наш рак, – каже мати. – Ходи-но, ходи, небораче! Ждемо тебе!

Вечеряють на дворі, мати насипає крупник до мисок, над головами звиваються і дзеленчать комарі. Батько оповідає, що тут ще у нас не так багато комарів, а от у тій Смоленщині… Говорять про се і про те, а потім ідуть хто куди, батько ще огляне худобу і спати.

І спить він тепер на дворі, під повіткою, а часом і просто під голим небом на соломі. Так йому подобається, легко, як він каже, дихається, щоб було тепло, прикривається кожухом. На нього падає роса, вітер кошлає його волосся, дзеленчать комарі і з лугу доноситься безперервний крекіт жаб.

Уневдовзі починається косовиця; на лугу, одного соняшного ранку, ніби на замовлення, з’являється багато чоловіків і від річки до поля, впоперек лугу лягають валки покосів. Косарі з’являються разом зі сонцем, вони переважно босі, колошні їх штанів по коліна закачені, одягнуті у самі сорочки, на голові, або бриль солом’яний, або якийсь старий, пімятий кашкет. На поясі у кожного спереду висить кушка з бруском, а ззаду застромлена за пояс дерев’яна мантачка.

Ідуть косарі легко, вільно, ритмично, коса, здається, сама сховзає по землі, великі покоси соковитої трави лягають на бік, а ззаду залишається дві колії ніг. І коли доходять до кінця, витирають травою коси, спочатку гострять їх мокрими брусками, а потім мантачать мантачками. Приємний брязкіт і шелест кіс розноситься лугом.

Матвій починає також косити, але він не має лугу, а має лише конюшину, що отам за лісом насіяв минулого року. І поросла вона йому на доброму полі, як ліс. Йому радили посипати поле ще й фосфором і для проби, він висіяв тим погноєм своє ім’я і тепер здалека видно було на конюшині слово МАТВІЙ, після чого він любив казати сусідам:

– Вірте мені, що оте «удобреніє» добра штука. Треба назарік спробувати, чехи то вживають і диви як у них родить…

Але і без того Матвій накосив порядно конюшини і любив він цю рослину, вийде не раз, щоб отак лише пройтися й полюбуватися, а вона, мов килим дорогий, розкладається і тільки джмілі гудуть…

Разом з косовицею невідмінно починаються і сльоти, небо затягається у брудну бавовняну отороку, без перерви сіє дрібний дощ, на лугу мокнуть покоси, або вже копиці. Такий час не подобається господарям, не подобається він і Матвієві з Настею. У полі мокне конюшина, город заростає бур’яном, усе скрізь мокре, збіжжя похилилося в один бік, плаксиво літає і кряче воріння.

У Матвієвій родині ледве-ледве хватає хліба, вживають його дуже ощадно, їдять здебільша картоплю, молоко, зеленину з городу, Настя уміє дуже смашний зі щав’ю борщ варити.

І ще одна важлива подія в родині. Настя завагітніла. Матвій став куди лагіднішим. Щоб трохи Насті помогти – полоти, окопувати, вибирати коноплі-плоскунні, Матвій пішов і замовив дівчат. Прийшли обидві Катерини. На хуторі стало гамірно. Дощі скінчились і знов погода ясна. Дівчата то біля конюшини, то на городі, то біля проса. Говорять, співають, жартують. Оповідає одна одній про своїх хлопців, але клопітська Катерина ані здалека не може похвалитися таким, що залужська. Вона сама, на хуторі, та й вродою їй далеко до залужської. У тієї там і Павло якийсь там, що не дає проходу, приносить їй якісь там дуже гарні цукорки і має він дуже гарні, русяві кучері… І залужська Катерина розповідає й розповідає, а клопітська лиш слухає і беруть її заздрощі.

А вечором дівчата сидять на колоді і співають на два голоси, хоча їх тут ніхто, крім своїх, не чує. Василь весь час тут крутиться і намагається їм щось «встругнути». Володько лише з залужською Катериною діло має. Вони вже ось і говорять, Володько оповідає про Гільче, про щось прочитане, багато він того не має, але що має, то має. А Василя гонять від себе, він їм робить збитки. Ось він, наприклад, дуже негарно обдурив клопітську Катерину. Надер гороб’ячих яєць у клуні, нанизав їх на соломинку, підніс Катерині під ніс і каже:

– Дми!

Катерина вагається.

– Навіщо дути? – питає.

– Дми! Побачиш. Млинок буде. Все то буде крутитися…

Катерина дме, а Василь несподівано збиває всі яйця долонями і обмазує Катерині уста і носа.

– О! О! Здурів! – сердиться Катерина, обтирає уста хустиною, а Василь лягає зі сміху. – Ото мені жарт!

Дівчата змовляються йти до річки купатися під місяцем. Вечором вода тепліша, ніж удень. Їм дещо страшно і вони беруть зі собою Володька, лише просять його не казато про це Василеві. Володько й собі вагається, йому трохи соромно самому з дівчатами, але годиться.

І ось вони так викрадаються, щоб «той кручений» не бачив. Викрались та йдуть лугом стежкою, тихенько, одна за одною, а за ними Володько і знічев’я з-за куща щось волохате з криком виривається і падає на стежку. Дівчата у вереск, зриваються бігти, але тут же чують голос Василя:

– Та чого? Це ж тільки я!

– Ах! – відсапнули дівчата, а клопітська Катерина вже напустилась на Василя: – Чи ти, бува, не здурів зовсім, чи на тебе лиш памороки найшли? І чи ти при своїх? От мені втяв штуку! Соромся! Йди до дому!

– А що як не піду? – каже здалека Василь.

– Іди, іди, Василю, бо можеш побачити таке, що тобі брови посмалить, – каже залужська Катерина, що все сприймає жартівливо…

– А куди це ви йдете? – питає Василь.

– Не тобі знати, – відповідає клопітська Катерина.

– Може часом купатись? А там знаєте русалки… Та водяник… Та в кущах Гук сидить…

– Їй-богу, як ти мені не підеш, – сердиться клопітська Катерина. Як нарву кропиви – геть випарю тобі спину.

– Васильку, голубчику! Ну, лишай нас. Ми хочемо купатися, – каже друга Катерина.

Василь, ніби, їх лишає, іде геть, а дівчата швидко-швидко біжать у лози, тягнуть за собою Володька, тут ще деякий час прислухаються, а після роздягаються. Володька проймає сором, він бачить двоє струнких, з розпущеними, довгими косами, зовсім без одягів дівчат, а тут ще одна з них підбігає до нього:

– Володьку! Роздягайся! Швидше! – і починає хутко-хутко роздягати його.

Він весь зніяковілий, йому хочеться тікати, але все так швидко робиться, що тікати нема куди. Вони вже ось над річкою, вже стрибають у воду, вже плюскаються. А вода лише спочатку холодна, після вона стає дуже теплою, дівчата плюскаються, підстрибують, хлюпають одна на одну водою, стишено, щоб далеко не чути, викрикують від захоплення.

А Володько також тут, він уже не так соромиться, йому приємно відчувати свіжу насолоду води, Катерина його швидко миє, обливає водою… Після дівчата миють одна одну, над річкою стоїть туман.

I враз щось у воду падає. Дівчата притихли, перечекали.

– Це знов той кручений! – каже клопітська Катерина. – Ох, як зловлю його.

– Нехай кидає, – каже друга Катерина. – Василю! – гукає вона. А ходи!

А опісля обидві Катерини з Володьком, свіжі, чисті, охолоджені вертаються додому. Дома оповідають як вони купалися і як Василь їх налякав. Настя лише говорить:

– А навіщо ви того гниляка тягали з собою? – і показує на Володька.

Але Василь не йде і вона знає, що він не прийде, він більше соромиться за них усіх.

– Е, ні, мамо! Не кажіть. Володько не гниляк. Володько козак. Він нас оберігав від русалок, від водяників…

І Катерина обнімає Володька, розчісує гребінчиком його густе, мокре, неслухняне волосся. Матвій на все то дивиться і лише посміхається в ус.

Сплять дівчата на горищі на сіні і беруть, знов таки для охорони, Володька. Цієї ночі Володько враз не захотів з ними спати. Катерина дуже здивована – ні, так не можна, Володьку, нам самим страшно. Так. Володько йде, але цієї ночі він довго не може заснути. Якийсь особливий запах вичував він від тієї Катерини, якась свіжість, святість, чарівна опоєність, щось таке дивне, дуже дивне і незбагнуте промінювало на нього, а ранком він уже не міг так просто й відважно дивитися в ті чарівні, ясні і сині очі світлорусої своєї сестри…

Дівчата побули на хуторі тиждень і відійшли. Володькові робиться сумно. Він ось ізнов має на шиї того свого Хведотиська, тепер його ноги вже окріпли і коли Хведот кудись тікає, негайно дістає за те від Володька. Війна між ними жорстока. Б’ються чим попало і внедовзі Хведот переконується, що все-таки Володько сильніший від нього, що його золоті дні свободи минулися. Ось вони сидять обидва за хатою на землі, на них падає вечірнє сонце, десь там далі в житі підпідьомкують перепелиці, Володько довго їх слухає, а після починає і собі їх наслідувати.

– Піт-пі-льоп! Піт-пі-льоп! – підпідьомкає Володько.

І враз сердито, поважно й категорично відзивається Хведот:

– Не льоптай мені тутенька!

Володько дивиться на брата і враз голосно сміється. Той не розуміє, що тут таке смішне і каже:

– Дулний!

Але бувають між ними і інші відносини. Ось, наприклад, вечоріє, субота, така тиша, що чути вечірні дзвони з Дерманя. Володько самий вертається згори з-під лісу і коли доходить до хати, бачить на стежці біля тієї молодої грушечки-цукрівки, сидить Хведот, а проти нього собака Пундик. Сидять, один одному дивляться у вічі, похитують головами, а Хведот при тому вичитує:

– На, на, цєнцій баця – на! На, на, викий бака – на!

І це триває довго, і нікого вони, крім себе не бачать, і похитують вони головами одним ритмом, і собака, здається, розуміє, що той його приятель говорить.

Володькові не хотілося їх рушити, але першим відчув його наближення Пундик і все пропало. Хведот, ніби засоромився, підбіг до Володька і каже:

– А! А! А ти сцо? Де ти був? Лови мене! – сам тікає, а Володько біжить за ним і так уганяються обидва до хати.

– Діти, діти, – казала мати вечором, коли ті йшли спати. Що то з вас буде? – і в її голосі та її очах вичувалося стільки до них любові, стільки великої, неповторної, матірної любові, що світ, навіть коли б його одним великим злом вважати, то задля однієї крапельки тієї любові, варто жити, боліти і на глибокому схилі життя, відійти у вічність.

Велична, благословенна любов матері! Кожний промінь сонця, дихання кожного листочка, кожний погляд закоханого дівочого ока, щирий порух звіряти, сміх і плач дитини і легіт небес – усе то з’єднано в одному, теплому погляді матері!

Будь благословенна!

І здавалось усе гаразд. Відколи Настя завагітніла, на хутір упав спокій. Та одного разу заходить до Матвія Знахорець з панської часті. Це високий, тонкий з рудуватою, цапиною борідкою дядько, що дуже розтяжно, поволі, з сильною місцевою вимовою, говорить. Матвій саме полуднає.

– Доброго здоровля вам! Смачного! – привітався Знахорець, стягнув з лоба кашкета, підтер кулаком рідкі вуса і стоїть біля порога, мовляв, не в час попав.

– Дай-бо-здоровля! Просимо і вас, – відповідає Матвій.

– Спасибі, я вже пополуднав, – каже Знахорець.

– Та заходьте далі. Сідайте, – озвалась і Настя із запічка.

Знахорець заходить, сідає на лаві, виймає кисета, крутить поволі цигарку. Матвій дивується, чого це він у таку пору прийшов, щось напевно важливе. Матвій також знає, що Знахорець цікавиться землею і це ще збільшувало увагу господаря.

– Що там у вас доброго? – питає Матвій.

– Та що доброго? Стара біда. Оце-о знаєте зайшов до мене один фактор і каже, що десь там земля продається.

Матвій підносить голову.

– А де ж то є? – питає.

– Десь аж у Калужчині, – каже Знахорець.

– О! Знов у кацапщині.

– Це ніби інше. Ніби, каже, земля там добра. І дешева.

– Ет! – махнув Матвій рукою.

– Чого ет? Воно-то всякому заволоці віри няти не гаразд, але подивитись можна. Чи не поїхати б нам, Матвію?

– Тобі, видно, по нутру ті поїздки.

– Ну, не постукаєш – не відчинять, діло звісне, само до хати не прийде, а хто шукає – знаходить, – каже Знахорець.

До розмови втручається Настя:

– Дайте йому вже чистий спокій з тими поїздками. Он діти їсти не мають чого, а вам поїздки. Кидай своє, рідне і прися під повітру лиху хто-зна куди. Нікуди він не поїде!

Матвій мовчить, Знахорець каже:

– Саме і їздимо, щоб дітям було їсти, чи не так кажу? Під лежачий камінь і вода не тече.

Матвій чухає потилицю.

– Воно-то кортить… Звісно… Але щось мені та кацапщина не по густу, щось там… того… Не віриться воно мені, щоб там ліпше від Смоленщини.

З цього й почалось. Знахорець пішов і поніс Матвіїв спокій. А й справді, може б того… Думав, думав, а одного дня каже до Насті:

– Спечи-но мені що на дорогу…

Настя, розуміється, в лемент.

– А ти зачекай з криком. Не для себе ж дбаю. Коли б більше варила головою – розуміла б…

– Розуміла б, розуміла б. Я вже по-твоєму стовп дурний, що нічого не тямить. Куди хочеш нас волокти? Де знайдеш краще місце на землі? Тут і літечко, дивись, он яке, тут і город, і садок, і свої люди, і могилки, а що там? Чужа-чужаниця! А де знов тих рублів набереш на ту дорогу? І туди гроші, і сюди гроші, що ти їх на дорозі збираєш? Старий, старий! Як не на мене – на тих дітей зглянься! Голі ж, босі – жеброта не діти, сором між люди показатися, дивись, що вони в тебе мають, а ти витрачуєшся бозна на що. А тобі кажу, мов на вітер, але скорше мене нараженою побачиш, ніж я піду в оту твою западенну кацапщину!

– Но, но, но! Розспівалася! – каже Матвій спокійно і чим більше вона говорила, тим більше переконувався він, що їхати таки треба, що землі шукати конечно, що за краще життя змагатися є його обов’язком. – Ах, – казав він. Думаєш, розкіш їздити. Не знаєш, що то людина намучиться, але треба! Жизня! Чортова жизня – мужича!

А третього дня раненько Матвій все-таки знов почимчикував до Мизоча на станцію. Василь пішов на Залужжя, щоб прийшла Катерина, Настя зісталась сама.

неділю двадцять шостого травня – у розглядуваний період Трійця жодного разу не припадала на 26 травня. на 25 травня вона припадала в 1903 та 1914 роках.

Білашів – село, нині Острозького району Рівненської обл. (на карті – 13).

про цигана – такі анекдоти записали, зокрема, Я. Головацький (1840-і рр.) та С. Руданський (1858 р.).

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1965 р.,] т. 1, с. 184 – 204.