Знайшов землю

Улас Самчук

Масляна. Буде рання весна: червоний, дикий півень виходить за хату, вилазить на кінець, що над картопланою ямою і на ціле горло завзято кукурікає. Це той самий грізний півень, що нападав на Володька, але тепер він уже давно занехаяв це. Хай тільки спробує.

У середу несподівано прийшов дядько Єлисей. Довго обшкрябував у сінях брудні чоботи… Приніс вістку, що від неї защеміло Насті під серцем.

Мовляв, до села прибув з Крем’янеччини «хвактор», що шукає покупців на одне дуже нібито зручне «імєніє» і вже хтось йому сказав, що такими справами особливо цікавиться Матвій Довбенко.

– Прийшов, знаєте, на Запорожжя, – оповідає шивдко Єлисей, – зайшов до Стратона і так, і так: – по триста п’ятдесят рублів десятина з дворянським банком. А земля, каже, як саджа, чорна, росторочка на тридцять літ, сто двадцят десятин, а в тому двадцять п’ять лісу.

Матвія ця справа піймала одразу.

– Підем! – рішучо заявив він. Накинув на плечі «куцана» і пішли. Настя навіть не намагалась перечти – даремна річ, скорше зупиниш буревій, ніж його. Вона лише тошніла, була неспокійна, виходила то входила на двір, сиділа з Василинкою в пелені і сльози текли по її запалих щоках.

А Матвій з Єлисеєм, розкидаючи полами одягів, ступали твердими кроками сніговою саламахою назустріч вітру. У Стратона Булія на Запорожжі чекає на них фактор власника маєтку села Тилявки Кирило Деберний. Застали його за столом з дядьками, перед ними почате пів-ока з червоною наліпкою, смажена яєшня, – здоровий, міцний, борода лопатою, лисина на всю голову.

Привіталися, ніби старі знайомі.

– О, дядьку Матвію! Чув, чув! Сідайте ось біля нас та, як-то кажуть, покотим колодкою, – казав Деберний, був увесь сяючий і одразу налив Матвієві чарку.

Ради такого «случаю» Матвій не відмовився, підніс ту чарку, глянув на всіх:

– Ну, так… Дай-бо-здоровля! – проговорив і випив.

Розмова велася жваво, говорив, як і слід йому, найбільше фактор.

– Ото ж слухайте, люди добрі. Вірте мені чи не вірте, а такої землі, як у нас ви на цілій Волині не знайдете. Високе, соняшне, сухе місце. Чорна, вироблена, пшенична земля. Двадцять п’ять десятин першорядного лісу, пан обанкрутився, продати мусить і були б ви останні з останніх, коли б ви оцю нагоду пропустили. Правда, мушу вам сказати: на першу пору наші люди зустрінуть вас не дуже ласкаво, нічого правди таїти, прийдеться вам з ними деякий час повоювати, бо самі купити хочуть, але я, знаєте, як побачив нашу громаду – подумав: не буде з нею ладу, дай, думаю, пошукаю мудріших. Як барани, кажу вам, наші люди. Так, дай-бо-здоровля! – підняв і вихилив чарку.

– От-же, кажу вам, нетямущий народ, – продовжує своє Деберний. – Зібрав я, чуєте, їх на сходку у цій самій справі, а вони замість рішати – битись почали. Поділились, знаєте, одразу на гурти, ті за попа, а ті за попалю і хоч ти їм кола но голові теши. І за віщо? Бо одні, мовляв, що по тамтому боці долини, не мають права до цього маєтку, бо у них, мовляв, «свій» є – ха-ха-ха! Подумайте! І така вам счинилась колотнеча, що до діла не дійшло. Подивився я на те діло, плюнув і давай, думаю, піду у світ мудріших людей шукати, а тут мені в Обичах сказали, що до них приходив один дядько з Дерманя і питав за землею, а я собі й подумав: коли люди самі йдуть і шукають, то це не те саме, що ось тут нашим само в рот лізе, а вони не хочуть. Дай, думаю, піду та поспитаю і от я тут. І от, як кажете, давайте діло зробимо.

Дядьки на цю мову лише головами покручували, кожний пригадав собі, як то вони самі «списки робили», але говорити про це при чужій людині не випадає. Один тільки Матвій, по своїй упертій щирості, не втримався.

– А ви думаєте, що ми інші. Усі ми з одного тіста ліплені.

– Е, не кажіть, – заперечив Деберний. – З одного-то одного, але у вас он школи які. Хе! Дайте нам школу! Що ви думаєте? Не кажу, що ми з клоччя сукані, але неграмотність. Люди темні. Що тут казати.

– Темні-то темні, але і кров така, – докинув до всього Єлисей…

– Яка кров? – підняв голос Деберний. – Наш народ, кажу вам, сумирний.

– То-то й біда. Де не треба – сумирний, а де треба… Ге! Ріл’-ма, такого гамору наробить. Особливо коли батога над ним нема.

– Кажу ж – темнота. Дайте лише школу, розкажіть, покажіть, розтолкуйте, відкрийте очі і піде. Е, ще й як піде. Певно, тепер… Тепер ні. Що тепер. Тому й кажу: приїжджайте, купуйте, і працюйте.

– Та ж кажете – нас там не дуже того, – зауважив Стратон.

– Не зважайте! Наші люди попиндючаться, попиндючаться та й сядуть. Майте лише дещо терпцю. А ви люди грамотні та й, бачу, хазяї не останні. Здається, той самий край, а не той – п’ятдесят верстов, а яка разніца. І худоба, і будова, і поле. Кажу: у нас ви багачами станете, рипайтесь, рипайтесь!

Фактор купив Матвія з першого слова. От чоловік! Такого ще Матвій не бачив. І толковий, і порядний, що й казати. Пізно поночі вернувся Матвій додому і по одному його вигляді Настя одразу догадалась, що сталося.

– Спечи якого там коржа – завтра підемо оглядати «імєніє» в Тилявці.

– Як, як? У… Як ти сказав? Що це за така западенна Пилявка.

Матвій роззуває чоботи.

– Западенна не западенна, а ти-но рихтуй харчі. Піду на кілька днів – п’ятдесят верстов ходи.

Хотілося йому по-доброму з Настею, але хіба ж із нею можна? Настя є Настя. Одразу в плач, одразу в сльози, одразу наріки! Ех! Так би вдарив!

А на дворі темно, мов би в проваллю, чогось загавкав Пундик. Настя підійшла до вікна і довго дивилася в темноту. Заспівав перший півень, а вона все стоїть. Матвій не зважає. Йому треба спати, на нього чекає довга путь.

Другого дня рано Матвій дещо полагодив, дав розпорядження, узяв торбу хліба й пішов. На Запорожжі чекає на нього Деберний і Стратон. Так утрійку і подалися отуди, як Мости, як Зелений Дуб, як Гісерна…

Троє рослих, барчистих мужів ішли в напрямку південного сходу. Темними лісами, глухими дорогами і аж другого дня вийшли на трахт, що веде з Острога, через Шумське, до Крем’янця. Тут розгорнулась рівнина з гайками, селами, хуторами. Краєвид змінився. Більше простору, ширші обрії, менші села, десь-не-десь розмахують крилами вітряки, в’ються дороги, біліють церкви, чорніє здебільша оголена земля. За селом Жолобки, що лежить у балці на шляху, починається старий дубовий ліс. Минають його і стають на землю обіцяну.

Ліс кінчається нагло, простою, темною, з півночі на південь, стіною і одразу, по обох боках дороги простягається хвиляста рівнина. Справа поле западає в долину, зліва впирається в березовий гай, спереду на обрію стріхи, двора і села.

Мужики зупинилися. Сонце лило свої дари назустріч. Хмари розбились на загони і гнались шалено вбій з дубовим лісом. Вітер дув в обличчя.

– Так дивіться, – промовив Деберний. Це і є та сама Тилявка. Це вам щира і щедра долоня, що підносить вам дар. Беріть і нікому не дякуйте, хіба Богові.

Матвій зі Стратоном дійсно вражені, а Деберний продовжує:

– Триста десятинок отут, мої людинки, і сто двадцять з них ваші. Решту розберуть, мабуть, наші місцеві. Котіть лише рублики.

– Так… Рублики… Знаємо – рублики, – мимрить Матвій, а зір його хижим орлом носиться довкруги по пригірках, довкруги лану, сягає за обрій. Нахиляється, підносить мокру груду зі скиби і чавить її на долоні.

– Масло, масло, – каже Деберний.

Долоня Матвієва звична на те масло, вона тверда і шорстка і з таким маслом потрапить розібратися.

– А як тут з водою? – питає Матвій.

– Отам у долині, – каже Деберний і показує на гаї.

– Либонь далеченько, – кидає слово Матвій.

– Сяжнів десять у глиб отам у долині сягнете і маєте воду, – на це Деберний.

Дядьки мовчать, у їх очах щось, видно, зріє, Деберний дивиться і бачить. Добре. Він вдоволений. Пішли далі.

По трьох днях Матвій зі Стратоном вернулися. Рішення запало. Уже дорогою намічали кого б до товариста приєднати – родин десяток і доста. А першої неділі біля церкви пішла довкола чутка: Матвій знайшов землю. Нарешті! Не легка справа. Земля під ногами, а от знайти штука, казали люди.

Почали голоситися покупці, Матвій зі Стратоном вибирали, але вибору не було. Луччі хазяї не дуже пруться на нове, приходиться брати, що трапляється. Не було і Настиного двоюріного брата Титка забуто. Матвій сам прийшов до нього, узяв за шорстку руку і каже:

– Іди, Титку, у світ – господарем будеш. – Титко чухався, йойкав, але послухався. Його Параска одразу затараторила, але було запізно.

Хому Бондарця, по-вуличному Ет-тоє, втягнули – четверо синів, як слупи і крива дочка – землі треба. Миколу Гнидку, що злодієм колись був і що покаявся – хирляк, справжня гнида, але жінку має, як слон, і дітей копиця. Тараса Здорова з гурточком кучерявих дівчаток – малих і менших. Івана Кушку із жінкою, що сипле щороку по одному – справжня фабрика. Онисько Середа, Іван, по-вуличному, Бабин, Кузьма Запорука. Десяток таких, сама голота.

І з таким товариством рушив Матвій на нове місце.

А час наглив, весна летіла буревієм, сніг щезав на очах, сонце шалено горіло. Новосельці мають повні руки роботи: продають свою землю, шукають за грішми, вносять завдаток, підписують «запродажну», їздять і їздять туди й назад, а тут і земля тряхне, оранка й сіяння просяться…

Але перш ніж сіяти, треба ту землю поділити. І ділили, і краяли нові межі, жеребки тягнули кому за ким, кожному в чотирьох місцях різали – город, поле, придаток і ліс. Усі пристали на це, та як прийшлось брати свій жереб – пішли наріки. Той дістав краще, тому припало дещо мочару, іншому ще щось хибить. І всі до Матвія, і всі на нього так ніби це він в усьому винен. Титко, наприклад, дістав город під самим селом, самі ніби рівчаки, та грузи цегли, та заїзди, та бур’яни і давай нарікати, і давай плакати. Матвій подумав, подумав і каже Титкові:

– Бери, Титку, моє, а я візьму твоє.

Титко погодився.

– Аби лихо-тихо, – казав Матвій, коли йому дорікали, що, мовляв, себе пошкодив.

Матвій з Василем, як поїхали на середхресному тижні до тієї «западенної Пилявки» (Настя цього інакше ніяк не вимовить), то до самого Великодня там барився. Повну хуру збіжжя забрав із собою, і плуг, і борони, і мішок їжі…

А на хуторі, тим часом, весна робила свої щорічні веремії. Надулася і розлилася річка, залила весь луг, усю Лебедщину, верби бруньки свої розчепірили, садок ожив, з’явились галасливі птахи, зацвірінькали горобці. Ліс зашумів весняними, парубочими шумами, сосни запахли смолкою.

Але чого так смутно навколо? Чому Настя, встаючи рано, не спішить на город, не розкидає гною на грядки, чому не білить хати під Великдень? Піст, смуток, самота. Устане сердешна, упорає корівки та свині та кури і стоконяється, мов привид, по дворі, по садку, по неораному городі оглядає кожний кутик, кожне деревце, кожний кущик.

– Господоньку, Господоньку! Що тут напрацювалося, що тут нагорювалося, ось гляньте, людоньки, на мої руки, як патики, як зачовгані копистки, а від чого? Думаєте, сиділа зложивши їх у пелені? Думаєте, наймичок держала, радила та командувала, та готовеньке до бодні, до скрині, до засіків збирала? Ой, ні! Ой, чуєте, ні! Рано-світочок, чи звелося сонце, чи й ні, а ти вже зводишся і чи болить тебе що, чи не болить, чи догаряє тобі яка біда, чи не догаряє, а ти йдеш, а ти дерешся, а ти робиш. Нема тобі часу на таке зважати. Зернятко до зернятка, копійку до копійки, все докупи, все разком – зносиш, збираєш, а тепер?

Кидай! Усе кидай! А дивіться, людоньки, яка тут земля – як масло, як хліб, а пахуча, а садок який, гляньте на ті вишеньки, на ті яблуньки, на ті грушечки та сливи. І все отут на очах виросло, кожне знаєш, як свою дитину. А дивіться який город! Хіба то город? То скатертина, що на ній кладуть паску. А як родило, що не посієш, що не втицьнеш у землю – росте, буяє, женеться догори. І небо яке, погляньте, своє, пахуче і звиклося до нього, і хутір, і ніхто тобі на голову не лізе, чи курка піде куди, чи дітиська десь залізуть, ніхто того не бачить, ніхто не жминдає, ніхто не гдирає.

Перед Великоднем у середу прийшла із села стара мати Івана Кушки і тільки увійшла до хати, навіть помай-бі не промовила, як одразу сльозами залилася. Настя не питала, що сталося і собі в сльози.

– Навіщо вам ото, – ледве промовляє стара Кущиха, все кидати? І чому ви того свого не вговорите? То ж у вас тут рай. Хіба вам чого бракує? А він прийшов до «нашого», намовив його, а тепер тягне нас у світ за очі на край світа, а я, дивіться, стара хотіла б уже зложити кості свої при своїх.

– Ні, серденько бабусю, ні, голубонько! Нічого нам, чуєте тут не бракує, але що я можу подіяти? Бере нас, волоче нас, Бог святий знає куди, десь отуди, як до Почаєва, а може ще й далі.

Ридали обидві, ніби їх на смерть виряжали, і не могли наридатися. Здавалось – геть чисто обидві в сльозах розіллються.

Підступало свято. У п’ятницю на плащаницю вернулись Матвій з Василем. Не можна їх впізнати – такі вихудлі, вивітряні, аж темні, очі – як нори. Василь ледве лазить, Матвій сама кістка.

У хаті, мов у домовині – чорно, непорано, паски якісь спекла, але не до них тепер. А Матвій ще було думав, що одразу отак і поїдуть, бо дехто вже виїхав, там, мовляв, і паску з’їдять і кімната там у панському будинку приготовлена, але треба квапитись, а то чого доброго заберуть інші, а тоді живи на дворі, та й земля, та й городи, та й усе скрізь чекає.

Але Настя вперлася і хоч ти ріж її:

– Не поїду перед самим святом, не будеш бачить мене живою! Без своїх, без могил не буду десь там святкувати!

І Матвій здався, хай уже, думає, відсвяткує, а в самого серце не на місці, думка все там і там, цілий тиждень треба чекати і хто-зна, що за такий час може там статися.

Прийшла свята ніч, на покуті перед образами лампадка блимає, Настя, худа, як мощі, стоїть, руки чорні зложені і молиться… Хреститься, поклони б’є і плаче потиху.

А Василь, а Володько, а Хведот також невеселі, але ці мають своє горе. Свято не буде, як було, все якось так розкидане, скрізь смутно. Володько, наприклад, ані трохи не шкодує, що вони їдуть. Йому навіть цікаво що там буде, поїдуть кудись далеко, невідомо куди, але все-таки то дуже, дуже мусить бути цікаво. Питав Василя як там є, але той так уже виріс, що й балакать з ним не бажає… Отже всі в турботі, одна Василинка пищить собі в колисці, як звичайно, їй ще зовсім байдуже, що там у тому Божому світі коїться.

Паску святити, як звичайно, їздили, хоча коні і дуже нагонені, бо хто-зна чи Настя дійшла б до церкви. Біля церкви зійшлися всі ті жінки, що ще не від’їхали, а мають їхати, і зчинили таке, хоч у землю лізь. Христосуються, цілуються, а самі, мов тіні, а ридають, мов по мерцеві. До них долучилась рідня і ну, просто тобі не Великдень, а похорон.

Чоловікам таке ніяк не вгод, але вже мовчать, що подієш з такими плакучими бабами, але найгірше все-таки Матвієві, бо ж то він до всього приводець, а його Настя, це треба одразу признати, таки найбільше розливається, іншим разом він би взяв запруту і показав би їй, як то і з-від чого то ревти, але цим разом замкнув себе на всі замки і мовчить, мов той камінь, що лежить при дорозі і по ньому всі колеса котяться.

Другого дня Великодня стало дещо веселіше, пішли, як звичайно, на могилки та забрали зі собою, як велить звичай, і поїсти, і попити, щоб побути разом з мертвими, коли Христос воскрес із мертвих. Ідуть, на могильних горбиках настільники ростеляють, кладуть три крашанки, паску, свічку розсвічують, кличуть священика і правлять панахиду.

А по відправі зійдуться куми, та свати, та брати, та сестри, знесуть усе до купи і почнеться поминання покійничків, дай їм Боже царство небесне і пухкенький рай, і при тому так навпоминаються, що не тільки живі, а й мертві в гробах починають обніматися, та цілуватися, та христосуватись і скінчиться все то на: «Ой; чарочко медовая» та інших їм подібних, що аж луна довкола цвинтаря розлягається.

І нема тоді гріху, і нема смутку. «І друг друга об’імем і тако возопієм» – співається у святій пісні, а дівчата аж вивіскують від христосувань, що їм подай тільки, така сила тієї святочної радості.

Не дуже співала і не дуже тішилась родина Матвієва. Зібрались разом уся рідня і присіли на траві у семинарському саду. Кружляла, як слід чарка, гуторили весело, а Матвій просить на завтра всіх «на підводу», усіх як рідних, так і тих, що купили в нього землю. Просить усіх прибути завтра раненько, щоб скорше виїхати, бо воно хоч того майна і не дуже, а все-таки на тузин возиків набереться гарабурдя; поки вкладемось, поки те, поки се, а хотілося б, як то кажуть, за раннього сонця. На щастя погода, здається, зовсім сприяє, дякувати Богу.

Вечором на роздоріжжю довге, слізне, гамірне прощання, так що Матвій аж прикрикнув на Настю:

– Ну вже, ну… Ще мені розіллєшся. Досить того. Не на смерть же їдемо! І там є люди такі ж, як і ми.

Ніч довга, турботна… Остання на хуторі. Усі в напруженню. Настя зморена сидить на лаві, ніщо її не цікавить. Думає і думає. Завтра тут нас не буде… Зістануть самі голі стіни. І буде поле, і ліс, і луг, і річка, а ми все покинемо, полетемо, мов ті лелеки, що ото на стрісі. Але ті відлетять і вернуться, а ми ніколи.

Першим заснув Матвій – завтра повні руки роботи і йому ніколи думати. За ним заснули діти. Володько довше не міг забутися, все і все приходило щось дивне на думку. Усе-таки дуже дивно, що вони ось так вибираються звідсіль і кудись їдуть. Йому трохи шкода матері, що так дуже побиваються. Він не розуміє чому вони так дуже вже плачуть, але все-таки йому шкода. А мати сидить і сидить перед колискою, у колисці Василинка, нога на поножі, колиска потиху хитається. Володько привстав, підсунувся до матері і пошепки питає:

– Мамо?

– Що тобі, дитино? Чому не спиш?

– А чому ви не спите?

– Не можу, дитино, не можу! Куди ми поїдемо? Що нас там чекає?

Володько щось хотів їй сказати та не знаходив слів. Чув серцем свою матір, щось у ній було таке дивне, таке величне і таке святе. І хотілось йому до неї молитися.

Ніч. Чорна, весняна, як оксамит, ніч. Спить родина глибоким сном, сплять дорослі, сплять діти. Ледве помітний огник блимає на коминку. Настя не роздягаючись, похилилась на краю полу біля колиски і також здрімнула.

А ніч іде, ступає невмолимо, остання на тому місці, де горіло огнище оцього маленького, далеко на край світа закинутого, гурточка людей; де цвіло їх щастя, де боліло їх горе…

Ті чесні, здорові, повні соків життя люди, ті борці за поступ і володіння, ті вузли, що в’яжуть народ і землю воєдино.

Ніч. Чудесна, свіжа, пахуча ніч! Весна дихає пристрасним диханням, шумить лугом вода, а горою сосни. Зорі в небі жаріють… Земля набрякає, мов жила, що наливається свіжою кров’ю… Росте нечуйно трава.

Тилявка – село, нині Шумського району Тернопільської обл. (на карті – 18).

Мости – село, нині Здолбунівського району Рівненської обл. (на карті – 19). Зелений Дуб – село, нині Здолбунівського району Рівненської обл. (на карті – 20). Гісерна – нині село Кутянка Шумського району Тернопільської обл. (на карті – 21).

Жолобки – село, нині Шумського району Тернопільської обл. (на карті – 22).

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1965 р.,] т. 1, с. 244 – 254.