День божий

Улас Самчук

Хутір Матвія розлягся попід пригорком, укритим сосновим і мішаним лісом, проти сонця, над берегом невеличкої річки Лебедівки. Джерело річки у Дермані, звідки три роки тому вибрався Матвій з родиною на п’ять десятин, що їх купив у лебедського пана, почав тут господарство. Воно-то замало… п’ять десятин, бо до того більш як половина з них ще пнями, а з чверть під лісом, що належить острізькому жидові Таксарові. Та що вдієш? За свою працю, по часі, можна ще дещо прикупити, щоб на кожного бахура хоч по дві десятині припало, коли Бог не дасть їм більше дітей.

Купити-то воно легко сказати, але купля та не з маком дається. От хоч би й ці п’ять десятин. Він же ж женився ще у девятнадцять літ. Дитячі й парубочі літа проробив удворі, то на чехах, а опісля гірка, гірка праця вже дома у гурті жонатим, при батькові й братах, бо залишив йому батько у спадщину всього три чверти десятини.

Аж на старості літ, як сивий волос показався, як злисіла голова, як ціла його здоровезна, колись, постать почала хилитися додолу, вдалося якось зігнати отих п’ять десятинок.

Оженений уже вдруге. Перша жінка померла нагло і залишила двоє діток – Катерину і Василя. Та вже й від другої має також двоє: Володька і Хведота. Найстарша донька Катерина від смерті матері живе на хуторі у діда, а Василь пасе худобу.

Зросту Матвій великого… Постать його потужна, міцно збудована, «яких сьогодні вже немає». Робота в його руках горить. Ступить – земля гнеться. Ударить кулаком – довбні не треба. Дуб-дубом мужик. Тому й начиння мусить він для себе робити по силі і по зросту. Чи то коса, грабки, вила, сокира, чи плуг – все надійне, не яка тобі тендита. Його маленька і сухенька Настя в години сварки обдаровує його такими назвами, як дуб, ведмедисько, слонисько. І все це, як нікому, личить, але Матвій все те зовсім легковажить. Йому це не дошкуляє.

Але де вже тепер та сила дівається? Меншає її та що рік убуває. Висихає якось. Багато її випили то трачка, то косіння, то корчунок пнів чи залізний півпудовий лом, з яким виважив на свому віку немало каміння у дерманських каменоломнях. Сивий волос завчасу поспішився. Лисина над чолом усе ширшає – розростається. Але все-таки «коли б Господь продовжив віку, то сили ще поки старчило б». А він що-небудь дітиськам припас. Десятинка друга не зашкодила б, придалася б.

Тяжкий корчунок. Тяжко добувати той чорний кусень хлібиська. А хочеш петльованика мати, так уже добре лоба гостри. На новині-то пшеничка, дай Боже, як росте. Вилягає. Але новини тієї мало, а до того корчунок живота рве та спину трощить. Скільки-то йому в житті трапунків трапилось. Крижі зірвав – пролежав з півроку. Зашивали, гоїли, але воно то вже не те. Трачкуючи, з рештовань злетів – руку ліву у плічку вивихнув. Не вдався завчасно до лікаря, запустив, а рука криво зросталася і так залишилась нижча від правої.

Сутуловагим виглядає, а це дається відчувати тепер при трачці та й при інших тяжких працях. Не «дєйствує» вже вона як слід, та й годі. На верху просто таки не може різати. По-третє, скажений щенюк колись укусив, мало-мало в сказину не перекинулось, докторів ще тоді «таких спеціяльних» не було, так, хвалити Бога, дід один з Раковець знайшовся і зілляччям якимсь відпоїв. А то «ночами бувало сказ у голову йшов».

А яке то життя було колись. Що то тепер діти наші знають? Бувало, коли «ще в гурті були», – то всю свою роботу польову й домашню – і жаття, і косінку, й оранку – все це завше ночами робилося.

А день-подень у дворі, чи у чехів повзаєш та тягнеш грабки, чи пилку, а з тим і жили свої. Тепер ось наші бахурі і хліб, і до хліба – сала шматочок, вареника якого там, по неділях пшеничника… А бувало ж… Пилки борошна, бувало, в хаті не було. Як є кусник хліба, то й добре. Натер цибулею, огірок як трапиться – покомлав і тягай далі. Як той народ видержував – Господь святий знає.

Бувало за турецької війни… Хм… (при цьому, як сидить, то обов’язково засовається на лаві, ногу на ногу заложить і голосно носом повітря втягає). А треба знати, що зими тоді не ті, що тепер, були. Як зима, то зима…

У 77-ім та восьмім роках. (Саме тоді ягнята цас, а зимою по злотому за день до машини в двір бігав). Хліба від м’ясниць бракувало. Турецькими кукурудзяниками харчувались, карбованець – пуд. Наїсися тим пудом, коли дванадцять ротів у родині, і то самі лежні. Одна мама покійничка, я, та старший Єлисей заробляли. Решта пухли на печі та гризлись, як собаки. Довго шкребеться людина, поки трохи того… у люди вишкребеться.

Воно-то й тепер. От дай, Боже, трапиться яка десятина під боком. Не купиш – гріх. Великий гріх вчиниш, бо ще рік-два і за землею посвищи. У Сибір підуть шукати, а дітвора росте. А як його купити? Корови збудешся, залишишся з ялівкою, дітиська цілий рік без молока, а це ж, звісно вже… Веприка позбудешся, знов таки за свіжину в святки забудь, бо хоч воно й запас у бодні деякий і є, та все-таки того невистачить на довго. Та нічого його не вдієш. Мус є мус.

Хіба що карі лошаки продати та якісь дешевші, старші шкапини купити? Отак, аби снопа з поля стягли та заволочили ріллю. Хоча, що то – господар без доброї коняки? А мабуть таки прийдеться це зробити. Десятина поля напевно коло п’ять соток коштуватиме. О, то напевно. На це… Та хто його зрештою знає. Напевно прийдеться й корівки, та ще й обидві, загнати. Може карбованців сто пятнадцять – двадцять можна буде взяти, За годовану льоху, як ще не спаде ціна… ну, може карбованців сорок, а й то ледве. Та від заміни коней яких двадцять рубликів перепаде.

А пашня цього року, відомо. Змокло все, поросло. Куди воно. Більш над півсотню ніколи не можна рахувати. До цього, як докинеш тих тридцять рубликів, які чоловік копійку до копійки складав, дітям від губ відбирав, чобота ніколи людського на нозі не мав… Як зложити це все, ну то й може половинка потрібного набереться. Але ж це значить до сорочки стягнутись. А де другу половину вишпортаєш? Хм…

Легко сказати: двісті п’ятдесять карбованців. А попробуй їх ниньки дістати. Чекати хіба до другого року? А дітиська тим часом пухніть. Ростіть, як поросята на картоплі. А після від такої дитини праці вимагай, сили від нього чекай. А про яку там лахманину й не згадуй. Володько он вже світить коліняками, а треба б щось дитині справити. Принаймні, як між люди вилізе. Хведот-то сидітиме ще пару зим на печі. От уже інша сторія з Василем. Чейже до школи лазить; ніяково, щоб дитина темною залишилася, а тутка і школа. Бог відає, де. Попотьомбай-но щодня милю туди та милю назад. Прийдеться таки ликами запасатись та постоли плести. Мусить переходити вже ту зиму і в постолах.

Що подієш? Що при такій дорожнечі? І чи вистачить для такого хлопця того чобота? Де там. Аби то ще воно обережно, обачно. А то ж, де тільки льоду шматок, то й ковзне. По храпі, по мокрому, після не обшкрябає чобота, не висушить. Там шкорбне, там шпирхне і чобіт горить. У мене он (і він гордо показував свої широконосі тяжкі, на військовий зразок, чоботиська). У мене он третій рік чобіт, а ще дивись… Має він хоч одну лату? А там підметку підоб’ю, підлатаю і іце з рік виходить. Бувало, парубком ще був. Думаєте, бачив того чобота? Постоли. Як був який чобіт, хоронив його тільки до церкви по років п’ять одного. Тепер же… Ще рік не минув. Дивись. То закаблук відлітає, то зуби шкірить… Все на згубу, все на пропало.

Так розважає старий. Розважає, міркує та все головою покручує. Все воно, звідки не зайдеш, скрізь скупо.

Настя з Володьком пішли «до батьків», а звідти підуть на «вечірню» до монастиря. Матвій довго бавився з Хведотом, який дуже скидається на батька, «тільки такий крикун, як мати», а опісля лишив його самого в хаті, а сам пішов поле та садок оглянути.

Садок свій оглядає і рано, і ввечері, і завше, коли тільки має вільну хвилину. Знає його, як жид свою кишеню. Кожне деревце, кожний кущик, кожна врешті галузка йому знайомі. Все то його руки виплекали, все то виховали, все то обчистили, все то опорядили. Від світання до смеркання готовий він тут сидіти, але часу на те обмаль. Радо б і бджолу тут завів, та вона догляду потребує, а йому ніколи. Радіє десь глибоко в собі якоюсь особливою матвіївською радістю. Ніхто її не помічає, не помічав її мабуть і він сам, але радість та велика. Воно й радіти є чого.

Пригадати тільки, як то, будучи ще в гурті, зносив він з усіх усюдів дичечку до дичечки, шкілку зробив, тицяв їх там, заливав, оповивав і от тепер полюбуйся. Пощепи сам (ото, він ще потребує там когось!), перевіз на хутір, із садівником монастирським порадився і посадив деревця по-людському. А сорти все які! Самі, можна сказати, найкращі: золоті, зелені та білі ренети. (Ці можуть довго лежати, гарно пахнуть і мають добрий збуток. Особливо зелені ренети). Опісля цеголки, цяківки червонобокі – солодкі, тарольки (ах, як пахнуть! А долежать часом до масляної). Виноградки. (Це не яблука, а щастя. Великі – пів хунта кожне). Зорі, довгощепи. Це все сорти зимові.

Літніх яблук Матвій не садив, що «який з того толк?» Не продаси, а засушити не встигнеш. Отак сюди-туди, облетить, поб’ється, погниє… От ще райки з літніх, та й то ці вже більше осінні. Ці вже можна й продати. Папірівки добрі. Нічого сказати, але ніякого з них толку. Дві всього і має їх Матвій у своєму садку. Грушок, як то для себе – досить. Цукрівки, варшавки, попаді. Із зимових – хунтівки та бери. О, ці два сорти. Оце грушечки. За ним можна часом грошики лупнути. Всього дерев понад сотню, вже от під овочами погнулись. «Своєї фрукти доволі вже, а це ж усього кілька років». Тут вже й шкілка при саді. Садок розростеться і він засадить цілу підсонню десятину. Пригодиться колись.

Глянеш – око радіє. Все на місці. Все виплекане. Огорожа одна чого варта, найкращі лати у лебедському лісі вибирав, навколо вишнями обсадив. І затишно для саду, і корисно. Вишні вродять і продати навіть дещо можна буде.

Так-то так. Але що то з тією дітворою буде? Четверо вже їх. А хто може заручити, що й ще одно не прибуде? Хоча Матвієві й під п’ятдесят, та «баба» його сім літ молодша. Ну, по одній десятині кожному… Що то є? Починай, кожна дитина, з початку ту каторгу, яку прожив твій батько.

Матвій зупиняється за садом і окидає зором суміжну нивку лебедця Григорчука. Ходять поголоски, що він її продати хоче. Думка про неї вже не виходить з Матвієвої голови, хоча ціна її мабуть куслива… О куслива. Рубельків круглих з п’ять сотень закотить. Але не купити її, це значить краще не жити. Де ж то видано. Під порогом, межа в межу. Поле вироблене, вигноєне, під сонцем.

І Матвій навіть пройшовся по тій, уже зябльованій нивці, розчавлюючи тяжким чоботом більші груди, нібито те поле вже його. Порою навіть зупинявся, щоб підняти якусь дернюку і, витрусивши її із землі, викинути на межу. Земелька свіжа, пахуча. Бабине літо по скибах поснувалось.

І коли Матвій зійшов з Григорчукової нивки й уважно занявся підпорою одної гіляки на щепі, що занадто гнулася під тягою овочів, у той час його поздоровив здалека хрипливий баритон чоловічого голосу.

– Помайбі!.., дядьку Матвію!..

Матвій піднімає голову.

– Дай-бо здоров’я! – автоматично відповів Матвій і побачив на своїм полі Григорчука. Миттю шибнула у Матвія думка:

– Ага. Приходить за поле балакати, а вдає, що тільки оглядати прийшов.

Григорчукові хотілося, щоб Матвій купив його поле з таких причин: по-перше, може йому ціною краще солити, ніж кому; іншому, бо «це ж під порогом». По-друге, «краще мати діло з порядним господарем, бо той і слова додержить, і грошей, хоч може готових і не має, то швидше роздобуде. Бо йому й у банку, й у жида, куди не кинеться, скорше ніж другим дадуть».

Приходом Григорчука Матвій зрадів, але «при таких оказіях чоловік має степень свою знати та бути чуйним». Він сам було не раз збирався скочити до Григорчука, та не знав, як його краще того… А тут нагода сама допомагає.

Обидва зустрілись заклопотано, руку один одному подали і байдуже по-жидівськи потиснули та почали, як то, мовляв, з погоди… «аж випогодилось, а то ж таке лило», при чому Матвій не забув заявити, що у нього «геть чисто пшениця у копах замокла і поросла. Хоч бери тай на гній кидай. А це ж уся цьогорічна надія була. Скрутно цей рік прийдеться. О, скрутно».

Що скрутно, то скрутно. Але якось то Бог дасть – завертає назад Григорчук… Воно те саме в цілій окрузі, куди не глянь. Шкоди ті сльоти «дівствітельно» наробили. Геть аж шапки в півколах позеленіли. У самого мене п’ятнадцять кіп, як золото, пшениці…, ну просто, можна рахувати, зігнило. А дивно, чому отой Сидір отам свого вівса не забере? Чи то він хоче його вже заразом розкидати замість паренини, заорати та пшеницю сіяти?

– Хо-хо-хо!.. Мабуть. – Обидва коротко засміялись.

– Проходжу ото коло вашого саду і просто мене аж оскома бере… – починає Григорчук. (А це ж Матвієва слабка струна – садок. Ніби знає…) – От-то садочок. Ну, я вам скажу. За пару років ви багач.

– По десять років мають оті… – похвалився Матвій.

– Дивна тут під садок земелька. Підсоння – зауважив Григорчук.

– А як виробиш та погноїш, то росте нічого – змягчував вартість земельки обережний Матвій.

– Пшеничка, знаєте, тут як родить. Ох, як тут пшеничка родить. Повірите чи ні, а оця моя десятина (тут є ще кілька сяжнів лишніх, отам те заглубисько коло Харитонового рівчака, але то не рахується), їй-бо, вона… ви ж самі бачили, двадцять кіп пшениці дала. А яке зерно. Змокло… Ото-то тільки…

– Та ви і гною туди вперли – не здавався Матвій.

– Зайво було. Я сам не розрахував. Вилягла все одно, а яка з поляглиці «польза». Я вам кажу, немає кращої по-моєму землі, як тут. Оця мастка глинковатка… Проти сонця. Це перва земля на пшеницю… Коли я був у москалях, то стояли ми над Волгою в казармах. В Саратовській це було губернії. Там також на пшеницю дуже зручна земля. Але то вже, відомо, кацапське оброблення. Вийде ото з тим; гаком, отою западенною, як вони кажуть, сохою. Покопирсає… Тьфу! Стид – не робота. До того там оті суші. Страшні суші. А «почва», знаєте, не видержує суші. Твердіє, репає… Ото, знаєте, часом такі рівчаки порепають, що ой…

Це все оповідає Григорчук, коли обидва господарі ліньки, переступаючи ступ за ступом, ідуть до хати. Зайшли.

У хаті Хведот наробив тарараму. Повитягав усякої всячини на середину хати, понаставляв стільців, витягнув батькову шевську скриньку (бо Матвій і шевство знав. «Отак для своєї потреби»), наніс полін, дров і якусь, видно, фортецю будував.

Чоловіки сполохали його і він, чимдужче, покинувши все – як стій, попер на піч і заліз у сам куток. А всі його причандали так і валяються серед хати.

– Отой шибеник… каже Матвій, ховаючи все на своє місце… Баба моя пішла до Дерманя, то ось, як бачити…

– А то, звісно, дітвора – байдуже сідаючи й оглядаючи скоріше стелю ніж долівку, каже Григорчук. Добру маєте хату… Но, пощо ви ото такі малі віконечка зробили?

– Ах, знаєте. Мене це завше непокоїть. Вікна дійсно замалі. Поласував ото, що пару карбованців дешевше обійдеться. Швагер мій на залізній дорозі служить, а коли я будувався, то воно відомо. Знаєте, як то кожна копійка дорога. А він одного разу каже: «Знаєте. Я маю готові, вирізані тахлі. Малі тільки». Подумав я та й люди пораяли. Візьміть, кажуть. Що, що малі. І нічого не коштує, і в зимі при менших вікнах повітря у хаті не так стигне. Тепер ось каюсь… Є каяття, та нема вороття. Переробив би, але немає поки «средств» на це… На все потрібні «средства».

Спрятавши все, що було посеред хати, Матвій присів і, заложивши ногу на ногу, продовжує…

– До того думаю, що я тут довго не втримаюсь…

Григорчук, що саме кесета з тютюном у руках наминав, щоб закурити, гостро і швидко кинув на Матвія оком…

– Не курите? – сказав зовсім не те, що хотів, бо ж знають усі, що Матвій ані не п’є, ані не курить…

– Ні, цього не вживаю… – і відмахнув рукою.

– Щасливий ви, Матвію, чоловік. Те куриво, то марнотратство. Пачка «коришків» отої от поганої «рибки» три копійки, а тут сюди-туди й нема.

Скрутив цигарку, викресав огню кресалом крем’яним з вареною губкою і закурив. Хведот дивиться з печі, заздрить та дивується. Він хотів би, щоб і йому з рота й з нога (особливо з носа) куривсь димок.

– Так як то ото кажете? – ніби ненароком згадавши щось, питає Григорчук. – Не вдержитесь? А то ж чому? Садок же ж ваш…

– Що ж, знаєте, по тому садку, коли діти ростуть і потребують грунту. Що вони з тим садком почнуть? Землі ж, ви знаєте, все меншає і меншає у нашій околиці, а людиська множаться. Ось гляньте ви на цю Лебедщину. Ще п’ять років назад… Один ліс та ліс… А що тепер? Там он Мартин засів. А Трихонові сини, як підростуть, то де дінуться? Куди підуть? Сюди? Має ось тут, у мене під вікном, дві з половиною десятини і вже одного примостить. І вже матимемо сусіда. Ну, а скажіть? Де тої землі діти наших дітей візьмуть? Ще, скажете, клапоть того Застав’я є… Що, знаєте, по тім… Я думаю…

– Воно так-то-так… – перебиває Григорчук. – Та що подіяти? От ми лебедці… Мусіли ж ми викупити панську землю.

– Та я нічого не кажу…

– Чекайте но… Бо не хватає справді місця. На днях якось… Не пам’ятаю… Позавчора, чи то в четвер, вилічували ми з сусідом, Хвещиним Паньком, скільки у нашому селі є повних грунтів. І що ви думаєте? З сорока наших господарів щось трьох чи чотирьох мають. А то вся решта отак: вісім, сім, шість, п’ять… а найбільше по дві, по дві з половиною десятин… А не купиш, не матимеш. Купляй, поки купляється і що купляється. То-то, – і чвиркнув крізь зуби просто на долівку.

– Ех, – каже Матвій. – Вам трапилась дурничка – отой ліс та млин. Той один ліс виплатить весь маєток. А млин. Скільки платить вам Волько оренди?..

– Двісті на рік… Але хіба від нього видереш ті гроші разом? Отак тоді тицьне, тоді тицьне… І чорт тим грошам знає лік… Ще коли б то не був млин громадський? Волько під’юджує кращих господарів, щоб вони не впоминалися оренди, а решта, знаєте… Що їм на тому вигорить?.. Плюне та й піде…

– Но. З цим можна порадити. Я не йму віри, щоб один жидок водив за ніс цілу громаду. Ви тільки до нього візьміться. Двісті рублів що року дасть громаді десятину поля.

Григорчук викурив цигарку, кинув її на долівку і, трохи підвівшись, розтоптав її чоботом. Після цього сплюнув.

– Думаєте. По правді сказати, нема сьогодні за двісті рублів десятини. Але не в тім біда. Двісті рублів завше пригодиться. Але оце Волько задумав перебудувати млин. Вставляє замість коліс турбіну і нові вальці. Покищо дамо йому спокій, а після таки візьмемось… Він-то вже побалакує зо старостою про купівлю того млина. Видно корисний він йому, хоч завше лементує, що нічого з нього не має. Я-то, по-правді признатися, нічого б не мав проти, щоб його продати, бо що з ним при такому, як у нас, ладі почнеш. Громада, що череда овечок. Немає в ній пастуха, то, звісно, який вже там лад. Страшить мене тільки те, що Волько виманить той млин майже задурно, а друге, що грішми покористується лише дехто…

Ну, от і подивіться… Моя дурна голова не раз міркує: чому б то, думаєш, та не могла сама громада тримати той млин? Це ж вигода своя. Самі собі й за молоття платили б і став, і стависько, і гуску є де вигнати… Є й вальці, і питель, два разовики, круподерня, валюша на сукно. Все, одно слово… Хай би, думаю, вже не знаю, який був той млин, то на одного мельника та помічника вистачило б… І поправити при потребі можна було б… А то… Я вже рукою на все махнув. Бачив я, що робилось минулого року на сходці… Крику, гамору наробили, але хіба щонебудь вирішили? Де там. Кричали, дерли роти і розійшлись так на чорт-матері…

Григорчук із серцем сплюнув і засовався на лаві. Очі його загорілись, але рівновагу свою мужицьку і необхідну стриманість та діловитість розмови не тратив…

– Трудно, знаєте, сьогодні чесну людину знайти… – продовжує. – Дуже тяжко, хай йому частець. Волько, звичайно, пускає дим у вічі мужикам. І хто б то повірив, що отакий млин та не міг виробити тих двісті карбованців оренди? Але він, коли почне лементувати, та коли почне… і кленеться, і божиться… Ну, а мужик що? Плюне та й думає – чорт тебе бере, хай тебе нечиста сила слухає… І пішов собі до дому. Ми викупили маєток – сто двадцять десятин, і всунули за нього двадцять чотири тисячі карбованців. Суму цю ми вичавили зо своїх власних животів та мозолів і животів наший дітей. Казали, за ліс виберемо. Млин он які «доходи» дасть… А тепер піди його, пошукай ті доходи. Так само і з лісом. За десять тисяч такий ліс продали… Та це ж треба… (Григорчук знов поліз до кишені за кесетом з «рибкою»). Я не знаю… Це треба найдурніших людей на світі. Але що ви зробите?.. Скільки-то наші главарі попоїздили до острізьких Таксарів, щоб таки умудритись таку соснину, кажуть двадцять п’ять тисяч дерев без дубини, отако за марно віддати… Тьху!..

І, помовчавши, ладить кресало з губкою та додає:

– Ну, Таксар то вижене грошиська. Що вижене, то вже вижене…

Саме увійшов Василь. Він щойно пригнав корови, поприв’язував їх до ясел ланцюгами і прийшов оце до хати. Григорчук поздоровив його як дорослого, «дай-бо-здоров’я», і подав навіть руку. Матвій при цій нагоді заявив, що це його найстарший, і що він уже «у третю групу» ходить. Ось по тижневі і наука розпічнеться… Кепсько буде, та прийдеться обходитись. От худоба… Як його, не знаю… того..

– Ви маєте ще ту вигоду, що хоч є куди худобину вигнати – сказав Григорчук

– Воно-то так. Особливо з весни та восени. В літі так само не дуже… Ні, ні… Тепер вже не дуже-то, як бувало. Скрізь око дозорливе, і навіть на зрубах вже не так, як колись… Навесні та восени у верболозах та болотах… Але оце на днях мало-мало не трапилось нещастя. Корова загрузла в болоті і ледве витягли.

– То-то-то! Чув про це чув! – підбадьоривсь Григорчук. Оповідали наші лебедці…

– Ото-то! Ваші лебедці й витягнули її допомогли мені, дякувати їм. А коровисько чимала. Моє щастя, що можу хоч худобу плекати, а то б… Але що то воно за декілька літ буде? От питання. Подумайте тільки, що тут було ще недавно, ще першого року, як я сюди перебрався, при старому мельникові. Усе, як глянути, стависько… Хто захоче. Їдь, коси, бери, паси худобу. А піди тепер… Я сам хочу вже взяти у мельника в оренду на п’ять літ оті верболози на клину коло калюжі. Думаю: викорчує чоловік, а п’ять літ сіно братиму. Воно-то сіно, там спочатку абияке – осока, лепеха та очерет, але по парі років, думаю, вибавиться… А для рогатої худоби це, хо-хо-хо, як піде в зимі…

– Василю! – звернувся Матвій до Василя. Звернувся, ніяково мнучись… – Принеси-но там дещо…

Василь видно зрозумів, а Матвій продовжує:

– Ото, знаєте, добро було зо старим мельником. Хоча чех, а все-таки порядна з нього була людина, не то що теперішній. Цей борони Боже, щоб худоба на його луг чи стависько «шлапнула». «Не шлапай то»… Воно-то й добре, знаєте. Порядок мусить бути. Пригадую собі, як прийшли до нас ті чехи. Боже, що то за бідачиська були. Ні кола, ні двора. Голі, як цигани, поприходили.

Повірте, що отой Дус на Борщівці, що сьогодні у фаєтонах їздить, а синів інженерами та дохторами поробив, прийшов зо стома карбованцями в кишені з Моравщини, злабудав собі серед Бущенського лісу (там ліс ще тоді такий був, що Господи). Ото ж поставив собі серед лісу халабуду з круглячків… А тепер у нього фаєтони та двадцять тисяч золота у банку…

От, що то значить порядок. Тепер у нього тридцять десятин землі. У самого старого. Синам землі не треба. Але чи повірите, що платив він по двадцять два рублі за десятину? Я не кепкую з вас. На Бущенщині була земля з лісом (сосни двома охватами не охопиш) по дванадцять карбованців, от як живу. І думаєте, що хто з наших мужиків купив тоді хоч одну десятину? Крім небіжчика Хведора, Михалкового батька, котрого син сьогодні господар, ні один. Ее, каже: Нащо вона мені? Що я з тим лісом? Свого грунту хватить, а діти виростуть – світ великий. От, як розважали. І то не бий. І то не розложи такого драба, та не всип йому п’ятдесят таких, щоб до смерті чухався. А чехи, ті в Сибір їхали. Їх виписав цар, щоб культуру ввели. А на що їм та культура в Сибірі, коли ось тут така даровизна трапилась. Побачили і все забрали. Загарбали до чиста.

Усі оті колонії – Борщівка, Озірко, Гільче, все то на таких землях осіло і сьогодні вони пани. Сьогодні вони палати будують, у фаетонах їздять… Де я свою силу подів? Не у них? Не на них затратив? Не для їх збагачення? А чи не міг мій батько також десятинок двадцять мені припасати, як оце зробив Хведор? Міг би. Та не хотів. Пив, шлявся по бабах, гуляв, матір окрадав і все до шинку відносив. Ось такий мужик. Ось такий у нього порядок, толк…

Увійшов Василь. Він приніс пляшку горілки (на всяку оказію припасену) та кусисько старого, пересоленого, аж пожовклого, грубого салиська. Є чарка, є закуска. Григорчук оком на все либнув і запакав швидко цигарку та ніякого, ніби йому чогось соромно стало, засовався на лаві. Вичував мабуть інстинктом (і разом боявся, щоб не втекла все-таки чарка), що то на нього облаву робиться, намагався щось ніби протестувати:

– Та… знаєте… Воно якось… Це зовсім того… – а все-таки… – І не знаходить слів, щоб висказатись.

– Вже вибачайте, – каже Матвій. – Баби моєї немає дома, а вона те все припекла б, може смаженю яку б…

– О, що ви, що! Господи! Тай цього доволі. Для такого гостя… Господи…

– У нас гості не дуже пороги оббивають…

– Звісно, на хуторі…

– Ну, так заживайте… – і Матвій дебелою, порепаною, мозолистою рукою підсовує гостеві чарку… Підсовує незграбно. Чарку налив щиро (від щирого серця), горілка переливається і хлюпається на настільник…

– Е-е-е, – протестує Григорчук. – Е-е-е, дядьку Матвію… Так не годиться. Первий хазяїн…

– Ні. Я чоловік тверезий, – розводить руками господар. І при цьому головою та виразом обличчя намагається пояснити, який-то він «чоловік тверезий». А вираз страждальний, відразливий, нібти та горілка вже в його роті та горлі пече смертельно.

– Повірте, – каже, – що не можу. Тридцят літ не п’ю. Парубкував, не пнв… От, не такий, знаєте, характер. Противиться. Ото часом присилують. Вип’єм. Все виблюю на другий день. Характер такий. Випийте, випийте, сусіде, і все… та закусіть. От уже й вечір незабаром. Шкода, що старої немає…

– Ну, – згоджується Григорчук. – Як не можна, то не можна. Є такі характери. Не приймає і годі… Так, дай-бо-здоров’я!..

– Пийте на здоров’я.

Григорчук правою рукою бере чарку, хвильку тримає її, оповідаючи, що «давно вже мав нагоду, а лишень позавчора, якось зійшлись було»… лівою рукою витер свої рідкі рижуваті вуси, а тоді аж за одним хилом перелляв чарку в рот. Скривився – жахливо, головою похитав і здорово крякнув.

– Міцна каналія… – сказав.

– Ну, то ще й на другу ногу, просю… – говорить Матвій…

– Е-е, тоді вже й до дому не долізу. Що ви хочете, щоб заночував тут?..

– І щоб то… Від одної чарки? Ну, годі… Випийте. А як і заночувати. Діти малі за вами не плачуть, а місце у нас знайдеться. Ось хутко й стара вернеться… Ну, на здоров’ячко… Випийте…

Увесь цей час Григорчук чекав і не піддавався, хоча йому, мабуть, більше хотілося закусити неприємний горілчаний смак, ніж випити. Одначе все-таки випив ще одну чарку, а тоді щойно закусив, похваливши, розуміється, добре старе салисько.

Матвій же все поривається спомини свої оповідати. При тому підкраює та підкраює хліба, сала, підсовує огірки.

– Так ото, знаєте, куме… – невідомо, чому Матвій назвав Григорчука кумом… оті ото чехи… Вони нас ограбували, так… Але вони нас і розуму навчили. От ми тепер бідкаємось, де воно худобу пасти… Але коли ще я був пастухом, то отам, де тепер такі розкішні колонії з садами та хмельницями, все одні ліси а пустарі були. Попасу для худоби… Куди не кинь оком, ліс, галява, знов ліс… Вовки одні панували. Дерево ж яке було! Хто його з’їв, то просто диво дивне… А все сталося за чотири десятки літ…

Але ви їжте… Вечір уже хутко. Не церемоньтесь… А щоб то було, приміром, мойому батькові там на Тимошівщині захопити десяток – другий десятин, коли сам «управлющий» графині Андрейової казав бувало: «Антон! Купуйте землю. Зробим гешефт. Не прийдеться вам більше, як по десятці… Їй-бо»… – «Го, каже, батько. На чорта мені та земля. Я й своїй не дам ради». Тьху, бодай тебе нечиста мати взяла. І то не бий…

А що він мав «теї своєї»? Дванадцять не сповна наділу після панщини, на які вже було їх трьох братів. Мій же батько мав сам чотирьох хлопів. Один з дядьків помер, один довго льокаєм у пана Сангушки «состояв», а на старість паню якусь приволік, фраків усяких, лякованих штиблєтів, годинників з ланцюжками і відкраяв половину грунту. Думав, пануватиме…

Еге… Допанувався. Хутко штиблети на постоли зміняв, а фраки, так мабуть, до цього часу «муль» жере в скрині… А не бійсь, різун його ма… Не бійсь, не прикупив замість фраків зайвої десятини… Тепер діти його чавляться, як оселедці в бочці… От які-то наші батьки були. Бо не було кому бити, або може вже панщина занадто їх забила…

Нема в нашій Росєї порядку. Нема й не було… Чехи через губу землю хапали, а наш мужик, репаний, коли дістав той «наділ», то так і заскоруз. Батько он наш. Три десятини на штирьох полишив. Не дурно ми дітвора й голодувати мусіли. – Беріть, беріть… частуйтеся… Ще чарочку. Бог, звісно, тройцю любить… Ну, сусіде… Прошу, прошу…

І тут ще підлив. Григорчук випив. Матвій розчервонівся і, хоча сам не пив, мабуть, від одного захоплення оп’янів. Очі блиснули, рухи довжезних рук стали різкіші і швидші. Кулак не раз пристукнув по ляді стола, аж чарка, сало й огірки підстрибували… Григорчук уже слухати не хотів, а рвався сам щось оповісти. Одначе Матвій покищо далі тримає слово.

– Так ото є… Дістали ми четверо три десятині. Поки виросли, голодали, чужі ягнята, телята пасли, а потім у найми в каторгу до панів та чехів пішли. Щойно з п’яти пальців, праці рук своїх, вісім десятин докупили, хоча платили вже по сто карбованців. Легко воно тепер сказати. Он чех Дус, як дістав тридцять десятин, так і внук його ще тридцять матиме, бо то легко з капіталом докупляти. До того землі вони не ділять, а прикупляють, або йдуть між люди і вчаться, або якого ремесла, або на дохторів, чи інженерів. Не то, що ми. Три десятині на клапті шматуємо і тиснемось на них. А що з трьох десятин прикупиш… Звісно…

І Матвій хльостко, злісно спльовує… Треба хіба так працювати, як я працював, що витягав собі кишки і руки, що спину поламав. А чи зажив чого в життю? Цигарки не викурив. Чарки горілки не випив. Чобота «порадочного» не зносив. Тепер он встанеш рано, так з постелі не можна стягнутись. А яка була сила! Був, як бик здоровий! Десять пудів – мішки носив і не чув нічого…

– Усе з’їли оті криваві п’ять десятин, які ось тепер маю. Ну, але ще чарочку, на здоров’я… Старої от шось довго нема…

Випив… Григорчук вчепився на підпитку до Матвія, щоб і він випив. Матвій дав себе зломити і також випив, але забожився, що більше не буде, мовляв, «характер такий». Григорчук згодився…

– Так, так, – каже Матвій. Він захоплюється своїм просторікуванням. Всі, хто знає його, знають, що з Матвієм балачка може тільки «сурйозна» бути. Жартів Матвій не любить, а коли й жартував, то невміло. «Характер» і тут видно противився…

– Батькам дурниця в руки лізла – не брали. Тепер, от, що хоч, роби. Завше я плачусь на батька і буду плакатись. Бити не було кому, а треба було бити… А що буде от ще через пару років. Згадаєте моє слово, що може тисячі платитимуть, та землі не буде.

– Війна прийде… – перебив Григорчук. – Мусить війна прийти. Переб’ють з половину і знову землі, скільки хоч. На що ж Бог і войну дав…

– А щоб ви думали. Война потрібна. Їй-бо… От у мене три хлопці. Коли я їм тепер не прикуплю землі, то вони хоч і раді б опісля прикупити, то не прикуплять, бо не буде де. Де його прикупиш? Ну, скажіть, де? Он уже ходять поголоски, що Застав’я хутко ділитимуть. Ваші лебедці свою землю вже викупили. Тут уже кінець… Дерманці за один день викупили б, та пан ще якось тримається, не продає. А як і продаватиме, то що там тої землі… Ковтнуть, як суницю…

Матвій безнадійно махнув рукою і посунувся ближче до Григорчука. Хведот шморгнув на печі носом, і то так голосно, що аж батько звернув на нього увагу…

– Їсти вже, мабуть, хочеш?..

Хведот нічого на це не сказав, лише страшно засоромився, підтер кулаком бруднізного носа і поліз далі на піч. Матвій відложив пів кусня хліба, відрізав крихіткий шматочок сала і подав те на піч малому Той узяв і, сховавшись мов курча, щоб ніхто не бачив, десь там собі тихенько, без найменшого згуку, їв…

– Нє, – сказав Матвій, присівши до столу, і то сказав якось вперто рішуче, наперекір всьому, ніби його хтось у чому довго вмовляв, а він все-таки не згодився.

– Нє!.. Мушу я кудись звідси вимандрувати. Росєя велика. Безліч у ній землі… Степи, пущі непроходимі, а тут ось тиснемось один на одному. Та зрештою, не треба вже й Росєї… Он у нас на Волині… Он туди на Крем’янеччині… Гой, гой! Там ще «імєній», Господи… Оце я думав та думав і вирішив: поїду. Ще цеї зими кудись поїду. Спробую щастя. Перепродам… Земля, такий крам, що ціна його росте не по днях, а годинах… Біда от, зайвого гроша нема… І скрута «вобче» на нього тепер. Нема, та й годі. Але ви таки нічого, ані не п’єте, не їсте… Вибачайте… Отак за розмовою та й забуваю. Прошу, прошу… Випийте… Частуйтесь…

– Не турбуйтеся… Я вже себе не того… – і при цьому вихилив чарку… крякнув, але вже значно поміркованіше, ніж спочатку, закусив. – То ви, кажете, землі шукати думаєте?

– Прийдеться – розводить руками Матвій. Що поробите?

– Ну-о-о! Воно-то «покамісць» і в нас можна ще прикупити…

– Щось я ніде не чув… Застав’я?.. Куплю… Там ще можна буде…

– А ось мені трапляється у Лебедях дві десятині. Правда. Не дуже-то того… Земля не важна. Щоб родила, треба ще на ній пособкати. Мочар, знаєте, але при хаті і – думаю, що вдасться її трохи осушити. Но, те саме, що й у вас. Гроші на перешкоді… Нема гроша… То-то, воно.

– Гм… Що нема, то нема – помовчавши, проговорив Матвій. – Я-то себе дуже зле… Дуже зле почуваю…

– А я… Я вже дійшов до того, що хочу десятину поля продати…

– Та невже? – здивувався Матвій. Але зараз же зробив байдужий вигляд.

– Отак, як бачите… Мушу. І то найкращу десятину. Оцю, що коло вас за садком – це «за садком» виговорив з притиском і головою в ту сторону кивнув. – Найкраща, їй-бо, десятина. Ото тільки й продаю, що нужда, та вона трохи, признатися, далеко від Лебедів. А я собі міркую, що і вам варто над цим подумати…

– Та я-то цю штуку вже чув – каже Матвій, забувши, що перед хвилею виявив було таке здивування, ніби це для нього Бог зна яка новинна. – Чув, знаєте, і думав. Але дума і є думою, коли свистить у кишені. Що, зрештою, мені та одна десятина поможе… А стягатися до сорочки. Дітей морити голодом.

– Е-е, не кажіть такого. Якось-то Бог та дасть. Не кажіть. Одна десятина, та ще при свойому, межа в межу. О, не кажіть. Це допоможе багато.

– Правда, воно-то правда… Але за грошем-то воно тепер дуже… Самі знаєте – скрута. А як ви того… з ціною?

– Ціна? – поставив Григорчук величезний знак запиту, токрнувшись цього делікатного питання. – Ціна… Та як? Як і в людей. Звичайно, зійдемось по-людськи. Я ж знаю вас, а ви мене. Здається, вам не первина в таких речах…

– Ох, не первина, не первина. Боками купня вилазить. Цілий вік тільки те й робиш, що купуєш і нічого з того не дивиться…

– Я-то, знаєте… Бачите, я просто міняю, чи либонь хочу змінити. Тут десятина, а там дві… Але ті дві, знаю, не вистануть за цю одну, ото лишень, що при домі. Надія ще, що при добрій волі дасться таки з неї щось зробити, до чогось дійти. Он наш Мирон мав таку саме мочар, а тепер підіть – поле, як щастя. П’ятсот сімдесят рублів коштуватимуть ті десятини. Грошенята, правда, грубі… А поле абияке. До врожаю найменше років п’ять прийдеться чекати. Думаю, що моя оця десятина не буде видаватись дорогою, коли воно й погноєна, і як слід вироблена. Сій лишень пшеничку і радій, як ростиме, та засіки на зерно готуй… Ось вона якраз перезябльована. На весні приволочити бороною, пересипати і сіяти ячмінь. Назарік можна лишити парениною, а там знов пшениця… Та це, до того при вашому. Вам просто таки не випадало б упустити її, а з вами мені краще, ніж з іншими, діло мати. З порядним господарем порядний гешефт. Це вже відомо. Це ж все одно, що капітал, та ще й прикупі, мене питав уже й Харитон. Питав і Михалко. А я кажу – ні, наперід мушу з Матвієм поговорити. Мушу його запитати, як і що він. Не візьме, то вже якось-то буде. Ну, отже, як ви думаєте?

Матвій глибокодумно мовчить. Сидить на лаві. Одна рука за пазухою, друга на столі. Очі впер у долівку, в одну якусь точку і з натугою мовчить. М’язи обличчя, особливо уст, час від часу корчаться в якусь болючу гримасу. Чоло зрізане глибокими двома на всю ширину зморшками і двома меншими, над бровами. Вигляд впертий, але нерішучий. Григорчук кладе у рот шматок хліба з салом і лишень зрідка поглядає на Матвія. Він проявляє якийсь скритий, глибокий острах, бо хоч за десятину питали і Харитон, і Михалко, але такого покупця, як Матвій, він не знайде. Він навіть готовий деякі незначні уступки поробити…

– Не знаю… – виговорив по довшій надумі, глибоко й хрипливо зітхнувши Матвій. – Тяжко мені… – і покрутив головою. – Боюся, що от-от продаж Застав’я проголосять. Там за ті гроші удвоє можна б купити. А що робитиму, як з вами зв’яжуся? Ні. Таки правду сказати, мені дуже тяжко. А все-таки.. Як ваша ціна?

– Шкури не здеру. Християнин же я. Думаю, що вам не першина чути, які ціни на такі куски. Он Красовський купив при свому, заплатив п’ять сотень двадцять. У Лебедях наш Олійник заплатив п’ятсот. Гадаю, що і для вас не буде кривдою, коли скажу: п’ять катеринок. Ну? Воно-то багато здається, але як розважити… Що? Подумати тільки, яка земля. Підсоння, новина, вигноєна, вироблена, без пнів. Ну?

Матвієві це несподіванкою не могло бути. Він, знаючи в цьому толк, розумів, що дешевше такої землі йому ніхто не продасть. Він підлив чарку, підсунув її гостеві і, подумавши, сказав.

– Подумаю. Випийте но ще одну. Але все-таки мені трудно, дуже трудно. Де його чоловік сьогодні таку суму візьме. Подумати тільки, що п’ять літ тому все моє господарство, що маю сьогодні, стільки коштувало. Зрештою, ви знаєте, з ким маєте діло. Справу я знаю. Знаю, що зайвого ви не сказали. А як з запродажною та купчою? Чи не взяли б ви те все на себе?

Григорчук почухав потилицю.

– От, коли б ви, дядьку Матвію, бачили, за що я втелющив п’ятсот і сімдесят. Насміялися б, їй-бо… Як будете в Лебедях, навмисне вам покажу. Дві десятини, кажете? Але Христом-Богом клянусь, що вони не варті цієї одної. От не гріх, що божусь. Я вас люблю і поважаю. Роки ми от сусідами, а один одному кривди на гріш не вчинили. А це все, каже, за людиною. Так і буде. Запродажну і купчу беру на себе… Ну? Що?

Матвій знов таки відповів не зараз і не просто.

– Як надумаюсь, то скажу. Не радився ще зо старою. Не по силі, знаєте, це мені… Повірте, – не по силі… Стягнувшись до сорочки, можу ту половину зібрати… Ну, а друга?..

– Є гроші, як каже чех. «У банце сов пенізе».

– Це-то я і без чеха знаю. Але думаєте, що у «банце» то отак і дадуть, і що туди не треба віддавати?

– Вам дадуть. На чотири проценти дадуть. Цілу пів тисячу дадуть.

– О, ні. У дерманському банку, по їх закону, можу сотню дістати. Не знаю, чи у вашому лебедському можна б що…

– Цього-то вже не знаю… У нас, настільки пам’ять мене не милить, можуть позичити тільки пайщики… Так, здається… Але я думаю, що у дерманському вам напевно пів сотню зайвих дадуть. Ну, а решту вже, хоч-не-хоч, а треба буде до жидка звернутись…

Це останнє вимовив Григорчук якось непевно, з острахом і приниженим голосом, ніби боячись цим образити кого… Матвій все-таки великої на це уваги не звернув. Він міцно, широкою, мозолистою долонею розтирав зморшки свого чола, ніби хотів зачавити під ними важку свою думу.

– Ц-ц… – цмокнув він, а опісля ще раз цмокнув. – Над цим треба помозкувати.

З печі виглядає Хведот. Ніс його обсмарований чимсь чорним. Сидить він тихо і терпеливо. На запічку скромно примостився Василь. Він думає: «І знов ходитиму зиму до школи без чобіт… Пасеш, пасеш ті корови, а що з того маєш?»… На згадку, що прийдеться покинути свою найкращу привабливу мрію про чоботи зо стоячими холявами – «бутилками», настрій його глибоко і нагально падає. «Так уже ті постоли обридли»…

На цім розмова про землю й закінчилась. Горілки в пляшці меншало, а разом збільшувалися гутірки та просторікування.. Звичайно, заговорили про війну. Матвій зловіщі свої сни пригадав і сотий раз їх розказав.

Григорчук на філософію не майстер, але Матвія слухає радо. Розмову свою ввесь час вели навколо справ «сурйозних». Ніколи було їм бавитись у жарти. «Життя чавит» – казав Матвій. «Той герой, хто з-під теї чавухи хоч з одним цілим ребром вилізе»… Та ще «аби люди Бога не гнівили. Без Бога мужик порожнеча. Як ото клуня без снопів, чи засіки без зерна»…

Почало сутеніти і мужики розпрощалися. Матвій без верхньої одежі і без шапки провів гостя аж до дорожини, що бігла з Дерманя до Лебедів повз його хутір, пообіцяв, що «на днях сам до вас заскочу, а там бачитимем… А Харитона вже сюди не мішайте, якось-то й самі цю справу закінчимо».

Тьма по землі стелилася. На хуторі глибока тиша і спокій. Небо чисте, передосіннє, дзвінке. З млина чути плескіт колеса та лятатання ківша. Садок, обнизаний рясно овочами, дрімає непорушно, ніби закохана в свою будучу дитину, перший раз вагітна молода жінка.

За річкою, на дерманському боці, під Заставською сосниною чути форкання коней. Це ночліжани по скошених уже сіножатях розкошують. Видно під сосниною велику заграву багаття і густий тяжкий хвіст диму довжелезною летючою вуаллю простягнувся геть далеко над лугом, сягаючи аж до лебедського порубу і зникаючи десь там у Михалковій дебрі. По хвилині задзвеніла ночліжанська пісня. Вона знялась, мов чайка, з болот та низів і, прорвавшись під згучне небо, відбилась від нього та дрібним рокотом розсипалась на тисячу реготливих тонів по цілій широті долини.

Борщівка – село, нині Здолбунівського району Рівненської обл. (на карті – 6).

Бущенський ліс – великий ліс на південь від села Буща, нині Здолбунівського району Рівненської обл. (на карті – 7).

Озірко – село, нині Здолбунівського району Рівненської обл. (на карті – 8).

Гільче – село, нині Здолбунівського району Рівненської обл. (на карті – 9).

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1965 р.,] т. 1, с. 19 – 42.