Нарешті школа

Улас Самчук

Осінь. Перший вересень. У неділю, передучора отець Клавдій заявив у церкві:

– Люди добрі! Нагадую вам, що першого сентября починається школа. Посилайте своїх дітей до неї і хай учаться там доброї нашої віри і добрих людських діл.

Матвій прийшов із церкви і сказав про це дома. Володько як почув, то весь затремтів. То ж він іде нарешті до школи, властиво, він мав іти ще минулого року, але так ось склалось, що не вийшло. Але тепер іде! Це вже рішено!

За цю весну і це літо Володько зовсім змінився. Загорів на головешку, дуже зміцнів, був весь у шрамах, навчився лаятись, одіж на нім, особливо штанята, самі діри. Ноги брудні, заскорузлі, порепані. Спав не в постелі, а в куті на мішках.

– Здичавіла дитина, – казала Настя, – ви тільки гляньте! Одне страхіття!

Але те страхіття дуже хотіло вчитися і воно йде до школи. І першого вересня Матвій самий сказав до Катерини:

– Сьогодні, поки Володько вернеться зі школи, ти сама попасеш корови.

Катерина погнала пасти, а Володька не будили, як звичайно, він спав довше. Устав, мився докладніше, навіть ноги помив і навіть чесався, хоча все то йому дуже не багато помогло; після довго розважали, чи можна йти до школи у таких штанях – латаних й перелатаних, хоча інших усе одно не було, на що батько лише сказав:

– Треба нові, але хай пожде. Тепер нема за що… Хай іде! Не панський син!

Але Володько якось мало тим журився, він майже щасливий, знайшлась якась, ще стара Василева, торбина, до торбини клався кусень свіжого, натертого цибулею і здьором підпалка і школяр готовий.

Мати мусить провести хлопця, не піде ж він самий, таке соромливе, дике, невторопне. Вона вийняла зі скрині ліпшу, не святочну, але охайнішу спідницю, зав’язала кращу хустку і вони пішли.

Ішли урочисто, ніби до церкви, переходили селом, на них гавкали собаки, витягали свої довгі шиї і сичали гусаки. Володько все оглядався, чи не йдуть часом і інші школярі, але щось таких не бачив, думав, як то там у тій школі буде, як зустріне його учитель і що йому скаже. Настя думала, як би все-таки малому якусь кращу одежинку справити, бо все-таки, не кажіть, а воно ніяково отакими жебраками поміж людьми, як та сирота, виглядати.

Вулиця не біжить рівно та просто, вона собі сюди і туди вихиляється, по боках плоти, та частоколи, та садки, та городи. Хати все звичайні, білені під соломою, вікна синькою обведені, ворота до кожного подвір’я. Ось дещо більша хата зараз за перехрестям, де лежать угрузлі в землю старі грубі колоди. У ній, звісно, живе дяк, бо довкола частокіл, під вікнами великі кущі бозу, а на розі листаве оцтове дерево з червоними шишками. За дяковою хатою із-за високих груш і церківця, крита зеленою бляхою, виглядає, садом довкруги оточена, а там і попівська, просторіша, цікавіша садиба, обнесена частоколом, розложилася.

Школа трохи далі, над вулицею по правому боці. Володько побачив її і його жаль пойняв. Ціле літо не згадував Дерманя, забув зовсім усе те, що там було, але глянувши на школу, одразу пригадалось усе. Перед ним убога, крита соломою, на чотири вікні, мало що більша від звичайної селянської, хатчина. П’ять дерев’яних, погнилих східців від дороги, ведуть до невеличкого, розхитаного ганочку. По боках дві здоровенні черешні, що сливе закрили цілу ту будівлю від сонця.

І згадав Володько школу в Дермані, і розвіялись його мрії, як то він буде ходити по блискучих коридорах, та по широких сходах, та виглядатиме з вікна другого поверху. Тут ось лише маленький ганочок, рипливий, подряпані, небарвлені двері з написом над ними: «Тилявецкая церковно-приходская школа». Посередині вузенькі сіни, направо кляса, наліво мешкання вчителя.

А ще дивніше було Володькові, а також і його мамі, що не дивлячись на ранній час і, не дивлячись на перше вересня, тут навколо так тихо. Можливо вони надто рано прийшли, а можливо вже вчаться? Але довкруги, ні на ганку, ні на дорозі, ні на подвір’ю, ніде ні одної душі. Шкілка стоїть понуро, стіни місцями облупані, вікна заляпані вапном.

Поволі увійшли на ганок. Двері зачинені. Настя попробувала за клямку – не відчиняються. Що за біда? Як же туди дістатися? Де ж учитель? Почала стукати. За хвилю за дверима відчулись кроки і пілка дверей відчинилася. У ній постать, яку помітив Володько від зелених штанів починаючи. Чорна, з двома рядами блискучих металевих з орлами гурдзиків, куртка здобила ту постать. На відложеному, під саму шию комірі, сині петлиці.

Чорна, м’яка борідка, темні очі і буйне, чорне, розбите волосся значили завершення постаті.

– А а! – заговорила постать по-російськи. – Мабуть до школи?

– До школи, господине учителю, до школи, – загомоніла одразу Настя. – Ото маємо такого шмаркача, – і кивнула головою на Володька, що з червоного зробився ще червонішшим. – Усе, чуєте, коли, то та школа буде та коли то вона буде? Все ото питає та питає. А батюшка ото в церкві казали посилати дітвору, а він сьогодні ледь світ зірвався і вже бігти, а ми й кажемо: хай іде. Худобу якось і самі доглянемо, роботи до погибелі, але коли прийшов час на школу, що поробиш. А хлопець до науки, кажу вам, аж горить, тільки розбещений страшенно, то ви вже, господине учителю, як що того… чи то за вухо потягнути, чи на коліна, чи «лапу» дати – не шкодуйте… Воно, що годиться-то годиться, без того й наука не піде, а дітвора, воно, звісно.

Учитель посміхнувся, Володько за цей час помітив, що нижня його щелепа дещо більша, ніж треба, наперед висунута, а зуби має трохи попсуті. Настя ж нараз похопилася, чи не наговорила вона часом забагато і одразу додає:

– А може ми, господине учителю, спізнилися?

– Але, – перебиває її учитель, – де там. Ви певно з дерманців? – питає, а Насті робиться ніяково, вона знає, що тут не люблять дерманців і ще чого доброго не приймуть малого до школи.

– Так, господине учителю, – відповідає обережно.

– Одразу видно. У нас тут, тітко, не заведено отак з місця і до школи. Батюшка казали, але наука пічнеться геть пізніше, як сніг упаде. Ну, що ж… Хлопчина ваш, видно, бистрий, як хоче хай зістається, коли ще хто прийде – пічнемо щось учитись.

Настя помітно розвеселилась, давала ще деякі поради, просила найбільше молитов учити, не забувати божественого. Ще раз просила не жалувати, як треба на коліна чи щось таке, Володькові наказала бути слухняним, шарпнула його легенько за вухо, поправила сорочку, пригладила рукою вихрясте волосся і відійшла.

– Ну, так ступай у клас, – сказав учитель до Володька і відчинив туди двері.

Володько весь зніяковілий, зовсім не дихаючи, вступає до кляси. Простора, низька, свіжо вапном білена світлиця. Купа під саму стелю довгих, тяжких, обляпаних вапном лавиць стоїть посередині. У передньому куті велетенський, від помосту до стелі, образ Христа з книгою, що на ній написано: «Пріідітє ко мнє все труждающієся і обрємєнєнниє і аз упокою ви». У другому, задньому куті біля печі велика чорна дошка. Поміст, мабуть, дерев’яний, але він зовсім нагадує дорогу.

Володько увійшов, тримає у руці пом’ятого, з подертим верхом, кашкета і не знає, що робити далі. Учитель підійшов до купи лавиць, зняв одну, поставив її збоку, справа.

– Садісь вот здєсь. Здєсь будєт пєрвая група. Ти вже хаділ у школу? – питає учитель, а руки свої тримає рочіпірено.

– Ні, – витиснув по хвильці Володько.

– Ну, от. Так сіді. Может єщьо кто прідьот. Я патом зайду. – І учитель вийшов.

Володько сів. Коли затихли кроки вчителя, він несміливо зітхнув і повернув головою. Сам. Тиша. Перед ним шафа. Зліва заляпане вапном вікно, справа малий простір з грубкою і дошкою. Час від часу, десь звідки з-за дверей, чути окремі стукоти, окремі голоси. Забамкав десь годинник. Володько не знає, що то бамкає і уважно наслухує. Далі знов тиша, навіть мух нема.

На дворі сонце і теплота. Далі за вікнами город, на городі високі, головаті, мов решето, соняшники, череваті, жовті, мов напасені корови, лежать гарбузи, головаста, густа стоїть капуста, червоні, великі, мов кулаки, висять баклажани. Між тим вештаються високо попідтикані жінки і щось там роблять.

«Коли б, Боже мій, хто прийшов», думає Володько, бо ж як ніхто не прийде, значить і навчання не буде. Значить треба вертатись з нічим додому, значить не буде мати на завтра «уроку», як це мав, бувало, завжди Василь. Значить йому не видадуть книжки і значить усі його сусіди будуть сміятися. З дерманців він сам один пішов до тієї школи, бо решта все, або то замалі, або вже завеликі.

І довго, довго сидить так Володько, і гіркі думки лізуть йому до голови, згадує і згадує Дермань, як то там цього дня всі йдуть до школи і як то опісля вертаються назад з торбинками повними книжок.

Аж по деякому часі у сінях щось заскрипіло. Володько насторожився. Хтось увійшов до сіней і одразу шарпнулись двері кляси. Володько чекає. Напевно приходить ще якийсь хлопець, хай їх буде хоч двоє.

Але двері відчинилися і до класу вступив великий, дебелий дядько з рудою бородою і розпатланою, без шапки, чуприною. Володько пізнав у нім одразу того самого, що свого часу ганявся за ним на тому дереві, і занімів. Що то буде? За дядьком увійшов малий, худенький хлопчина, що дуже штикільгає на ліву ногу.

– Ого! – промовив одразу дядько дещо здивовано. – Уже і школьник є! А ти ж чий?

Володько зовсім німіє, ось-ось, мабуть, пізнає його, але відповів:

– Матвіїв.

– А! Це, мабуть, з тих… З дерманців? А більше нема?

– Нема, – каже Володько трохи легше. Дядько, видно, його не пізнає.

– Ага! – кивнув головою дядько. – Так оце й маєш товариша, – звернувся до свого кульгавого. – А я от «скамєйки» роставлю, – біжи но, Євгене, до вчителя та попроси яку онучу та мітлу, дещо заметемо, а ти, малий, устань поки.

Володько встав, дядько почав двигати тяжечі лавиці, увійшов Євген з ганчірками і мітлою, дядько подав одну ганчірку Володькові, другу Євгенові і сказав:

– Стирайте куряву! – А сам загремотів далі лавицями.

Праця кипіла, курява виповнила весь простір, сонце, що скісно било до вікон клало густі стовпи, хлопці старанно витирали вапняні плями, увійшов і учитель, з’явилось і відро води, рудобородого дядька назвав учитель Сімєоном Порфіровічем і виявилось, що це шкільний сторож, а що той малий, кульгавий Євгенчик, його син і що ходить він уже до школи третій рік, недурно він почувається тут, мов би дома, бігає, галасує, мов би їх тут було копиця.

Працювали так довго, лавиці роставлені, курява стерта, поміст підметено, вікна витерті. Знов увійшов учитель і каже:

– Ну, вот! І харашо. Тєпєр ступайте, мальчікі, пака дамой, а завтра опять пріхадітє. І пріводітє с сабой єщьо каво нібудь. Панімаєте?

– Да! – розмашно кивнув головою Володько. У нього брудні руки, брудні штани і навіть під носом чорно від куряви. Учитель ще пояснив, як треба входити і відходити до школи. Треба увійти, перехреститися до ікони і сказати: Здраствуйтє! Коли ж відходити, треба прочитати, або проспівати «Достойно єсть», поклонитись господину учителю і сказати: До свіданія!

– Ну, павтарі! – звернувся він до Володька. Володько, запинаючись, усе повторив.

– Харашо. Ступай. А Євгеній всьо уже знаєт, он у нас трїтій год, да, Євгеній?

– Да, господін учітєль! – відповів Євген.

– А будеш уже учітся лучше?

– Буду, господін учітєль.

– Как будеш учітся – пєрєведьом во вторую групу.

– Да, господін учітєль!

– Ну, так ступайте!

І Володько поступав додому. У руці ніс торбину. У ній недоткнутий полуденок. Ах, як це неприємно. Коли б хоч був з’їв той полуденок, або коли б хоч нікого не зустріти зі знайомих. Він стільки тією школою нахвалився німому і всім іншим.

Дома нічого нікому не казав, мати лише спитала:

– То що? Накрутив тобі учитель уха?

На що Володько не знайшов відповіді, а поївши, пішов одразу на поле до корів змінити Катерину, бо та он «до повітри роботи», бо ж, мовляв, корови пасти, ніяка робота, а лише марнування часу.

На полях помітна осінь, чорніють зорані ниви, зграї шпаків суміш із галками, кружляють по стерниських, ліси стоять не так зелено. Володько пасе «на Угорщині» і зовсім самий. Дерманські поля межують тут з полями угорщан, що живуть отам далі за лісом у долині і є то глибока долина, що її долом в’ється, на дві колії, доріжка, а по обох її боках тягнуться сіножаті. Схили ж долини покриті пасмами нивок і північний з них втицяний ще й молодими, коронастими дубками, що місцями творять цілу діброву де крім дубини, ростуть широкі гнізда ліщини, поодинокі берізки і кущі молодої грабини.

Володькові сумно. Ще й ще раз обдумує свою школу. Знов і знов пригадує дерманських учнів у тих одностроях, у тих блискучих чоботях з тими кашкетами зі звіздами. Ах, яка все-таки шкода, що вони покинули Дермань, недурно мати стільки плакали і як виросте, він вернеться назад туди.

І аж тепер помітив Володько, що тут усе не так. І хати не такі, як у Дермані, і вози трохи інші, і зовсім інші плуги, і відмінні борони, і люди багато інакше виглядають, жінки носяті інші жакети, не так зав’язують голови, і в мові багато інших слів і вимовляють тут не хвіст, а фіст, і не звідти, а стаміцци, і не через пліт, а без пліт, і хлопці тут зовсім не ті, що в Дермані, дуже мало з них потраплять підписатися, а вже зовсім не потраплять читати якусь книжку. Ні. Володькові куди більше подобається Дермань, ніж ця Тилявка, бо хоча там і менше землі, але всі багатші, от хоч би ті хати, або упряж на конях, або сади. Усе так краще, чистіше, порядніше.

Другого дня Володько все-таки знов іде до школи. І знов першим, і знов чекання. Згодом прибув Євгенчик і притягнув із собою ще одного білявого, розчухраного хлопчиська і кликав його Радіоном. І перше, що вони обидва почали, це кпитися з Володька, чіплятися до нього, прозивати «дерманом». Володько мовчав, але приємно йому не було. Науки й цього дня не було. Учитель сказав, щоб привели ще когось, щоб було хоч п’ять.

Володько почав думати кого б йому ще привести, обдумав геть усіх хутірських і не знайшов нікого такого. Зупинився на своєму Хведотові. Йому, правда, всього шостий пішов, але він доситї великий виріс і міг би сміливо ходити з Володьком.

І він почав просити Хведота:

– Ходи зі мною до школи, Хведоте…

– Я не хоцу! – відповів той одразу.

– От дурний. Ходи! Там так гарно. Побачиш учителя.

– Я не хоцу, – була та сама відповідь.

– Я дам тобі мого ножика-рачка, – каже Володько.

О! Це щось зовсім інше. Хведот помітно завагався. А Володько і матір просить:

– Пустіть, пустіть, мамо! Нас буде четверо, вже троє є.

– Але ж він ще, бач, який…

– То нічого. Він уже великий…

– То хай, про мене, йде, все одно нічого йому дома робити…

І Володько вже не йшов сам до школи, він тягнув за собою Хведота. Ідуть удвійку селом, на них нападають собаки, гуси, Хведот боїться, Володько завзято відганяється. Євген з Радіоном притягнули ще Омеляна і їх стало п’ятеро, як і хотів учитель.

І наука почалася, і Володько вдоволений. Учитель заходить до класу, хлопці встають, Хведот і собі встає, Євген проказує «Отче наш» і всі кажуть «здравствуйтє, господін учітєль», один лише Хведот ніяк такого не вимовить, тому він мовчить. Він весь переляканий, личко дуже маленьке, оченята диковато дивляться, сидить за лавицею і ледве помітна його кругла, біла, вигоріла голівка.

Радіон так само, як і Євген, ходить уже другий рік до школи, але всі вони належать однаково до «первой групи», Омелян дуже шепелявить, не вимовляє «р» і йому чогось дуже тече з носа.

У класі настали також зміни, на стінах з’явилися картини. Були то самі царі і щось зі святого, на передній стіні підряд три великі картини у нових золочених рамцях – цар, цариця і наслідник.

Учитель одразу пояснив, що всі вони тепер не звичайні собі хлопці, які галасують отам по вулиці, а «ученікі», тобто ті, що учаться. Вони тепер у школі, а школа це не звичайне, а посвятне місце. Володько слухає те все дуже уважно і гордість спинається в його грудях.

А потім учитель почав питати:

– Що це за образ? – спитав він Євгена і вказав на образ Христа.

– Хрістос Спасітєль, – відповів одразу Євген.

– А вот там? – звернувся до Володька і вказав на царя.

– Цар, – відповів Володько.

– Так, цар, але відповідати так про царя не можна. Треба сказати: цар Ніколай Алєксандровіч, государ і імператор всєросійскій. Понял?

Володько кивнув головою. Учителеві і це не сподобалось.

– Треба відповідати: понял, господін учітєль. Павтарі!

Володько все повторяє, учитель вдоволений, питає Радіона. Той устав на ноги і заплутався:

– Імпіратор цар Александрович… – і заникався.

– Допоможи йому – Затварнюк Омелян!

Затварнюк і собі встав, але сказати міг ще менше.

– Повтори їм ще раз ти, Довбенко, – ти малєнкій, – і тикнув пальцем на Хведота.

Цей довго не міг піднятися за лавицею, весь залився червоним, голівка ледве видніє:

– Імілятор… цал… – почав Хведот.

– Ну, ти єщьо і гаваріть нє умєєш. Садісь! Старшій Довбенко!

– Цар Ніколай Алєксандровіч государ і імператор всеросійський! – відчитав Володько.

– Харашо! Маладєц! Так надо атвєчать! Садісь! А тепер дальше!

Перейшли до цариці, до наслідника і на цьому перша лекція скічилася. Учитель виходить. Діти біжать на двір. Володько з Хведотом держаться разом. Володько тут зовсім змінився. Там дома він такий розбишака, такий вітрогон, тут ніби панночка. Боїться голосно заговорити, відважно ступити. Хлопці те помічають і одразу використовують.

– Імілатол, імілатол, імілатол! От дурний, от дурний! От дурний дерман! – чіпляються до Хведота.

– Не дуже-то розумніший і ти. Ти вже другу зиму ходиш, – втручається Володько.

– Ого! Хлопці! – гукає Радіон. – Дерман прозивається.

– Хто прозивається? – шкутильгає Євгенчик. – Дерман? Оцей? Ми йому, як хоче, дамо! – і замахнувся на Володька маленьким кулачком.

– Не бийся! – насупився Володько. – Я тебе не займаю. То він прозивається.

– Ні, ні! То він, то він! Я скажу господіну учителю! – кричить Радіон.

– Я його не чіпав, а Хведот також ні, – обстоює Володько.

– Хведот, Хведот, Хведот! Дерман дурний, дерман дурний, дерман дурний! – стрибають і верещать всі троє тилявчани.

Володько збентежений, а Хведот майже переляканий, не знає як боронитися і найкраще б заплакати, але тут же не випадає. На щастя вийшов учитель і погнав усіх до класу.

Далі учитель пояснював предмети, що знаходяться у класі і всі мусіли за ним повторяти. На цій лекції наука на сьогодні скінчилася.

Слідуючого дня Хведотові вже не дуже хотілося йти до школи, але Володько його дуже просив:

– Ходи, ходи! Я їм дам! Ти знаєш, що я зроблю? Я їх як наб’ю добре!.. Знаєш? То вони більше не будуть чіплятися.

І Хведот погодився.

Увечері Настя зробила Володькові незвичний подарунок. Володько з початку не міг навіть слова промовити від здивування. Вона пішла до Давида і за дві яйці купила цілого олівця. І такий гарний! Жовтий. І з гумкою, що стирає написане. Яка радість! Володько вже давно не мав цілого олівця. Має такий кусничок, що ледве в пальцях держиться. Який чудовий «карандаш».

На другий день у класі Володько вийняв гордо свого нового олівця і почав писати на справжньому білому папері, що дістав також від мами. Це було ще до приходу учителя. Радіон, Євген і Омелян гасають, кричать, лазять по лавицях, але враз один з них помітив Володькового олівця.

– Карандаш! – кричить Радіон. – Хлопці! Дивіться! Дерман має цілого карандаша!

Усі кинулись до Володька.

– Ага! – каже Євген. – Учора ми мали тебе бити, ти з нього прозивався. Тепер, як хоч, щоб ми тебе не били, мусиш кожному врізати по куснику карандаша!

Від такого нечуваного блюзнірства Володькові потемніло в очах. Карандаша? На кусники? Краще не знаю що. Він навіть он Хведотові шкодував кусник урізати, хоча той його так просив, а тепер ці ось хочуть?.. Нізащо!

– Не дам! – викрикнув Володько.

– А! Бачите? Проклятий дерман! Він ходить до нашої школи, а карандаша не хоче дати. Биймо його!

На Володька накинулись усі три тилявчуки, він раптом зірвався на ноги і став проти них: Уста його тремтять, очі сердиті, брови насуплені.

– Бий! Бий! – кричать тилявчуки.

– Гетьте! – кричить і собі Володько. Я вас не зачіпаю! Чого хочете!

Хведот щось хотів помогти братові, але не знав як, зчинився гамір… І на це нарвався учитель.

– А ето что? – різко запитав учитель. Хлопці розсипались.

– То, господін учітєль, – терендить Євген, – отой дерман б’ється.

– Так? То ти б’єшся? – накинувся учитель на Володька.

Володько від хвилювання не може одразу вимовити слова, але згодом витиснув:

– Неправда. Я їх не зачіпав. Вони хотіли відобрати мого карандаша.

– Да? – кричить учитель. – Ах, ви! Як ви смієте відбирати від нього його річ?

– А чого він б’ється? – жаліється Радіон.

– Бився ти? – питає учитель Володька.

– Ні. Я сидів отут і писав, а вони напали на мене.

Учитель наказав бути тихо і як що будуть далі бився – усіх поставить на коліна. Хлопчиська втихомирились і почався «урок».

На цей раз писали. Учитель написав на класній дошці ряд паличок і сказав, щоб кожний заповнив свою дощину такими паличками з обох боків. І сам вийшов.

Хлопці взялися до роботи. Кожний нагнувся над своєю табличкою і старанно виводить палічки. Першим записав свою дощину Володько. Хведотові не йшло писання зовсім. Він написав кілька кривих кілків і це заповнило цілу його дошку. Володько рішив йому допомогти, взяв його дощину, витер, що там на ній було і вмить заповнив її своїм письмом.

Решта хлопців так само не зовсім з честю вив’язалися зі свого завдання. Стрічки у них вийшли не рівні, палички криві, в Омеляна вийшло мало що краща, ніж у Хведота. Усі вони із заздрістю дивляться на Володькове писання, а згодом Євген каже потиху:

– Ти! Дерман! Напиши мені, завтра дам плацка.

– Добре, – згодився одразу Володько. Узяв його дощину і дуже скоро заповнив її паличками. Це йшло йому без найменших труднощів. Написав і вдоволений – можливо не будуть до нього чіплятися.

Інші на це дивились заздрісно і їм захотілось, щоб і в них було так гарно написано. Почали облягати Володька. Той обіцяє принести пампушок, той добрих яблук. Володько брав табличку за табличкою і заповняв їх палічками. Хлопці вдоволені. Сидять і чекають учителя.

Увійшов учитель.

– Ну, що? Написали?

– Написали, господін учітєль! – відповіли всі.

– Ну, ну… Побачимо. Покажи!

Першим сидів Володько, біля нього Хведот, за ними решта троє. Учитель переглянув Володькове писання.

– Харашо! – похвалив.

– А ти? – до Хведота. Також похвалив. До Євгена:

– Ти вже старший. Хорошо, хорошо! Лістопадський? – Радіон показав і своє. – Добре, – каже учитель. Перейшов до Омеляна… І тут чомусь нараз зупинився.А що це у вас усіх зовсім однаково вийшло? – враз питає, дивиться по всіх лицях.

Володько вже хвилюється, Хведот почервонів, мов буряк. Учитель догадується.

– Хто писав? – питає. – Ти, Євгене?

– Нєт! Я нє пісал, – мимрить Євген.

– Ну, а хто? Признаєтесь, не покараю, не признаєтесь – всі на коліна. Малий Довбенко? Хто написав?

Хведот устав і ледве вимовив від схвильовання:

– Воводько…

– А! Он як! Ну, що ж ти, Володько, тепер скажеш?

Володько встав і мовчить.

– Ну? Кажи! Чому не признався?

Володько мовчить.

– Де ти так навчився писати?

– Дома, – відповів Володько.

– Чи ти не знаєш, що у школі кожний має сам за себе робити завдання. Розумієш? – Володько кивнув головою. – Ну, от. А тому, що не призналися – дістанете кару. Ви всі три на коліна! Ти малий (Хведот) до кута! А ти, Володьку, стій отут за лавицею. І стійте поки не прийду. – І учитель вийшов.

Сумно стало у класі, а найгірше Володькові. Йому дуже прикро, що вже з перших днів його покарано. А до того, що хоча «стояти за лавою» вважається найлегшою карою, одначе лавиці так зроблені, що стояти за ними дуже невигідно. Краще вже дійсно стояти на колінах. Євген, Омелян і Радіон натомість нічого собі з того не роблять, видно, їм це не первина, стоять собі носом до грубки, щипають один одного, сміються. Хведот дуже поважно і спокійно стоїть у своєму куті спиною до класу, його сірі штанята залатані, на весь задок, великою білою латкою, а до того вони йому спадають.

По часі рипнули двері. Учитель.

– Ну, досить! На місця! Будемо вчитися! – сказав він, відчинив шафу і почав у ній довго поратись. Володько, що сидів спереду, може туди заглянути. Боже, стільки книг, повно книг – великих, малих, усіляких! На одній з полиць якась дивна куля на підставці, що то може бути?

Учитель дістав якусь картину, повісив її на класній дошці, пояснює, що на ній намальовано «Благословення дітей Ісусом Христом» і оповідає, як то до Христа приходили діти, як то старші забороняли їм приходити, і як то Христос сказав, щоб діти прийшли до нього і він їх благословив. Потім учитель просив декого переказати зміст свого оповідання, найкраще пописався знов-таки Володько, найгірше Хведот і коли скінчилась лекція, на нього знов напав Радіон, що той так навмисне говорить, а що так казати на Христа є гріх.

Хведотові недалеко до плачу, Володько не на жарт сердиться.

– Ви погані хлопці, – каже він. – Чого ви до нього чіпляєтесь. Більше я вам ніколи нічого не зроблю!

– А навіщо він так на Бога каже?

– Бо він ще малий.

Хлопці лишають Хведота і біжать на двір. Володько з Хведотом вийшли також на ганок. Омелян щось бабрається у квітах біля ганку, там, видно, росте молоденький плющ і Омелян вириває одну галузку. На це надбіг Євген і кричить:

– Омеляне! Що ти зробив? Дадуть тобі господін учитель.

Омелян бачить, що зле.

– То, – каже, він, отой малий дерман зробив.

– Ах, ти! – кидається Євген до Хведота. – Що ти зробив?

Хведот отетерів зовсім, а Володько не видержав більше, зіскочив з ганку і накинувся на Омеляна.

– Брешеш ти! То ти сам зробив! – і Володько вдарив його.

Євген і Радіон накинулись на Володько.

– Бий! Бий! – кричали вони. Бий дермана.

Володько лютує, вся його соромливість зникає, він міцний, звинний, рішучий, на нього з усіх боків нападають, але він дає собі добре раду, гатить на всі боки кулаками, ногами, вириває з плота кілок і мастить ним кого попало.

З кімнати учителя відкривається вікно і в нім показується жіноча голова. Це пані учителька.

– Ах, ви шибеники! – пищить голова. Що ви топчетесь мені по квітах! Мефодій! Мефодій! – загукала вона на чоловіка.

Той одразу з’явився на ганку, хлопці розсипались, Володько весь червоний стоїть зі своїм кілком у руках.

– Що там сталося? Гей, ви! – гукає учитель.

Євген, Радіон і Омелян навперейми почали оповідати, як було, Володько мовчить, а Хведот плаче.

– Довбенку! – гукає учитель. – А що ти на це?

Затинаючись від злості, Володько оповів усе, учитель вислухав, Омелян хотів, було, перечити, але учитель уже біля нього, схопив його за вухо і так повів до класу, поставив на коліна біля грубки і суворо наказав:

– Стій мені тут! А ви всі – марш до дому! Сьогодні більше занять не буде!

Усі почали збиратися до дому, прочитали молитву, гукнули «до свіданія, господін учитель» і відійшли. Омелян зістався один, він плаче, його ліве ухо горить.

На цьому цьогорічне Хведотове навчання скінчилося. На другий день він рішуче відмовився йти до школи, не зважаючи на ніякі Володькові вмовляння. Омелян, що пішов до школи так само з ласки, не з’явився також, у школі криза, можливо з тієї науки нічого не вийде, можливо всім прийдеться зістатися дома і, як тільки Володько про це подумає, йому робиться моторошно. На щастя такого не сталося, з’явилося двоє нових – Фока Затворнюк і Терешко Перейма. Цей останній прибув аж із Жолобок, бо там зовсім ніякої школи і тому найбільше Володькові подобався. Він тепер не самий вертається зі школи через дерманські хутори.

Здовж шляху, справа й ліва, ростуть нові оселі. Здовж шляху постають мури, стовпи, крокви. Здовж шляху витикаються з грунту деревця, що нагадують звичайні патики. Десятина при десятині, город при городі, оселя при оселі. Десять таких нових осель стануло тут здовж шляху.

Геть на самому краю від поля, справа, як іти на схід сонця, виросла також оселя Матвія Довбенка. Ні, це ще не оселя, це лише на чистому полі три рядочки щеплених патиків, що ледве пустили по кілька кволих листочків, це ще лише одна-однісенька будова з цегли, крита наспіх в’язками звичайної пшеничної соломи, це ще лиш скирди збіжжя – жита, пшениці, вівса, ячменю під голим небом. Двоє дверей, збитих самим Матвієм зі звичайних, негебльованих і небарвлених дощок, ведуть до тієї будови і не відомо котрі з них кращі, хоча одні призначені для простору, де буде міститись худоба, а другі – де замешкає сама родина. І звірята, і люди будуть жити під одним накриттям, бо в них одна судьба.

Маленька, дуже маленька хатка Матвієва, ніяких тут витрибеньків, ніяких розкошів. Чотири стіни, низенька стеля, глиняна долівка і двоє, на схід і захід, менше і більше, віконець.

Але яка це чудова хатинка, і як на неї всі чекають, і як старанно втовкає Катерина її «землю», і скоро-скоро вона буде зовсім готовою і скоро-скоро в ній замешкає семеро людей.

Чотирнадцятого вересня, на Чесного Хреста, у селі храмовий празник. Матвій, на жаль, не святкує, не святкує і його родина. Робити в такий час не гаразд – він їде до Дерманя, хоче привезти молотарку, що ще з літа замовлена в Гільченській фабриці. Сто рублів без п’яти коштує на спілку зі Стратоном і вона вже готова, і тільки треба привезти – така путь, верстов шістдесят буде.

А село гуляє, аж гуде, п’ють люди і виспівують і гаразд роблять. Настя з дітьми сама, ніхто до неї і вона ні до кого. Василь поїхав з Матвієм, Катерина пішла на музики.

І коли другого ранку вона пішла до бодні взяти затірки на борщ, бодня була порожня. Настя ходить і голосить, що ж їй тепер робити, чим їй кормити оту дітвору, тільки й було, що дрібок того скоромного.

Вернувся Матвій. Настя все розказала. Пішов він між люди – говорив, питав, розпитував, а після подався до Миколи Гнидки. По часі звідти вилетіли одна за одною стара Марта, молода Марта і їх племінниця Ганна на весь двір репетуючи:

– Ой, людоньки рятуйте! Він його заб’є!

Збіглися хто звідки і почали напирати на двері і коли увірвалися до середини, – серед хати стояв з макогоном у руці Матвій, а біля його ніг на долівці, в калюжі крови, лежав Гнидка.

Матвій, здавалось, був спокійний.

– Ходіть, ходіть, – казав він. Маємо ось тут злодія, а тепер я з вами, сукини сини, розправлюся інакше! Я вас усіх зажену в тюрягу! – сказав і пішов.

Покликав Стратона і Івана Кишку і каже:

– Іду за врядником, половину хуторян мушу послати до тюрми. Сама злодійня.

Гнидка признався. У нього цілу ніч пили, – Здоров, Запорука й інші, а коли впилися, пішли і вибрали бодню. І все розділили між собою. Стратон і Іван дуже поважні господарі, перший, як і Матвій, має чотирнадцять десятин, другий навіть п’ятнадцять і вони спокійніше, між Матвій, дивляться на випадок з тією боднею. Треба було, мовляв, її не ставити сливе під носом, а до того п’яні люди, а що візьмеш з п’яних, п’яний є п’яний. Стратон і Іван не думають про те, що будуть їсти Матвієві діти, у них нічого не пропало, а тому вони зовсім поважні і зовсім холодні і десь там далеко в собі зневажливо дивляться на Матвія, що з таких дрібниць робить бучу. Ні. Вони ніяк не радять іти до того врядника і вносити ще більший заколот. Пройде, перемелеться, переживеться, забудеться і все буде добре.

Матвій прийняв їх раду. Ні, не так, як Стратон та Іван, а по-своєму. Для нього та бодня не «мала справа» і не тільки тому, що діти його не будуть мати того скоромного, а ще чомусь іншому, чого Матвій не зовсім може висловити звичайними словами. Йому жаль тих людей, тих сотворінь з руками, ногами і ротом, що мають ті голови на в’язах. Йому видається, що в їх, тих головах, полова і вітер і як знайти до них доступ, щоб вложити туди хоч піпетку справжнього розуму. Відкрити їм уста, відчинити очі, скерувати їх мислення руслом доцільного, бо їх таких міліони й міліони по всій цій широкій, гарній, родючій, Божій землі.

І Матвій лишив цю справу з тим урядником, не пішов нікуди, махнув на те рукою, дома сказав, що якось-то буде, але по всьому видно, що в його голові зріє інша мисль і що буде він її, як не сам, то в дітях своїх у життя переводити.

А через пару днів Матвій переїхав на своє. Там ще нічого не скінчене, ще нема вікон, а діри лише завішені ряднами, там ще не білено і вогко, долівка ще не висохла і грузне під ногами, чарно і смородно, але далі і далі від тих людей дивних, не можна якось з ними, щось їх дуже різнить з Матвієм, не можуть ніяк себе розуміти, до смерті не люблять вони того чоловіка і не знають за що, щось він їм просто не підходить, зовсім інше кодло…

І Матвій їх дуже добре по-своєму розуміє, немає, коли брати по правді, навіть на них серця, сходить їм з дороги, бо таким треба зійти з дороги, коли хочеш з ними якийсь лад на майбутнє дати; і Матвієва родина зажила на своєму, до речі, була розкішна, мов пожежа, осінь, поля вимлівали під тягарем останнього тепла, рілля і стерні затягалися струнами бабиного літа, що, здається, направду грали ущіпливо, а ліси довкруги починали поволі розгорятися і горіти незгоряємо.

І яке щастя, що така якраз погода, що можна жити без вікон, молотити під відкритим небом, спати на скирдах свіжої вівсяниці високо геть під зорями, а ранками вітати перше сонце і бути покритим свіжою, холодною росою; вибирати гуртом картоплю, класти огонь з гудиння і пекти її свіжу в прискові, рубати головату, тверду капусту – збирати, звозити, складати і при тому співати, як це робить Василь, чи Катерина, чи Володько, коли пасе після школи, чи той Хведотисько, що верещить по полях весь, мов циганча, закопчений димом, чи навіть ота Василинка, що її колиска висить на трьох дрючках за ожередою проти сонця, а сама вона сидить прив’язана крайкою до вервечок і белькоче сидячи, або рачкує по ріллі на чотирьох, не минаючи ні одного кізячка, із задертою високо на спині сорочинкою.

Гірше стає, коли починають чергуватись місяці вниз до зими і тиснути холодом, затискаючи ту родину все більше і більше до тих чотирьох, подібних на яму, стін. Тісно й не чисто, нема де помитись, укинулась нужа. Невідомо звідки й коли взялася короста, ніхто про неї ніколи не чув і не знав, Настя казала, що то принесла із села Катерина, бо ходять до неї якісь парубки і довго вистоюють вечорами побравшись за руки. Ніхто спершу не звернув уваги на Катеринині руки, що на них якісь прищі висипали, але згодом, згодом ті прищі перейшли і на інших. Таке страхіття лихе – казала Настя, нам ще тільки цього бракувало.

А Володько «лазить», як казала Настя, до школи, там з кожним місяцем кілька все нових школярів прибувало кожного разу, і всі до них назад до «А» верталися. Боже, як це досадно товктися все на місці, теліпати в торбинці оту одну «Азбуку Сєятєль» Клавдїї Лукашевич і знати все, від дошки до дошки, на пам’ять, і «Умную ворону», і «Пєтушок золотой грєбєшок», і «Трі козліка» і ніяк не могти далі, бо приходять і приходять Петрі і Миколи такі винятково «западенні», як сказала б мати, і треба з ними держати ногу, хоча Володько тут давно вже першим, за ним горою учитель і ніякі Радіони, ніякі Євгени не можуть йому нічого більше вдіяти.

Дещо гіршою була для Володька, спочатку, учителька, що інколи заміняла чоловіка, не злюбила вона того хлопця, звала, як і всі, дерманом, але як тільки почала «питати урок», змінила свій погляд на нього. У той самий час, коли її пестунчик Євгенчик, що ходить уже третю зиму, читав свою «Умную ворону» по складах, Володько вичитував її з такою легкістю без книжки, ніби він говорив перед мамою «Отче наш».

– Відіш? Відіш? – казала учителька до Євгенчика. І тебе нє стидно? – Євгенчик опускав свого тоненького носика і мовчав. Але й Володько мовчав також, немає чим пишатися, на ньому дуже незграбний, старий, полатаний мамин жакет з довгими рукавами і він ніколи навіть тих рукавів не закачує.

– Чому ти так тримаєш руки? – питає його одного разу учителька.

Володько встав, почервонів і мовчить. А учителька, як на зло, допитується:

– Почему ти їх ховаєш? Ану покажи руки?

Показує, вони тремтять, між пальцями струпаки.

– Чесотка? – питає учителька. На щастя її не розуміють, а вона каже Володькові зайти до неї по школі.

Скінчилася наука, Володько стукає до її дверей, серце б’ється, обличчя паленіє. Відчиняються двері і він, ні живий, ні мертвий, вступає до кімнати. Як тут гарно та пишно! Яка чудова, блискуча підлога! Які на стінах картини! І стіл, і стільці. Володько ніколи ще не був у такій кінматі і від цього робиться йому ще соромніше.

А учителька каже:

– Володя! Ти нє бойся! Всьо будєт харашо! Вот тєбє запіска, пусть атєц купіт лєкарство і ти будеш здаров…

Володько взяв записку і вийшов. І навіть не подякував. Забув. Ішов додому, як у чаду. А Матвій, хоч не хоч, мусів запрягти коні і їхати до Шумська до земської лічниці там дали йому здоровенну пляшку рідкої сірки. І всі лікувалися. Володькові здавалося, що гіршого вони ще не переживали.

А як випав сніг – школи не можна впізнати. Навалило стільки дітвори, що ані сісти, ні стати, ніби у церкві на велике свято. Учитель безрадний. У класі мокро, тісно, душно й погане повітря. Голос учителя тратиться, ніби у виложеній подушками хаті. І знов верталися, і знов писали палички. На щастя учителька пильнує Володька, дає йому зі своєї збірки книжечки, вчить любити «отєчєство».

– Читай, – казала, з тебе вийдуть люди, – і при тому гладила своєю тонкою, ніжною, білою ручкою по його шорсткій, розпатланій голові.

І Володько читав: «Отєчєственная война 1812 года». «Цар Освободітєль». «Кутузов». «Оборона Малахова кургана». Пізнавав «родіну», її минувшину, її славу, а після все то переказував дома.

Дістав Володько і чоботи, дуже ними радів, але влазив у них по самі клуби. І коли замітало дорогу, він ледве сунувся в них по глибокому снігу. Як все-таки не добре, що ми вибрались так на поле, думав не раз. А вернувшись, перемерзлий і голодний, скидає швидко шкорбуни, влазить на піч, спускає ноги над розігріту плиту, їсть хліб з олією, а наївшись, бере малу нафтову лампочку на комінок і там читає, або пише.

А взимі Матвієві сталася ще одна пропажа. Під ожередою соломи на дворі стояв віз і однієї ночі зняли з нього колеса. Матвій і це промовчав. Догадувався, хто це зробив, але терпів. Круті, жорстокі дні. Матвій заціплює зуби. Жене вперед! Іде знов до каменю, до ліса, б’є, рубає, теше, звозить. На друге літо мусить конче звести клуню.

Свята минули без святошного, без свіжини, без скоромного взагалі, без чарки. І єдина святочна річ: Володько почав ходити до церковного хору. Його вибрали. Він співав на Різдво у церкві «Христос рождається славіте».

Лукашевич Клавдія Володимирівна (1859 – 1931) – російська дитяча письменниця. Її книга « и первое чтение для школы и семьи» виходила багатьма виданнями в Петербурзі в 1907 – 1915 рр.

«Петушок – золотой гребешок» – російська народна казка.

Цар Освободітєль – Олександр 2-й (1818 – 1881).

Оборона Малахова кургана – епізод оборони Севастополя під час Кримської війни 1854 – 1855 рр.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1965 р.,] т. 1, с. 286 – 307.