Купіть мені букваря

Улас Самчук

– Воно-то, Господоньку, як подумаєш… Хто його знає. Може воно для нас і краще, – говорила ввечері Настя, коли Матвій розповів їй що сталося з купівлею. – То но лишень подумай: набрати того не штука, але чи потягнули б ми стільки… От ті бідні дітиська, що вони у нас бачать і знають. Навіть наїстися як слід немає. Шкода лишень – ті люди отак за безцін худобу позбували. Хто тільки з того мужичиська не наглумиться.

Матвій мовчить, і його злість бере. Отак за гарма-дарма стратив кілька робочих днів, а тут навколо стільки того набралося – і корчунок, і зябля.

Володько поправляється, око починає дивитися і сливе не потрібно його зав’язувати, у хаті здіймає обв’язку зовсім. Василь, через погоду, трапляється, по кілька днів не приходить до дому і ночує в селі у свояків. Щенюка мусить Володько доглядати самий, він швидко росте і хто зна чи вдасться довго продержати його в схованці. Ось тільки підросте – щоб брехав і тоді мама напевно погодяться. Вони тільки проти зайвого на подвір’ю дармоїда. А їсть він не одні помийки з борошна, а й кусники розмоченого хліба і навіть шматки картоплі.

Продали також Маньку Куцохвосту і Володько пасе тільки Рябу та теличку. Хоча мама й плакали за коровою, але йому це на руку, бо все-таки, як не кажіть, а дві хвостяки куди легше пасти, ніж три. А пішла Манька, як кажуть, на люди, вісім років прожила вона у Матвія, привела вісім бичків і ні одної телички. А яке молоко давала! Як спариш, бувало, під шкіркою саме масло. Купили її за тридцять вісім карбованців, ще молодою, а продали за п’ятдесят. Та хіба можна було її зрівняти тоді і тепер. Тепер це корова, а тоді кусень сухореброго нещастя.

Під кінець жовтня починає примерзати і Володько може пасти на житах. Пашні гарно рунились, росходу, як оком глянеш, шкоди ніде ні на шпетку, по городах навіть капусти впоряні – розкошуй! Але Володько добре батькову науку тямить і стереже свою худобу пильно. Ряба, видно, дуже сумує за Манькою, все реве, а де тільки, боронь Боже, яку худобину здаля вглядить, задере хвоста і драла. Володько, не раз, за сім дурних наганяється, ніг не чує, а що наплачеться. Корова біжить, а він за нею.

– На-на-на, Рябенька – просить він її спочатку, але куди там «рябенька». Вона і не думає слухати когось там далеко ззаду. Тоді Володько підносить і собі голос:

– А куди ти біжиш, щоб тобі повилазило?! А здохла б ти! – Та й це не багато помагає. Тепер хоч сядь та плач.

Не легка, далебі, праця пасти таку навіжену скотину, тяжко цілий той Божий день за нею волочитися. Хоча Володькові іноді цікаво буває, особливо коли дещо від хати віддалиться та залишиться на такій салюті, що тільки він, та корова, та теличка, обрії, та небо. І десь-не-десь якась ворона пролетить… Починає задумуватись, забуває де він знаходиться і що робить. Іноді йому здається, що він зовсім не пасе Рябу, а блукає в чарівному царстві, мов той Іван Царевич, що свою царівну, за горами та за лісами, у тридев’ятому царстві й государстві у полоні у Кощея Безсмертного, шукає. Ліс, долина, яр, так звані Вали, де, кажуть, був колись замок, чи фортеця, чи щось таке…

А недавно цікаво було: пішов він з мамою «на Лебедське» опеньки збирати і зайшли геть далеко за зруб, аж за Мартинове займище. Вийшли на горбок і перед ними на північ простяглася широка рівнина. Володько бував тут уперше. Здаля, ні то межа, ні то доріжка, низка дерев широких на тлі холодного неба, забудівлі, огорожа.

– Що там, мамо? – запитав Володько.

– А, то Клопи, – байдуже пояснює мати.

А! Він уже знає. Там же мешкає дід Юхим, перший Матвіїв тесть, Василів і Катеринин дід, що у нього син Клим «з ума зійшов», що має ту велику пасіку і «щось там до бджіл» знає, і де живе тепер старша Катерина. Скільки про нього наслухався Володько у млині, що то чарівник, характерник, що до нього самі бджоли летять, що має він таку дубельтівку, на яку сама звірина біжить, що якогось там колись пана Борщовецького за ніс водив…

Так от де він живе? Володько тут ще не бував, бо мама не хочуть сюди ходити, щось вони на того діда гніваються, але Володькові страх як кортить побувати там і пізнати того діда ближче. Він бачив його кілька разів, але то було все-таки не те. Десь біля церкви, між людьми, завжди з кимсь. От коли б так з ним сам-на-сам, та поговорити, та розпитати як то він ті чари робить, та хто то його тому навчив.

А місце тут гарне, та тихе, та барвисте, особливо влітку, як усе цвіте та бренить. Але й тепер тут дуже гарно. Зеленіють рунні жита, небо десь отуди за той темний ліс водоспадом спливає, сонце заходить з хвалою і величчю і, здається, пісню при тому співає і горить, як велика пожежа огнем незгоряємим.

І страшно іноді тут буває. Одного разу Ряба затягнула Володька геть під самий Клопітський ліс. Що він тут находився, та настраждався. Ліс. Порожнеча. Безлюддя. Сам-самісенький. А корова клятуща ніяк не хоче до дому вертатися, до всього десь там ззаду загубилась теличка. Ледве, ледве дав з тим раду і притьомбав до дому геть о смерку, приволік ту коровиську і теличку якось віднайшов.

Притягнувся до дому, ніг не чує, весь замазаний і боїться, що дістанеться йому за таке спізнення. А що він тут винен? Та хіба «вони» його зрозуміють?

– Де то ти так довго барився? – питає батько.

Захлинуючись, Володько, п’яте через десяте, оповідає, що то за страшна та коровисько і скільки-то вона його попомучить…

– Ну, ну, дурний! Не плач! Мати он пішла тебе шукати, але нічого. Зараз вернеться.

Володько далі хлипає, витирає рукавом очі і помічає, що його хворе око зовсім добре дивиться і все, як звичайно, бачить. Це його хоч трохи підбадьорило, відхлипався і щось там, сьго-того, лемезнув і поліз на піч, щоб бодай трохи погрітися. У запічку спить спокійно Хведот.

– От, щасливий, – думає Володько. Йому не треба ані Рябу пасти, ані кудись по ночах лазити.

І відогрівшись, він починає обдумувати минулий день. І той нововідкритий ліс страшний, і хутір Юхимів, і багато іншого. Боже, як добре, що він тепер не там, а тут. Там лиш вітер шугає, та вовки виють, та хрюкають дики. Ух! – І він згортається калачем, щастливий, повний далеких страхів у теплій безпеці… На нього нападає і морить такий твердий сон, що коли б тут стріляв з гармати, ніколи б його не розбудив. Так сонного і зняла його з печі мати, положила на піл, з сонного стягнула «штаниська», прикрила якоюсь гунькою й перехрестила…

– Отой смаркач! – було її останньою ласкою, а Володько спить, зрідка, глибоко зхлипує…

Пізніше дуже кортіло Володькові розпитати когось про той ліс, але мати, звичайно, мало в таких справах розбирається, а батько – той такий вічно занятий, що питати його Володько не відважиться. Батько все в дорозі та в дорозі, то знов щось там в в клуні, то в хліві, то на полі. Возить, молотить, ріже, коле. Господи! І коли вони будуть мати час, думає Володько і як було б добре, коли б і він міг щось помогти батькові. Одного вечора, Володько почув одним ухом, що у банку обіцяли двісті карбованців позичити. Володько не знає ще, які то великі гроші, але він так трохи догадується. З приводу того батьки щось довго розмовляли, але Володько не все як слід зрозумів, хоча дуже натягав уха. Справи батьків його дуже цікавлять, лише він ніяк не може збагнути, чого це вони так часто сперечаються і чого ті тато завжди так працюють, ніколи не мають часу, ніколи з ним не поговорять.

Мабуть усе це тому, що він «ще малий», що не вміє ані читати, ні писати. Он Василь також ще не дуже великий, а диви він уже «ученик», сам ходить до Дерманя, до школи, до дядька Єлисея… І як там мусить, у тій школі, бути цікаво. Будинки з такими вікниськами, як наші двері, на два поверхи. Багато учнів, уже великих, що так гарно співають у церкві і що всі однаково одягаються. Минулої весни на проводи, коли він вертався з мамою з могилок, вони проходили біля тієї школи. Усі вікна відчинені, зо всіх боків чути музику, спів, аж луна розходиться по високих залях. А учні ходять по сходах, раз наверх, раз униз, дивляться з вікон другого поверху, сонце геть усе заливає білим світлом і сліпить очі.

– Ах, Боже! – виривається у Володька, як то мусить бути все цікаво. Він може на те хіба здалека дивиться, іноді, як пасе на Валах, бачить в синяві маячить монастирська дзвіниця, гору, що на ній могилки, каплицю, що на могилках, а іноді, коли ясна погода, видно навіть золочений хрест приходської церкви, що стоїть дещо в долині, в садах.

І скільки вони так напевно знають, чого доброго, більше ніж «самі тато». І Володько божиться, що як тільки виросте, піде одразу до учительської семинарії і буде вчитися, і буде грати на скрипці, і буде співати, і носити такі саме гарні одяги, і блискучі ваксовані чоботи… І шапку зі звіздою.

Але поки що йому треба навчитися буквів. Він же ще нічого не знає, дивиться в книгу, а бачить фигу, як каже Василь. Ах, той Василь. Він міг би його вже давно навчити та не хоче. Просив його не раз, а він усе тільки:

– А! Відчепись! – і не хоче. Має стільки тих «титрадів», та пер, та «карандашів». І стільки книжок з малюнками гарними, і нічого не дасть, нічого не покаже, такий він вредний, той Василисько і недаремно мама його не люблять.

– Ти, каже, мені подереш, а учитель скаже, що то я зробив.

– Я не подеру – не бійся, – каже Володько.

– Но! Не подереш! Знаю я тебе. Та що ти в тому будеш розуміти? То по-руски.

А! По-руски! Це трохи погано. Мови тієї він дійсно ще не знає, але ж він навчиться. Там такі казки гарні, що варто хоч якої мови навчитися, щоб їх читати, а воно й так кожний мужик тієї мови навчитися мусить, як що хоче «чимсь бути». Як не будеш знати тієї мови, нічим не будеш, хіба мужиком, хоч би ти який був розумний.

Ні, ні! Володько мусить учитися, будь що будь, а мусить. Він мусить сам якось ті букви пізнати. Ось кінчається осінь, пічнеться зима… А він же ж і не такий вже й малий. І знає він вже кілька буквів. Знає, наприклад, А – таке, як кроківка, знає О – як око, як круглий бублик, знає Ж, як жук лапате і кричить, як жук – ж-ж-ж! І знає він ті букви тому, що їх знає його мама. Більше, на жаль, мама не знає, бо дід, мамин батько, казав колись:

– А, школа! Ми ось не вчилися, а їмо хліб, не треба і вам того. Школа хліба не дасть, а попадею також не будеш. Дівка аби шити, варити та прати вміла… Хлопці – хай. Піде «в москалі», то хоч «письмо» напише…

Але Володька мусить знати багато більше буквів, усі букви, мусить всі казки прочитати, книги великі, як та Біблія, читати. Йому лиш треба букваря. Треба просити маму, щоб купили. Знаю – будуть казати:

– Де візьму, в повітри лихої, на все тих грошей? Мені он на сіль, на «керосину», на мило треба…

Але все то не може вплинути на Володька. Він мусить мати букваря і годі!

Володько має дуже великий з цим клопіт. День і ніч журиться, пасе Рябу і журиться. Усе йому той буквар в голові. А Василь також… Мусить він його навчити, як не захоче задурно, Володько щось дасть йому. Але що? Ще, чого доброго, заманеться тому, аж страшно подумати, щоб Володько віддав отого ножика-рачка, з червоною колодочкою, що його мама минулої Покрови в Мизочі за три копійки купили, яким він усе струже. Це було б те найгірше. Ножика віддати? Ні. Чим буде стругати? Він готовий віддати Василеві навіть ті дві копійки, що йому на Великдень дали тітка Зінька… І навіть свій склад забавок, а там же стільки добра всілякого – і палічок з кривульками, і колісцят з соснової кори, і горщиків з гончарської глини, і мушлів усіляких, і пуделок від пасти й сірників, і срібних папірців з цукорок, назбираних біля монастиря і безліч, безліч іншого. Усе це готовий Володько віддати тому Василеві, але ножика? Ні.

О, як гарно, коли людина вміє читати! Он батько… У неділю чи свято, коли він лишається дома і не йде до церкви, через сльоту чи там через щось інше, він бере свою стару, замацану і обтріпану Євангелію, що в шкіряній оправі, яку він, кажуть, дістав ще у школі, при іспитах за те, що добре вчився, накидає на плечі свою свиту, стає розкроч і читає в голос, виразно, протяжно, як піп у церкві:

– Во время о-о-оно! І приїде Ісус з Назарета в Галиле-е-е-ею!

Чи щось інше таке, а Володько з великою побожністю сидить на печі, дивиться на образ Бога на покуті і слухає усім своїм єством. Шкода, що він так мало того розуміє, там мусить бути щось дуже цікаве в тій святій книзі, коли її так скрізь, і в церкві, і дома, читають. І як Володько навчиться сам читати, тоді і він візьме ту книгу і буде такс само як батько читати…

А оце-о знов недавно, щось на того Василя напало і він сам покликав на піч Володька ввечері.

– Ходи-но – прочитаю казку.

І Василь почав читати. Що то було за диво! Володькові геть чисто дух забило. І підводне царство, і дід страшний із зеленою бородою та огненними очима, і красуня зачарована. Тут уже куди більше, ніж той хутір, чи ті Клопи з тим дідом Юхимом. Володько слухав і ні разу не змигнув, ні одного слова не пропустив. А коли ліг спати – одразу все то знов з’явилося перед очима, мов живе, і Володько аж викрикував уві сні, що мати мусіла привстати і перехрестити його.

Дійсно, величний і хороший той світ! І безліч в ньому незнаного та чарівного. Треба його лишень знати, а для того треба вчитись.

Але як? Але хто вчитиме?

Нагода допомогла йому. Одного разу, по школі, коли і Володько вже пригнав свою Рябу (було це перед самим снігом) Василь покликав його до клуні.

– Знаєш що? – почав вн таємничим шепотом. – Наш собака… (Володько дивується «наш», то все було «мій») уже так виріс, що далі ховати його годі. Знаєш, що я думаю?

– Ну?

– Знаєш, що мати (Василь ніколи не каже «мама») не люблять собак, але ти візьми щенюка, принеси до хати, покажи його матері і гарно попроси… Покажи, який він лихий, покажи, що у нього зовсім чорне піднебіння, що як виросте, з нього буде добрий собака. А я тобі щось за те зроблю, – закінчив Василь.

Володько враз споважнів. Одна думка шибнула в його голові.

– А що ж ти мені зробиш? – питає він.

– Ну… Що хоч, – каже Василь.

– А будеш мене вчити азбуки? – випалив Володько.

– О, буду! – радіє Василь, що той так мало вимагає.

– А будеш показувати мені книжки з малюнками? – вимагає той далі.

– Ну, буду… Але ти не дери їх. То «казьонні». Мені за те вчитель вуха повідриває. Розумієш?

– Хм… Що ж я, мала дитина чи що? Я тільки побачу і все. А коли ти будеш мене вчити?

– Ось, як тільки на Різдво розпустять…

– О! На Різдво! Так довго ждати. Я хочу тепер, зараз, як сніг упаде. Моє око, диви, загоїлось, корова буде дома.

Василеві таке не дуже до вподоби, досить тієї науки у школі, а тут ще й дома. Але погоджується.

– Ну, добре. Але ти мусиш бути тямущий.

– О! Я! Я! – захоплено говорить Володько і не знає, що далі сказати.

І зобов’язання готові.

Того ж вечора Володько бере на оберемок щенюка і несе його до хати. Батько й мати були якраз дома, але першим запримітив це Хведот.

– О! Сцо ти плиніс? Сто то? Собака? – гомонить малий.

А мати одразу:

– Кинь його! Де ти то, в повітри лихої, вискіпав, ще бліх нанесе.

– Ні, мамо, у нього нема бліх, от погляньте… – і тиче щенюка матері.

– Геть з ним. Таке паскудство!

– А яке у нього піднебіння, – хвалиться Володько. – Чорне. Як саджа. Лихий буде.

Увійшов Василь і страх як зацікавився, ніби вперше побачив.

– Такий собака, – гуторить мати, ще молока потребує, а в нас його і для себе нема. Оце вицяпнула ще сьогодні з кварту, а завтра, як упаде сніг і того не буде.

– Він, мамо, муку їсть. З водою… У мельника он двоє щенят кормлять.

– То у мельника. Мельник з людей дере, а нам зі свого треба урвати…

– Дві-три картоплини і він наїсться, – втручається збоку Василь.

– Як угодую картоплею веприка – попоїси салиська. А з собаки що? Сморід та блохи.

– Ні, мамо… Ні одної блохи немає. Направду. Ось я вам покажу, – і Володько підніс песика до самого столу.

– Ну-ну-ну! Ти його ще й на стіл висади, – промовив уперше батько, що все лиш придивлявся до того збоку.

– Геть з ним! Закинь його отуди під припічок та самий мусиш і доглядати, бо я не маю на все часу, – гнівно сказала мати і цим дала згоду на легальне утримання собаки.

– Ми, – каже Василь, – зробимо для нього буду в хліві і будемо обидва доглядати.

– Та… Хай буде. І собака часом на господарстві пригодиться, – додав до всього батько і цим справа закінчилась.

Володько може вчитися. Але й це ще не все. Він лише чекає, коли-то «наші» поїдуть на ярмарок, а там він побачить. На Дмитра якраз і ярмарок. І Матвій їде. Мусить конче продати свої карі «жеребці», а купити якісь «гардиги», аби з двору з’їхати. Дещо тих грошей, правда, зібрав, але все ще не хватає. А тепер зима, праці для коней нема, стояти потраплять усякі шкури, а зате він заплатить свої борги – страх не любив заборження.

Але майже не було ярмарку, щоб на нього не їхала мати. Чи треба їй, чи не треба – їде. Любила ярмарки. Любила вештатись поміж людьми, приглядатись, що там і по чому, обмацати гарні речі, яких вона ніколи не купить, бо немає за віщо, щось несподіване і непотрібне купити, найкраще якусь особливу, небувалу забавку для дітей, за яку їй конче мусіло від батька дістатись, бо ж батько страх не любить, коли вона ті гроші на будь-що розтринькує.

А мати тоді мовчить, нічого не каже, знає й сама, що не гаразд зробила, але що, коли їй так дуже-то якраз сподобалось, коли вона сама була захоплена тією розмальованою дерев’яною грушкою, що відчиняється і що в ній можна тримати перець чи щось інше… І солодощі любила. Ходить, ходить і не витерпить: візьме та й купить отих найдешевших, барвлених; склянистих. І сама поласує і дітям привезе. А ті вже дуже вдячні їй…

Батько тому не дуже охоче брав її до міста, але все-таки брав. У таких випадках, батько ставав лагіднішим і з ним можна було говорити…

І цього разу мати вже готується, хоча на дворі холодно і непогідно. І враз до неї пристав, як смола, Володько:

– Мамо! – починає він.

– А чого тобі?

– А купіть мені букваря.

– От тобі й на! А де ж я грошей на все візьму?

Володько шморгає носом і каже:

– Я дам вам ті дві копійки, що мені тітка Зінька дали, а решту на Різдво заколядую…

– Ах, ти мороко лиха, – каже мати.

І Володько шмигнув у запічок по ті свої копійки, вмить їх находить і несе.

– Нате, мамо… А купите? – і аж сльози бринять в його очах.

Мати зворушена, але виду не показує.

– Ну, куплю вже, куплю. Бери ті свої копійки і йди геть. Та он носа підотри! Замороко ти лиха!

– Мамо! – звертається знов Володько.

– Ну? Ще що там?

– Купіть ще мені… «кітрадь», і «карандаша», і грифльову табличку… Купіть, мамо! Я дуже вас прошу!

У матері забирає дух. Це щось уже таке, чого вона й зроду не чула. Де ж таки видано, щоб мужики такі речі купували. Піде он до школи і там дадуть.

– Ах, – морочиш! – і не сказавши більше нічого, пішла, бо он батько вже на возі, а він чекати не любить. Не раз, бувало, взяв та й сам поїхав.

Ну, й довгий же видався день сьогодні. Такого дня Володько ще на своєму життю не пам’ятає. Зрання в останнє вигнав ще на жито корову, а в полудень почав падати сніг. Перший сніг. Лапатий, густий, вогкуватий – вергає і вергає з низького, сірого неба.

Володькові така погода подобається. Він на пригірку біля лісу… Довкола ні душі живої. Тихо так, що чути, як шерехтять сніжинки. Там дещо далі знаний яр, «рівчак», як його чомусь звуть, там непорушно стоять і ніби засипають, старі, гіллясті дуби та сосни, побиті громами, очухрані вітрами. Вигукнеш і звук всякає, ніби у вату. Паша все грубшою і грубшою дергою снігу вкривається. Володько стоїть, також непорушно, мов статуя, його обліплює снігом, йому від того приємно, він вслухається в далеке і близьке довкілля. Тиша велика і тільки здалека, чи з Верхова, чи Дерманя, долітає звук дзвону, що поволі, то збільшується, то завмирає зовсім.

– Ну, – поворушився, ніби прокинувся зо сну, Володько. Пригадав, що мама поїхали на ярмарок і що дуже можливо, він матиме букваря. Додому! Скорше додому! Досить! Худоба і так не може більше пастися. До побачення, дорогі поля, луги, яри і ліси! До побачення! Досить по них находився, та намерзся, та набідкався. Тепер додому!

І він жене перед собою Рябу і теличку… Ідуть поволі, по снігу, їх ратиці поскрипують, Володько за ними борхається і навмисне човгає великими старими матірними чобітьми, бо йому подобається робити і залишити за собою сліди, довгі, наче від саней.

Василь прийшов зі школи. Він би то і не прийшов, у Дермані йому куди приємніше, але він знає, що Володько самий дома і мусить йому помагати. Він весь захоплений першим снігом, має що оповідати, як то вони із залужцями воювались сніговими кулями, загнали залужців аж до Нечипорового млина, а після на Монастирищі з Хведьком Толстим та Володьком Лисом бабу здоровенну зліпили, що її геть аж до чеського млина видно. До самої весни стоятиме, – хвалиться Василь.

Володька всі ці справи, розуміється, дуже цікавлять, він би й сам не від того, щоб скотити здоровенну бабу, але не тепер. Тепер у нього на умі інше:

– І коли вже ті тато приїдуть, – виривається в нього в голос може по-десяте. Ходить, мов неприкаяний. А Василь скинув мокрі постоли, розвішав на плиті наквашені, брудні онучі, а сам сів на примурку, звісив ноги над плитою і в голос, однотонно, по-школярському, виводить:

– Зіма крестянін торжествуя

На дровнях обновляет путь,

Його лошадка снег почуя

Плетьотся рисю как нібудь.

Володько слухає і ніяк не второпає, що той Василь там меле. «На дровнях обновляет путь»? Гм!.. І коли вже ті тато вернуться?

В саласкі жучку посадів

Сібя в коня преобразів… –

начитує далі Василь, а Володько нараз регоче.

– Чого, дурний, регочеш? – ображається Василь.

– А що ж ти там лепечеш – в саласкі? Жучку посадів? Ха-ха-ха!

– А ти но не дуже смійся. Є то «стіхотвореніє» Пушкина. Чи знаєш хто був Пушкин?

– Ні.

– Вєлікій рускій поет, – пояснює по-шкільному Василь. Але і цього Володько не розуміє. Може то такий великий дід Рачинець, що «саласкі посадів» і йому чогось це видається великою люлькою зі смердячим тютюном.

Йому і больно і смішно,

А мать грозіт йому вокно.

– Василю! Онучі! – викрикує Володько.

Василь миттю зіскакує, просто на плиту, на онучі і, попікши ноги, стрибає на землю, скидає онучі, що почали тліти і топче по них босими ногами. Володько схопив кварту і линув під ноги Василеві води.

– От тобі «больно і смішно», – каже Володько.

А після хлопці мусіли смоляків та корчаків наносити, та два великих баняки картоплі намити, та під коровами, під кіньми та під свиньми підстелити, та капусти з льоху принести, та води з криничини наносити, та курей на сідало загнати, та січки нарізати.

Коні ж батько нові з ярмарку приженуть, Василь дуже цікавиться, що то буде, він дуже любить коней, мало не плакав, коли тамті вели на ярмарок. При чому, коли заганяли курей, на Володька знов напав великий, рудий півень. Василь навчив його битись і тепер він ходу нікому не дає, а Хведотові то просто хоч з хати не виходь…

А як тільки почало смеркати, Володько не всидить в хаті. Все на двір та на двір вибігає, часом геть далеко за хутір на дорогу до самого трепетка виходить, а може якраз над’їдуть, ставав там, довго стовбичив і все прислухався, чи не їдуть. А вони, як на зло, не їдуть. Іншим разом вже давно бували дома, – а це ось як на зло. Навкруги тиша велика і чути лише, як кляпотить здалека млин.

А як зовсім стемніло, Володько пішов до хати, став у вікні на лаві і дивиться, вдивляється і ані на хвилинку не відійде та все вслухається та нидіє, та нетерпеливиться. Йому вже хто-зна що видається. А може там їм що сталося, а може нещастя яке. Вдивляється у темряву за вікном і іноді йому ввижається, що там щось ворушиться.

– Приїхали! – і запирав дух. – Ні! – віддихав. Ще ні, то йому лиш показалося. І знов стоїть, і знов чекає, і знов вслухається. І час тягнеться безконечно.

Аж то, по довшому часі, на дворі, здається, дійсно щось заворушилося чорне на білому. Володько знов німіє.

– Тр-р-р! – чує враз батьків голос.

– Василю! Приїхали! – верещить Володько, аж збудив Хведота, а сам з лави, на ноги швидко чоботиська насунув і прожогом у двері.

– О! О! Самашедчий! – свариться Василь, що має недобрий настрій.

У дверях Володько напотикається на окутану, засніжену, замерзлу матір. У обох руках і під пахвами у неї повно клунків.

– Купили мені букваря? – з місця викрикує Володько. А очі горять, а щоки палають, а в душі повно страху, а що, як не купили?

– Дай мені чистий спокій, дитино, – говорить повільно мати. Ось руки геть чисто потрабіли, ще зашпори зайдуть, така та їзда, що хорони Боже, ледве тими шкапами доповзли додому, цілу дорогу хода сунулись…

Василь одразу пішов подивитися на «нові» коні, а Володько лиш викрикує:

– А купили мені букваря? – і вже копається тремтячими руками у кошику, де звичайно всілякі дарунки. А що як не купили? – Купили! – враз викрикує на все горло.

У одному завертку, у рудому папері, і книжечка, і дощечка, і зшиток, і олівець, і навіть грифель, про якого Володько й не згадував.

О, Боже! Яка радість! Володько хапає свої скарби, зовсім забуває подякувати, біжить до столу, до лампи.

– Але ж поволі, ще розіб’єш, – говорить мати.

– Не розіб’ю! Не бійтесь!

– Там он і медівника привезла, – каже мати і гріє свої закляклі пальці.

А, що там медівник! На медівник накинувся Хведот, а Володько вже ось оглядає свого олівця, обмацує свою дощечку, швидко розгортає свого довгожданого букваря. – Гарний! – було його висновком. І «укладки» гарні, і «цяцьки». І дощечка гарна. Чисті, білі рямці і грифель чудовий, золотим папірцем обгорнутий. А який олівець. Пробує ще раз язиком, хоча він ще не заструганий – простий? Чорнильний? Простий. І добре. Йому зовсім непотрібний той чорнильний… (хоча він мріяв якраз про чорнильного). А яка «кітрадь» чудова і щось там на ній написано і якийсь образок на окладинці, пан якийсь кучерявий, з довгим носом. Пізніше він довідався, що то і був той самий «вєлікій рускій поет Пушкін»…

– Там же нічого не видно, дитино.

– Видно, не бійтесь! – не перебивайте, мовляв.

За той час батько й Василь упорались із кіньми,

Василеві вони зовсім не сподобались, настрій у нього зовсім поганий. Увійшли до хати.

– А як не можна було інших купити! Що ти думаєш? За тридцять карбованців стаєнні купиш? – говорить із серцем батько. Йому й самому ті коні «не по нутру».

– То й не треба було ніяких. А ці вам поздихають і будете мати. На люди стид показатись…

– Не бійся, не поздихають. А тамті, як купив, були кращі? Побачиш, які з них ще коники вийдуть.

Вечеряли мовчки. Василь «дметься» далі. Батько також не в дусі. Він і сам сумнівається, чи що з них вийде, щось вони надто вже сухоребрі, але що зробити. Матвій майстер до коней, він хоч яку шкуру вбере в м’ясо.

А Володько до того не втручається. Щоб звільнити стіл, він зібрав свої скарби на оберемок і поліз на піч, ближче до лампи, що блимає на коминку. Він також ще не вечеряв, але їсти йому ніяк не хочеться, а мати все лиш гонить та гонить.

– Іди-но їсти, смаркачу! Ще надивишся!

Володько по-десяте перегорнув свого букваря і хоч не хоч, а мусить усе кидати та йти їсти.

По вечері, хоч і пізно вже, не пішли спати одразу. Батько вийшов ще до коней, ніби ще раз переконатися, чи ті шкапи чогось ще варті. А Василь з пересердя не хотів навіть дивитись. Він поліз на піч до Володька і почав одразу того байдуже вчити.

– Яка це буква? – сердито, незучаснено питає Василь.

Володько у клопоті, він зовсім не знає яка це буква і чого той Василь сердиться.

– Дурень ти! То Б.

– То Б, – погоджується безперечно Володько.

– А ця?

–?

– То В.

– Володько потворяє.

– А ця? – показує знов на Б.

– То Б, – без надуми каже Володько.

– А ця?

– А-а! То я вже давно знаю «А-а-а»! – викрикує Володько, зрадівши, що бодай одну знає.

І так почалася наука. Іншого разу Володько нізащо не стерпів би такої Василевої поведінки, але тепер йому здавалось, що так і треба. Василь також чувся в правах учителя, хоча сердився він за коні. Тепер, думав він, такими кіньми соромно буде між люди виїхати.

Василь показав ще Володькові: ге, де, е. Володько миттю все затямив і хотів ще далі. Він хотів ще трохи пописати на дощині, але мама гукають спати. От лихо! Ну, нічого! Завтра досвіта встану, думає він, то зараз і почну писати. Добре, що не треба гнати на пашу худобу.

Але він так розхвильований, так піднесений, що не може заснути. Він лежить, плющить очі, а в них стрибають А, Б, В, Г. На кожну літеру шукає він порівняння. То, як кроківка з низькою бантою. То гачок… На деякі не міг видумати порівняння, але щось вони все-таки йому нагадували. В, наприклад, чомусь нагадувало йому Мотрю Нестериху. А він її знав з Дерманя.

Зима розпочалася. Довга, смутна зимиська на хуторі. Ні тобі людей, ні вийти з хати. Снігу наринуло, луг засипало, тільки на льоду в деяких місцях вітер сніг позмітав і там можна ховзатись. Володько мусить сидіти в хаті і єдиною його розвагою є буквар.

Батько перемолотив усе жито, поробив кулі, а сніпки десь на провесні поробить. Тепер він пішов до села і там з Єлисеєм «заняли собі кар’єр». З торічного – був тут же поруч – вибрали ввесь камінь, а лізти глибоко небезпечно.

Праця то не абияка. Справжня праця, не робота. Робота то щось там собі, як – орати, сіяти… А це праця. Як попогупаєш цілий день від світання до смеркання півпудовим ломом, або великим трембом-молотом, то не бійсь… І циганські діти будуть тобі не милі…

По-перше, зверху треба зняти метрів пітвора землі. А вона замерзла, як камінь. Опісля молотами пробити верству каменю і ломами її виважувати. Коли добре земля промерзне, то каменярі не здіймають її весь час, а йдуть «у глиб». Себто роблять глибокі печери, залазять туди, роздягаються до сорочки і видобувають камінь. Це, щоправда, досить небезпечно, бо часто трапляються обвали і тоді може прийти до нещастя. Не один дядько знайшов собі вічний спокій на дні виритої власними руками кам’яної могили, але це нікого ані відстрашує, ані не зупиняє в праці. Передовсім заробіток. За цілий день копійок вісімдесят на своїх харчах заробляли… А каменю потребували багато. Навколо всі села кинулися ставити кам’яні будівлі – клуні, хліви, льохи… Ціла велика підгора зрита отими «кар’єрами», а величезні багатосаженні стоси каміння стояли скрізь, чекаючи покупців.

Матвієві ще та невигода, що треба дуже далеко ходити. Верстов десять, а то й більше в обидва кінці буде. Устаєш – ледве на світ благословиться, а вертаєш пізно смерком.

А скільки подереш одягів, постолів… Чобіт до каміння не настачив би. Як на вогні, усе горить, бо камінь же, відомо, який.

Розуміється, що в такі дні до батька не підходь. Він злий, як голодний вовк. Прийде, худобу огляне, наверещить, як тільки щось не по своїй вподобі зауважить, попоїсть і спить тяжким сном, мов отой камінь, який він ламає. Уночі хропе на цілу хату.

І так день за днем, день за днем. Дома рідко коли буває, хіба в неділю. Та й їсти не дуже є що. Годовану льоху продав. Цілу Пилипівку піст. Хліб із цибулею та олієм. Картоплю з огірком та пісний крупник. Цілий тиждень не обідає Матвій гарячого. Зав’яже йому Настя вузлик і тим обходиться. Правда, на харчі він не вибагливий. Що йому «стара спартолить», те він і їсть. Але стара не жалувала йому нічого, хоча ніколи не було між ними повної згоди. «Гризуться» мало не щодня і то за всяку дрібницю. Трапляється, що й до колотнечі доходить. Тоді на хуторі стає дуже гармидерно. Кричать усі, властиво кричить тільки Матвій, а решта плаче та лається.

Діти нидіють від сидні та поганих непоживних харчів.

– Завше те саме й те саме, – скаржиться Володько.

– А що я тобі? Марципанів дам, чи що? – насварить мати. І Володько мовчить, бо ще й дістане за «велику губу».

Він зблід. Чуприна завжди розчухрана. Букварець його порядно обтріпався. Совається цілими днями з ним по полу та печі. Але зате вміє вже багато. За всяку недотепність дістається йому від Василя. Називає його ослом, дурним, щипає за вуха, смикає за чуприну, виробляє з ним усе те, що робив у школі вчитель із самим Василем. І Володько не суперечить, не противиться, а терпить. Що ж… Учитель.

Найтяжче йому давалися склади. Букви-то дуже швидко затямив. А ті: ми-а = ма, ми-а = мама – ніяк капосні не хотіли слухатись. Ще «мама» то сяк-так. Але візьмім отаке: «Бе-у = бу-к = бук… Ве-а = ва, разом «буква», до цього ще треба додати р і тоді нарешті вийде слово. Не легке завдання.

Але Володько мучився, терпеливо переносив Василеві кпини та прозивання, і за короткий час вони досягли значних успіхів. Володько вміє читати, писати каракулі. Візьме дощечку, напише щось і до Хведота:

– Що то я написав? – питає.

– А хіба я знаю?

– Тут написано: Хведот порося… – і Володько сміється, а Хведот скаржиться матері.

– Ма-амо! Володько мене б’є…

– Ах, ти. Ну, чекай, – нащ’ ти брешеш? – і Володько робить грізний вигляд.

Мати щось там на хаті порається, товч мішає, чи миє картоплю:

– Ну, ну там… Я вам дам… Не сидіть но мені тихо – сварить вона на дітвору.

– Боже, коли б та вже весна швидше Може б отут не гиркались, – думає вона.

Володько кидає Хведота і біжить до вікна. Вікно замерзло. Квічасті ласиці розмалювали шиби і через них нічого не видно на двір. Навіть подвійні вікна, і ті замерзають. Володько дихає на скло, видихує маленьку плямочку чистого і витирає пальцем. Скло під пальцем пищить.

– Володьку! – гукає мати. – Як вичавиш шибу, то я тобі пальці пооббиваю.

– А дайте мені чоботи, то не буду, – каже Володько.

– Ну, ну, ну! Он як прийде батько, то він з тобою пожартує…

– Дайте, дайте, мамо, – просить він таким нещасливим голосом.

– Що ти хоч? – кричить мати. – Куди ж, ледащо, полізеш? Там тебе хуртовина завіє. Я мушу он води худобі принести, до льоху піти, дров принести, у хліві підстелити, – починає вичитувати мати.

І Володько нзає, що поки вона все те зробить, то й вечір прийде. А йому так дуже хотілося б на годиночку на двір; так дуже. Там мороз, але добре вкутавшись у мамин жупан, насунувши батькову вовняну шапка та обмотавши добре хустою шию, хіба змерзнеш? Зате він побачив би, які вже високі замети, що робить ліс, луг, річка. Цілими тижнями не бачить їх.

– А як все поробите, то дасте? – пробує він вже використати останні можливості.

– Ну, тоді дам…

І Володько далі нудиться, вигадує всячину, пробує щонебудь з Хведотом заграти, щось із казки. Володько буде воком, а Хведот лисом. Або ні. Хведот вовком, а він лисом. Він буде їсти рибу, а Хведот має прийти і питати:

– Що ти, кумонько, їси?

А він відповідатиме: рибу. А тоді Хведот:

– То дай мені, кумонько, риби.

Володько скаже: Іди собі, кумоню, налови. Я ось наловила.

– Де ти наловила? – має питати Хведот.

– А там в ополонці, на ставу – навчає Володько.

А все це роблять на полу. Це має бути замерзлий став. В одному місці розсувають дошки так, щоб була ополонка.

Одягнутий Хведот у штанці з камізелькою та прорізом ззаду. Через проріз вилазить ворочком сорочка. Володько ще більше висмикне її і це має бути вовчий хвіст. Намуштрувавши так Хведота, він починає його навчати далі, як то ловити рибу:

– Підеш на піл, всадиш хвоста. Оце твій хвіст, – і смикне його ззаду за сорочку.

– Не тягни так! – скаржиться Хведот.

– Ото ж всадиш хвоста в ту он щілину і приказуй: ловись, рибко, велика і мала! – І так наловиш.

Хведот нарешті зрозумів і гра починається. Коли Хведот іде до ополонки, стромляє у неї хвіст та сидить і покрехкує, Володько миттю лізе під піл і бере за сорочку.

– Вовись, вибко, вевика і мава – шепеляє Хведот. А Володько починає знизу тягнути за ворочок. Хведот хутко це помічає і починає пручатися та хоче встати. Але Володько тягне сорочку додолу так, що Хведот змушений сісти на полу і починає кричати. Володько ж нашвидко підв’язує до сорочки якесь поліно чи ожог і сам вилазить на піл.

– Тягни, тягни! Це ж рибка вчепилась, – гукає на Хведота. Прив’язаний Хведот не хоче вірити, що то риба, і верещить на всю губу. Гру розв’язує мати, яка вбігає з нагачем, потягне через плечі Володька, визволить Хведота, насварить на обох і йде знову геть… А Володько, виплакавшись, починає:

– Ну, чекай! Більше з тобою не буду гратись. Там у казці, як вовкові примерз хвіст, то він нічого. А ти, дурний, ревеш…

І різниця між казкою та дійсністю та, що в казці, коли вовк примерз, прибігають мужики й починають його бити, аж поки бідолашному не одірветься хвіст, а тут навпаки. Дістається не вовкові, а лисові.

І так минають дні, тижні. Кожний день приносить нові Володькові вигадки. Кожний день приходиться діставати «прочухани». Ростуть діти одинокі, замкнуті в чотирьох стінах брудної, півтемної хати. Ростуть далеко від людей, нелюдяні, соромливі. Зате не знають вони ні лайок поганих, ні божби. Володько нізащо не може виговорити: їй-Богу. Хай би йому не знаю що давав, не сказав би.

Коли ж дістане материні чоботи, іде куди-небудь. До побережника в ліс, або до мельника. Буває так, що прийде кудись, увесь змерзлий, стане коло порога, а – «День добрий» чи «Помай-Бі» соромиться сказати.

Стоїть так і мовчить.

– Чого ж ти прийшов? – питають.

Володько паленіє від сорому. Він і сам не знає, чого він прийшов. От прийшов, та й уже. А з нього починають сміятися, його не розуміють, його вважають за великого дурня. Це все добре Володько розуміє, але мовчить.

– Чого ж ти прийшов? Що, тобі язика заціпило, що мовчиш?

– Так… – здобувається нарешті він. А коли хтось, що його не знає, запитає:

– А чий ти?

Він відповідає:

– Нічий… – і всі регочуть.

– А як ти звешся?

– Ніяк. – Знову регочуть.

– Як же то так? Нічий, ніяк? Що ж ти з неба впав?

І доведуть його до того, що він мало не плаче. Тоді, нічого не сказавши, швидше насуває шапку і драла. За ним усі регочуть. Дуже не любить, коли на нього звертають увагу. Слухає дядьків у млині так довго, поки його не зауважать; а тільки зауважать, миттю втікає. Це найлегший спосіб позбутись отих осоружних запитів:

– А що? А як? А чий? І яке їм діло? Я ж їх не питаю? – думає малий.

Але чудово розуміє, як виглядав він у таких випадках. Він розуміє, страждає від цього, заздростить тим, що можуть говорити й поводитись скрізь, не соромлячись. Заздростить тим, що мають добрі, до міри, одяги, маленькі, свої власні чоботи. Заздростить тим, що можуть кожний день іти на двір, робити там, що хочуть, бігати, верещати, битися. Він усім заздростить, але що то значить?

Він знає, що для нього світ маленький. Він має порваного букварця, якого вичив напам’ять. Має дощечку, образок, олівець, жмут пописаного паперу, кілька невибагливих цяцьок, шматок простору в хаті, де скрізь тільки: Не руш! Посидь! Не гарцюй! Не займай! Розіб’єш! Порвеш!.. І скрізь, що не візьме, куди не кинься, все заборонено, все не можна. А важне, чому? Чому йому все забороняють? Чому він мусить вічно коптіти в тій хаті? Хоч би песика впустили коли, так ні. «Поганий. Блохи розносить». І не поганий він, і не розносить бліх. Скільки вже він у них, а Володько не бачив ні одної блохи.

Клопи – нині село Клопіт Здолбунівського району Рівненської обл. (на карті – 10).

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1965 р.,] т. 1, с. 109 – 131.