Грішниця
Володимир Самійленко
Твій знівечений вид, позападалі очі,
Де обвели свій слід прожиті грішно ночі,
І безсоромна річ, і навісна хода, –
Все те гидливості в мені не прокида.
Я не жахаюся, мов гадини якої,
Тебе, принижена, занедбана всіма!
Нема в моїй душі к тобі зневаги злої
І слів докірливих на язиці нема.
Мене великий жаль і дума обіймає
Про молоде життя, що марно пропадає;
Оповіда мені твій помарнілий вид
Про те, як не з добра ти занедбала стид.
Як горе – й не одно – твої дівочі літа
Спіткало, й ти його стерпіти не могла,
Бо молода була, не бачила ще світа.
І ти шляхом гріха, заплющившись, пішла.
Недоля зла тебе в страшну безодню пхнула
Упала в неї ти, упала і забула,
Чи є відтіль назад надія вороття
До щастя першого, до чесного життя.
І думку навіть ти про те від себе гнала,
Шукала забуття, а думка мимохіть
З самого дна душі марою виринала,
І довго не могла ти серцем зачерствіть.
Але тепер ти вже загинула навіки,
І шкода так тебе, занедбана всіма!
Росте в моїй душі до тебе жаль великий,
А слів на язиці докірливих нема.
1884 р.
Примітки
Вперше надруковано у виданні: Складка. Альманах. Року божого 1887-го. Спорудив В. Александров. – X., 1887. – С. 42 – 43. Вірш входив до збірок «З поезій Володимира Самійленка» та «Україні».
У першодруку та виданні 1906 р. біля вірша епіграф: «Жено! гдѣ суть, иже важдаху на тя? Никій же ли тебе осуди? Она же рече: никто же, Господи! Рече ей Іисус: ни аз тебе осуждаю. Єванг. Іоанна, гл. 8, ст. 10 – 11». (Переклад епіграфа: «Жінко! де ж ті, що скаржилися на тебе? Чи ніхто тебе не осудив?» Вона ж каже: «Ніхто, Господи!» Каже їй Ісус: «І я тебе не осуждаю»).
Уже в збірці «З поезій Володимира Самійленка» (К., 1890) епіграф відсутній. Відсутній він і в київському виданні збірки «Україні» 1909 р. та в останньому її виданні (Сміла, 1918), тобто в тих виданнях, щодо яких можна стверджувати безпосередню участь В. Самійленка. У дослідженнях, присвячених творчості поета, висловлюється припущення, що епіграф цього вірша (як і епіграф вірша «До душі»; див. далі) міг належати упоряднику альманаху «Складка» В. С. Александрову (1823 – 1893), відомому як поет, драматург, перекладач.
Подається без епіграфа за виданням 1906 р.
У першодруку та в прижиттєвих збірках під віршем дата – 1884 р. (ця ж дата названа і в листі В. Самійленка до І. Франка. – Т. 2. – С. 445). «Грішниця» – найбільш ранній за часом написання оригінальний твір В. Самійленка із відомих на сьогодні. Творчість поет розпочав з перекладів. Датування мають також інші зразки лірики раннього періоду творчості поета, що в сукупності складають певний художній комплекс із характерними для нього мотивами, стильовими ознаками, засобами образотворення. У публікації «Рання творчість В. Самійленка» (Рад. літературознавство. – 1966. – № 12) її автор М. Г. Чорнописький наводить два вірші, які, як він гадає, належать В. Самійленку.
Розкажи ти, моя Музо,
Тим дурним, що, склавши руки,
З жиру що робить не тямлять
Та ховаються від скуки, –
Розкажи їм, як не знають,
Що людей таких немало,
Котрі й скуці були б раді,
Ще й добром її б назвали;
Та не знають вони скуки.
Бо їх горе розважає
І щодня тяжка робота
І пестить, і забавляє.
Розкажи ж непевним лежням,
Хай не нудять дурно світом
І розваги хай шукають
Не в гульні й залассі ситім,
А нехай лиш краще підуть
До браті її своїх стражденних.
Хай утруть на їхніх очах
Сльози тяжкії щоденні;
Хай спізнають їх потреби.
Задоволять їх бажання.
Хай поможуть ділом щирим
І освітять світлом знання.
І тоді, життя віддавши
На святе служения люду.
Вони взнають сором скуки
І нудитись більш не будуть;
І, працюючи невпинно,
В праці знайдуть щастя повне
І, замість утіх нікчемних.
Задоволення духовне.
1-го іюля 1886 року
Прожиті сили
Його молодість сумно пройшла,
А недоля з дитинячих літ
Розвинутись йому не дала.
Щоб справдити найкращий завіт.
Ті часи проминули, коли
В недозналій душі молодій
І надії, і сили жили
Й смілі думи роїлися в ній.
Скоро другі настали часи.
І під гнітом лихого життя
Він знемігсь, а бажання ті всі
І всі сили – пішли без пуття.
І ті думи натхненні його.
Що кохав він так щиро колись,
Вже й для його тепер самого
Неможливі й даремні здались.
Тільки думка зосталась одна.
Що він дурно на світі прожив,
І тепер він життя проклина
За ті сили, що марно згубив.
За одно він його не кляне
І бажає ще в світі пожить:
Те бездольне життя навісне
Його вивчило брата любить.
Але нащо здалась та любов.
Як минулась весна молода!
Сил прожитих не верне він знов,
І не дасть він ніколи плода.
4 листопада 86 р. Київ
Вірші взято з листа, закінчення якого не збереглося, підпис відсутній (ІЛ, ф. 22, № 162). Для автора публікації немає сумніву в тому, що лист написано рукою В. Самійленка. Ще одна обставина, що дозволяє ставити питання про якусь причетність В. Самійленка до наведених віршів, – той факт, що саме в цей період молодий поет збирався видавати збірник творів різних авторів «Веселка» (далі названий «Хвиля», рукопис його на сьогодні невідомий). Можна додати, що звертає на себе увагу й детальне датування творів.
Але цих аргументів, однак, недостатньо, щоб беззастережно називати В. Самійленка автором наведених віршів. У відомому фрагменті листа його автор ніде не говорить, що саме свої вірші він посилає В. Александрову. Це могли бути вірші котрогось з учасників збірника, які В. Самійленко міг переписати і надіслати старшому колезі для кваліфікованої оцінки. Крім того, ні в листуванні, ні в спогадах, ні в інших відомих нам документах В. Самійленко ніколи не згадував даних творів, тим більше не згадував як написаних ним самим.
Проти авторства В. Самійленка може промовляти й недостатньо високий художній рівень наведених творів, що контрастує з його творами 1884 – 1886 рр. Розріз проблематики, жанрові й стильові особливості наведених творів відмінні від таких же характеристик тогочасного його поетичного доробку. Так, в обох віршах звертає на себе увагу тривіальне розумування на тему громадського життя і вчинків героїв твору, засилля абстрактних визначень і понять, штампи пересічного рівня «просвітянської» поезії, характерної для літературного процесу 70 – 90-х рр. XIX ст.
У віршах викладається безлика, сентиментальна програма любові до «меншого брата», причому, незважаючи на формальне звернення до своєї музи, у першому вірші домінують безособові, прямолінійні інвективи, в яких не вчувається ні Самійленкового дотепу, ні його ж схвильованого авторського почуття. Другий вірш створює, у мало відповідному змістові романтично-елегійному ключі, абстрактно-узагальнений образ діяча, котрий змарнував, власне, «прожив» свої сили, здібності, мрії.
При всій споглядальності, іноді й заданості почуття (пор. вірш «Грішниця») рання поезія В. Самійленка більш психологічна, у ній голосно звучать особисті інтонації автора, переважає увага насамперед до моральних колізій, до «життя душі». В розглядуваних віршах відсутні афористичність, легкість, невимушеність вислову, виваженість слова, що проявилось уже в перших відомих нам зразках лірики В. Самійленка.
Таким чином, питання про авторство віршів «Розкажи ти, моя Музо…» та «Прожиті сили» залишається відкритим.
Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 50 – 51.