Грішниця

Володимир Самійленко

Твій знівечений вид, позападалі очі,

Де обвели свій слід прожиті грішно ночі,

І безсоромна річ, і навісна хода, –

Все те гидливості в мені не прокида.

Я не жахаюся, мов гадини якої,

Тебе, принижена, занедбана всіма!

Нема в моїй душі к тобі зневаги злої

І слів докірливих на язиці нема.

Мене великий жаль і дума обіймає

Про молоде життя, що марно пропадає;

Оповіда мені твій помарнілий вид

Про те, як не з добра ти занедбала стид.

Як горе – й не одно – твої дівочі літа

Спіткало, й ти його стерпіти не могла,

Бо молода була, не бачила ще світа.

І ти шляхом гріха, заплющившись, пішла.

Недоля зла тебе в страшну безодню пхнула

Упала в неї ти, упала і забула,

Чи є відтіль назад надія вороття

До щастя першого, до чесного життя.

І думку навіть ти про те від себе гнала,

Шукала забуття, а думка мимохіть

З самого дна душі марою виринала,

І довго не могла ти серцем зачерствіть.

Але тепер ти вже загинула навіки,

І шкода так тебе, занедбана всіма!

Росте в моїй душі до тебе жаль великий,

А слів на язиці докірливих нема.

1884 р.

Примітки

Вперше надруковано у виданні: Складка. Альманах. Року божого 1887-го. Спорудив В. Александров. – X., 1887. – С. 42 – 43. Вірш входив до збірок «З поезій Володимира Самійленка» та «Україні».

У першодруку та виданні 1906 р. біля вірша епіграф: «Жено! гдѣ суть, иже важдаху на тя? Никій же ли тебе осуди? Она же рече: никто же, Господи! Рече ей Іисус: ни аз тебе осуждаю. Єванг. Іоанна, гл. 8, ст. 10 – 11». (Переклад епіграфа: «Жінко! де ж ті, що скаржилися на тебе? Чи ніхто тебе не осудив?» Вона ж каже: «Ніхто, Господи!» Каже їй Ісус: «І я тебе не осуждаю»).

Уже в збірці «З поезій Володимира Самійленка» (К., 1890) епіграф відсутній. Відсутній він і в київському виданні збірки «Україні» 1909 р. та в останньому її виданні (Сміла, 1918), тобто в тих виданнях, щодо яких можна стверджувати безпосередню участь В. Самійленка. У дослідженнях, присвячених творчості поета, висловлюється припущення, що епіграф цього вірша (як і епіграф вірша «До душі»; див. далі) міг належати упоряднику альманаху «Складка» В. С. Александрову (1823 – 1893), відомому як поет, драматург, перекладач.

Подається без епіграфа за виданням 1906 р.

У першодруку та в прижиттєвих збірках під віршем дата – 1884 р. (ця ж дата названа і в листі В. Самійленка до І. Франка. – Т. 2. – С. 445). «Грішниця» – найбільш ранній за часом написання оригінальний твір В. Самійленка із відомих на сьогодні. Творчість поет розпочав з перекладів. Датування мають також інші зразки лірики раннього періоду творчості поета, що в сукупності складають певний художній комплекс із характерними для нього мотивами, стильовими ознаками, засобами образотворення. У публікації «Рання творчість В. Самійленка» (Рад. літературознавство. – 1966. – № 12) її автор М. Г. Чорнописький наводить два вірші, які, як він гадає, належать В. Самійленку.

Розкажи ти, моя Музо,

Тим дурним, що, склавши руки,

З жиру що робить не тямлять

Та ховаються від скуки, –

Розкажи їм, як не знають,

Що людей таких немало,

Котрі й скуці були б раді,

Ще й добром її б назвали;

Та не знають вони скуки.

Бо їх горе розважає

І щодня тяжка робота

І пестить, і забавляє.

Розкажи ж непевним лежням,

Хай не нудять дурно світом

І розваги хай шукають

Не в гульні й залассі ситім,

А нехай лиш краще підуть

До браті її своїх стражденних.

Хай утруть на їхніх очах

Сльози тяжкії щоденні;

Хай спізнають їх потреби.

Задоволять їх бажання.

Хай поможуть ділом щирим

І освітять світлом знання.

І тоді, життя віддавши

На святе служения люду.

Вони взнають сором скуки

І нудитись більш не будуть;

І, працюючи невпинно,

В праці знайдуть щастя повне

І, замість утіх нікчемних.

Задоволення духовне.

1-го іюля 1886 року

Прожиті сили

Його молодість сумно пройшла,

А недоля з дитинячих літ

Розвинутись йому не дала.

Щоб справдити найкращий завіт.

Ті часи проминули, коли

В недозналій душі молодій

І надії, і сили жили

Й смілі думи роїлися в ній.

Скоро другі настали часи.

І під гнітом лихого життя

Він знемігсь, а бажання ті всі

І всі сили – пішли без пуття.

І ті думи натхненні його.

Що кохав він так щиро колись,

Вже й для його тепер самого

Неможливі й даремні здались.

Тільки думка зосталась одна.

Що він дурно на світі прожив,

І тепер він життя проклина

За ті сили, що марно згубив.

За одно він його не кляне

І бажає ще в світі пожить:

Те бездольне життя навісне

Його вивчило брата любить.

Але нащо здалась та любов.

Як минулась весна молода!

Сил прожитих не верне він знов,

І не дасть він ніколи плода.

4 листопада 86 р. Київ

Вірші взято з листа, закінчення якого не збереглося, підпис відсутній (ІЛ, ф. 22, № 162). Для автора публікації немає сумніву в тому, що лист написано рукою В. Самійленка. Ще одна обставина, що дозволяє ставити питання про якусь причетність В. Самійленка до наведених віршів, – той факт, що саме в цей період молодий поет збирався видавати збірник творів різних авторів «Веселка» (далі названий «Хвиля», рукопис його на сьогодні невідомий). Можна додати, що звертає на себе увагу й детальне датування творів.

Але цих аргументів, однак, недостатньо, щоб беззастережно називати В. Самійленка автором наведених віршів. У відомому фрагменті листа його автор ніде не говорить, що саме свої вірші він посилає В. Александрову. Це могли бути вірші котрогось з учасників збірника, які В. Самійленко міг переписати і надіслати старшому колезі для кваліфікованої оцінки. Крім того, ні в листуванні, ні в спогадах, ні в інших відомих нам документах В. Самійленко ніколи не згадував даних творів, тим більше не згадував як написаних ним самим.

Проти авторства В. Самійленка може промовляти й недостатньо високий художній рівень наведених творів, що контрастує з його творами 1884 – 1886 рр. Розріз проблематики, жанрові й стильові особливості наведених творів відмінні від таких же характеристик тогочасного його поетичного доробку. Так, в обох віршах звертає на себе увагу тривіальне розумування на тему громадського життя і вчинків героїв твору, засилля абстрактних визначень і понять, штампи пересічного рівня «просвітянської» поезії, характерної для літературного процесу 70 – 90-х рр. XIX ст.

У віршах викладається безлика, сентиментальна програма любові до «меншого брата», причому, незважаючи на формальне звернення до своєї музи, у першому вірші домінують безособові, прямолінійні інвективи, в яких не вчувається ні Самійленкового дотепу, ні його ж схвильованого авторського почуття. Другий вірш створює, у мало відповідному змістові романтично-елегійному ключі, абстрактно-узагальнений образ діяча, котрий змарнував, власне, «прожив» свої сили, здібності, мрії.

При всій споглядальності, іноді й заданості почуття (пор. вірш «Грішниця») рання поезія В. Самійленка більш психологічна, у ній голосно звучать особисті інтонації автора, переважає увага насамперед до моральних колізій, до «життя душі». В розглядуваних віршах відсутні афористичність, легкість, невимушеність вислову, виваженість слова, що проявилось уже в перших відомих нам зразках лірики В. Самійленка.

Таким чином, питання про авторство віршів «Розкажи ти, моя Музо…» та «Прожиті сили» залишається відкритим.

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 50 – 51.