Ридання душі

Володимир Самійленко

Бувають хвилини – душа стрепенеться

Від дум невгамовних, від клопоту дня,

І серце жаданням кипучим заб’ється,

Душа, мов та пташка із клітки, геть рветься,

І сум і ридання її наповня.

І теє жадання якесь невимовне,

Неначеб хотілось все вгору летіть,

Де зорі червоні, де сяєво повне,

Де лиха немає, бідота не стогне,

Де нічого серцю боліть і щеміть.

Великий жаль душу тоді огортає

По згубленій давній її чистоті,

Як їй, мов дитині, здавалося раєм

Все боже створіння на світі безкраїм

І люде вбачались, як в небі святі.

Їй жаль, що тепера усе їй немило,

Що гидко дивитись на людські діла,

Що віру у правду життя підломило,

Що серце тепера усе розлюбило,

Чому все кохання вона віддала.

І хочеться знов їй себе обновити,

Щоб все, як і спершу, вбачала вона,

Щоб вірити знову і знову любити

Могла вона. Тільки… їй, горем прибитій,

Зосталось ридання та дума сумна.

21. І. [18]84

Примітки

Вперше надруковано у виданні «Складка». – 1887. – С. 70 – 71. Підпис: Вл. Самойленко. Вірш входив у збірку «Україні». На авторському примірнику збірки 1909 р. датування: 21.1 [18] 84.

Подається за виданням 1918 р. з урахуванням авторських виправлень на примірнику цього видання. Датування – за зазначеним джерелом.

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 51.