Зимовий діалог
Володимир Самійленко
Старий
Як страшно б’є метіль і завиває вітер!
Навряд чи хто б посмів в таку негоду
Покинути село і теплу хату
І душу звірити сій лютій завірюсі!
А ми блукаєм тут удвох з тобою,
І не лякає нас страшенна хуга,
Що наче зважилась і нас пожерти,
І заморозити усе живе,
Розвіять, рознести усяке житло
І з людних сел руїни поробить…
Ти змерз, Петрусю? На мою кирею!
Молодий
Та ви й самі цокочете зубами
І труситесь од холоду.
Старий
О ні,
То не від холоду трушусь я, сину!
То так душа моя тремтить
І тіло все трястися заставляє;
Та й зуби цокотять не од морозу…
Коли я чую хуги завивання,
Коли реве та виє навкруги,
Здається, в тім’я завиванні чую
Душі моєї жаль і плач великий
По страченій даремно молодості, –
По силах, кинутих на марну працю
Без пользи людям і собі самому.
Прислухайсь: то душа моя голосить
По всім, що вже навіки поховала.
А поховала так вона багато,
Що чи й зосталось в ній тепер що-небудь.
Усе, чим молода душа щаслива:
Веселий погляд на створіння боже,
І безоглядна віра до людей,
І чулість серця, котре одкликалось
На всяке добре почуття… Усе те
В собі я поховав, мій любий сину!
Твоя ж душа ще тим усім багата,
І зрозуміти се тобі ще рано.
Молодий
О ні! Я розумію вас… Я бачу,
Який страшний то холод, що буває
У тій душі, яка вмира без смерті
І котра на землі не має навіть
До чого прихилитись, що кохать,
Котра й себе любити перестала.
Я розумію вас, і страшно стало
Мені те слухати. Тепер я й сам
Не від морозу вже тремчу.
Старий
Ой, шкода!
Навіщо я тобі збентежив, сину,
Ясний душі твоєї спокій? Нащо
Дав зазирнуть у ту безодню чорну
Моєї хорої, розбитої душі?
Спаси тебе, создатель, від усього,
Що душу нашу нівечить ззарання,
І борони від скорого зневір’я.
Мене ж, старого, – господи, прости,
Що замутив я душу ще безвинну!..
1885 р.
Примітки
Вперше надруковано у виданні «Складка». – 1887. – С. 65 – 67. Підпис: Вл. Самойленко.
Вірш входив у збірку «Україні».
Подається за виданням 1918 р. з урахуванням авторських виправлень на примірнику цього видання.
Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 53 – 54.