На Великдень

Володимир Самійленко

Сьогодні день найбільш урочистого свята для всіх, хто вважає себе християнами. Сьогодні – Великдень.

Це ви, безперечно, знаєте й без мене, бо, певно, й христосувались із тими, з ким вам хотілось поцілуватись, і паску їли, а як хто, то й у церкві був.

Але, певно, ви не знаєте, що я сьогодні в дуже християнському настрої, в такому саме, який положено на цей великий день.

Ще вчора я сказав собі: годі вже мені грішити, годі судити ближнього свого, хоч би й хулігана, зневажати людей, які все ж єсть образ божий, хоч би й намальований угіллям, годі мені зачіпати таких людей, від яких я повинен одного бажати, аби вони мене не зачепили.

І я не хочу вже громити тих, що самі вміють громити далеко краще від мене. Та й навіщо! Моє слово їх не дошкулить, тим більше, що їх панцирні душі мають перевагу навіть над японськими панцирниками.

Треба ще й те сказати, що в такі дні, коли всякі почуття релігійні й патріотичні підіймаються дуже високо, було б навіть непрактично воювати з ким би то не було: зброя могла б показатися зовсім не рівна з обох боків. Коли ви, наприклад, побили когось словом, а він вас за те ломакою, то хоч ви и матимете ту честь, що вас повезуть, як пана, і ворог ваш матиме ту ганьбу, що побіжить, як собака, то все ж я не заздрю вашій долі. Краще йти пішки, але на своїх двох ногах, ніж їхати у кареті… «скорої помочі». Це теж одна з причин, через яку я не радив би собі бути злословим у такий день, як у Великдень.

Тим більше, що всякі злі почування можна відкласти на провідний тиждень.

Ті, з ким я маю гризтися (словами, а не зубами), нічого не втратять від того. Коли ж хто з «гідних хвали» людей не потрапить у свій час у чергу тих героїв, яких треба вславити, то в таких забутих можна попросити вибачення.

– А як, – спитає читач, – досягаєте ви, фельєтоністи, того, що не маєте в душі ні на кого зла в ті дні, коли воно не «положене»? Де ви берете бадьорий святковий настрій, дивлячись на людей і бачачи округ себе, замість людських обличчів, переважно звірячі голови, а замість дрібних вчинків, самі злочинства?

На це скажу: тимчасових правил про здобуття й уживання доброго настрою на великодній тиждень і інші урочисті свята ще не видано. Але є різна практика, своя в кожного фельєтоніста. Більшість силкується в такі дні уявляти собі, що всі люди пречудові створіння, що коли хулігани, наприклад, розбивають київських євреїв, то тільки на те, щоб дати змогу гласним християнської Київської думи виявити всю силу свого милосердя й любові до ближнього, зібрати на користь розбитих 20 копійок і заробити собі царства небесного.

Далі вони впевняють себе, що коли злодій потяг чию-небудь касу, то знову тільки на те, щоб улегшити обікраденому змогу ввійти в царство небесне, бо відомо, що багатому це не так легко зробити.

Словом, вони хочуть бачити, що всі тільки і гадають про те, як би підняти ціну на людські душі, на які значно підупав курс. А справді він стоїть далеко нижче від курсу на державну ренту.

Щодо мене особисто, то я вибрав собі інший спосіб для того, щоб бути добреньким і великодньо настроєним. Я нічого не уявляю собі про людей вищезгаданих і інших подібних типів. Коли я бачу перед собою чорносотенний писок, то я просто кажу собі: «Це не людина, а звірина, а значить, до мого діла некасательна». Я пишу про людей, хоч і поганеньких, і вони, а не що інше, повинні мене так чи інак настроювати».

Крім того, я перед такими днями, як сьогодні, зовсім не читаю деяких відділів газет. Коли я бачу, наприклад, у місцевій хроніці таке: «Вчора на зборах «истинно русских» людей», – то спускаю очі далеко нижче й кажу собі: «Ні, цього не читатиму; це мене зробить лютим, і я навряд чи матиму силу похристосуватися з редакцією «Киевлянина».

А коли бачу: «Циркуляр міністерства»… «Далі, далі, – кажу я собі, – циркуляри сьогочасні можуть зіпсувати мій християнський настрій».

Найкраще перед Великоднем читати оповістки магазинів про великодні подарунки.

Я їх читав досить уважно, маючи на думці зробити кілька візит не з порожніми руками.

Тільки ж ні в одному магазині я не знайшов усього того, що мені було потрібне, так що деякі подарунки я мусив сам і вигадати й зробити, а деякі добув через людей.

Як тільки розвиднівся день великого свята, я натяг на себе краще своє вбрання, зложив у кошик свої подарунки й пішов по городу христосуватись.

Перш за все я пішов у поліційний участок, у котрого під доглядом і охороною я перебуваю в Києві віддавна.

– Христос воскрес! – сказав я, ввіходячи в передпокій, де на стільці дрімав городовий.

– Заявіть дежурному околодочному, – відповів мені поліцай і ткнув пальцем на дальшу хату.

Я ввійшов далі й повторив своє привітання.

– Воістину, – відповів мені околодочний. – А то що у вас у кошику? – спитав він, поглядаючи з недовірою.

Я вийняв крашанку, чи, краще, писанку. На їй по білому йшли навскоси чорні смуги.

– Начинена чим-небудь?

– Ні, – відповів я, – натуральна.

– Це добре, а то, знаєте, такі часи. – Околодочний узяв мою писанку в руку.

– Гарно, гарно, це зовсім як сторожова будка. Самі розписували?

– Сам, – сказав я, а він знов похвалив, а тоді спитав:

– Одна?

– Ні, ще є, – відповів я і дав ще пару. Далі я витяг з кошика ще подарунок.

– Що це таке? – спитав мене мій добродій.

– Аркан, щоб ловити хуліганів і погромців. От уважайте, тут є пристрій: автоматично вішає.

– А хто вам дав право втручатися в політику? – скрикнув він.

– Це ж не політика, це на хуліганів, – відповів я.

– Ну, там буде видно; в усякім разі, давайте, – сказав він. Я віддав подарунок і попрощався.

Відтіля я пішов у редакцію «Киевлянина». Дмитру Івановичу Піхнові я дав зозуляче яєчко, покрашене чистою чорною фарбою, і струмент задля перекладу думок інородців на мову «Киевлянина».

Далі я пішов по членах партії правомірної прочуханки і інших, які з нею в спілці.

Підносячи кожному біле яєчко, я казав: «На виборах ви мали всі самі чорні круглячки, нате вам хоч один білий, щоб потішитись хоч трохи».

Бажаючи, щоб і ті гідні поваги люди, яких немає в Києві, не зістались без подарунків, я їм порозсилав їх поштою.

Київському голові, який тепер за кордоном, я послав навздогін скомпонований мною жалібний марш на веселі слова всіх киян з поводу його від’їзду.

Харківським і чернігівським дворянським зборам я послав добру пораду: мати в залі засідань запасний дворянський мундир на той випадок, як хто з дворян прийде на засідання не в мундирі, щоб не гаяти по дві години на балачки про те, чи виводити, чи не виводити з хати безмундирного дворянина. Самих мундирів я не знайшов можливим послати, знаючи, що на такі речі можуть бути призначені спеціальні суми, і вважаючи на те, що сам я людина не грошовита.

Читачам поступових газет я розіслав окуляри, через які можна читати на далекій відлеглості сконфісковані числа, а цензорам теж спеціальні сині окуляри, через які не здаватиметься їм червоною червона фарба на малюнках в сатиричних журналах.

Співробітникам і читачам «Громадської думки», а також і інших українських видань я не послав нічого. Але шлю їм привіт від щирого серця і бажання, щоб весна пригрівала їх і далі, пригрівала, та не припікала й тоді, як минуться ці весняні святки та настане літо.

P. S. Читачі дочитали до краю й спитали: «А що ж ви послали в подарунок особам значнішим від тих, про які ви згадуєте?»

Відповідаю: для мене ще не вияснилось, чи не схочуть такі особи послати мене самого куди-небудь у подарунок д. Макарові або ще куди дальше.

Примітки

Вперше надруковано в газ. «Громадська думка». – 1906. – № 75. – 2 квіт. – С. 2. Підпис: В. Сивенький. Подається за першодруком.

Київському голові, котрий тепер за кордоном… – В кінці березня 1906 р., відразу після невдалих для себе виборів (див. попередній фейлетон), київський міський голова В. М. Проценко взяв місячну відпустку і виїхав за кордон.

…послати мене самого…у подарунок… д. Макарові – очевидно, автор обігрує тут відому приказку «куди Макар телят не ганяв», що означає місце заслання, відбуття покарання.

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 544 – 547.