У Полтавщині

Володимир Самійленко

Ворскла річка невеличка, але часом і в невеличкій річці трапляється велика риба.

Тим більше ніщо не перешкоджає жити над такою річкою великим людям. Великі люди водились над Ворсклою і в старовину: то була наша старшина козацька.

Давньої старшини козацької тепер нема, але зосталися на Вкраїні їх далекі нащадки. Багато їх живе й над Ворсклою, де вони перетворились у панів, власників великих маєтків.

Не мають вони поетичних перначів і бунчуків, не вдягаються в червоні жупани й кунтуші. Але в їх живе дух їх великих лицарів народних і ще більших народних зрадників.

Прадіди все клопоталися, щоб у їх любому народі не переводилося шляхетство. Дбали й про те, щоб те шляхетство для щастя всіх людей взяло їх у вічну неволю.

Тепер їх правнуки, полтавські земці, не менш дбають про свою любу країну й народ. Вони хотять їх ощастити, як славні прадіди великі.

Прадіди з народної землі зробили панську, а самий народ зробили своїми підданими.

Правнуки-земці сказали: «Земля давно вже наша, а голота, що на їй живе, вже не наші піддані».

«Та голота, мабуть, недобре себе почуває, дивлячись на наші лани, наші ліси та пасовиська».

«Поглядаючи на те все, вона мимоволі може пригадати, що колись і в неї були лани, степи широкі й луки».

«Вона може надуматися, що то були ті саме лани й степи, на які вона тепер дивиться».

«Це може зіпсувати голоті нерви, зруйнувати її спокій, і вона почуватиме себе нещасливою».

О, будьмо певні, що полтавські земці дбають найперш про душі свого народу, про його щастя й спокій. Про свій власний спокій вони нітрошки не дбають; вони раді цілий день не спати, аби скласти якийсь проект на користь народу.

Роздумуючись над долею голоти, що зветься народом, вони уявляють собі й далі, що вона почуває.

«Дивлячись на те, як колоситься наша добра пшениця, голота й сама дужче схоче їсти».

«Поглядаючи на наші високі будинки, голота схоче й собі мати хоч трохи теплішу хату».

«А так рівняючи раз у раз своє з нашим, тая голота може здобути в собі заздрі почуття і ще й стане злочинцями».

Авжеж; он і тепер уже починаються селянські розрухи, але, річ певна, що земці не маєтки стратити бояться.

Ні, вони тільки дбають про те, щоб їхніх, хоч і простих і голих, але дуже коханих земляків не спіткав гріх злочинства, а потім кара за його.

І вони вигадали спосіб, як задовольнити народ, щоб він не дивився на панську землю та не мав спокуси до злочинства.

Вони дають народові добру пораду – йти туди, відкіля не видно ні тих ланів, ні тих пасовиськ, на які вони тут дивляться.

Вони сказали: «Ідіть собі в Сибір, там вам буде просторо, там знайдете багато землі».

«Ви там, може, будете гризти ту землю, але це все ж краще для вас, ніж тут гризти своїх панів»!

«Ідіть, ідіть; ми не тільки не держатимемо вас тут у рідному краї, а навіть допоможемо вам опинитися далеко від його, щоб і вертатись не кортіло».

«Та й чого б вам вертатись! Вам рідний край не може знов стати вашим, якщо не ламати святого права власності».

«А хіба ж можна руйнувати цілу сотню культурних і заможних панів, щоб було де жити якимсь там мільйонам неосвіченої голоти!»

«Ідіть же в Сибір, а ми вам ще й грошей дамо на постоли, щоб не покололи ви свої ноги».

Так прирадили «славних прадідів великих» правнуки… не менш великі й славні.

І вони, певно, гадали: селяни дуже зрадіють, що можуть позбутися рідного краю, а за гроші на постоли то ще й подякують.

Але полтавські селяни не показали себе такими чуткими до свого добродійного земства. Вони не зрозуміли навіть, що земство для їх тільки й старається, коли хоче заслати їх до Сибіру. Вони чомусь гадають, що панове земці ще краще б постаралися, якби відступили їм свої землі, хоч би й за гроші, та не надто великі. Їм здається, що, крім святого права власності, є ще й друге святе право людське – не бути голодним у тім краї, де людина вродилась і працює.

І вони, замість подяки, сказали своїм панам, добродіям та порадникам: «Ідіть самі в Сибір, коли ви любите простір та прохолоду».

Вони кажуть: «Так, як ви за нас дбаєте, і ми можемо за вас подбати або ще й краще».

«Ми навіть дамо вам по дві пари постолів на дорогу кожному, бо ваші ноги делікатніші і дужче бояться поколотись».

«А від вас навіть не дожидатимем собі подяки на добру пораду й поміч».

«Порада ж наша вам – від щирого серця, і дбаємо ми не тільки собі на користь, але й вам. Бо коли ви не бажаєте, щоб ми стали злочинцями та заводили земельні розрухи, то й ми так само не хочемо, щоб ви стали жертвами».

От такі розмови ведуть між собою тепер полтавці, ті самі веселі полтавці, про яких ми знали досі, що вони «добре скачуть та, на злість другим, гуляють».

А може б, вони й тепер і скакали, й гуляли, а не міркували над такими сумними питаннями, якби було не так тісно людям скакати.

Тим часом по селах полтавських уже й маленькі лошата й телята одвикають скакати, бо котре хоч трохи вище підскочить, то й ускочить у спаш.

Примітки

Вперше надруковано в газ. «Громадська думка». – 1906. – № 126. – 3 черв. – С. 2. Підпис: В. Сивенький. Подається за першодруком.

Пернач – невеликий металевий (переважно срібний) жезл з шістьма виступами на головці-наконечнику, декоративний вид зброї, що служив ознакою полковницької влади у козацькому війську.

Бунчук – жезл з дорогоцінного металу, з вістрям або кулею на кінці, прикрашений стрічками або кінським волоссям, один із символів гетьманської влади на Україні.

Жупан – верхній одяг із сукна, який носили заможні козаки; був оздоблений позументом, мав відкладний комір з хутра, оксамиту чи іншої дорогої тканини.

Кунтуш – верхній одяг розпашного покрою з шовкових тканин або сукна, з оздобами; підперізувався поясом; носили чоловіки (поверх жупана) і жінки з заможних верств населення.

…«добре скачуть та, на злість другим, гуляють» – не зовсім точно наведені слова з хорової пісні, якою закінчується опера «Наталка Полтавка» (1819) І. Котляревського; у тексті опери, публікованому за автографом: «А полтавці добрі скачуть, // Не на зло другим гуляють».

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 554 – 556.