Від Києва до Чернігова

Володимир Самійленко

Як тільки настав Великдень, я сказав собі: «Тепер мені деякий час нема що робити в Києві».

До цієї думки привели мене такі міркування:

Тепер усі кияни їдять побожно паски, запиваючи хто чим може.

Газети днів зо три будуть такі небалакучі, що всі гуртом не спроможуться заробити кари навіть по одній 129 статті, не кажучи вже про інші.

Політичні єднання й блоки зміняться на не політичне, а звичайне етнографічне христосування, наслідком чого буде хіба тільки часом відкушений кінчик уха, коли христосуватимуться члени противних партій.

Чорна сотня переп’ється так, що цілий тиждень не здужатиме рушити ні рукою, ні ногою, а значить, генеральні бійки й грабунки почнуться тільки на провідному тижні, як стануть поминати мертвих.

І з того всього виходить, що в Києві нема про що писати.

А значить, я маю повне право виїхати з Києва, об’явивши моєму любому місту бойкот на необмежений час.

І я наважився зробити невеличку мандрівку по Вкраїні.

Найкраще їхати водою на доброму пароході: на річках нема стрілочників, а тому менш небезпечності зійти з шляху або зітнутися з тим, що йтиме назустріч, пароходом.

Не треба тільки сідати на той пароход, що йде вниз по Дніпру, бо він завезе в Кременчук. Там заборонено появлятись на улиці «Громадській думці», з чого я догадуюсь, що не можна появлятись і співробітникам «Громадської думки».

Краще їхати вгору по Десні. Можна приїхати в Чернігів, місто історичне, місто знамените, таке, що його варт спізнати всім, хто його не знає.

Київ звуть «матір’ю городів руських».

Чернігів можна назвати їхньою тіткою.

Коли ви підіймаєтесь угору по Десні і на запитання цікавого пасажира «куди їдете?» відповідаєте, що в Чернігів, то зразу набуваєте поваги в його очах. Цікавий пасажир підіймає брови якось многозначно і каже: «А, певно, поклонитись святителеві». Коли ж ви настільки зіпсовані правилами про «віротерпимість», що відкажете, що в Чернігів вас кличе справа не релігійна, то ваш бесідник невідмінно скаже: «Ага, значить, ви бажаєте почути промову пана Круковського».

І що, як ви скажете, що зовсім не знаєте д. Круковського, вам не поймуть віри. Якщо станете запевняти, що промови д. Круковського вам не цікаві, то подумають, що це ви кажете так, з обережності перед крайніми партіями, боячися бойкоту.

Посуваючись помалу проти води на десенському пароході, я мав доволі часу, щоб зробити спостереження, що всі пасажири, які родом з Чернігова, діляться на дві головні категорії: у першої побожність переважає патріотизм, а в другої патріотизм переважає побожність.

Особи першої категорії всю дорогу жують тараню, особи другої категорії всю дорогу грають у карти; притому перші, щоб відсвіжитись у хвилину відпочинку, п’ють каламутну десенську воду, підправлену чаєм, другі – чисту оковиту, нічим не підправлену.

Пароход дійшов до Чернігова без особливих пригод. Ні разу не в’їхав носом у чужу клуню, як то часто трапляється під час весняної поводі; пасажири, які програли в карти, не виводили на чердак і не розстрілювали тих, що виграли, як то буває на інших річках. Ті пасажири, які не грали в карти й не жували тарані, здебільшого мовчали, мабуть, гадаючи, що хоч слово й не заборонено, але заборону слова ще менш заборонено.

Я приїхав до Чернігова, я на його надивився і бажав би, щоб ви мали поняття про це чудове місто.

Недобрі люди кажуть, що назва Чернігова походить від того, що це місто є чорносотенне, і вказують на погроми, які в Чернігові відбулись дуже вдатно.

Але прошу звернути ласкаву увагу от на що: для того, щоб погром вийшов удатний, доконче треба, щоб у тому місті, де він організується, було кого громити. Там, де живе сама чорна сотня, погромів зовсім не може бути. А значить, можна розлічити далі математично, що в тому місті, де розбито в час погрому, скажемо, 10 процентів домів, живе 90 процентів чорносотенців, де розбито 60 проц., тільки 40 процентів чорної сотні і т. д.

З такого обрахунку можна вивести з найсумніших фактів дуже веселі думки, і коли ви побачите, що розгромлені всі, то можете сказати з певністю, що ввесь народ дуже добродушний, бо звичайно більше добрості в жертві, ніж у тому, хто її мучить.

Про Чернігів треба сказати, що в йому є кому громити і є кого громити, так що він ні чорний, ні білий, а скоріш сірий.

Сірі його будинки, сірі громадянські чесності городян, сіре громадське життя.

Найважнішим з явищем на цьому сірому фоні треба признати газету «Десну» поступового напрямку.

Вона грунтовно відрізняється від річки з тим же найменням.

Тоді як у річці Десні занадто багато води, в газеті «Десні» її надто мало, так що їй можна послати докір, що вона більш суха, ніж треба.

Зате ж ця «Десна» дуже чистенька з кожного погляду, тоді як чернігівська річка досить засмічена.

Чернігів ще славен своєю міською Думою. Вона де в чому нагадує київську. Обидві вони не люблять тих вольностей, які дано 17 жовтня. Нова політика лякає і одну й другу. Коли чернігівській думі доводиться мати якісь розмови, що зв’язані з політикою, то стеля думського будинку починає тріскатись за два дні до засідання, так що воно не може відбутись.

Будинок київської думи не менш чуткий до політики, тільки в йому тріскається не стеля, а стіни.

Але між київським і чернігівським магістратом є й глибока різниця: київський міський голова з переляку перед новою політикою забіг аж за кордон, а чернігівський – тільки в «почесне громадянство» того ж міста Чернігова.

Справедливість змушує мене ще сказати, що між ними є ще й та різниця: київський голова зробив багато лиха, чернігівський не зробив нічого.

Чернігів, яко місто стародавнє, живе в значній мірі по-старосвітському; так – він не має спеціального будинку для театральних вистав, коли туди заїздить драматична трупа, то грає в ятці, яка по той час зветься літнім театром.

Знаменитих «справжніх російських людей» у Чернігові, яко місті не університетському, далеко менше, ніж у Києві, зате ж Чернігів уміє краще шанувати своїх стовпів рідного краю.

В той час, як кияни для пошани свого Піхна не вміли нічого кращого вигадати, як засилати йому численні привітні листи, з котрих часом можна вичитати чортвіть-що, коли їх читати особливим способом, – Чернігів для пошанування свого справжнього патріота Круковського вигадав особливий обряд цілування поли жупана великого патріота.

Цей обряд відбувається так. Великий патріот Круковський у численному гурті справжніх російських людей починає громити (словами, а не пером, як Піхно) всі чотири свободи разом, а за один гурт і той маніфест, що їх хотів дати, всі зібрані тричі низенько кланяються, доторкаючись двома пальцями до землі, а найстаріший і найповажніший по п. Круковському повинен підійти до його на колінах і поцілувати полу його жупана.

При цьому бувають оказії, що поцілунок не потрапляє у ту частину одежі, що треба, а трохи нижче (дивись про це № 7 «Десни»).

Я з цікавості пішов на цю патріотичну відправу, але коли дійшло до останнього акту, то патріоти подивилися таким пильним поглядом на моє сиве волосся, що я зразу зрозумів, яка роль у цьому обряді мені загрожує.

А тому, щоб не мати неприємних розмов з патріотами, я непомітно вийшов з хати.

Звичай, безперечно, патріархальний, але занадто вже старосвітський.

Київські звичаї все ж більше мені подобаються, а тому я кидаю Чернігів і вертаюся до Києва.

Примітки

Вперше надруковано в газ. «Громадська думка». – 1906. – № 81. – 11 квіт. – С. 2. Підпис: В. Сивенький. Подається за першодруком.

…по… 129 статті. – Стаття 129 «Уголовного уложення» від 22 березня 1903 р. передбачала покарання за публічне виголошення чи друковане розповсюдження міркувань, які підбурюють до повалення існуючого ладу, до непослуху чи протидії закону та законним розпорядженням влади.

Круковський В. О. – кандидат спілки правих партій у Чернігові на виборах у Державну думу.

…чернігівський голова – Н. Д. Рудін. Гостро переживав збройні сутички, зокрема, єврейські погроми, інші події 1905 – 1906 рр. у своєму місті, неодноразово просив увільнення від обов’язків міського голови.

Найважнішим з’явищем… треба признати газету «Десну» – щоденна газета, видавалася російською мовою в Чернігові з 12 березня по 31 травня 1906 р.; її продовжувала газета «Утренняя заря» (з 1 червня по 16 липня 1906 р.). В цих газетах співробітничав і В. Самійленко (див. нижче).

…громити…всі чотири свободи разом. – Мова йде про свободи, проголошені царським Маніфестом 17 жовтня 1905 р.: свободу особи, свободу совісті, свободу слова, свободу зібрань і товариств.

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 547 – 550.