Дочка Ієфая

Михайло Старицький

Коли доля велить полягти за свій край

В несподівану ранню могилу,

Ти, мій батьку святий, серце скорбне втримай

Моя смерть дасть одвагу і силу!

В нетремтячій руці поведе мене сам

До тії катової сокири,

І без жалю, без сліз похилюся я там,

З серцем, повним надії та віри,

Що одужа народ, не знесе більш ярма

І розправить натруджені груди,

Що на рідній землі просвітліша пітьма,

Правди сонце засяє повсюди,

І на вільних полях в свою землю ратай

Кине зерна добірного жита,

І красуня дочка той збере урожай,

Не даючи напаснику мита…

Вас, діброви, гаї, у одежі рясній

Не побачу я в щасну годину;

Але кревний мій люд в своїй згадці ясній

Спом’яне і мою домовину…

Задави ж, батьку мій, ти сльозу на очах,

За край рідний прийми мою плату;

Подивись, я сама, знеповаживши страх,

Сміло йду з ясним оком на страту!

1882

Примітки

Вперше надруковано в збірнику «Вік», т. І, К., 1902, стор. 291. Друкується за цим виданням, звіреним з автографом (Ін-т літ. ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 15, № 6). Текст перших двох строф в автографі пошкоджений.

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 108.