На спомин Т. Г. Шевченка

Михайло Старицький

Красувала весна, розцвітали садки,

Як ми батька востаннє стрічали,

Як у нас, молодих, серце рвалось в шматки

Від великої туги-печалі.

Між квіток і вінків ясенову труну

Ми несли від Дніпра на могилу,

І спустили з плачем у оселю сумну

Найдорожчу, підкошену силу…

Скільки ока, Дніпро перед нами лелів

І байдуже котив свої хвилі;

А нас, бідних сиріт, товаришів-братів,

Обнімали все думи безсилі…

І клялись ми ховать в серці твій заповіт,

Возлюбить щирим серцем голоту,

Сподівалися ми, що словес твоїх світ

Просвітить незабаром темноту…

Двадцять років пройшло, вже й посивіли ми,

А ждемо все слушної надії:

Що розтануть сніги вікової зими,

Що справдяться рожевії мрії,

Що й німі у гурті заспівають псалом

Побратання, сплітаючи руки…

І засяє тоді над убогим селом

Світло правди, любові, науки…

І пророків своїх, що терновий вінок

Понесли за сльозу ту криваву,

Порозшукує люд між німих могилок –

І воздасть своїм страдникам славу.

Тоді ймення й твоє пролине з краю в край,

І Тараса пізна всяка хата…

А поки над Дніпром, батьку наш, спочивай

Та чекай того славного свята!

1881

Примітки

Вперше надруковано в ж. «Зоря», 1889, № 6 – 7, стор. 89. Друкується за автографом (Ін-т літ. ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 15, № 6).

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 104 – 105.