Ярослав

В. Ганка,
переклад М. Шашкевича

Звіщаю вам повість многославну

о великих борбах, лютих боях;

кмітуйте і весь ум свій збирайте,

кмітуйте, а дивная вам чути!

В волості, де Оломуц царствує,

зводится там гора невисока,

невисока на ім’я Гостайнів;

мати Божа чуда тамка творит.

Довго землі наші в мирі були,

довго гаразд цвів помеж миряни,

но од всхода в землях буря встала,

встала про доч татарського хана,

що хрестянські люде про каміння,

про золото і перли забили.

Красна Кубляївна яко луна,

що суть землі на западі, вчула,

і в сіх землях жие много люда.

Бралась спознать чужі поведінки.

Десять скачут на ноги молодців

і дві діві ко проводу єї.

Нагорнули, чого треба було,

повсідали всі на борзі коні

і бралися, куда сонце спіє.

Яко зоря на заранці сяє,

коли понад мрачні ліси зійде,

так доч сеся Кубляєва хана

ріднов красов і стрійнов сияла.

Огорнена вся в злотоголовлє,

шию, нідра прогалені мала,

вінчана каміньом і жемчугов.

Чудовались німці такій красі,

завиділи дуже їй багатству,

стерегли їй путі і дороги,

випали на ню меж деревами,

забили ю і взяли іміння.

Лиш се зачув Кубляй, хан татарський,

Що ся стало з дорогов дочкою,

зобрав війська зо всіх сторон ширих.

тягне з військом, куда сонце спіє.

На западі се королі вчули,

що хан спіє к сторонам їх людним,

сповчилися один ко другому

і зобрали превелике військо

і тягнули полем против нему.

На великій рівні стаборились,

стаборились і хана зде ждали.

Кубляй каже усім чародіям,

віщунам, звіздарам і знахурам,

би звістили, добре погадавши,

який конец взятимут боротьби.

Зібралися упрем чародії,

віщуни, звіздарі і знахури,

на два боки кругом розступились

і трость чорну поздовж положили,

розчіпивши на дві половині;

первій Кубляй ім’я нарядили,

королів пак другій ім’я дали,

слови над сим співнули ветхими.

Стали трості споду воївати,

і трость Кубляєва витяжила.

Зрадувалась всего люда множить.

всякий тече борзо д’своїм конем,

і в ряди ся поставили війська.

Ані раду радили христяне,

в ряди поган без пам’яті гнали,

з таков бутов, яку силу мали.

Тут бій первий вдарив у громаду;

мов з хмар повінь задощіли стріли,

ломіт ратищ мовби рахкот грома,

блескіт мечів яко огонь мовні.

Силов обі сторони яр-буйнов,

одна другій не дасть поступити.

Множінь христян вже поганів гнала,

і вже би їх перемогли були,

коб не прийшли знова чародії,

принісши ті трості розчеплені.

Татаре ся вельми запалили,

на христяне ударили люто,

так їх круто вперед себе гнали,

що їх перхли мовби звір пудливий.

Тут щит лежит, дорогий тут шолом,

тут в стременах кінь рве воєводу,

тут сей дармо жене у татари,

онде просит, пробіг! милосердя.

Татари то так ся розжарили,

на христяне дач вложили многу,

два під себе взяли королівства,

старий Київ, просторон Новгород.

Скорі в землях розносится горе,

по всіх землях люд збирати станут,

поставили чтири многі війська,

поновили з татарами вражду.

Гнулись татари в праву сторону,

як чорна хмара, що грозит градом

позасипати царини вродні,

такий рій чутний був із далека.

Упрем угри в сотниці зглотились,

впрем оружні з ними ся стрітили.

Лиш на дармо хоробрость і вдалость.

на дармо ся дерзко запирали;

в серед рядів вгналися татари,

розперхнули всі їх многі війська,

сполонили всьо, що в землі було.

Всі хрестяни минула надія,

було горе гірше всего горя.

Помолились Богу жалісливе,

щоб спасав їх від татар злобливих.

«Ой, стань в гніві своїм, о Господи!

Спасай од враг, спасай нас гонених!

Душу нашу хтят потолочити,

як звір вівці, тісно обключивши».

Первий бой нам втрачен, втрачен вторий,

татари ся в Польщі розложили,

близче й близч всі села сполонили,

продерлися люто к Оломуцу.

Біда тужча стала по країнах,

не встоялось нич перед поганим.

Боролись день, боролись день вторий.

нікуда ся не клонит звитяга.

Ой, та множінь татар розмножилась,

як ся множит в осінь тьма вечерня.

А в повені серед татар лютих

холібалось військо християнів,

насильно ся к сему горбку дручи.

на нім ж мати Божа чуда творит.

Нуже, браття! нуже! Внеслав кличе,

у срібельний щит мечем ударив

і хоругвой над головов точит.

Мужаются всі, в татари рвутся.

Ізбилися в одну силу сильну,

вирвалися, мов огонь із землі,

з-меж татарів премнога д’горбкові.

Горбком горі взадними кроками,

на підгорб’ю вшир ся розступили,

у гран острий звузилися сподом,

вправо, вліво покрилися щитьми,

на рамена вклали острі копі,

другі первим, а пак другим треті.

Тут стріл хмари з гори на татари.

Втім ніч темна засунула землю,

розвалилась із землі до облак,

заступила очі розжарені

против собі христян і татарів.

Вергут наспи в густій тьмі христяне,

насип в-коло верха обкопані.

Лиш на всході рано починалось,

іздвигнувся веський врагів табор.

Табор сей був кругом горба страшний

в таку далінь, що й не заглянути.

На борзих тут конех лиш шептіли,

настромлені на конях несучи

христян глави горі к шатру хана.

Тут зглотилась множінь в одну силу;

всі в сторону одну замірили

і горі під горб ся мітко мчали

і скричали криком над все страшним,

аж ся гори, доли розлягали.

Вкруг на наспах христяне стояли;

мати Божа дала їм хоробрость.

Натягали борзо тугі луки

і махали сильно мечем острим,

і татарам було уступати.

Роз?ярився народ татар лютих

і займився хан їх крутим гнівом.

Розступився в три струї весь табор,

гнали трьома струї під горб люто.

Дерев двадцят звалили христяне,

усі двадцят, що тамка стояли,

покрай наспів сточили колоди.

Вже, вже в наспи татаре ся гнали,

ревли криком, аж в облаках страшно,

вже ся ймали розкитати насип;

з наспів дужі колоди звалені

ізм’язкали татари як черви,

ізтерли їх в рівноті ще дальше.

І ще довго воївали круто,

аж ніч темна конец боям ставит.

Ой, про Бога! Бачте, славний Внеслав,

славний Внеслав зметен стрілов з наспів!

Тут жаль крутий рвав їм тужне серце,

шкварит круто люта жаждь їм вкутрє,

стлілим горлом вогку траву лижут.

Вечер тихий пройшов в ніч холодну,

в сіре рання ніч ся ізмінила,

а в таборі татар було тихо.

Під полуднє день став розтлівати,

лютов жаждов падали христяне,

випражені уста розтворяли,

піли к Божій матері хропливо,

к ній понилі обертали очі,

жалісливо руки си ломали,

тужно з землі в облаки глядали.

«Годі дальше жаждою тиратись,

не мога нам про жаждь воївати;

кому життя, здоровлічко миле,

тому ждати милості в татарів».

Так казали одні, так і другі:

«Лютше жаждов як мечем згибати,

досить буде води нам в неволі».

Кликнув Вестонь: «за мнов, кто так мислит!

за мнов, за мнов, кого жажда мучит!»

Тут Вратислав ярим туром скочит,

Вестоня за сильні схватав руки:

«Що! – ти зрадо, скверно христян вічна,

в гибель вергчи хочеш добрі люде?

Хвально ждати милості од Бога,

не в неволі од дивих татарів.

Сами, брати, не спійте в погибель!

Найлютіший жар єсмо стерпіли,

Бог кріпив нас в горяче полуднє;

надіючим Бог нам пришле поміч.

Стидайтеся, мужі, такой мови,

сли хочете зватись витязями.

Як погинем на сім горбі жаждов,

смерть та буде Богом намірена;

як ся здамо мечам врагів наших,

сами вражду над собою здієм.

Господеві мерзка є неволя,

гріх самохіть в ярмо шию дати.

За мнов ходіт, мужі! кто так мислит,

за мнов д’престолу матері Божой!»

За ним множінь к святому йде храму.

«В своїм гніві стань, о Господине,

понад враги двигни нас в країнах,

чуй голоси, що до Тебе кличут!

Обключені єсмо лютим врагом,

спасай од татар, крути нас обсівших,

дай утробам нашим відвологу;

принос тобі дамо гласоносний,

в землях наших ізтирай вороги,

ізгладь по вік і по віков віки».

Ой, бач! хмарка на згорілім небі!

Дунув вітер, гром загудів страшний,

хмарилося тучев по всім небі,

раз-в-раз мовні б’ют в татар намети,

пролив многий зживив потік горба.

Пройшла буря. Війська в ряди сь горнут

зо всіх сторон, зо всіх країв землі,

д’Оломуцу віют їх коругви

тяжкі мечі по боках їм висят,

повні тули рахкотят на плечах.

ясні шоломи на буйних главах,

а під ними шпаркі грают коні.

Лісові роги громко зазвонили.

вдарили гуки брящних тарабанів.

Сперлися обі стороні упремо.

а од пороху тумани ся звели

і послідніша крута була борба.

А мечів острих тріск настав і дренкіт,

а стріл каляних страшний настав шиніт

і ратищ ломіт, рахкот бистрих копій:

було колоте і рубання було.

було хлипання й радовання було.

Кров ся валила, мов дожджеві струї.

мерці лежали, як дерева в лісі.

Голова сему в двоє розколена.

a тому руці обі обсічені;

тот ся із коня чрез другого котит.

Тот ся роз?ївши ворога молотит,

мов люта буря по скалах дерев’я.

Тому меч вгнався аж по держак в серце

а сему стриже враг татарин ухо.

Угу! був рев, був зойк жалісливий!

Утікати почали христяне,

татари їх лютим давом гнати.

Гой, та Ярослав летит як орел!

Тверда криця та на сильних персех,

під крицею хоробрость і вдалость,

під шоломом многобистра мудрость,

ярость з жарких палахкотит очей.

Розлючений гнав мов лев драчливий,

як придасться теплу кров узріти,

коли жене пострілен за ловцем;

так злютившись сей б’є на татари.

Чехи за ним мовби градобиття.

Вдарив круто на Кубляєвича,

многолюта взялася боротьба.

Вдарилися оба ратищами,

оба з тріском зломили великим.

З конем в керви знуряний Ярослав

захватив мечем Кубляєвича,

од рамена вкосом прогнав вижку,

аж без духа упав межи мертвих.

Зарахкотів над ним тулец з луком.

Ужахся весь народ татар лютих,

сяжнодовгі відметнув ратища

і пиловав, хто вдав втечи скоро.

І спаслася Гана татар вражих.

Примітки М. Шашкевича

Основа сеї хорошої і многоцінної пісні:

Наділяє півец послухати повісті многославної о борбах і лютих боях. Повідав, як то земля чеськая довго в благословеннім пробувала мирі, аж буря од всхода сонця встала за-про доч татарського хана, забитую в дорозі в западних сторонах.

Стают супротив князі запада: дармо! Київ і Новгород схилили в’язи: угрове упали; нужда ся змагає. Єще в двох побоях надармо ся спирали, татар причвалав до Оломуця. По двідневній борбі веде Внеслав горсть християн на горб Гостайнів, славний чудотворним образом Пресвятої Богородиці. Там укріпляют наспами гору і на завтрю вражий приступ відперают. Але Внеслав пожив смерті.

В слідующий день не зводится ворог, але люта жаждь мучит християн. Вестонь радит передатись. Вратислав боронит, сіє в серця надію на Бога і веде на молитву. Зриваєся туча, потік, жаром літа висушений, прожив водами, а на табор вражий ударили громи. Меж тим берутся вражі сили ід Оломуцю, настає люта сражя, зразу недобронадійна християнам, аж Ярослав постелив трупом Кубляєвича, вражого верховодника. Всьо на схід утікає, а Гана стала слободна.

Видится, сія піснь зродилась меж годами 1259 і 1294. (М. Ш.)

в волості – В старих руських літописях «волость» часто-густо значит землю, прирівнай: власть і владнувати, волость і володнувати, Владимір, Володимір. (М. Ш.)

дві діві – о двіх дівицях голосит також стара народна казка о дівочім граді (Maidenburg) близь Николаева (Nikolsburg) на Моравах, мов то пан сего тина княжну могольськую і з нею дві дiвиці умертвив, а забравши, що в них дорогого, трупи верг у пропасть. На другий день звели ся три скалі страшно против тина, свидітелі злоби. (М. Ш.)

жемчуга – Сеє слово стрітиш лиш єще в обрядових народних руських піснях. (М. Ш.)

Новгород – до Новгорода не продерлись татаре, однакож платив їм Новгород драчу. (М. Ш.)

Гана – часть Морави на побережу ріки того ж імені. (М. Ш.)

Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 69 – 77.