«Доле наша золотая…»

Сидір Воробкевич

Доле наша золотая,

Де ти ся поділа?

Ци як квітка дорогая

Марно перецвіла?

Ци як гомін байраками

На віки сконала?

Бистроструйними ріками

Поплила, пропала?

Ци злетіла, полинула

У краї чужії

і на віки вже забула

Ниви золотії?

Ци могила серце бідне

Темная покрила?

Чому до нас слово рідне

Не промовиш, мила?

Бо ми всі би до роботи

Зібрались охоче,

Хоть з чола текли би поти

Рясні в день і в ночі.

Все би ми тебе добули,

Доленько старенька,

І як діти пригорнули

Неньку до серденька.

Ци ти може в Чорне море

Пірнула глибоко,

Аби твою тугу-горе

Не узріло око?

Ми зійшли б ся з коновками,

Вичерпати море

І зросили би сльозами

Тебе, ясна зоре.

Ци ти може чужим краєм

Притулку шукаєш?

Чужим полем, лісом, гаєм

Сльози отираєш?

Коло печі та чужої

Грієш щирі груди?

Що чужії, то не свої

Рідні діти, люди!

Розійшли б ся ми світами,

Шукали, питали

І чужими сторонами

Думки би співали.

По голосі ненька-доля

Дітей би пізнала,

До рідної хати-поля

З ними би вертала…

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1909 р., т. 1, с. 33 – 34.