Зів’яла рожа

Сидір Воробкевич

Любо, мило білим світим,

І не треба раю!

Тут розцвілись фіалочки,

Там в зеленім гаю

Так заводить соловейко,

Аж калина гнеться,

І ціла свята природа

Тішиться, сміється.

Тільки ген-де сухий корчик

Рожі зажурився,

Від вершка аж до долини

Сльозами облився.

«Суха роже, чому плачеш?

Так сей світ ся має:

Що сьогодня красно цвіло,

Завтра умирає».

«Не то мені жаль задало,

Дівчино миленька,

Знала я, що скоро зсохну,

Як роса раненька;

Лиш мене се засмутило,

Серце затроїло,

Що як цвіла-м, дівувала-м

Красно, мило, біло,

Пишнокрилі мотильчики

Мене цілували,

Розмовлялись і за мною

Гибли, умирали;

А теперки, що-м зісохла,

Мене обминають,

Лиш подивляться з-укоса,

На другі сідають».

«Не плач, роже, таких болів

Не лиш ти зазнала,

І я тому мої ясні

Очі виплакала».

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1909 р., т. 1, с. 45 – 46.