Скалозуб

Сидір Воробкевич

1

На галері по помості Ослам-Ага ходить, –

Двом майнотам стрілив в серце, що йому то шкодить?

Він, син капудана-паші, може що години

Десятками їх кидати та у море синє…

Сів на ковер, загнув ноги, дує дим із люльки

І ластиться до Зопіри, красної зозульки.

Просить любку чорноброву пісню заспівати

І сьомого неба щастя, чари пригадати.

Одаліска-чарівничка в струни забриніла,

Глянула у очі аги й біля нього сіла.

А коли до того й пісню милу заспівала,

Капудана Ослам-Агу гет очарувала.

Очі, що лиш на всі боки блискавки кидали,

Як вечірні зорі в небі, ясно засіяли.

Той, що забив двох майнотів, той зовсім змінився,

Відколи у карих очах любки утопився…

Знов набурив густі брови, забув звук шездари,

Знов йому прийшли на гадку козацькії джаври.

Вже не чує, як співає чарівна Зопіра;

Вид у нього став не людський, мов якого звіра.

«Заклич мені, ефіопе, жида Ісмаїла!

А звивайся, як не хочеш, щоб душа застила».

Прийшов шафіт Юдко хитрий, гнеться аж удвоє.

«Розповідж-но, чортів жиде, – коли життя твоє

Ще для тебе вартість має, – кого твої очі

Бачили між Трапезонтом і Синопом в ночі?»

«Сто чайок козацьких гарних бачив я, мій пане;

Як неправда, то стріляй тут в серце, капудане!

Всі чайки немов набиті, й голка би не впала;

Так гонили одна другу, мов переганяли.

Як по шляху по битому, сунуться водою –

Батько Скалозуб із ними, з сивов бородою.

Той не раз вже міряв море гнучими чайками,

Всі дороги добре знає; він із козаками

В саме пекло, коби знав лиш, де воно, поплив би

І самому чорту сала за шкуру залив би.

Козарлюги голомозі хтіли мене взяти

В свою службу, вже завдаток яли рахувати,

Щоб лиш їм служив я щиро. А дурні не знали,

Що за хитру, ласу пташку в кліточку спіймали.

Взяв я гроші й обіцяв їм, що буду служити

Вірно, щиро, – легковірних не тяжко здурити, –

І приплив сюди до тебе, правду всю сказати.

Знаю, що від тебе кривди я не буду мати.

Скалозуб старий гадає, скоро звечоріє

І Босфором тихий вітер холодком повіє,

По Стамбулі мусулmманськім добре погуляти,

Всі сераї і гареми на глум руйнувати…»

Докінчив так жид зрадливий, яв пейса крутити,

В виду втіха з’явилася, не міг ї здушити

В серці своїм сріблолюбець, тре з утіхи руки,

Не віщує, що не злото жде його, а муки.

Крикнув Ослам: «Зопіронько! Тобі присягаю,

Аж тепер я на погибель джаврам заспіваю!

Не діждуть собачі діти Стамбулом гуляти!

Будуть разом у скажених филях потопати.

Плюндрували вони Серай, Перу і Галату –

Я їх знищу з сього світа, як змію прокляту!

Тридцять галер їм заставлять дорогу до дому!

Принесе і Ослам жертву пророкові свому,

Добру жертву, ще такої море не видало!…»

Весла плюснули й галера попливла помалу.

2

Чом кипить так, чом шумить так і казиться море?

Може хоче світ втягнути у свої розтвори?

Ні, воно пожерти світа нині не гадає –

То з гарматів Ослам-ага смерть так посилає

На козачі, довгоносі чайки. Затопити

Всі бажає в бистрих филях, сліду не лишити…

Ой шмигають, мов ті утки, чайки сюди-туди;

Шум і галас, гук і стони чує ухо всюди.

Причепились до галери чайки на всі боки,

Скубуть справа, скубуть зліва, а крові потоки

Течуть в море; но завзяті на кров не зважають

І з гаками до галери, за поміст хватають,

Лізуть вверх, мов по драбині. Вже і грець зачався

На помості, такий лютий, чорт би сам злякався.

Шаблі блищать, як гадюки, тюрбани злітають,

Одні падуть, другі кричать, треті вже конають.

Скалозуб так увихаєсь, як косар на полю,

Шабелькою бісурманам лагодить недолю,

Всіх майнотів, яничарів покотом складає,

В розгукане море бриті голови кидає.

Тільки Ослам не поляг ще, гострим ятаганом

Відбиваєсь; пізнав нехрист, що із отаманом

Поборотись, попогратись – робота кривава,

Бо силач він незвичайний, така ходить слава.

Захищає його грудьми Зопіра рум’яна –

Щиро дівча полюбило агу-капудана.

Наставила голі груди, агу закриває.

Осміхнувся бісурманин, в очі зазирає

І до серця пригортає. Губи ся діткнули

І тривогу на хвилину обоє забули.

Відірвався знов від неї, зморщив чорні брови:

«Зопіронько моя мила, бувай ми здорова!»

Махнув сильно ятаганом, головка злетіла,

Кров дугою із білої шиї почуріла.

Трутив в море мертве тіло, море аж заграло –

З радощів чи з переляку горою здіймаюсь…

«Лучше тобі, Зопіронько, в синім морі спати,

Ніж би мали джаври твоє личко цілувати…»

І кинувся, мов скажений, на ворога свого,

Вже й діткнувся ятаганом батенька сідого.

Але голуб сивоусий на то не зважає,

Із турчином по галері гоцака гуляє…

Раз махнув лише, та добре, – турчин повалився,

Голуб наче підкошений в море покотився.

Зашуміло Чорне море, филі трупа взяли.

«Жий, панотче!», – козарлюги разом закричали

І розсипались, мов бджоли, здобичі шукати

Та чайки добром турецьким у верх набивати.

Ведуть жида із запідку – трясеться, голосить:

«Ох! даруйте життя мені!» – навколішках просить.

«Зрадник! зрадник!» – загуділо, а отаман каже:

«По-козацьки покараєм тебе, сучий враже!

На талмуд свій присягав ти й не додержав слова!

Лагодься, Іродів сину! Смерть твоя готова!

Знав ти, Юдо, що не зловиш нас у свої руки…

Гей, дітки, які завдати жидовину муки?»

«Прив’язати на галері до щогли руками

Й підпалити, щоби тямив, як жартувать з нами!»

«Добре, дітки!» – й підпалили корабель великий.

Чути жида вайки, зойки, голос хижий, дикий.

«Гуляй, реви, псячий Юдко, до судної днини!

Хто присягу, як ти, ломить, той так, як ти, гине!…»

3

Сторчить замок візантійський,

Сім веж аж до хмар сягають –

Мармурові, великанські –

Наче небо підпирають.

В замку сім Палеологи

Раз сиділи і владіли,

А завзяті бісурмани

На тюрму перестроїли.

Де при бучних раз бенкетах

Злоті пугарі кружляли,

Де співочі щирі груди

Лиш про лицарів співали,

Там сьогодня безчисленні

Плінники бринчать в кайдани…

Все міняється на світі;

Велич, мов та квітка, в’яне…

Де гармати раз ревіли,

Нині чути хрипкий голос:

«Пугу! пугу!», що з тривоги

Аж росте угору волос.

В почорнілій старій вежі

Скалозуб наш позіває.

Крізь решітку холодочком

Свіжий вітер протягає.

Козарлюгу холодочок

покріпив, забув він рани

Незагоєні й залізні

Семипуднії кайдани.

Усміхнувся старий батько,

Мов забув тяженькі муки,

І прикляк та до молитви

Склав старі, сухії руки.

«Прийми, Боже, щиру дяку,»

Так озвався тихим словом:

«Лиш нас осьмеро схватили,

Решта зникла Дніпром з Богом…

І склонив він до вогкого

Муру головоньку сиву;

Звеселішав, мов побачив

Вітчину свою щасливу.

Сон йому приснився дивний:

Любий степ, дніпрові води, –

Запороже на сторожі,

Щоби мали мир народи.

Снить, що ксьондзи із попами

Згідно всі жиють і в ладі;

Снить, що й він займає місце

Сенаторське в ляцькій раді.

Снить, що згода вже настала

Між дітьми матусі Слави

І вражди не розсіває

Люте серце і лукаве;

Що ляхи із русинами

Давні спори вже забули

І себе, як рідні брати,

До серденька пригорнули…

Пробудився й від утіхи

Око втомлене заблисло;

Роздивився і від туги

Щось його за серце стисло,

Забрязчав не у бандуру,

У кайдани ті залізні,

І полилися із серця

Невільницькі слова слізні:

Чорне море грає, бушує, гукає,

Мутнії хвилі горою здіймає.

Сизий орел під сонцем літає, кружляє,

На берег сідає і море питає:

«Чом ти, Чорне море, бушуєш, гукаєш,

Свої хвилі горою здіймаєш?

Чи тебе буйні вітри збили,

Чи тебе в споду підземнії сили загатили?

Чи ти може з утіхи бушуєш, гуляєш,

Хвилі здіймаєш, ними під небо сягаєш,

Береги лупаєш, жовті піски змиваєш,

В твої дикі сурми граєш?»

«Мене, орле, буйні вітри не збили,

Ні підземні сили загатили,

Тільки я тішуся, мій сизий бистрокрилий друже,

Бо гуляли мною гей дуже

Козаки чубаті, запеклі завзяті…

Не вітри мене збили,

Козаки мене нехрещеним трупом загатили,

Мої хвилі кров’ю закрасили,

Мої води парчами укрили…

Тому то я таку втіху, охоту маю

І мої хвилі під хмари здоймаю.

Лети, друже милий,

Орле сизокрилий,

Там, де козаки в Січі гуляють,

При звуках бандури лицарські діла величають,

Мід-горівку підпивають,

Весело вік проживають

І Скалозуба старого споминають.

Скажи їм, щоб вони ся не смутили,

По приборканім батьку не тужили,

Щирих козачих сліз не лили,

Но щоби їли і пили

І веселилися

Й Богу молилися,

Та щоб шабельками бряжчали,

Вражі голови стинали,

Ворони, вовків-сіроманців татарським трупом годували,

І так поминки по батькові Скалозубові справляли.

Лети, орле, кілько твоя сила,

Де Україна зелена і мила,

Скажи братям-товаришам, що батько Скалозуб оженився,

Оженився, подружився.

Скажи, що з ним враз шлюб брали,

Викрутаси витинали

Старий Сава бородатий,

Трохим, Кирик, Карп завзятий,

Кузьма, Павло Жовтобрухий

і Кирило Клапоухий.

Завтра вранці жінки наші приголубим

Та козаків не забудем.

Мемо зброю нашу пильнувати,

Ржу китайкою і брусом обтирати,

Завозви вашої визирати,

На Україну прилітати,

Слави добувати

І ворогів віри християнської і волі козацької

Під ноги топтати,

Козацький рід лицарськими вчинками величати,

Величати, під небо здіймати

І Бога благати,

Щоб на Вкраїні воля настала,

Незгода і вражда пропала,

Щоби всі один одного любили,

У любві і згоді і мирі жили

Во вік віки,

Щоб Україна

Славна, велика і вільна була!…»

4

Щезла з неба зірка ясна,

Кури по хатах запіли,

А в темниці залізнії,

Тяжкі двері заскрипіли.

Кизляр-ага Скалозуба

З дниною поздоровляє,

Знову на турецьку віру

Козарлюгу намовляє.

Каже, що йому дасть султан

срібла, злота і що схоче,

Як присягне, що в турецьку

Кров шаблюки не намочить…

«Скажи псини Амураду», –

Скалозуб похмуро каже, –

«що щирий син України

Краще головою ляже,

Ніж свою святую віру,

Тройцю і Пречисту кине!

Скажи йому, що за віру

Козак радніш серцем гине.

Кавалкуйте ми, невіри,

Ломіть кості, лупіть шкіру, –

Ще раз кажу: козак вірний

Мре за свою святу віру,

Бо з нас кожний є достоїн

Булаву в руках носити!

Прийде час той, що будете

Над Стамбулом голосити,

Як жиди ті на руїнах

Славного Єрусалима.

Виб’є і вам, бісурмани,

Раз останняя година!…»

Кизляр-ага плюсь в долоні,

Тяжкі двері відчиняє,

Вид із злості розгорівся,

Вогнем, пеклом аж палає.

Чорні, мов чортяки-браття,

Три євнухи уступили

І старого Скалозуба

Там шнурком на смерть вдушили.

Коло брами Баб-і-Шадеф

Вісім палів в землю вбили,

А на палях вісім голов

Українських застромили.

Здивлюються, як на диво,

Мимоходом яничари,

Турки, греки і болгари,

І албанці і татари.

Лиш орел піднісся в небо

І на бідних не дивився,

Збив крильми і швидко далі –

Гей, куди-ж він так спішився?

На Вкраїну він спішився,

Де Дніпро по скелях грає,

Де козацтво, де лицарство

Вік свій вільний проживає…

Він летить, несе їм вістку,

Що Скалозуб оженився:

З товариством своїм славним

На вік спати положився!..

Примітки

Майноти = Греки з полудневої частини півострова Мореї, дуже завзяті вороги турків, уважають себе за потомків давних спартанців. – Прим. О. Маковея.

одаліска = невільниця-коханка у турків (властиве служниця покойова на дворі паші або султана).

ага = (давніше) військовий старший у турків.

шездара = цитра.

Пера, Галата = передмістя Царгорода.

грець = герць, поєдинок, сутичка перед властивою битвою.

ятаган = коротша шабля чи довший ніж турецький, обосічний, затиканий за пояс.

Палеологи = в грецькім цісарстві родина пануюча від року 1261 до 1453.

китайка = легка, гладка і лискуча тканина з вареного шовку.

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1909 р., т. 1, с. 247 – 257.