31

Марко Вовчок

Минає день, тиждень, місяць, і півроку збігло за водою. Здається, що в хуторі тихо і мирно; цвіте хутір і зеленіє. Коли б же поглянув хто, що там коїлось, що там діялось. Люди прокидались і лягали плачучи, проклинаючи. Усе пригнула по-своєму молода пані, усім роботу тяжку, усім лихо пекуче ізнайшла. Каліки нещасливі, діти-кришеняточка, й ті в неї не гуляли. Діти сади замітали, індиків пасли; каліки на городі сиділи, горобців, птаство полошили, да все ж то те якось уміла пані приправляти доріканням та гордуванням, що справді здавалось усяке діло каторгою. Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящірка, по хутору звивалась, і бог її знає, що в їй таке було: тільки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить.

А пани-сусіди нашу панію похвалюють-величають: – ото хазяйлива! Ото розумна! Дарма, що молоденька, – добре б нам усім у неї вчитись!

Спершу люди на пана вповали, та незабаром зреклися надії й думки. Він був добрий душею й милостивий пан, та плохий зовсім, – ніщо з його. Спитувавсь він жінку вмовляти, та не така-то вона. Далі вже і наменути на сю річ боявся, – мов не бачить нічого, не чує. Не було в його ні духу, ні сили. Сказано: добрий пан, не б’є, не лає, та нічим і не дбає. Як почне пані обмирати та стогнати, та в крик викрикувати, то він руки й ноги її вицілує, і плаче, і сам людей лає: – А щоб вас! а бодай вас!.. от уморять мені друга!

– Не буде з його нічого, – каже Назар. – Я одразу побачив, що квач, ще тоді, як він Устину обідом нагодував… Якби таку жінку та мені – я б її у комашню втручив, – нехай би пихкала!

Та й зарегоче на всю хату. Такий уже чоловік був той Назар: усе йому жарти. Здається, хоч його на огні печи, він жартуватиме.

А що Катря сліз вилила, то де вже тії й сльози брались. Візьме свою дитину на руки та плаче-плаче! А далі й заридає уголос.

І Прокіп дуже зажурився. Усе щось собі думає і зо мною вже не пожартує.

– Оце ж бо, які ви смутні! – кажу йому одного разу (се було ввечері, присмерком) – чого ви такі смутнії?

А він мене за руку, – пригорнув і поцілував. Заки я схаменулась, його вже й немає.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 145 – 146.