34

Марко Вовчок

А пані, куди далі, то все злісливша, усе лютіша: аби я трохи спізнилась, забарилась: «Де була?» та й стріне мене на панському порозі лиха година.

Перво тугою тужила я тяжко, а там усе мені стало не вдивовижу, усяка ганьба байдуже. Сказано: встань, лихо, та й не ляж!.. Було поки лає, коренить – несила моя, сльози ринуть, а наплачуся добре, утрусь, – така собі веселенька, жартую, пустую!.. І коса заплетена дрібненько, і сорочка на мені біла, – нікому було й не хвалюся. Що мені поможуть? Тільки своє лихо тяжке згадають!.. А Прокіп наче ніч темна ходить, і вже тоді ні до їдла, ні питва, ні до розмови.

Господи милий! Своє лихо, чуже лихо, – не знать, що й робити, що починати. У Катрі дитинка занедужала, а тут обід панам звари, вечерю звари, та город скопай, обсій, – та ще пані гримає: – Нічого не робиш, ледащо! Дурно хліб мій їси! Ось я тебе навчу робити!

Цілу ніч Катря не спить над дитиною. На день благословиться, – до роботи. Бабуся тоді пильнує малої, розважає Катрю; то дитинку до неї винесе, то сама вийде та розкаже: «Стихла мала!», або «спить мала!» І такеньки, наче благодать божа, допомагає, невтомлива, невсипуща.

– Чого се ви, Катре, так падкаєтесь, без спочинку? – кажу їй.

– Робитиму, робитиму, поки сили. (А очі в неї так і горять позападавши). Може, вгоджу, може, вмилосерджу!

Отже, не вгодила й не вмилосердила. Робила й не спала, поки аж нечувственний сон її обняв коло колиски. Прокинеться, – до дитини, а дитинка вже на божій дорозі. Тільки глянула на його бідолашна мати, тільки вхопила його до серця, – воно й переставилось.

І побивалася ж Катря, і мучилась, і раділа:

– Нехай же моє дитя, моє кохане-дороге, буде янголятком божим, – лиха не знатиме моє ріднесеньке! – а далі й заголосить: – А хто ж до мене рученята простягне? Хто мене звеселить у світі?.. Дитино моя! Покинула мене, моя донечко!

Назар – ніби й нічого, розважає свою Катрю, молодим її віком заспокоює, а в самого вже пом’якшав гучний голос, – потай усіх сумує.

По тій печалі зовсім захиріла, занепала Катря. Не то, щоб робити, вже й по світу ходить не здужає. А пані все-таки:

– Чому не робиш діла? Я тобі те! Я тобі друге!

– Тепер я вже не боюсь вас! – одказала Катря. – Хоч мене живцем із’їжте тепер!

Дала ж їй себе знати пані!..

– Прокопе! – кажу я, – що оце з нами буде!

– Устино-серце! Зв’язала єси мені руки!..

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 147 – 148.