32

Марко Вовчок

Усі люди пов’яли, змарніли; тільки бабуся велична, як і була. Як не лає, як не кричить на неї пані, – бабуся не лякається, не метушиться: іде тихо, говорить спокійно, дивиться ясно своїми очима ясними. І незчуєшся було, як до неї пригорнешся та й заплачеш, – от як дитина до матері своєї рідної горнеться.

– Не плач, моя дитино, не плач! – промовить бабуся стиха, ласкаво. – Нехай недобрі плачуть, а ти перетривай усе, витерпи бідочку!.. Хіба ж таки й перетерпіти не можна?

Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не чути сміху, не чути гласу людського. У двір душа жива не навідається, – хіба за ділом, – та так боязко оглядується, так поспішається вже, наче йому з пущі вихопитись од звіра лютого йдеться.

Спізнилась якось, вечерявши, та й біжу хутенько. «І чому хоч Прокіп не прийшов вечеряти!» – думаю. Коли він так і вродивсь перед очима моїми! Переймає мене і оббігти не пускає.

– Устино, скажи мені правдоньку: чи ти мене любиш?

Утекла б я од його, так ноги мене не несуть. Стою, горю…

Він тоді мене за руку!.. Обіймає, пригортає, та все питає: «Чи любиш?» Такий чудний!..

Посідали, поговорили, покохались, – усе лихо забулось. Весела душа моя, і світ мені милий, і таке в світі гарне все, таке красне!.. Чого вже, коли й пані постерегла: «Що це тобі? – каже. – Чого се так розчервонілась, наче хто вибив? Чи, може, що вкрала?!»

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 146.