41

Марко Вовчок

Жили ми такеньки з бідою та з журбою до осені. Тут і зчинилось…

Одного дня трусили в садку яблука в коші, а чоловік мій струшує та все з яблуні на мене поглядає то з-за тії гілки, то з-за тії. Трохи вже й притомилась бабуся, – сіла одпочити.

– От уже й літечко красне минулося! – промовила, – сонечко ще світить, та вже не гріє.

Сеє кажучи, роздивляється навкруги.

– Устино-голубко! Адже ото неначе дітвора з-за ліси визирає? – питає мене.

Я гляну – аж справді коло тину купка діток.

– А що, дітки? – питає бабуся. – Чого прийшли, мої соколята?

Малі мовчать та тільки оком закидають у коші з яблуками.

– Ходіть лишень ближче, хлопченята: я по яблучку вам дам! – каже на їх бабуся.

Дітвора так і сипнула в сад. Обступили стару, як горобці горобину, а стара обділя їх, а стара обділя… Загуготіло, загомоніло коло нас: звісно, діти. Коли се, зненацька, як гримне пані:

– А то що?

Перелякались діти. Которі в плач, а хто в ноги, – тільки залопотіло. І в мене серце заколотилось. Бабуся спокійненько одповіщає:

– Се, – каже, – я по яблучку діткам дала.

– Ти дала? Ти сміла? – заверещить пані (сама аж труситься). – Ти, мужичко, моє добро крадеш!.. Злодійко!

– Я – злодійка!? – вимовила стара… Зблідла, як хустка, і очі їй засяли, і сльози покотились.

– Більш красти не будеш! – кричить пані. – Я тебе давненько пристерігаю, – аж от коли піймалась… Панські яблука роздавати!

– Не крала я зроду-віку мого, пані, – одмовляє стара вже спокійно, тільки голос її дзвенить. – Пан ніколи не боронив, сам дітей обділяв. Бог для всіх родить. Подивіться, чи для вашої ж душі мало?

– Мовчи! – писнула пані, наскакуючи.

Хруснули віти. З-за зеленого листя визирає мій чоловік, та такий у його погляд страшний! Я тільки очима його благаю.

– Злодійка! Злодійка! – картає пані бабусю, вкогтившись їй у плече, і соває стару, і штовхає.

– Не по правді мене обмовляєте! Я не злодійка, пані! Я вік ізвікувала чесно, пані!

– Ти ще зо мною заходиш?

Та зо всього маху, як сокирою, стару по обличчю! Захиталась стара: я кинулась до неї; пані – до мене; мій чоловік – до панії.

– Спасибі, моя дитино, – промовляє до мене бабуся. – Не турбуйся, не гніви панії.

А пані вже вчепилась у мої коси.

– Годі, пані, годі! – гримнув чоловік, схопивши її за обидві руки. – Цього вже не буде! Годі.

А пані у гніву, у диві великому, тільки викрикує:

– Що? Як? Га?

Схаменувшись трохи, до Прокопа. А той своє:

– Ні, годі!

Тоді вона у крик. Назбігалися люди, дивляться. Пан, що було в його духу, пригнався.

– Що се?

Мій чоловік випустив тоді панію з рук.

– От твої щирії душі! – ледве промовила пані. – Дякую тобі!.. Та чого ж ти мовчиш? – скрикнула ще голосніш. – Мені мало рук не вломили, а ти мовчиш!

– Що се поробилось? – питає пан на всі сторони у великій тривозі.

Пані й почала: і обікрала її стара, і всі хотіли її душі, – такого вже наковчила! Сама і хлипає, і кричить, і клене, що вже і пан розлютувався. Як кинеться до мого чоловіка.

– Розбишака!

– Не підходьте пане, не підходьте! – озвався мій понуро.

– Е, бачу, – каже пан, – тобі тут місця мало. Постой же: розбишатимешся у москалях – скільки хотя!

Пані аж верещить:

– У москалі його, у москалі!.. Тепер і прийом у городі; зараз і вези його!

– Візьміть його! – крикнув пан на людей. – Зв’яжіть йому руки!

Прокіп не пручався, сам руки простяг, ще й всміхнувся. А Назар під той гук до мене:

– Чого злякалась? Чого плачеш? Гірше не буде!.. От чи буде краще, – не знаю…

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 153 – 155.