44

Марко Вовчок

Хазяйка наша була удовиця старенька, привітна й ласкава, а що говірка! Розказує та й розказує, та все про своє лихо, що весь рід їх звівся, що сама вона в світі зосталась, як билина в полі. Зітхає раз у раз, частенько було й сплакне. Та й за нами чимало вона сліз вилила: як було сидимо з чоловіком укупці та говоримо, вона й почне плакати та примовляти, що – ось ми молоденькі, ось ми і хороші – нівроку: жити б та жити та людей собою веселити… Прикладає та й плаче. Ми вже її вмовляємо! Хіба тоді ущухне, як надійде дядько та гримне на неї – знов баба кисне!

А вона його боялась дуже, що такий він: ані до його заговорити, ані його спитати.

– Що се за чоловік у світі! – каже було стара, – який же він грізний та неласкавий – нехай бог боронить! Чи він ніколи роду не мав, чи що такеє? Бог його знає!

Рано-ранісінько схоплюся; біжу на поденщину. Повертаюся пізно. В руці в мене зароблені гроші. Весело поспішаюсь додому.

Ще на дорозі стріне мене чоловік; любо та міцно стисне за руку і спитає тихенько:

– Чи добре натомилась, Усте?

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 157 – 158.