39

Марко Вовчок

Народився син у панії. Що тих гостей наїхало на хрестини! Обід справили бучний. Кум-полковник вкотив у двір сивими кіньми, побрязкуючи, подзвякуючи бубонцями. Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса закручує правицею, а лівою шаблю придержує та плечима все напинається вгору.

Я рада, що мені трошки вільніше, – вибігла до Прокопа, – стою, розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан, – веселий такий, як ще був за свого женихання з панією.

– Чого се ви тут стоїте обойко? Що розмовляєте? – сміється.

А Прокіп йому:

– Пане, оддайте за мене дівчину!

– Добре, бери, Прокопе! Я не бороню. Повінчайтесь, та й живіть собі любенько.

– А пані? – каже Прокіп.

Пан зітхнув і задумався, а далі й каже:

– Ідіть за мною! Візьми її за руку, Прокопе!

Сам пішов у кімнати, а Прокіп веде мене за ним, стискаючи мою руку.

– Любо! – сказав пан, – я оце до тебе молодих привів. Чи вподобаєш?

А тут у кімнаті панів, паній!.. І полковник поміж усіма, неначе той індик переяславський, походжає та все потроху пирхає.

Наша сидить у кріслечку. Зирнула на нас і одвернулась. Усміх веселий простиг, гнівно на пана згляне й питає:

– Що се таке?

Прокіп кланяється, просить.

– Я вже позволив, – каже пан, – не борони й ти, моя кохана. Дав нам господь щастя, – нехай і вони щасливі будуть!

Пані все мовчить та уста гризе. А полковник і вирветься й загуде, як на трубі:

– До пари, бісові діти, до пари! Обоє хороші! Треба їх звінчати, кумо моя мила. Хочеш заміж, дівко? – питає мене, та що хоче моргнути, то й очі заплющить: не моргне, вже несила – випив повно.

Усі пани за ним підхопили:

– Одружіть їх, одружіть! Чуєте: кум ваш, полковник, говорить, що до пари…

Тоді вже й пані:

– Та нехай собі!

Ми й не зчулися, як за поріг переступили. Кинулись духом і, не справивши нічогісінько, похапцем, звінчалися, щоб ще не розлучила нас пані.

Дуже вона гнівалась на пана:

– Як ти мене підвів! – дорікає. – Я сього не можу тобі подарувати, як ти мене підвів!

– А тобі, – свариться на мене, – тобі буде!

– Нехай уже буде, що буде, – думаю, – та вже ми побралися!

Велико тішить мене, що тепер озватись до його можна при людях, глянути на його, що вже – мій!

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 151 – 153.