45

Марко Вовчок

От якось сидимо ввечері: москаль на лаві з люлькою, хазяйка коло віконця, а ми з Прокопом оддалік. Сидимо мовчки всі; коли у двері хтось – стук-стук; а далі: – Здорові були! – гукнуло щось за дверима.

Се ж Назар!

Увійшов і стоїть перед нами, стелю підпираючи: люлька в зубах; і сивизна, ти б казав, у густі кучері поховалась.

– Хазяйці і всім нехай бог помагає!

– Спасибі! Милості вашої просимо! – вітає його стара.

– Звідки се ти взявся, Назаре? – питає Прокіп. – От наче з землі вийшов!

– Я звідти, – каже, – звідки добрі люди мандрівки виглядають.

Дядько поворушивсь, – поглядає на двері.

– А чого се крутишся, пане москалю? Однії віри, – не цурайся.

Дядько все дивиться на вікна, на двері.

– Овва, який же баский! Чи не вітра в полі хочеш піймати?.. Да ти й сам, бачу, степовик… Отже й не пробуй – не піймаєш. А лучче дай мені люльки запалити… Як же вам ведеться тут? – питає нас. – Почому в місті молодиці моторні та гарні? – моргає на мене.

– А в вас там як? – питаю в його.

– Як?! На вибір дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь.

– Ох, мені лишечко! Годино моя! – зажурилась хазяйка.

Дядько тільки вуса покрутнув.

– А стара? – питаю.

– Живе. Стара все перетерпить. Кланяється вам. Питаю за себе, що там пані казала.

– Еге! Було за вас обох панові на горішки: «Через твій, каже, розпуск двох робітників утеряли! Хто ж дурнем зостався?» – се все пані; а я скажу: дурень не дурень, а, стоячи перед нею, на розумного й трошки не походив.

Хазяйка тимчасом вечеряти просить. А Назар достав із-за пазухи пляшку горілки і поставив на столі.

– Вип’ємо, – каже, – по повній, бо наш вік недовгий!.. Бувайте здорові, в кого чорні брови!

А дядько:

– Що се, – каже, – за горілка? Лучче води напитись, як такої горілки!

– Коли хто схоче, то нап’ється й води, – озвавсь Назар.

– Горілочка, здається, добра, – каже хазяйка.

– Бодай тому шинкареві таке життя добре! – одгримнувсь дядько. А проте випив іще, іще й іще. Вип’є і сплюне, налає і знов вип’є.

Стара дивується та головою хитає, а далі вже не стерпіла:

– Що ж ви так її гудите?

– Не твоє діло, бабо! – гукнув дядько, – для приятелів п’ємо всяку.

– Та на здоров’ячко ж!

– Знайте нашу московську добрість! – додав Назар. Вечеряємо, говоримо, а дядько п’є та й п’є, та й п’є.

Зблід на лиці й на стіл схилився. Дивиться на нас із чоловіком та й каже:

– Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете вкупці… Та годі, не журіться!.. Пожили, порозкошували – і буде з вас. Бува й таке, що з сповиточку ласки-добра не знаєш, – вік звікуєш під палкою… Отак живи!.. Без роду, без плем’я, без привіту, без совіту, – на всіх розкошах!

А стара тоді до його:

– А де ж ваш рід, дядечку? Звідки ви самі?

– З кантанистів! – одказав похмурно москаль. – З тих, коли чули, що нас у холеру поменшало. Роду нема, не знав і не знаю.

– А матуся ваша?

– Казав: не знаю!.. Чого дурно розпитувати?

– Отакеньки і я тепер безрідна! – каже хазяйка, хлипаючи.

– Іще й вона між люди! – гукнув москаль. – Що твоє лихо!.. Плюнуть! Он лихо, то лихо: що нікого тобі згадати, ніхто й тебе не згадає; нікуди піти й ніде зостатись. Усі тобі чужі і все, усе чуже: і хата, і люди, і одежа… Степовик! – мовляв (до Назара)… – Так, брате! Мене з степів узято… Ну, і славні, мабуть, тії степи були!.. Дай, бабо, горілки! вип’ємо до дна, бо на дні молодії дні!

А в самого сльози котяться-котяться. І сміється він разом, і горілку п’є… Далі вже як упав на лаву, так і заснув.

– Ну, по сій же мові та будьмо здорові! – каже Назар. – Прощай, Прокопе-брате!.. Та ось трохи не забув. Приніс я тобі грошенят крихту: п’ять карбованців. Поживай здоров!

– Спасибі, брате! Не знаю, коли вже я приможуся тобі вернути.

– Гай-га! Аби живі були! Се не панські гроші – братерські: ними не зажуришся. Я собі зароблю: тепер я вільний хоч на півроку; з собаками не піймають.

Та й пішов попрощавшись. Тільки його й бачили.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 158 – 160.