42

Марко Вовчок

Повели Прокопа в хату. Сторожа стоїть коло дверей. На дворі візок запрягають, Назар запрягає коні під пана.

Довго думав мій чоловік, – далі каже:

– Устино! Сядь коло мене!

– Що ти починив, мій голубе! Що ти сподіяв! – говорю йому.

– А що я сподіяв? Будеш вільна, – от що! Будеш вільна, Устино!

– Воля, – кажу, – та без тебе! Так мені гірко стало!..

– Воля! – покрикне він, – воля!.. Та на волі і лихо і напасть – ніщо не страшне. На волі я гори потоплю! А кріпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане.

Аж ось заторохтів на дворі візок. Повели Прокопа. Я, в чім була, схопилась до його на візок. Стара мене благословляє і його: – Нехай вам мати божа допомагає, діти! А сльози тихі так і біжать з очей ласкавих.

Помчали нас. Як то ще пані не схаменулась про мене, наставляючи на дорогу пана: не пустила б!

Ідем мовчки, побравшись за руки. Я не плачу, не журюся, тільки серце моє колотиться, серце моє трепечеться…

Під’їжджаємо до міста. Пан закурів коло нас і випередив. В’їхали в місто. Хутко проторохтіли улицями. Коло високого будинку стали.

Випустив Прокіп мою руку.

– Усте, не журися.

Повели його до прийому. Я на рундуці сіла, як на гробовищі.

– Не вдавайсь у тугу, – каже Назар. – Біс біду перебуде: одна мине – десять буде.

А сам почав уже сивим волосом, як сніжком, присипатись; розважає мене, а самого, видно вже, що ніхто не розважить.

Коли виводять мого чоловіка… Боже мій, світе мій! Серце в мене замерло; а він веселий, як на Великдень…

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 155 – 156.