47

Марко Вовчок

Провела я чоловіка аж до Киева. У Києві служити зосталась, а він з військом кудись далеко на Литву пішов.

– Не суши себе слізьми, серденько! – приказував. – Я вернусь… сподіваюся. Сподівайся й ти. Дожидай мене!

Дожидаю… Що яка ти служба довга! Уже сім год, як він пішов. Чи то ж побачу коли?.. У своєму селі не була. Перечула через люди, що всі живі. Ведеться так, як і перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема й чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копійка? Кров’ю обкипіла! Та інколи й мені так легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що аби схотіла, – зараз і покинути ту службу вільно. Подумаю такеньки – і року добуду. Якось розважить мене, підможе мене та думка, що вільно мені, що не зв’язані руки мої. «Це лихо дочасне, не вічне!» – думаю.

То як же мені свого чоловіка забути хоч на хвилинку? Він мене з пекла, з кормиги визволив!.. Та мене й бог забуде! Він чоловік мій, і добродій мій. Поздоров його мати божа: я вільна! І ходжу, і говорю, і дивлюсь – байдуже мені, що й є ті пани у світі!

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 161.