Осінній вітер

Віктор Забіла

Не так уже сонце світить,

Не так воно й гріє;

І вітерок не тепленький,

Холодний вже віє.

Не весняний, що од серця

Тугу як би зносить,

А осінній, що у лісі

Мовби хто голосить.

Із дерева лист зриває,

Дуброва пустіє,

Світить сонце, теє ж сонце,

Да ба, вже не гріє.

Пора прийшла, зима близько,

Осінь наступила…

Пора прийшла, і дівчина –

Дівчина змарніла.

Повні груди лебедині

Не такі вже стали,

Біле личко почорніло,

Очиці злиняли.

Цвіт, як небо, були вони,

Як зірки блищали, –

Тепер вони почорніли,

Тепер плакать стали

За очима, за бровами,

За личеньком білим,

За літами молодими

Да за серцем щирим,

Що кохало, що кохалось

В радощах, не в горі,

Що красиво красувалось,

Як сонечко в морі.

Зима люта перестане,

Вітерок повіє

Теплесенький, гарнесенький,

Все зазеленіє.

Теє ж сонце знов засвітить,

Теє ж ізнов гріє,

Тая ж дівка, тая сама –

Більш не молодіє,

Із радощів серце в грудях

Більше не заб’ється, –

Подивиться дівка в воду,

Гіркими заллється.

«Не вертаться весні твоїй, –

Я сказав дівчині. –

Як у лузі серед зими

Не цвісти калині».

Примітки

Вперше надруковано у зб.: Забіла Віктор. Співи крізь сльози, 1906 р., с. 16.

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 276 – 277.