Сорока

Віктор Забіла

Сорока в дворі скрекоче,

Гостей возвіщає;

Ждала дівка козаченька,

Котрого кохає.

Ждала, ждала, виглядала,

Миленький не їде, –

Мабуть, тоді він вже буде,

Як місяць ізійде.

Зійшов місяць, вже й високо,

Зіроньки блищали, –

Виглядали карі очі

Да й плакати стали.

Гірше горя, гірше нудьги

Того дожидаться,

Хто на цілий вік поклявся,

Щоб із ним кохаться.

Місяць ясний закотився,

І зірок немає;

Не спить дівка, плаче, бідна,

За милим скучає.

Встала мати: «Вставай, доню!

Зовсім вже світає».

А та, бідна, ще й не спала –

Слізки утирає.

«Мамо, мамо, я не спала». –

«Що ж, доню, робила?» –

«Всю ніченьку проплакала,

За милим тужила». –

«Доню, доню, слухай мене,

В тугу не вдавайся:

Коли він тобі не вірний,

То й не сподівайся.

Без сороки, що скрекоче,

Вірно як кохає,

Прибіжить до тебе, доню,

Бо він теж скучає». –

«Голубонько, моя мати,

Серця не прив’яжеш!

Так і б’ється, так і рветься, –

Що робить, не знаєш».

Примітки

Вперше надруковано у зб.: Забіла Віктор. Співи крізь сльози, 1906 р., с. 16.

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 275 – 276.