«Ох, коли б хто знав, як тяжко…»

Віктор Забіла

Ох, коли б хто знав, як тяжко

Так на світі жити,

Як мені тепер прийшлося,

Бозна-що й робити.

Полюбив я дівчиноньку,

І мене дівчина.

«Дуже люблю», – побожилась,

Да лиха година,

Що я такий безталанний

На світ уродився:

І сам бідний, і з бідною

Вірно полюбився!

Що ж тепер мені осталось:

Плакать да нудиться

Або вештаться по світу

Да вік не жениться.

Не розлюблю я ніколи,

Гріх на душі буде,

Сам я себе покараю –

Не бог і не люди.

Бо не люди мене звели,

Щоб я став кохати;

Серце з серцем зчепилося,

Трудно розірвати.

Так я про себе гадаю,

Що вік не забуду;

Поки серце б’ється в грудях,

Поки жив я буду,

Не покину тебе, серце,

Дівчинонько мила;

Розлучить мене з тобою

Тільки що могила.

Примітки

Вперше надруковано у збірці поезій В. Забіли, виданій за життя поета, [1837 р.,] № 10, с. 16 – 17.

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 262 – 263.