1. Більшість і вождизм

Дмитро Донцов

Боротьба не за партійні цілі, не за ту чи іншу програму, лише за тріумф цілого світогляду, за перемогу власного світу ідей – потребує рішучих борців. Світогляд тільки тоді може допровадити до перемоги своїх думок, коли в його таборі знайдуться найвідважніші і найздібніші до боротьби загони даної доби і даної збірноти. Коли тим загонам надати твердих форм готової до змагання організації. Тими словами впроваджує нас Адольф Гітлер в складні організаційні питання, в такі питання, як – партія чи орден? Демократія чи дисципліна? Більшість чи якість? Голосування чи вождизм? Дискусії чи приказ?

Ідея вождизму в організації, зродилася в толові Гітлера ще тоді, як він приглядався праці австрійського парламенту. Коли вчився пізнавати всі хиби, всі смішні сторони, цілу недотепність засади, протилежної вождизмові: засади більшості. Хиби сеї засади при функціонованні державного апарату напровадили його на думку про те, як уникнути тих хиб в функціонуванні партійного апарату.

Парламент ухвалює – більшістю – якусь постанову. І хоч яке спустошення може ся постанова спровадити на народ, – ніхто не поносить за се ніякої відповідальності. Нікого не можна потягнути, щоб зложив звіт. Бо чи ж се можна назвати відповідальністю, коли – вже по катастрофі – уряд уступає з свого становища? Або коли на місце одної коаліції партій приходить друга? Чи взагалі якась, вічно хитлива, більшість людей – може бути за щось відповідальна?

Чи сама ідея відповідальності – не зв’язана, навпаки, міцно з особою, з одиницею?

Перекладіть відповідальність з одиниці на «репрезентанта більшості» – і побачите відразу, де він шукатиме своє головне завдання. Не в мозольній праці думки шукатиме він його, не винаходитиме геніальні посунення і плани, лише застановиться, як свої геніальні проекти зробити приступними й зрозумілими отарі овець, або більшості порожних голів, від яких він залежить, а тоді – виблагати від них дозвіл на перепровадження тих планів.

Замість мудрості державного мужа, який мусить схоплювати великі напрямні і братися за великі рішення, такий «провідник» навчиться хіба «мудрості» – як вмовлювати в других свої переконання, оскільки він їх має.

Чи се завдання провідника? Того, хто проводить? Чи є його завданням – тяжкою працею язика здобути для свого плану, більше або менше чистими способами зліплену, більшість припадкових зборів?

І чи многоголова юрба взагалі розуміла колись великість якоїсь ідеї, поки успіх тої ідеї не доводив їй її великості?

І що повинен робити провідник, коли йому не вдасться з’єднати для своєї ідеї маси? Коли ні підлещуванням, ні переговорюванням, не вдасться перетягти її на свою сторону?

Чи він має її перекупити? Чи покликаний стати вождем народу має таким способом знизитися до ролі політичного шахрая?

Чи система більшості, яка м. і. панує в парламентаризмі – не провадить до занику самої ідеї провідництва? І чи можна когось вести, поки не втілена в життя ідея провідництва? Чи може хтось думає, що світовий поступ коріниться в мозку більшості, а не в головах провідних одиниць?

Парламентарний принцип, де рішає більшість, відкидає авторитет особи, а на її місце ставляє число кождочасового збіговища. Тим – грішить проти аристократичної засади природи, при чім, очевидно, втілена в природі ідея шляхетного, зовсім не потребує втілюватися в жменьці «найвищих десяти тисяч» передвоєнної провідної верстви.

Замість провідників така система витворює «голови», – провідничків, ватажків. І чим убогіший духом і здібностями такий ватажок, чим ясніша для нього самого його власна убогість, тим голосніше хвалитиме він систему, яка не жадає від нього ні сили, ні геніальності велетня, лише задовольняється хитрунством війта-мудрагеля. Навіть воліє те хитрунство від мудрості Перикла.

Цілком природно, що в таких обставинах ватажки-голови ще більше дрібніють. Чим більша залежність провідника від маси, тим менше дійсно глибоких політиків кортить зайняти становище такого «провідника». Тому «представники більшості», себто многоголові пересічності, – нічого так заїло не ненавидять, як перевищуючу їх інтелігенцію.

Прекрасно відповідає сій системі демократії боягузтво більшої частини так званих провідників. Що за щастя для них – при кожній великій і рішаючій постанові могти сховатися за спідницю так званої більшості!

Не дивно, що така система «провідництва» відразлива всякій чесній людині. І навпаки – притягає переважно людей з марними характерами, які уникають відповідальності за свої вчинки, завше готові в разі невдачі своїх заряджень або вчинків перекинути розплату за них на інших. Коли провід якої то не було б збірноти – партії чи нації – складається з подібних типів, се мститься дуже скоро і гостро. Така збірнота ніколи не здобудеться на рішучий виступ, легко прийматиме зневагу. Бо нема в її гурті того, хто посмів би задумати і виконати відважну постанову.

Одного не вільно забувати: і в сих випадках більшість ніколи не заступить людини. Бо більшість не лише представляє некомпетенцію, але також і трусість. Серед ста туманів так само рідко знайдеться один мудрий, як серед ста трусів – одна героїчна постанова. Тим способом не можна вибирати провідників. Людина, яка переростає пересічну міру, не виходить з вибору, вона має звичай сама з’являтися на історичній арені, без попередного дозволу виборців, не стукаючи в двері.

Партійна демократична система вибору деморалізує провід і деморалізує маси, розкладає, обезсилює збірноту, яку нібито має вести. Засаду вибору мусить заступити засада вождизму, коли збірнота має виконати далекосяглі чини і здійснити відважні плани.

Молодий рух є в своїй внутрішній суті і в своїй організації – антипарламентарнbй. Себто він відкидає і взагалі і в своїм внутрішнім устрою засаду більшості. Він відкидає систему, в якій провідник знижується до ролі виконавця волі і думок інших. Нова ідея вимагає засади безумовного авторитету вождя разом з його безуслівною відповідальністю.

Якіж практичні висліди такої засади? «Моя боротьба» формулує їх так:

Першого голову кожної місцевої групи призначає провідник, що стоїть безпосередно над ним. Всі комітети і комісії групи підлягають йому, не він тим комітетам. Працю в групах розподіляє перший голова. Така сама засада пристосовується для округи, району і громади. Завше треба провідника призначати згори. Завше обдаровувати його необмеженим авторитетом і повновластями. Лише вождь цілої партії вибирається на загальних зборах членами. Всі комітети підлягають йому. Не він – їм. Він рішає про все, він же ж несе на своїх плечах цілий тягар відповідальності за свої рішення.

Незадоволені з нього мають змогу потягнути його до відповідальності перед форум всіх членів партії, позбавити його уряду, коли він нарушив засади руху або зле служив його інтересам. Тоді на його місце приходить той, хто вміє ліпше. Але з тим самим авторитетом і з тою самою відповідальністю.

Шлях всякої ідеї, яка прямує втілитися в житті, такий: в голові одної людини повстає якась геніальна думка. Та людина чується покликаною проповідувати іншим свої гадки. Її проповідь єднає їй певне число прихильників. Коли число прихильників зростає, звістун нової ідеї не має можливості особисто впливати на прихильну масу, ні вести її. Тоді виникає потреба посередників. Ідеальний стан уступає місце іншому – народжується організація. Творяться малі підгрупи, місцеві гурти, що творять комірки майбутньої широкої організації.

Але сі групи можна засновувати не скорше, аж коли авторитет провідника руху, його ідейного основника – узнаний без застережень. Значення духового осередку руху – величезне. Лише його наявність, наявність місця, обдарованого магічним чаром Мекки або Риму для своїх віруючих, може надати тривалу силу рухові, який черпає свою міць в сій внутрішній єдності, в узнаванні одної верхівки, що ту єдність репрезентує.