7. Особиста відповідальність і справність
Дмитро Донцов
Організація великого руху не сміє бути збудована на засадах, прийнятих в парламентаризмі. Вона мусить мати за підставу особисту відповідальність. В книзі «Моя боротьба» читаємо про початки гітлерівської організації:
В початках руху в 1919-1920, на чолі стояв комітет, вибраний зборами членів. Комітет складався з першого і другого касира, з першого і другого секретаря, з голови і його заступника. Крім того були начальник пропаганди і референти інших відділів. Отже комітет втілював в собі те, що рух мав поборювати парламентаризм. Бо ж на сій засаді мали бути побудовані і всі підлеглі організації партії. Комітет рішав всі справи на підставі більшості голосів. Бракувало всякої особистої відповідальності. Були тут касири, організатори, шеф секції пропаганди, організаційної і пр., але до кожної окремої справи мусили вони зайняти спільне становище і рішати більшостю голосів. Отже, людина, що завідувала пропагандою, голосувала в справі, яка обходила людину, що дбала про скарб організації; ся остання голосувала в справі, яка обходила організаційного референта, а сей знову – рішав в справі, якою мав журитися лише секретар.
Нащо ж тоді призначалося окрему людину, щоб вела пропаганду, коли касири, або пресові чи персональні референти могли вирішувати справи тої пропаганди? Се було так само незрозуміло, як коли б в якійсь фабриці конструктори одного відділу або одної галузі рішали в справах інших відділів, якими мали журитися зовсім не вони.
Автор книги «Моя боротьба» змінив се дуже хутко. Впровадив єдино-спасенну засаду особистої, не колегіальної, відповідальності. Перший голова – став відповідальним за провід цілим рухом. Він розділює сили комітету, що є під його керівництвом і приділює кождого до його роботи. Кожний з приділених, без решти, є відповідальний за свою працю і підлягає лише першому голові, який дбає про цілість, а через вибір людей і через надавання загальних напрямних дбає про гармонію і добру працю цілої машини.
Сей закон засадничої, особистої відповідальності – став засадою націонал-соціалістичної партії. Се було не на руку людям, які охоче звалили би відповідальність за невдачу своїх потягнень на більшість або цілий комітет. Але кожний новий рух, який відкидає засади парламентаризму, не повинен сам їх мати там, де заряджує власними справами. Через те його сила не зменшиться, а навпаки, збільшиться.
Рух, який в часи панування засади більшості стає на основі вождизму і почуття відповідальності, що з тої думки випливає, мусить пристосувати і свою організацію до тої ідеї, на ній її будувати.
Особиста відповідальність – і особиста здібність, справність (кваліфікації) кождого члена, що активно працює на користь нового руху – ось один з підставових принципів організації. «Моя боротьба» має декілька цікавих сторінок про те, як сю другу засаду застосував основоположник націонал-соціалістичного руху в органі партії Völkischer Beobachter.
Орган називався «народним» – отже мав всі добрі, але й лихі сторони «народних» установ: хоч як шляхетний був його зміст, але адміністрація – з купецької точки погляду – була до нічого! Бо його основники думали, що народні часописі мають утримуватися народними пожертвами. Замість того, щоби в конкуренційній боротьбі з іншими виборювати собі право на існування. Ніхто спершу навіть не думав, що просто негарно хотіти занедбання або прогріхи адміністрації підприємства покривати добровільними пожертвами добрих патріотів. Сі погляди – треба було поборювати і заміняти іншими. Треба було відкликатися до особистих здібностей людей, а не до кишені патріотів.
Так само поступали в організації не лише преси, а цілого націонал-соціалістичного руху. В кожнім бюро партії працювали, як в приватнім підприємстві. Кожний працівник мусив вирізнятися своєю справністю і працьовитістю, і не смів в ніякий спосіб покликатися на те, що він «добрий націонал-соціаліст». Важна була не його декларативна «відданість» ідеї, а його фактична здібність працювати і дійсна користь, яку приносив справі, якій служив. Партійний патріотизм кождого повинен був виявлятися насамперед не в словесних заявах, не в «почутті», а в пильності, в невсипущій праці в опануванні своєї окремої ділянки. Хто в своїй обмеженій ділянці не виконував свого обов’язку, не повинен був хвалитися своїм партійним патріотизмом, проти якого на ділі грішив.
Партійні бюро не сміли бути ніякими синекурами, місцями відпочинку, ані винагородами за симпатизування з рухом.
Рух, що так остро виступав проти партійницької корупції, повинен і власний апарат тримати чистим від неї. В адміністрації часописі працювало кількох урядовців, що належали давніше до баварської народної партії, але які були понад всякі похвали в своїй праці. Націонал-соціалізм отворив їм широку дорогу до роботи в рамах свого руху. Власне таким відношенням до працівників з’єднав собі гітлерівський рух загальні симпатії. Ті баварці пізніше стали добрими членами руху. Очевидно, здібного партійного товариша треба ставити понад такого ж здібного непартійного. Але ніхто не смів отримати становища лише завдяки приналежності до партії, незалежно від особистих кваліфікацій. The right man on the right place (властива людина на властивім місці) – ся англійська засада стала засадою організції, причиною її скріплення і сили.