2. Єдинофронтова дурійка

Дмитро Донцов

В демократичних суспільностях – себто в суспільностях, пережертих раком демократичних ідей найвище цінять гасло «єдиного фронту», ідея – вульгарно кажучи – Ноєвого ковчегу, ідея злуки всіх і всяких, таких і сяких, чистих і нечистих, ідея числа, юрби, – чим більше, тим ліпше. Кого більше? – все одно!

На такій засаді творити партію – рішучо противиться «Моя боротьба». Її автор виставляє тезу:

«Майбутнє якогось руху означене фанатизмом, нетолеранцією, якими його прихильники заступають його як єдино правильний і угрунтовують його не в згоді з іншими подібними групами, але проти них».

Велика помилка думати, що могутність руху зросте через злуку з іншим, подібним до себе. Кожде розширення таким шляхом, спочатку, певно означає, що зовнішний об’єм збільшився і – тим самим, в очах поверхового споглядача, і могутність руху, але на ділі воно всисає в себе даний рух, в такім випадку, і має зародки внутрішної слабості, яка пізніше хутко виявиться.

Бо щоб не говорили про подібність двох однорідних рухів, то такої однорідності в дійсності майже ніколи не буває. Інакше не повставали би два чи кілька рухів, лише один. В чім не лежали би різниці паралельних рухів – хочби тільки в різних здібностях провідників – ті різниці завше існують. Закон всякого розвою не в тім, щоб два різнорідні угрупування получилися, лише в перемозі одного над другим, сильнішого над слабшим, в побільшенні сили і могучості переможця, яку здобувається тільки в боротьбі.

Зі сполучення двох подібних політичних партій можуть виникнути хвилеві користі, на довшу мету – така сполука стає причиною пізнішого ослаблення.

Великість руху забезпечує виключно невпинний розвій його внутрішної сили і переваги над всіми конкурентами. Можна навіть твердити, що сила кожної збірноти, а значить і її право на життя лише доти росте, доки вона визнає засаду боротьби з іншими збірнотами як передумову свого існування. Тільки на користь рухові піде, коли він стремітиме до перемоги, не шукаючи моментальних успіхів, лише скріплених довгою боротьбою з конкуруючими рухами. Його ріст в такім випадку постепенний, але певний.

Рухи, які завдячують свій зріст лише сполуці подібних собі угрупувань і завдячують свою силу компромісам, мов теплярняні рослини. Стрілою злітають вгору, але їм бракує сил ставити чоло століттям. Бракує снаги перетривати бурі.

Великість кожної могутньої організації, яка є втіленням ідеї, полягає, в сім світі, на релігійнім фанатизмі, з яким вона здобуває собі – проти всіх інших місце під сонцем, на фанатичнім переконанні в своїм праві. Коли якась ідея сама в собі слушна і узброєна в почуття власної вартості, починає боротьбу за існування і перемогу, вона иездолана. А всяке переслідування ще збільшує її силу.

Величність христіяиства була не в дрібних переговорах з подібними йому філософічними школами античного світу, лише в невблаганій проповіді власної науки.

Новий рух мусить засадничо так виховати своїх членів, щоби вони бачили в боротьбі не щось, що приймається як необхідне зло, але як щось, чого вони самі прагнуть. Вони не сміють боятися ворожнечі противної доктрини, лише трактувати сю ворожнечу як щось, що дає оправдання їх власному життю. Брехню, наклепи зі сторони противників руху – все вони мусять зносити як неминуче в сій боротьбі.

Виключність, ексклюзивність, неприєднаність угрупування – ось засада, яка веде до тріумфу.