5. Разом чи окремо?
Дмитро Донцов
Чи ж організація, якій прапором служить світогляд, має йти самітно? Чи конче в боротьбі з конкурентками, які стремлять нібито до тої самої мети? Чи не зискала би сама справа на злуці тих організацій, які хоч нарізно, але йдуть до тої самої мети?
Ніколи! – відповідає автор книги «Моя боротьба». Бо – «міцний є наймогутніший, коли є сам»!
Як повстають союзи, угрупування, партії, які нібито йдуть до тої самої мети? Само в собі було б логічним, щоби якась одна ціль була предметом стремлінь одного ж угрупування. Якась людина проголошує ідею, що виносили її душа і її мозок. Коло неї збираються прихильники: захоплені, віддані. Основується союз, партія. Найпростіша річ в світі, коли б всі інші, що захопилися тою ідеєю, приєдналися до того союзу чи партії. Коли розумувати логічно, отже, засадою повинно бути: одна ціль – один рух!
В дійсності так не буває майже ніколи! А є тому дві причини. Одна – трагічна, друга – нужденна.
Трагічна причина, чому при розв’язці певного завдання, ніколи за неї не береться одна група, а кілька, така: кожний чин великого формату на сій землі має принести сповнення бажання, яке давно куняло в міліонах серць, сповнення туги не раз цілих поколінь. Нужда, невиносимі відносини, тяга неспокійної душі збірноти викликають тугу за людиною, яка випровадила би її з того стану. Збірноту, яка з такої ситуації не знаходить героїчного виходу, можна назвати імпотентною збірнотою.
Але ось така потреба «Месії» скристалізувалася, і не один вже уважає якраз себе покликаним виконати завдання доби! Сама доля висилає кількох, щоби історія зробила з них вибір, щоби знайшла твердшого, сильнішого – вибрала у вільній грі сил того, який розв’яже пекучу проблему часу.
Не раз буває, що цілі століття, незадоволені устроєм їх релігійного життя, тужать за відновленням; що та туга душі зроджує десятки і більше людей, які, вірячи в своє знання і покликання, уважають, що тільки вони здібні заспокоїти сю релігійну тугу, що тільки вони обов’язані виступати пророками нової науки або бодай, як борці проти старої.
І в сих випадках споконвічний порядок природи подбав про те, щоби історія вибрала найтвердшого і найсильнішого, щоби він сповнив ту велику місію. Але широкі маси щойно пізніше усвідомлюють собі, що якраз сей один – виключно він – був покликаний. Навпаки, спочатку всі уважають многих з-посеред себе за так само слушно покликаних, як і того одного, для розв’язання великої проблеми часу. Окружаючий світ звичайно дуже довго не розуміє, хто серед нього здібний сповнити те покликання.
Тому протягом століть, а часом в тій самій добі, з’являються різні люди, основують рухи, щоби гонити до мети, яка – бодай вони самі так твердять – є в них однакова, або яку уважає за однакову широка маса. Бо маса має не означені бажання, лише загальні переконання. Рідко коли здає вона собі виразно справу з сути своїх бажань і з шляху, яким треба йти, щоби їх здійснити. Трагізм положення в тім, що сі люди стремлять до однакової мети, йдучи різними шляхами, навіть не пізнаючи себе, в найчистійшій вірі в своє покликання, більше того – пересвідчені, що тільки вони йдуть правим шляхом!
Що такі рухи, партії, релігійні групи зовсім незалежно від себе повстають, зроджені загальною тугою своєї доби, щоби гонити до однакової мети, – се (бодай на перший погляд) представляється трагічно. Бо многим так хотілося б думати, що розкидані по різних дорогах сили, з’єднані разом – скорше осягнули би спільну ціль.
Але так не є! Так вже в своїй невблаганні логіці постановляє доля, яка пускає до перегонів найрізнородніші сили і групи, щоби вони дужалися між собою за пальмовий вінець переможця. А серед них та сила, той рух приведе до остаточної цілі, який вибрав найясніший, найкоротший і найпевніший шлях до неї.
Та й як же ж можна було б ззовні осудити правильність чи неправильність якогось шляху, коли не дати силам вільної гри? Коли не вирвати вирішення з рук доктринерів і всезнайок? Коли не скласти вирішення в руки тій непомильній доказовій силі, якою є всім очевидний успіх, який остаточно рішає про правильність кождого чину!
Коли різні групи марширують в напрямку до тої самої цілі, то вони будуть основніше досліджувати шлях, яким йдуть, можливо його скорочувати і пробуватимуть, напружуючи цілу свою снагу, скорше доп’яти до цілі. З такого дужання виходять поодинокі загартовані змагуни. З многих невдалих спроб історія витягає користі для себе і для колективу, що ті змагуни до нього належать. Роздріб сил, розбрат і взаїмне поборювання – стають найкращим способом для осягнення цілі!
Візьмім приклад з історії: ривалізацію Австрії і Прусії, що обидві стреміли різними шляхами до об’єднання німецького народу. Пізніші історики того трагічного дужання писали, що краще було б, коли б стільки сил і часу було заощаджено, коли б обидві ривалізуючі сили відразу погодилися би і разом – і скорше – дійшли б до спільної мети.
Але дійсність рішила інакше! Німецька єдність повстала саме з явища, яке міліони німців, з серцем, що кривавилося від болю, відчували, як страшний знак національного розбрату: німецька цісарська корона, символ єдності німецького народу, – була здобута не в боях під Парижем, як пізніше твердили, а на полі бою під Садовою, в братовбійчій битві між Австрією і Прусією. Основання німецької імперії наступило не шляхом угоди між противниками, не вибором спільного шляху до спільної мети, лише як вислід свідомого, а часом і несвідомого змагання за гегемонію, за панування, змагання, з якого вийшла Прусія переможною.
Людська мудрість ніколи не прийшла до такого мудрого рішення, до якого прийшла мудрість самого життя, себто вільна гра сил. Бо і хто ж в німецьких краях перед двомаста роками поважно міг би думати, що гогенцолєрнська Прусія, а не Габсбург – стане коміркою, обновницею і провідником нової імперії з’єднаних німців?!
А тепер – хто смів би заперечити, що доля таки ліпше зробила? Ні, природний розвиток, хочби і по вікових змаганнях і спорах, все ж таки поставив ліпшого на місце, йому належне. Так буде завше, так буде вічно, так було все.
Тому не маємо чого оплакувати, що різні люди йдуть на той сам шлях, шукаючи тої самої мети. Тим, а не іншим способом – пізнати, хто є сильніший і бистріший, хто переможець.
Але є ще друга причина, чому в житті народів повстають рухи однакової природи, які стремлять нібито до однакової мети, але різними шляхами. Ся друга причина не тільки, що не є трагічна, вона просто нужденна.
Ся причина – се сумна мішанина з заздрості, зависті, амбітності і злодійкуватості, які, на жаль, не раз водночас стрічаємо в одній людині. Як тільки з’явиться на арені людина, що глибоко відчула потреби своєї збірноти, народу; як тільки, пізнавши суть недуги, що гризе сю збірноту, зачинає поважно застановлятися над способами її лікування; як тільки знайде, як їй здається, шлях до оздоровлення, – зараз же різні дрібнодухи уважно отвирають на ту людину очі. Уважно стежать за вчинками тої людини, яка притягла на себе увагу загалу. Цілком як ті горобці, що нібито зовсім байдужі, а на ділі з крайною напругою, зиркають на щасливого товариша, який знайшов кусник хліба, щоби в найбільш несподіваній хвилині обрабувати його. Так і сі дрібнодухи.
Ледве лиш хтось з людей вибере нову дорогу, умлівіч ціла хмара «валенсайлів» насторожується, зараз же вітрять якийсь смачний кусник, що – ану ж – лежить наприкінці тої дороги! Як тільки ж вони винюхають, де сей кусник можна знайти, зараз ноги на плечі і найкоротшою дорогою летять до цілі.
Як тільки нова наука стане теоретично на ноги, усталить свою програму, тоді також зараз з’являються отсі дрібнодухи з заявою, що вони «теж» йдуть до тої самої мети! Але крий Боже – вони не стануть в ряди вже розпочатого руху, не признають першенства тому рухові, лише попросту обкрадуть його програму і на ній основують – «власну» партію!
При тім вони остільки безсоромні, що зачинають вмовляти світ, що ще здавна прагнули того самого. 1 дуже часто, через легкодушність суспільності, їм вдається поставити себе в корисне світло, замість стягнути на себе загальну погорду.
Безсоромність сих людців тим більша, що вони, заснувавши власну організацію – якраз спричинилися до розщеплення руху, що якраз вони роблять найбільший галас, найголосніше кричать про потребу єдності, коли побачать, що все ж таки не вдалося їм випередити противника, який скорше виступив на той шлях.
Автор книги «Моя боротьба» згадує часи перших успіхів націонал-соціалістичної німецької робітничої партії, коли-то різні амбітники, які перед тим не мали ані власних цілей, ані власних думок, нагло почули себе «покликаними» робити те саме, що нац.-соц. партія. Нагло повстали програми, без решти відписані з програми гітлерівської партії; нагло завилися апостоли ідей, вкрадених в Гітлера; нагло висунемо цілі, за які його партія боролася вже від ряду років.
Одинокою причиною, чому сі люди завзялися конче мавпувати націонал-соціалістичиий рух і його партію, було особисте дрібне амбітництво, бажання грати роль, до якої ті люди цілком не доросли, приносячи в своє підприняття лише смілість в штуці обкрадування чужих ідей, смілість, яку в звичайних випадках називають просто злодійством.
Так повстають угрупування політичних клептоманів, злодійські товариства типів, що примазалися до чужих ідей, які, їм здається, здобувають популярність.
Ся друга причина рівнобіжних рухів – не є трагічна, вона нужденна. І протиприродним було б, коли б початковий рух задумав лучитися «в ім’я спільної цілі» з тими політичними клептоманами.
Утворивши такі спільноти, ніколи слабші групи не стануть сильнішими, але часто сильніша група стане слабшою. Думка, що через об’єднання слабих груп витвориться могутніший чинник сили, неслушна, бо більшість часто репрезентує лише глупоту і трусість.
Така сполука знищить рівно ж вільну гру сил, гру, яка провадить до добору кращих. Така сполука тим самим перешкодить перемозі здоровішого і сильнішого. Такі штучні сполуки – се вороги природного розвитку. Вони перешкоджають успішній розв’язці проблеми, не сприяють їй.
Бувають випадки, що з чисто тактичних причин провід якогось руху, який глядить в майбутнє, підпринимає спільні кроки з подібними групами на короткий час і в стисло означених справах. Але такий стан не сміє тривати довго, бо інакше цілий рух обернеться внівець. Бо інакше стратить на силі і не здолає висадити з сідла свого конкурента.
Не треба забувати, що все дійсно велике на сім світі ніколи не вибороли об’єднання. Що все велике осягалося перемогою одного однісінького побідника. Коаліційні, поєднавчі успіхи, вже завдяки способові, яким повстали, носять в собі зародок майбутнього надщерблення, навіть втрати вже осягнутого. Великі, що перевертають світ, зміни-перевороти можна подумати і здійснити лише як титанічну боротьбу одної, міцно спаяної групи, ніколи – як підприємство об’єднань.
Так само свою ціль, як писав автор книги «Моя боротьба», – ніколи він не думав осягнути компромісовою волею різнородних груп, лише твердою мов сталь волею одного однісінького руху, що переб’ється і прийде до значення сам проти всіх.
Такий бо є шлях всіх організацій, що мають дійсно далекосяглі цілі. Нарізно – не разом!