9. Штука приказування

Дмитро Донцов

Демократичні організації – партії чи інші – не розуміють штуки приказування. В них провідник, се – комбінатор. Се переважно крутій, се – інтріган. Нікого він не веде. Його ведуть. Не прислухається до голосу своєї політичної совісті чи розсудку, лише до змінної «громадської думки», яка знову міняється залежно від голоснішого крику того чи іншого демагога-горлача. Він дуже рідко виступає з своєю думкою, не позондувавши наперед, який відгомін стріне вона в його партії. Завше лишає за собою якусь хвіртку, в яку все можна б чкурнути разом з своїми вчорашними голосними деклараціями і декламаціями. Ніколи нічого важного не робить він на власну відповідальність і риск, завше шукає апробати більшості. Не уступає з проводу, коли його думка не прийнята, лише пристосовується до іншої. В таких випадках не партія бере собі іншого провідника, лише провідник – собі іншу думку.

Інакшим є провідник в гуртах, основаних на світогляді. Він знає, що значить слово вести.

«Ціле наше життя проходить між тим, що ми називаємо – «вести когось» і тим, що ми називаємо – «слідувати за кимсь» (führen und folgen). Сі слова основника націонал-соціалістичного руху взяв собі за мотто один з вірних «фюрера», щоби в дусі його науки зложити головні засади штуки приказування, дисципліни, послуху, без яких немає ніякої справної організації воєнного типу ордену. (Alfred Kotz – Führen und Folgen).

Який дух в провідника, – такий дух і в підвладних. Без відповідного натхнення згори, маса ніколи не здібна до пориву: коштовна машина залишиться мертвою.

В армії – старшина йде перед своїми вояками. Се перед – істотне в ідеї провідництва. А на чеснотах військового старшини мусить вчитися своїх чеснот і провідник політичного гурту.

Коли старшина стоїть перед своєю сотнею з моноклем, то не повинен скидати його, коли надходитm полковник. Голодує рядовик, не сміє їсти і начальник! Мерзне підвладний, най не загортається в плащ провідник! Журба провідника – се журба за свій відділ. Провідник повинен бути останній в таборі, останній при їді, останній на соломі, але перший при кожній праці!

Шукати посередників, перед тим як щось приказати або випитати – дуже смутне і негідне правдивого провідника. Бо підкопує його повагу. Провідник мусить око в око стати перед своїми товаришами і так розмовляти з ними. До того не потребує третmого.

Провідник не сміє наражувати себе на сміх підвладного. Не сміє бути панібратський. Може його провідник запитатися, чи він жонатий. Але – ради Бога – не сміє його питати, чому він жонатий. Смішність вбиває…

Тримати високо свою повагу і рівночасно бути побратимом – ось велика штука провідництва.

Треба вміти вишукувати з рядів підвладних найздібніших. Бо часто найздібніші не пхаються наперед. Правдивий героїзм часто-густо мовчазний і – не відкритий і не використаний, лишається не пізнаний.

Коли ти промовляєш, як провідник, то завше запитай себе наперед, що тою промовою осягнеш? Чи запалиш вогонь ентузіазму, чи – навпаки – розіб’єш незаступимі вартості.

Непослух, який мусить бути покараний, є дуже часто виною не того, хто не послухав або кепсько виконав приказ, лише того, хто дав недотепний приказ. Нездібний чи необачний провідник легко викличе незадоволення. Від сього до непослуху – один крок.

Ура-патріотизм і героїзм – широко отвореної пащеки Maulheldentum – не вільно толерувати в організації. Треба випалити в собі все, що не мужеське. Кожний мусить мати велику свідомість цілої поваги свого завдання. Неначе вояк на фронті.

Автор цітованої книги згадує:

«Коли в мирні часи стали ми вояками, почалося для нас буйне барвисте життя… Маневри, романтика, жінки… Повага військового стану не приходила нам на думку… Але потім: образ першого мертвого товариша… Жахливе встало нагло перед нами. Мов луска спало все, опріч того, що витривало стоїть на грані між життям і бездонною, вогнистою глибінню… Яким малим тоді нам здалося наше я! Як жахливо встала перед нами жорстока правда, де важилося – бути чи не бути цілого німецького народу».

Сю повагу, сю свідомість мусить мати кожний з гурту. Лише хто розуміє трагізм життя а мимо того йде під свої прапори, лиш той формує історію.

Нема стану душі, вільного від страху. Бо тоді не було б і відваги. Страхіття викликають страх в кождого. Все залежить від того, як той страх перемогти і над ним запанувати.

Щоби зберігти сю повагу, для сього служить і однострій – брунатні, деінде – чорні сорочки. Однострій виховує. Вояка з парасолею тяжко собі уявити. І тут провідник мусить бути взірцем. При чім не треба змішувати речей, які видаються важними, з річами дійсно поважними.

Уніформа – частина форми, средство до цілі, не самоціль. Не вона важна, важна людина в однострою. Через свою уніформу людина тримається в формі. Одяг-форма, завше кожному повинен пригадувати його обов’язки супроти своєї збірноти і провідника.

Спосіб відносин провідника і підвладного в службі, в акції – се приказ і послух. Хто приказує, командує – той мусить знати межі можливого. Хто має приказувати, нехай приказує. Але хай приказує так, щоби підвладні могли коритися. Щоби могли коритися з радістю. Хто виконує приказ, мусить розуміти зв’язок свого вчинку з цілим завданням, якого лише частину він виконує. Тоді він чує, що знаходиться в чиїсь сильній і розумній руці.

Так є у військовім житті, так і в іншім. Зв’язок між верхівкою і низами мусить полягати на взаїмнім довірі.

Приказ може мати різний вигляд. Його найкоротша форма – команда. Яка була твоя команда, таке й виконання. Коли ж ти, провіднику, крутишся довкола мов той пес, який не знає, чого хоче, то твоя безпорадність і нервозність передасться й іншим. Тоді не дивуйся, що твої підвладні зовсім не так заховуються, як треба.

Се приклад, взятий з військового командування, але він має ширше значення. Коли ти скомандував: «Позір!», то не відходи, не скомандувавши: «Спочинь»! Бо люди самі почнуть спочивати. Бо що ж інше їм робити? Але їх непослух – бо те, що вони зроблять, се ж непослух! – твоя вина.

Коли треба зробити поправки, зроби їх знову ж приказом, не випитуючи. Коли приказуєш – мусиш дбати, щоби приказ виповнено цілковито, без решти. Тому приказуй тільки те, що дасться виконати.

Велике зло передвоєнних часів – нахил до пересічності. Лише не впадати в око! – так наказувала мудрість будня. Навіть коли впадеш в око в добрім сенсі – то зараз попадеш в перехрестний вогонь критики, заздрості, зависті і злосливості. Трохи послизнешся – тебе картатимуть в сто разів сильніше як іншого. Націонал-соціалізм скінчив з тою засадою.

Хто міг щось зробити, мусив вийти наперед. Їм належалися похвали, не пересічності, яка тікає перед чином, яка не хоче «впасти в око». Треба виховати кождого поодинокого, щоби був і хотів бути відважний, здібний до самостійної акції, і не боявся переймати за неї цілої відповідальності. Не завше треба щось робити, аж коли почуєш приказ. Не раз і в полі буває ситуація, коли в біді, коли нікого іншого не було, гукає якийсь капрал:

– Сотня, слухай мого приказу!

Член гурту мусить мати вправу перебирати команду, коли нема відповідального провідника. Мусить також заслужити на довір’я своїх підвладних. Візьмім знову приклад з війни, який, знову ж таки, має значення не лише в полі. Образ застріленого товариша – вояк знесе. Коли йому доведеться три дні не їсти, він знесе і те. Коли йому три дні ллє холодний дощ за ковнір і слизьке болото влізає в черевики, ніхто не може жадати, щоби він був в добрім настрою. Але коли повз нього перейде молодий старшина з кусником свіжого хліба в руці, не поділившися з ним, – тоді все пропало. Тоді зранена душа, а що з тої рани виникне – сього годі обчислити. Бо від настрою відділу – залежить все.

Як підтримати добрий настрій? Добрий провідник є також добрий дух підвладних. Він може суворо карати помилки і занедбання, може вимагати від своїх людей крайних границь справності і праці, але коли одночасно є справедливий; коли не їсть, як вони голодують; коли зносить всі тягарі разом з ними; коли своїм прикладом зможе довести іншим, що все тяжке треба зносити так як він, – тоді зв’язку між його людьми і ним взагалі не захитати. Тоді дух відділу знищити не можна ніякою невдачею. Настрій і дисципліна відділу залежить від тебе, провіднику! Від тебе залежить, чи дух відділу творитиме героїв, чи ті, що мають йти за тобою – в рішучу хвилину не заведуть тебе.

Лише таке провідництво створить з отари карний відділ, з партії – орден, спаяну організацію, насичену одним духом.

Властивостями, які треба вимагати від члена нового руху – мусить Господь Бог обдарувати людину від її народження. Вона мусить мати безуслівну відданість своїй великій ідеї. Як мужчина – по-мужеськи служити їй. Чесність, відвага, мужність, безкорисність – мусять бути основними прикметами її вдачі, Мусить мати радість зносити труди і небезпеки.

А передусім – кінчить свою книгу Котц – треба виробити в собі той дух членів ордену, який перемагає все. Тому:

«Наша вдача – вдача вояка.

Наша чеснота – чеснота мужчини.

Наша любов – наш послух вождеві.

Наша ціль – Німеччина».

Так творився зовсім новий тип людини.

«Кожна велика ідея, – каже Гете, – з’являється як сила, що творить закони». Кожде дійсно велике нове світовідчування, приходить разом з народженням нового типу людини. «Переживання всякої тривожної епохи – се переживання, які родяться з одної туги, з одної вдачі, з одної мрії нових людей, людей своєї доби», – писав ще в 1930 році один з провідних голов гітлеризму, Альфред Розенберг. (Blut und Ehre).

«Ідея – потребує втілитися. З сеї туги за втіленням ідеї повстав Парфенон, так само як повстала Сікстіна або Дев’ята симфонія. Людина, ідея і твір стають одною цілістю… Націонал-соціалістичний рух, від самого початку, створив собі свій закон: кров і земля, як передумови всякого чину, особистість як найвищий осяг народу, провідництво – проти демократичного зрівняння, заміна нездарного бюргерства – новою елітою нації».

Створити людину зовсім нового типу особистості, – се звичайно та (часом свідома, часом ні) остаточна ціль всякого переломового руху. Се апостоли нового світогляду пропагандою здобувають йому душі, організацією (творенням ордену) закріплюють за собою свою перемогу в світі.

Радість виступати на арені небезпечного змагання, замилування до ясних ситуацій, ненависть до півзаходів, незрушимий намір йти до вимріяної мети і вести інших – просьбою чи грозьбою – ось прикмети того нового типу людини. Віра, що поступ можна здобувати перемогою здібніших над нездарами, погорда до ідеалу епікурейця, що знає всі pro і всі contra всякої ідеї і тому не приймає ні одної з них.

Вести! Тому пануючий тип нового руху – провідник. Не треба, щоб він був генієм. Йому треба снаги, енергії, витривалості, а передусім – мужності. Він не повинен боятися боронити себе. Провідник руху, як і державний лад, коли не вміє боронитися – гине. Але оборона не вистачає. Провідник мусить уміти нападати, вносити розбрат і метушню в ряди противника. Твердість, получена з здібністю до наглих рішень, провідникові необхідні. Окруження мусить відчувати в нім передусім волю. Окруження мусить знати, що які б впливи не старалися ділати на нього, – він піде лише за вказівками власного розуму і власного серця. Що в них лише черпатиме напрямні для своїх чинів, щоб кермувати фактами і подіями, щоб опановувати ситуації о скільки се лежить в границях людської волі.

Ідеал провідника – се ідеал нової людини. Бо будівничими нового світа можуть бути лише нові люди, нова порода людей, одержимих новим світоглядом.

Сей тип нової людини повстає в новітній Європі. До сього типу належить покоління, яке починає творити наново римську імперію, покоління, в якім Честертон бачив воскреслих римлян – італійська молодь.

Людськість? Але що таке людськість? – скричав Бодреро, шеф національного навчання в Італії, – «на людськості нам не залежить. Бо наші серця нездібні обняти любов’ю 4 міліярди 800 міліонів мешканців землі».

Така філософія, холодна і реалістична філософія фашистського виховання.

«Але в тім вихованні, – писав недавно в Temps Поль Жантізон, – є залізна система, повна виключності і замкнутості, що витереблює всякий чужий і суперечний вплив, а заразом всякий розбрат і брак дисципліни серед італійської молоді. Особливож ся система найбільш абсолютним способом затріскує двері перед всякою анархічною пропагандою, звідки вона не йшла б. І сей факт дає Італії величезні користі в порівнянні з усіми країнами, в яких процвітають в житті і в школі комуністичні, антімілітаристичні і інші розкладові доктрини…

Дух, який вдихнула нова ідея фашизму в італійську молодь, вилічив її з споконвічного італійського dolce far niente, з замилування до солодкого спокою, з байдужості, зі страху перед зусиллям і працею. Він навчив її жити небезпечно, погорджуватн противником, позивати рекорди, гонити за риском, тріумфувати. Він приніс замилування до спорту, себто смак до чистої акції, стихійної, безрозсудної, де треба виладовувати енергію. Він вдихнув в італійську молодь такі прикмети, як відвага, витривалість, дух самопожертви, бажання, щоб перемогла в світі її воля».

Прикмети, які так придалися італійській молоді особливо тепер, коли їй довелося піднести рукавичку, кинуту їй 52-ма націями, згуртуваними в Лізі Народів.

Таємниця організації? Ся таємниця не була ніякою таємницею в минулі віки, ще не роз’їджені ядом демократизму і фарисейської гуманності. Чим перемогла організація фашизму? Гітлеризму? Ворожа нам – большевизму, поки була ще свіжа, поки не вступила в добу розкладу?

Всі вони мали ідею. Вони протиставили ідеї – ідею. Вони мали світогляд.

Вони запалили безкомпромісовою ідеєю збірноту, вирвали її з-під впливу інших ідей безоглядною пропагандою своїх думок. Вони проповідували свою ідею як універсальну, не як одну між іншими.

Вони засновували свої великі ордени на засадах чисто військової карності і відповідальності.

Вони мали свої кадри вірних. Не партійних перевертнів і недовірків. Вони поставили «во главу угла» не кількість, а якість. Тому здобули масу. Будували не на об’єднанні всіх, а на доборі кількох. Йшли не в спілці з іншими, «заприязненими» гуртами, а самі. Будували свої кадри на основі не анархічної виборності, а аристократичної ієрархії, послуху і приказу. Вміли вести і тому многі пішли за ними. Замість вирозумілості і поблажливості – запровадили безмилосердну дисципліну. Хотіли не помогти слабим, а виховати сильних. Не так думали про людей, як про надлюдей.

Ось в чім була їх таємниця! Не дивно, що під ноги їм, мов старі рудери, розсипалися ворожі «ідеї», які замість світогляду мали мішанину протилежних ідейок; замість пропаганди – марну без переконання, оборону засад, в яких не вірив ніхто; замість організації – клуби з розхитаною карністю і з надщербленою моралю.

Так бувало завше. Так завше і буде!

Таємниця організації – се таємниця успіху.

Примітки

Честертон Гілберт Кіт (Gilbert Keith Chesterton, 1874 – 1936) – .

Бодреро Еміліо (1874 – 1949) – .

Поль Жантізон (Paul Gentizon, 1895 – 1955) – .