12. Ухвали Першого Українського Православного Церковного Собору Київщини, що відбувся в м. Київ

22 – 26 травня 1921 р.

В працях Собору взяло участь:

Собор ухвалив:

1. Вітання уряду У.Р.С.Р.

«Вітати радянську владу за видання закону про відокремлення церкви від держави, котрий забезпечує дійсну волю віри в Українській радянській соціалістичній республіці і надає людності можливість порядкувати своїми церковно-релігійними справами так, як вона сама бажає».

2. Про діяльність В.П.Ц.Р. в справі скликання Церковного Собору Київщини

«Висловити Всеукраїнській Православній Церковній Ралі віл імені всієї православної людності Київщини щиру подяку за її велику працю по скликанню Церковного Собору Київщини, котрий дасть змогу українській православній людності спільними силами знайти певні шляхи до оновлення й оздоровлення свого церковно-релігійного життя».

3. Вітання Грузинському патріархові

«Перший Український Православний Церковний Собор Київщини, заслухавши інформації Голови Православної Ради на Закавказзі, настоятеля Миколаївського собору м. Тифліса, протоієрея Степана Орлика-Волинського [1] про прихильне відношення Голови автокефальної Грузинської церкви, Святійшого патріарха Леоніда [2], всієї Грузії ієрарха і всієї грузинської людності до справи відродження Української автокефальної православної церкви й до праці в цій справі тимчасового керуючого органу, В.П.Ц.Р. висловлює від усієї української православної людності щиру подяку Патріархові Грузинському і вітає в його особі відроджену до нового життя автокефальну Грузинську церкву і православну грузинську людність, сподіваючись, що братерські духовні в мовідносини і взаємодопомога між автокефальними церквами Грузинською і Українською, визволеними з тяжких кайданів царського поневолення, лад трудящій людності Грузії і України дійсне світло Христової віри і дійсну просвіту, і поведуть до слави і зміцнення єдиної святої апостольської церкви».

4. З приводу доповідей з місць

«Заслухавши інформації з місць, Перший Український Православний Церковний Собор Київщини констатує:

а) що ідея відродження рідної церкви просочилась в самі глибини, в саму товщу народних мас і покликали ці маси до праці, до живої творчої роботи в справі відбудови рідної їм по духу й мові автокефальної народіюправної Української церкви;

б) що церква старорежимна спроквола втрачає свій грунт серед людності, разом з тим вживаючи всіх заходів до продовження свого існування.

Собор ухвалив: прохати В.П.Ц.Р. яко певну і непохитну провідницю української революційної церковної людності, і всю свідому людність Київщини подбати про те, щоб в кожному храмі лунала рідна мова, щоб всі парафібу українізовано, а старорежимний церковний устрій було якомога швидше остаточно зліквідовано».

5. Про церковні догмати й канони

«Визнати, що церковні канони (крім догматичних), які утворило минуле церковне життя, згідно з вимогами свого часу, церква може змінювати, а також перетворювати їх і утворювати для себе нові канони, згідно з вимогами нового життя, і ні в якім разі старий канонічний церковний устрій не повинен вважатись вартнішим, ніж церковне життя, не повинен затримувати його.

В зв’язку з цим вважати всі ті засоби, яких на підставі старого канонічного церковного устрою вживають старорежимні керовники церкви для боротьби з українським церковно-визвольним рухом недійсними і нікчемними і надалі в праці по відбудові живої Української православної автокефальної церкви не числитись з тими канонами, які втратили своє життьове значення».

6. Про Всеукраїнський Церковний Собор 1918 р. і утворення вищого керовничого органу Української Церкви

1) Визнати, що т. з. Всеукраїнський Церковний Собор 1918 р. [3] не був дійсним українським Собором, а зборами ворогів українського церковно-визвольного руху, і тому ні його постанов, ні утвореного цим Собором вищого керівничого органу не визнавати [4].

2) Визнати т. з. Священний Собор єпископів всея України, членів якого українська православна людність не обирала, не дійсним представником Української православної церкви, а ворожою інституцією.

7. З приводу позбавлення сану українських священиків і дияконів за вживання в храмах української мови і про відлучення від церкви української людності

1) Визнати, що а ні т. з. Священий Собор єпископів всея України, а ні київський єпископ Назар не мали ніякого права робити постанови про позбавлення сану священиків і дияконів українських парафій, бо ще 5 травня 1920 р. В.П.Ц.Рада. вищий (тимчасовий) керовничий орган Української православної церкви, визнала цю церкву автокефальною, від Московського патріарха незалежною, і сучасному Київському Єпископатові, котрого вона не обирала, непідлеглою.

2) Визнаючи постанову т. з. Собору єпископів і єпископа Назара про позбавлення духовного сану священиків і дияконів українських парафій недійсною, Церковний Собор вважає, що ці священики і диякони, як і раніше, перебувають в своїм духовнім сані, і пропонує їм і надалі непохильно провадити свою пастирську працю.

3) Визнати неправдивим обвинувачення, яке єпископ Назар поставив українським пан-отцям в тому, що вони відпали від єднання з Московським пагріархом і через те не поминають його на Божих службах. Українські панотці, разом з усією церквою, від братерського єднання з Московським патріархом не ухиляються. Не поминають же патріярха на Божих службах не через роз’єднання з ним, а з огляду на автокефальність Української церкви, яка не підлягає ніякому, зокрема Патріархові, і персонально нікого з них не поминає в своїх молитвах.

4) Церковний Собор Київщини звертає увагу всього православного громадянства, що постановою про відлучення від церкви українських парафіян, які підтримують Український православний церковно-визвольний рух, т. з. Священий Собор єпископів всея України відлучає від церковного єднання всю українську православну церковну людність і тим порушує церковний мир.

5) Вчинки т. з. Священного Собору єпископів всея України і розпорядження єпископа Назара Церковний Собор визнає направленими на порушення прав, які здобула вже людність на свободу віри і впорядкування церковно-релігійного життя на підвалинах соборноправности і згідно з вимогами сучасного життя.

8. Про київський єпископат

1) Сучасні єпископи на Київщині є духовні урядовці, яких призначила бувша російська царська чорносотенна влада. Зі знищенням царської влади єпископи втратили й свої права на керовництво церквою на Київщині. Вони мусять одержати право на керовництво церквою від самої церкви – шляхом обрання їх на ці посади.

2) Крім того, відомо, що митрополит Київський і Галицький Антоній і його заступник Никодим втекли з єпархії разом з денікінцями і вже більше двох років не живуть на Київщині, тому по церковних канонах не можуть вважатися єпископами на єпархії.

Назарові, т. з. єпископові Черкаському, Дмитрові, т. з. єпископові Уманському, і Василеві, т. з. єпископові Каневському [5], церква, тобто православна людність Київщини, не давала ніяких уповноважень на керівництво єпархією.

Тому Церковний Собор вважає їх самочинними керовниками, яким (і тим органам, що вони утворили – т. з. єпархіальні канцелярії) українські церковно- релігійні установи і організації і члени причетів парафій підлягать не повинні, а також не повинні давати ніяких коштів на їх утримання.

3) 3 огляду на зазначене, вважати кафедри митрополита Київського і Галицького і вікаріїв Київської митрополії вакантними.

4) Встановити, що віднині ні одна з українських православних парафій Київщини, не має права без відому і згоди Всеукраїнської Православної Церковної Ради допускати до відправи Божих служб в храмі парафії будь-кого з єпископів Київщини, що ще залишились, котрих призначила бувша російська влада, або осіб, котрих ці єпископи висвятять в сап єпископа, а також не допускати до виконання пастирських обов’язків на парафії священиків, дияконів і дяків, котрих призначив або буде призначати, бувший російський старорежимний єпископат на Київщині.

5) Щоб віднині в українських церквах при відправах Божих служб не згадувались імення членів духовної влади (патріархів і єпископів), які до автокефальної Української церкви не належать.

9. Про висвячення і призначення старорежимним Київським єпископатом на Звенигорощину єпископа Олексія [6]

«Визначити, що старорежимний Київський єпископат висвяченням і призначенням на Звенигородщину єпископа Олексія зробив самочинство, яке порушає право православної людності на вільне обрання собі духовних керовників. Тому православні парафії Київщини повинні єпископа Олексія єпископом Звенигородським не визнавати і духовному керівництву його не підлягати».

10. З приводу заходів реакційної духовної влади на Вкраїні в боротьбі з українським церковно-визвольним рухом

«Маючи иа увазі, що сучасна духовна влада на Україні, котра уявляє з себе представництво російського чорносотенног о войовничого духовно-шовіністичного націоналізму, намагається відновляти – зміцнити своє попереднє становище, зруйноване хвилями великої російської революції і українським церковно-визвольним рухом, задля чого поквапливо висвячує в єпископський сан прихильників старорежимного ладу і розташовує їх на посади в Україні, – Церковний Собор Київщини закликає українську православну людність всіх єпархій України усувати з їх посад всіх недобитків царськорежимної духовної влади і їх ставленників, щоб тим самим позбавити їх можливості творити свою гнобительську, шкодливу для Української Церкви, працю».

11. З приводу «ультиматуму» «Собора єпископів» до архієпископа Парфенія

«Церковний Собор Київщини висловлює своє глибоке обурення з приводу того, що купка старорежимних єпископів, ворожих трудящому українському народові, що ще залишилась на Вкраїні і самозванно зве себе «Священним Собором єпископів всея України», насмілилась скласти і надіслати до архієпископа Парфенія цього ганебного ультиматума. Церковний Собор, який репрезентує всю православну людність Київщини, непохитно вірить, що всечесний Парфеній, архієпископ Всеукраїнський не зверне жадної уваги на цього «ультиматума» і буде твердо і неухильно і без жодних сумнівів в згоді з церквою. що обрала його і надалі провадити свою історичну і задля всього українського народу корисну працю відбудови Української автокефальної православної соборноправної церкви».

12. Про Всеукраїнську Православну Церковну Раду

«1) Визнати, що Всеукраїнська Православна Церковна Рада є єдиний найвищий правомочний тимчасовий орган керовництва справами Української православної автокефальної церкви.

2) Визнати, що той напрям церковно-громадської діяльності, якого тримається Всеукраїнська Православна Церковна Рада, цілком відповідає вимогам нового життя і надає українському церковно-визвольному рухові груитовність, організованість і свідоме неухильне прямування до своєї високої мети – відбудови рідної живої церкви.

3) Вітати Всеукраїнську Православну Церковну Раду за її рішучі кроки в справі відокремлення Київського єпископату від Української церкви і проголошення автокефалії; визнати всі заходи Церковної Ради з цього приводу цілком доцільними і єдино гідними виявленнями високої поваги до Української церкви.

4) Визнати, що вся православна українська людність повинна як морально, так і матеріально, підтримувати Всеукраїнську Православну Церковну Раду, щоб дати їй змогу якнайшвидше постачати українським парафіям належно підготовлених членів причету і богослужбові книжки українською мовою.

5) Визнати необхідним, щоб затвердження членів причетів по парафіях робила виключно Всеукраїнська Православна Церковна Рада.»

13. По питанню про утворення Українського єпископату

I

«1) Єпископат Української православної автокефальної соборноправної церкви є, з ласки Божої і волі церкви, носитель Божої благодаті; він мусить бути також зразком чесноти і духовно-моральної краси і першим між рівними членами церкви.

2) При виборах гідних кандидатів на посади єпископів не повинно бути різниці між мирянами і духівництвом. Шлюбний стан не повинен бути перешкодою до обрання в єпископи».

II

1) Одноголосно Церковний Собор Київщини обирає: на посаду митрополита Київського – всечесного архієпископа Пархвенія Левицького, а заступником йому – єпископа Антоніна Грановського.

2) Кандидатами на єпископів Київщини обрано таких осіб:

протоієрея о. Василя Липківського,

о. Нестора Шараївського,

священика о. Павла Погорілка,

о. Марка Грушевського,

о. Костя Кротевича,

протоєрея Степана Орлика-Волинського,

священика о. Кирила Бережницького,

громадянина Григорія Стороженка [7]

протоєрея о. Юхима Сіцинського [8]

священика о. Андроника Руденка [9]

3) Прохати Всеукраїнську Православну Церковну Раду подбати про висвячення всіх кандидатів на єпископів».

III

1) «Прохати Всеукраїнську Православну Церковну Раду, яко тимчасовий вищий керовничий орган Української автокефальної церкви, до часу, коли будуть утворені через Всеукраїнський Церковний Собор належні органи керівництва, за згодою місцевих церковних організацій, призначити місце перебування українських єпископів.

2) Вважати, що місцеві українські православні церковно-релігійні організації Київщини (повітові і округові) мають право обирати собі єпископів. Кандидатури осіб, котрих нині обрав Собор на посади єпископів, а також тих, яких надалі обиратимут ь місцеві організації, ст верджує Всеукраїнська Православна Церковна Рада.

3) В тому разі коли не буде жодної змоги утворити Київський український єпископат на місці, уповноважити Всеукраїнську Православну Церковну Раду звернутись у справі висвячення в єпископський сан кандидатів, обраних на Київському Церковному Соборі, або тих, що оберуть місцеві церковні організації, до тієї з автокефальних православних церков (наприклад, до Грузинської), яка згодиться зробити цю братерську послугу Українській православній автокефальній церкві».

14. Про українські церковні відправи і про відношення до них старорежимної духовної влади

«З огляду на те:

а) що при Всеукраїнській Православній Церковній Раді існує Перекладова Секція, яка належним чином провадить свою велику й корисну працю, перекладаючи на українську мову богослужбові книжки для задоволення бажання православної української людност і слухати відправу Божих служб на рідній мові;

б) що ворожий до Української церкви Київський єпископат заклав свій «Переводчеський Комітет» лише під загрозою сучасного українського церковно-визвольного руху, нібито для заспокоєння української людності обіцянкою українізування служби Божої, а в дійсності – для гальмування української церковної справи, маючи на меті деякими обіцянками подачок нашій людності затримати її надалі в своїх руках, а тимчасом закликає до пожертв на користь свого «Переводчеського Комітету» і

в) що до складу «Переводчеського Комітету» увйішло декілька українських діячів, які не могли не знати дійсної мети цієї єпископської «переводчеської» затівки

Собор ухвалив:

а) визнати єпископський «Переводчеський Комітет» непотрібною й шкідливою установою, коштів на утримання якої наше православне громадянство давати не повинно,

і б) від всієї української людности висловити жаль тим особам, які, визнаючи себе українцями і разом з тим будучи цілком свідомі про вороже відношення єпископату до українського церковно-визвольного руху, – проте визнали лля себе можливим брати участь у праці єпископського «Переводчеськог о Комітету».

15. Про українські церковні співи

«З огляду на те, що співи взагалі мають надзвичайно велике значення для відправи служби Божої, що хорові церковні співи – це є та жива сила, яка дає спроможність задовольняти релігійно-моральне почуття, підносячи його на величезну височінь, – і тому необхідно, щоб сам нарід приймав в співах активну участь; щоб мелодії і наспіви в нашій церкві були по формі цілком національними, які відповідали б духові народу, – Церковний Собор Київщини ухвалив визнати необхідним:

а) обов’язкове заведення загальних народних співів в кожній парафії;

б) зорганізування при В.П.Ц.Р. секції церковних співів;

в) організування кадрів інструкторів;

г) організування курсів по хорових співах;

д) збирання матеріалів церковно-музичної народної творчості;

е) утворення нового вісьмогласія [10]».

16. По питаннях церковно-релігійної освіти

«1) Визнати всі ті заходи в цій справі, які до цього часу вживала В.П.ІШ доцільними і відповідаючими вимогам нового життя церкви.

2) Прохати В.П.Ц.Р. організувати негайно курси для підготовки членів причету і постійні церковні школи – середні й вищі, визнавши, що відсутність свідоцтв про освіту не може бути перешкодою для вступу на курси і прийому до школи, при умові відповідного загального розвитку, і щоб курси було улаштовано як в губерніяльних містах, так і в повітових, виряджаючи на повіти відповідних лекторів і постачаючи необхідні підручники.

3) Заснувати в кожній парахвії нижчі катехизаторські школи для загального церковно-релігійного виховання людности, які б (школи) могли служити першим ступнем для одержання загальної богословської освіти.

4) Прохати Всеукраїнську Православну Церковну Раду подбати про складання нових підручників Закону Божого, які по свойому змісту відповідали б вимогам сучасного церковного життя.

5) Визнати необхідним заснування Всеукраїнського церковно-історичного музею для збирання всіх старовинних і сучасних матеріалів щодо історії Української церкви, а також подбати про складання богословського енциклопедичного словника.

6) Задля паралізування шкідливого впливу реакційно-консервативної релігійно-моральної літератури визнати корисним, щоб усі богословські бібліотеки м. Києва і рукописні архивні сховища були з’єднані в одну спільну богословську бібліотеку під завідуванням Всеукраїнської Правосл[авної] Церк[овної] Ради, котра має зайнятись розробкою тих матеріалів, і тенденційну літературу виключити з вжитку, здавши її в архів; із залишених же книжок зорг анізувати богословську бібліотеку, комплектувавши її так, щоб вона дійсно служила вірним провідником народолюбних ідей загальнолюдського добра.

7) Прохати комісію по розподілу книжок при «Всевидаті» [11] всі книжки богословського змісту, що маються в її розпорядженні, передати Всеукраїнській Православній Церковній Раді».

17. Йро радянське законодавство в церковному житті

«Констатуючи, що закони радянської влади про відокремлення церкви від держави забезпечують дійсну і повну волю віри, прохати В.П.Ц.Р. вжити заходів щодо належного інформування про це української православної людності».

18. Про розрив шлюбів

1) «Визнати необхідним, щоб у справі церковного розриву шлюбів той, хто бажає розвестися, подавав про це заяву до своєї Парафіяльної Ради, яка й обмірковує справу, при участі настоятеля святого храму, і коли визнає прохання про розрив шлюбу грунтовним, складає про це відповідну постанову. Постанову Парафіяльної Ради посвідчує Волосна Церковна Рада, котра – в разі потреби – має право перевірити справу, після чого прохач з усім переведенням звертається до Всеукраїнської Православної Церковної Ради чи іншого українського церковно-релігійного органу – по уповноваженню Всеукраїнської Православної Церковної Ради – за одержанням остаточної ухвали.

2) Для своїх потреб Парафіяльна Рада робить записи про народження, шлюб і смерть».

19. По питанню про здійснення справжнього народоправства в церкві

1) «Українська православна церковна людність має право й повинна, не ждучи нівідкіля і ніяких розпоряджень, негайно взяти порядкування церковно-релігійними справами до своїх рук і організувати церковні відправи Божих служб на українській мові, на підставі благословенства Божого і апостольського.

2) Всі російські царсько-режимні церковні установи на Київщині (приходські совіти, благочинія, єпархіальна канцелярія і т. ін.) касуються. Вважати, що члени причетів лише тимчасово по всіх парафіях виконують свої пастирські обов’язки.

3) В кожній парафії порядкування церковними справами мусить провадитись на підставі братського статуту, що ухвалила Всеукраїнська Православна Церковна Рада.

4) Для порядкування церковними справами і майном в кожній парафії обірається на загальному зібранню парафіальна рада, в кількості не менше 5 душ, яка негайно після обрання приступає до завідування храмом, церковним майном і забирає собі ключі від храму.

5) Всі православні парафії повинні бути членами Всеукраїнської Спілки Православних Парафій, на чолі якої стоїть В.П.Ц.Рада. Про приєднання до В.С.П.П. кожна парафія робить на парафіяльних загальних зборах відповідну ухвалу, копію якої надсилається до В.П.Ц.Ради.

Для загального догляду і допомоги окремим парафіям в справі переведення в життя українизації церковних відправ обираються з представників парафйі і Всеукраїнської П.Ц.Ради по волостях волосні церковні ради, в ск ладі 5 осіб, і повітова церковна рада, в складі 7 осіб.

6) Парафіальні Ради і члени причетів по всіх церковних справах повинні звертатися лише до волосних і повітових церковних рад і Всеукраїнської П.Ц.Ради – по належности. Ні до яких старорежимних церковних устяов (благочинних, єпархіальної канцелярії і т. ін.) ні парафіяни, ні Ради, ні члени причетів звертатися не мають права.

7) Парафіяльні, Волосні і Повітові Церковні Ради в своїй церковно-громадській діяльності підлягають Всеукраїнській П.Ц.Раді і одержують від неї належні інструкції і регламент.

8) Волосні Ц[ерковні] Ради повинні надіслати через Парафіальні Ради до членів причетів кожної парафії копію ухвали Церковного Собору проте, щоб служби Божі відправлялись на українській мові, і запитати, чи згоджується причет відправляти служби Божі на українській мові.

Ті священики і диякони, що не погодяться правити на українській мові, залишаються на посадах лише тимчасово, парафіальні ради звертаються до В.П.Ц.Р. з проханням вирядити иа парафію відповідних священиків, або подати про висвячення їх кандидатів.

Священики диякони й дячки, котрі згодяться правити на українській мові і визнаватимуть новий устрій Української церкви, можуть бути обрані на парахвіяльних зборах членами причету.

9) Волосні Ц[ерковні] Ради ухвалюють виборчі парахвіяльні переведеня на членів причету. Всеукраїнська П.Ц.Рада їх затверджує.

10) Церковні відправи на українській мові розпочинаються по всіх парафіях негайно. Там, де буде належно підготований причет, вся відправа провадиться на українській мові. В тих парафіях, де священики не згодні правити на українській мові, по-українськи – до того часу, поки на парафію не прнбудеі щеиик від В.П.Ц.Р., відправляється все те, що виконує народ (або дяки).

11) Парафіальні Ради дбають про негайне набуття від Всеукраїнської П.Ц.Ради богослужбових книжок і співів на українській мові».

20. Про стан духівництва в Українській православній автокефальній церкві

1) «Українське православне духівництво мусить вдягати священницьку одіж лише під час відправи Божих служб і треб. В позаслужбові часи воно має право носити цивільну одіж, а також має право стригтись і т. ін.

2) Церква має право виявляти до своїх пастирів зовнішні ознаки пошани, які духівництво набуває по присуду церкви, за згодою В.П.Ц.Р. або тих місцевих церковно-релігійних органів, котрі вона уповноважить на це, і з благословенства єпископа даної єпархії.

3) Всі винагороди для духівництва, утворені під час царату, вважати скасованими.

4) Шлюбний стан зовсім не повинен бути перешкодою для набуття всіх ступенів духовного сану, до єпископського включно, гідним того як з морального так, і з освітнього боку, особам.

5) Ченці в цьому не повинні мати ніяких привілеїв. Взагалі, в справі одруження й розриву шлюбів – українське духівництво мусить підлягати загальним для всіх православних християн законам.

6) Утримання українське духівництво повинно одержувати таким ладом, який би не принижував його сану і не викликав би непорозумінь між духівництвом та людністю, по згоді парафіян з духівництвом, відповідно місцевим умовинам».

21. Про ознаки пошани від церкви до піонерів українського церковно-впзвольного руху, осіб духовного сану

«Визнаючи необхідним виявити ознаки пошани від церкви до піонерів українського церковно-визвольного руху. Церковний Собор Київщини ухвалив:

I

1) Ті священики і диякони, які до дня скликання Церковного Собору Київщини (22 травня 1921 р.) згідно з бажанням людності, свідомо і рішуче розпочали і провадять на парафії відправу Божої служби на українській мові і приєднали свою парафію до Всеукраїнської Спілки Православних Парафій, мають право на підвищення – священики – в сан протоієрея, диякони – в сан протодиякона.

2) Диякони і дяки, які відповідають вимогам попереднього пакту, мають право на позачергове висвячення: диякони – в сан священика, а дяки – в сан диякона.

3) Ознаки пошани присуджує Всеукраїнська Православна Церковна Рада на підставі постанов парафіяльних зборів, за посвідченням Волосної та Повітової Церковних Рад».

II

1) Надати право вживати під час відправи Божих служб митри настоятелю Києво-Сохвійського кафедрального собору, протоієрею Василю Липківському і його заступникові Нестору Шараївському.

2) В першу чергу підвищити:

в сан протоієреїв:

священ[иків]

Марка Грушевського (Києво-Сохвійського собору),

Петра Тарнавського [12] (с. Баришівки Полтавської губ.),

Володимира Бржосньовського [13] (с. Шпендівки Білоцерківськог о пов.),

Теофана Веселовського (Києво-Софійського собору),

Ксенофонта Соколовського (Київської Пеіропавлівської церкви),

Юхима Калішевського [14] (с. Петраківки Звенигородськог о пов.),

Теодора Щуренка (с. Шостаківки Звенигородського пов.),

Конона Бея (с. Чайки Канівського пов.),

Олександра Смичка (с. Ходосівки Київського пов.),

Івана Степаненка (Київської Свято-Троїцької церкви).

Павла Дросенка (с. Юшок Київського пов.),

Кирила Стеценка (с. Веприка Білоцерківського пов.),

Юрія Жевченка (с. Фасової Київского пов.),

Миколу Бутовського (Київ, Миколаївського собору)

Івана Павловського [15] (с. Липянки Чигиринського пов.);

в сан протодиякона:

диякона

Олександра Дурдуківського (Києво-Софійського собору),

Івана Квятковського (м. Липовця).

22. Про вшанування за церковно-громадську діяльність голови Всеукраїнської Православної Церковної Ради Михайла Мороза і секретаря Івана Тарасенка

1) «Церковний Собор визнає потрібним вшанувати голову Всеукраїнської Православної Церковної Ради Михайла Мороза обранням його почесним головою всіх українізованих парафій і вивішенням його портрета в помешканнях Парафіяльних Рад, про що й довести до відома Рад.

2) Подбати про поліпшення матеріяльного стану Мороза, також вшанувати й секретаря В.П.Ц.Р. Івана Тарасенка».

23. По питанню про взаємовідносини між органами керівництва Української Церкви

«Заслухавши доповідь про церковно-релігійну дисципліну і взаємовідносини між органами керовництва Української церкви, Церковний Собор Київщини ухвалив:

Згадані взаємовідносини визначаються в статутах організації, регламентах та інструкціях за ухвалою Всеукраїнської Православної Церковної Ради. Перебуваючи цілком автономною в межах визначеної їй діяльності, кожна українська церковно-релігійна установа разом з тим мусить завжди визнавати себе складовою частиною цілого – Української автокефальної соборноправної церкви, дбаючи про інтереси цілого, як про свої, а тому мусить вважати своїм моральним обов’язком виконувати розпорядження тих церковних органів керівництва, яким вона підлягає; мусить також повсякчасно і при всяких обставинах високо тримати перед людністю свій авторитет і авторитет всіх українських церковних органів керівництва, і, зокрема, Всеукраїнської Православної Церковної Ради».

24. Про склад Київської губерніальної церковної ради

«Обрати до складу Київської губерніальної церковної ради всіх членів президії Всеукраїнської Православної Церковної Ради, а саме:

Михайла Мороза, о. В.Липківського, о. Н. Шараївського, Ів. Тарасенка, о. К. Соколовського, Г. Вовкушевського, і М. Пивоварова».

25. Про кошти на церковну справу

«Беручи на увагу, що для зміцнення і забезпечення права на вселюдне порядкування своїми церковними справами, яке здобула людність через революцію, необхідно:

1. Щоб було в найближчому часі зроблено переклади всіх богослужбових книжок на українську мову і покладено на ноти українські церковні співи.

2. Щоб було належним чином і у відповідній кількості підготовлено членів причетів до українських парафій.

3. Щоб було утворено український єпископат і взагалі було виконано працю по відбудові і оновленню життя Української автокефальної православної церкви.

4. Щоб для здійснення всього цього В.П.Ц.Р. мала відповідні кошти.

Тому Церковний Собор ухвалює:

а) Кожна українська православна парафія мусить: 1) вносити до скарбниці В.П.Ц.Р. помісячно, починаючи з 1 січня ц. р., доброхітні членські внески в розмірі не менше 5 % з прибутку, який надійде до скарбниці Парафіяльної Ради за попередній місяць; 2) організувати збірку доброхітних пожертв грішми й натурою і передавати до В.П.Ц.Ради.

б) з огляду на те, що всі старорежимні церковні установи (благочиння, єпархіяльна канцелярія і ін.) скасовано, ніяких коштів на їх утримання парафії давати не повинні».

26. Про заснування церковного фонду допомоги бідним українським парафіям

«Прохати Всеукраїнску Православну Церковну Раду розробити й завести до вжитку проект про заснування при об’єднаннях українських парафій фонду для допомоги бідним українським парафіям».

27. Про скликання Всеукраїнського Православного Церковного Собору 14 жовтня 1921 р.

«Вислухавши доповідь голови Собору М.Мороза про заходи Всеукраїнскої Православної Церковної Ради щодо скликання Всеукраїнского Православного Церковного Собору на 14 жовтня н. ст. ц. р. в Києві, який має закріпити революційні здобутки нашої людности в церковному устрою і розв’язати найважливіші питання завершення українського церковного будівництва на підвалинах автокефалії і народоправства, Церковний Собор Київщини, визнаючи скликання Всеукраїнського Православного Церковного Собору в зазначений термін своєчасним і необхідним, вітає Всеукраїнську Православну Церковну Раду за її заходи в цій справі, уважно і свідомо готуватись до цієї історичної події».

28. Про монастирі на Вкраїні

«Собор ухвалив: з огляду на те, що всі монастирі на Вкраїні перебувають в руках слуг старого режиму і, як гнізда контрреволюції, шкодять справі духовного розвитку української людности і відродженню її церкви, прохати Всеукраїнську Православну Церковну Раду вжити всіх заходів перед радянською владою про передачу всіх монастирів і належного до них майна в розпорядження Всеукраїнської Православної Церковної Ради, яко народнього церковно-революційного органу».

29. Про головні підвалини церковного устрою

«Головними підвалинами нормального існування живої Христової церкви мусить бути незалежність її (автокефалія), відокремлення від держави, всенародня соборноправність і вживання при відправах Божих служб рідної мови, обрядів і звичаїв – виявів творчости самого народу. Що ж до Української церкви зокрема, то вона має повне право й історичне, і каноничне на автокефалію, на грунт якої фактично вже стала, всенародна ж соборноправність і жива народня т ворчість повинні стати головними засобами оновлення її життя».

30. З приводу передачі Сохвійського собору і инипіх храмів м. Києва українським парафіям

1) «Церковний Собор висловлює щиру подяку Київському губревкому за зроблену на підставі закону про відокремлення церкви від держави передачу київських храмів (кафедрального Сохвійского собору і ин.) українському громадянству, чим він дав змогу українській православній людності слухати слово Боже на живій рідній мові.

2) Церковний Собор певен, що домагання купки прихильників старорежимних єпископів про повернення Сохвійського собору, цієї стародавньої святині всієї української православної людности, в користування київського єпархіального архієрея, якого в дійсности не існує (бо митрополит Антін втік в 1919 р. з денікінцями, а єпископа Назара людність Київщини не уповноважувала на керовництво Київською єпархією) Київський Губревком залишить без жодного задоволення.

3) Прохати Київський Губревком відновити надане постановою Київського губревкому від 10 липня 1919 р., № 754, право Старокиївської української православної парафії на користування і т. зв. «теплою церквою» (трапезною) в подвір’ї Сохвійського собору, бо ця церква належить до Сохвійського собору і потрібна парафії, залишення ж її в користуванні в безпарахвіяльної общини, що заснувалась з благословення єпископа Назара. не викликається жодними життьово-релігійними потребами людности. а тим часом дає широку змогу чорносотенним шовіністичним елементам старорежимного духівництва і його прихильникам провадити свою працю затемрювання (!) людности.

4) Прохати Київський Губревком не відмовитись допомогти українській парафії при соборі св. Сохвії забезпечити помешкання в Софійському подвір’ї єпископа, членів причету і варту.

5) Прохати Київский Губревком вжити заходів до негайної передачі українській парафії при Сохвійському соборі т. з. архієрейскої ризниці».

31. Про єпархіальний свічковий завод

Церковний Собор, обговоривши питання про сучасне становище бувшого Київського єпархіального свічкового заводу і беручи на увагу, що цей завод мусить обслуговувати церковно-релігійні потреби не лише парафій м. Києва, а головним чином сільських православних парафєй Київщини, визнає бажаним, щоб радянська влада передала бувший Київський єпархіальний завод зо всім його майном і коштами в завідування і керівництво Губерніяльної Церковної Ради Київщини, яко дійсній представниці і захисниці інтересів православних сільських парафйі Київщини».

32. Обрання тимчасових повітових церковних рад

1) До складу Повітових Церковних Рад Київщини обрано:

Бердичівський пов.

дияк[она] Павла Пейзанського (м. Нова Прилука),

дяка Платона Тумилевського (с. Турбів),

учит[еля] Тимоша Коваленка (с. Петрівка, м. Вахнівка),

п.-о. Миколу Словачевського (с. Білашки),

гр. Платона Коваля (с. Жидовці),

дяка Петра Ковбасюка (с. Булаї),

гр. Никона Чекиту [виправлено чорнилом: Чекіпу – ред.] (с. Овечаче).

Білоцерківський пов. (Усі – Б. Церкв[а]).

Гр. Тимана Грегуля,

гр. Панаса Кравченка,

гр. Терешка Проценка.

Звенигородський пов.

П.-о. Юхима Калішевського – головою (с. Петраківка),

п.-о. Федора Щуренка (с. Шостаки),

гр. Василя Дітківського (с. Керелівка).

Канівський пов.

П.-о. Конона Бея – Головою (с. Чайки),

п.-о. Петра Семеиеика – тов. голови (с. Кононча),

п.-о. Трохима Зачосу (с. Карапиші),

гр. Грицька Коваленка-Коломацького писарем (с. Хохітва),

Юхима Шевченка – тов. писаря (с. Виграїв),

Омелька Баглая (с. Зеленьки),

Йосипа Стадного (с. Мартинівка).

Київський повіт:

П.-о. Сергія Пилипенка (с. Пашківка Бишівської вол.),

п.-о. Маляревського (с. Рославичі),

гр. Антона Фесенка (Чоколівка),

Павла Мироненка (Гавронщина),

Свирида Сушка (с. Зіркачі),

Івана Садовського (с. Бугаївка),

Миколи Хоменчука (с. Трипілля).

Липовецького повіту:

Гр. Методія Вертелецького ([с]. Тягун),

дияк[она] Івана Квятковського (м. Липовець),

гр. Івана Слуцького (с. Козанка),

Андрія Олійника,

Дмитра Салабая,

Явдокима Лисинчука ([с]. Монастирище),

Охрима Сакова ([с]. Чернявка),

Олександра Яворського,

Василя Капинка ([с]. Олександрівка).

Сквирський повіт:

Дияк[она] Панкрата Марчука (с. Волині, г. Зарубінці),

гр. Устима Богдашівського (с. Кривошиїнці),

Платона Козира (с. Каленка),

Костя Шрама (с. Карабчів),

Петра Прищепу (с. Карабчів),

Лукаша Цегельника (с. Самгородок),

Антона Руденка (с. Килівка),

Михайла Іваненка (с. Войтівці).

Таращанський повіт:

П.-о. Андроника Руденка (с. Винарівка),

Івана Житника (с. Антонівка),

гр. Івана Григоровича (с. Чернин),

уч. Луку Омеляненка (с. Круті Горби),

гр. Василя Паланського (с. Роскішна).

Уманський повіт:

Учителя Семена Чумака (с. Свинарка),

гр. Тодоса Трубія (с. Свинарка),

п.-о. Миколу Чижевського (с. Дубова),

гр. Митрофана Кривошия (с. Паланочка).

Черкаський повіт:

Гр. Н. Лисенка (с. Валява),

Н. Сіренка (с. Вирлівець),

Василя Верещаку ([с]. Городище),

Сергія Багацького ([с]. Мліїв),

Микиту Пузенка (с. Старосілля),

Никона Олефіра (с. Мліїв),

Валентина Пинчука ([с]. Городище),

Хведора Христюка ([м]. Сміла),

лік[аря] Н. Туркевича ([м]. Черкаси).

2) Повітовим Церковним Радам надається право кооптувати до свого складу осіб, котрі будуть корисні для праці.

3) Повітові Церковні Радн складають церковні зібрання:

1) негайно – для переведення в життя ухвал Церковного Собору Київщини

і 2) не пізніш 18 вересня – для обрання постійної Повітової Ради і членів на Всеукраїнський Церковний Собор.

33. Обрання членів В.П.Ц.Р. від Церковного Собору Київщини

1) Обрано до Всеукраїнської Православної Церковної Ради по два члени від кожного повіту, а саме:

Від Бердичівського повіту:

П.-о. Якова Чулаївського (с. Овечаче М.-Чернятинської вол.),

дияк[она] Павла Пейзанського (м. Нова Прилука).

Від Білоцерківського повіту:

П.-о. Кирила Стеценка (с. Веприк),

гр. Грегуля (Б. Церква, Райсоюз).

Від Звенигородського повіту:

П.-о. Юхима Калішевського (с. Петраківка),

Потапенка (с. Калигорка).

Від Канівського повіту:

Гр. Омелька Баглая (с. Зеленьки),

Юхима Шевченка (с. Виграїв).

Від Київського повіту:

П.-о. Сергія Пилипенка (с. Пашківка),

гр. Устима Крицького (с. Рославнчі).

Від Липовецького повіту:

диякона Івана Квятковського (м. Липовець),

гр. Івана Слуцького (с. Кожанка).

Від Сквирського повіту:

Гр. Нечипора Мизермицького (с. Харліївка),

Михайла Василівського (с. Вашця).

Від Таращанського повіту:

п.-о. Андроника Руденка (с. Винарівка),

Івана Нагірного (с. Лісовичі).

Від Уманського повіту:

Гр. Івана Рогаченка (Солом., Мстиславська, 52),

учителя Тодоса Трубія (с. Свинарка, Христинівка).

Від Черкаського повіту:

Гр. Валентина Пинчука (с. Городище),

п.-о. Сергія Багацького (с. Мліїв).

2) Крім того, обрати персонально від Чернігівщини:

а) Остерської о пов.

п.-о. Івана Шиянова (с. Сваром я),

б) Борзенського повіту:

п.- о. Максима Савченка (с. Головенька) і

гр. Кирила Литвиненка (с. Бурківки).

Голова Церковного Собору [Михайло Мороз]

Тов. голови: (Прот[оіерей] В. Липківський)

Прот[оіерей] (Н. Шараївський)

Секретар (Ів. Тарасенко)

Ф. 3984. – Оп. 1. – Спр. 76. – Арк. 1 – 8 зв. Друкований примірник, незначні виправлення від руки чорнилом.

Примітки

1. Орлик-Волинський Степан (1891 – 1937 (?)) – архієпископ УАПЦ. церковний діяч. Закінчив Житомирську духовну семінарію. У 1914 р. висвячений на священика. Добровільно пішов на фронт, був військовим пастирем. Підчас війни 1914 – 1918 рр. його було призначено священиком російського посольства в Парижі. Вчився в Сорбоні. З 1918 р. на Кавказі утворив осередок українців Закавказзя. На Соборі висвячений на єпископа УАПЦ 30 жовтня 1921 р., згодом архієпископ Волині. 4 травня 1928 р. заарештовано і заслано на Соловки.

2. Леонід (Окропирідзе) – католікос Грузинської автокефальної Церкви у 1919 – 1921 роках.

3. Всеукраїнський Собор 1918 р. закінчився поразкою прихильників автокефалії Православної Церкви в Україні.

4. Вищий керівний орган Православної Церкви в Україні, утворений Всеукраїнським Собором 1918 р., мав назву “Священний Синод / Собор Єпископів всієї України”.

5. Йдеться про єпископів Назарія (Блинова), єпископа Черкаського, тимчасово керуючого справами Київської єпархії за відсутності митрополита Антонія (Храповицького), єпископа Уманського Димітрія (Вербицького), єпископа Канівського Василія (Богдашевського).

6. Тут: Олексій (Готовцев) – єпископ Звенигородський, вікарій Київської єпархії у 1921 р.

7. Стороженко Григорій (1889 – 1937 (?)) – єпископ УАПЦ. Висвята відбулась 27 листопада 1921 р. У 1936 р. заарештовано і вислано з України.

8. Сицинський (Січинський) Юхим (1859 – 1937) – історик, археолог, церковно-громадський діяч на Поділлі, протоієрей УАПЦ, професор Державного українського університету (1918 – 1920) і Інституту народної освіти. У 1920-х роках був членом Всеукраїнського археологічного комітету, співробітником історичної секції ВУАН.

9. Руденко Андронік – диригент церковного хору в с. Дубовичі. Заарештовано і ув’язнено у 1932 р.

10. Йдеться про “Октоїх”.

11. “Всевидат” – державне видавництво в УСРР.

12. Тарнавський Петро – єпископ УАПЦ з 1923 р., настоятель Софійського собору. У 1924 р. відійшов від УАПЦ, заснувавши Діяльно-Хрнстову Церкву, але потім повернувся до УАПЦ. Заарештований 30 квітня 1938 р., розстріляний 2 вересня 1938 р.

13. Бржосньовський Володимир (1887 – після 1937) – єпископ УАПЦ з 1921 р. У 1923 р.відійшов до Діяльно-Христової Церкви, але у 1928 р. знову повернувся до УАПЦ. Арештований 1937 р.

14. Калішевський Юхим (1885 – 1938 (?)) – єпископ УАПЦ з 1922 р.

15. Павловський Іван (1890 – 1938(?)) – митрополит Української Православної Церкви. Висвячений на єпископа 20 листопада 1921 р. Єпископ Черкаський, потім Чернігівський (1921 -1926), архієпископ Харківський УАПII (1927 – 1930). Після “надзвичайного” Собору УПЦ в грудні 1930 р. його обрано митрополитом Української Православної Церкви (1930 – 1936), яку було утворено замість УАПЦ. У 1936 р. його було заарештовано і ув’язнено.

Подається за виданням: Перший всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ. – Київ-Львів, 1999 р., с. 469 – 487.