9. Лист членів Всеукраїнської Православної Церковної Ради до єпископа Антоніна (Грановського) про українізацію церковно-релігійної справи в Україні

[14 квітня] 1921 р.

Всеукраїнська Православна Церквна Рада

Всеукраїнської Спілки Православних Парафій

№ 9, 2 січня 1921 р. м. Київ [відбиток штампу канцелярії ВПЦР, номер та число вписані чорнилом. – ред.]

До Преосвященного єпископа Антонина

Ваше Преосвященство, Вельмишановний Архіпастирю.

З великою увагою і радістю Всеукраїнська Православна Церковна Рада заслухала Вашого листа до Ради і листа до п.-о. Шараївського. В обох цих листах почулася нам щира, рідна нам українська душа, і це дає нам надію, що з нами прийдете Ви до зг оди, бо рідне до рідного горнеться.

Через це, з приводу тих зауваг, які викликали з Вашого боку наші документи, нам легко буде порозумітися, аби межи нами була згода в головних питаннях.

Перш за все, в долі Архієпископа Олексія [1] і Агапіта [2] Всеукраїнська Православна Церковна Рада не повинна, бо ні той, ні другий на чолі її не стояли і навіть до складу її не належали. Вся їхня діяльність провадилась в порозумінні з тодішньою українською цивільною владою і самі вони потерпіли, коли та влада зникла. Але нам добре відомо, що ні Архієпископ Олексій, ні, тим більше, Агапіт і не думали про автокефалію української церкви, а тільки про автономію [3]. І отже, покарав їх, і досі не здіймає з них кари той самий Патріарх, що розводить балачки про «саму широку автономію».

Всеукраїнська Православна Церковна Рада сучасного складу заснувалась в 1919 р. і не є спадкоємницею попередньої Церковної Радн, стоїть вона на грунті відокремлення церкви від держави і спирається не на ту чи иншу владу, а лише на віруючий нарід. Вона не зв’язує своєї церковної справи зі справами державними і базується на тій думці, що в державі, в якій від держави Церкву відокремлено, може бути церква автокефальною, як це було на початку християнства, незалежно від того чи іншого політичного стану людності.

Все залежить від того, чи доріс вже віруючий нарід до автокефального церковного існування. Український нарід до цього вже доріс, – в цьому Ви вповні переконаєтесь, коли завітаєте на Вкраїну. А коли політиканам-старорежимцям це не до вподоби, – це їхнє діло. Людність знайде засоби до задоволення своїх церковно-релігійних потреб так, як вона того бажає.

Архієпископ Парфеній перший єпископ, який згодився з Всеукраїнською Православною Церковною Радою. Ми повинні запевнити Вас, що Архиєпископ Парфеній своєчасно надсилав листа до Патріарха Тихона з повідомленням, що він бере під свій догляд належні до Всеукраїнської Спілки українські парафії. Цей лист Архієпископа Парфенія було перевезено до Москви, але, як повідомив нам посланець, він не мав змоги особисто подати його патріархові (це було в кінці серпня і на початку вересня), оддати ж листа через чужі руки посланець не визнав можливим і тому через Церковну Раду повернув його архієпис[копу] Парфенієві, який був дуже незадоволений тим, що його лист о Патріарха не дійшов. Нині ми маємо певні відомості, що Архієпископ Парфеній знову зробив рішучі заходи перед Патріархом Тихоном по справах української церкви.

Всеукраїнська Православна Церковна Рада провадить свою церковно-релігійну працю шляхом задоволення вимог релігійної української людності. Чи це шлях революційний, чи це шлях еволюційний – залежить не від ради, а від того відношення, яке виявляють до її діяльності представники сучасної ворожої до української церковної справи, духовної влади і її установи. Отже, не наша вина, що сучасний київський єпископат повернув нашу працю на шлях революційний. Тому і єпископи, які підуть з нами, повинні бути готовими стати на революційний шлях для задоволення життьових народних вимог, коли всі іші шляхи для цього закриті.

Що ж торкається питання про підлеглість нашу московському Патріархові, доводимо до Вашого відому, що ми твердо й неухильно стоїмо на грунті дійсної автокефальности й не розуміємо, задля якої власне потреби Російська церковна влада повинна на наші суто українські церковні справи накладати свою печатку. Справа тут не в Патріархові, який може бути дуже доброю й лагідною людиною, а в усій тій організації церковної справи, яка утворилась у Москві (Патріарх, Свят[ійший] Синод і т. ин.), яка зовсім протилежна демокрагичному з самого початку устрою нашої української церкви, і яка може припечатати нас так, що не можна буде й пікнути, як і досі це було.

За прикладами бігати недалеко: Ви пишете, що сам патріарх не вбачає нічого антиканонічного в українському церковно-визвольному рухові і навіть заборони, які поклав Київський Єпископат на українських священиків [4], визнає безглуздими, – то чому він тоді не зробить наказу Київському Єпископатові, щоб той не перешкоджав. а йшов назустріч українській людності в бажанні її відновити свою церкву, і зняв з українського духівництва свої безглузді заборони.

Цього не зроблено. Навпаки. Патріарх свариться на Архієп[ископа] Парфенія за те, що той хоче заспокоїти розбурхане море церковного життя і зберегти вповні Христове стадо.

І далі. Коли Патріархові стало відомо, що на Київщині виникли і ростуть великі церковні заколоти, то чому він не доручив Архієп[ископові] Парфенієві, або якому другому Єпископові, не чужому нашому народові, перевірити цю справу, щоб внести замирення й спокій. Патріарх цього теж не зробив, а балакав про якусь автономію. Вимоги дійсного життя потребують дій, а не балачок. Питання про автокефалію – цього гострого шила ми довго не бажали висувати з мішка, і тому не наша вина, коли врешті-решт під напором ворожости до нас Київського Єпископату і чорносотенного духівництва це шило з мішка висунулось.

Через це нам було б дуже приємно, коли б патріарх Московський по-братерськи благословив нашу працю, бо від братерського єднання з російською церквою ми зовсім не ухиляємось, але ми ні на один момент не спинимось і не ухилимось з нашого шляху, коли патріарх нас не благословить, або навіть і анафему проголосить. Отже, чи нам працювати з благословенням патріаршим, чи з його прокльоном – це залежить не від нас, а від самого Патріарха. Через це, коли б і Ви випросили собі від Патріарха благословення на від’ їзд до Києва і на працю з нами по відродженню Української Церкви (це була б Ваша особиста, приватна справа), це б нам нічого не пошкодило, а, може б, ще мало й гарний вплив на тих, що іменем патріарха виголошують нам анафему й заборони, а крім того, може б, довело нас і до тієї чи іншої згоди з Патріархом.

Вас цікавить питання, скільки українських парафій належить до спілки. Зараз спілка об’єднує 42 окремі парафії Київщини, Поділля, Полтавщини, Чернігівщини і інших губерній України, які перетворені з «приходів» на підставі спеціального зразкового статуту. Крім того, прилучилось 4 благочинства в повному складі. Мова йде про парафії, в яких цілком переведено українізування – обрано парафіяльні ради, причети і провадиться відправа божих служб на живій українській мові – і які вже виконали всі формальности щодо приєднання до спілки.

Але крім цього, по відомостях Всеукраїнської Православної Церковної Ради дуже багацько парафій цілком зукраїнізованих ще не виконали формального приєднання через тяжкі умови зносин. Ще ж більше парафій перебуває зараз на різних щаблях процесу перетворення з приходів і українізування.

Картина церковного руху була б далеко не повна, коли б ми тут не згадали про численні з’їзди учителів сіль[ських], вол[осних], повіт[ових] ревкомів, незаможників і інш[их], які вже відбулись і на яких неодмінно виносились резолюції про необхідність українізування церков. Відбуваються також численні з’їзди мирян і духівництва, які улаштовує ВПЦР і які теж виносять подібні ухвали, але ми певні, що ми є свідками лише початку планового організованого українського церковного руху, бо поза межі м. Києва він вийшов лише весною 1920 р. (Між іншим, засновані уже численні парафії з української інтелігенції в Одесі, Миколаїві, Кам’янці-Подільському, Полтаві, Катеринославі та ін.).

А про співчуття селянства українському церковно-визвольному рухові й розмови бути не може: тепер майже всі школи на Україні перейшли на українську мову, і церква, безумовно, мусить на неї перейти. Церковну справу нарід рішуче бере в свої руки і церковний устрій мусить бути народоправний. Можна бути певним, що зараз на Україні нема майже жодного куточка, де б не цікавились думкою про відродження рідної церкви і не приступали б так чи інакше до здійснення цієї думки. З цього Ви можете бачити, що український церковно-визвольний рух не бідкається «в трьох київських церквах», як каже Патріарх, а має всі ознаки руху всенароднього, а це велика різниця. (З цього ж видко, оскільки неправдиво інформували Патріарха його Київські підданці; можна гадати, що й інші відомості про нас подані Патріархові такої ж вартості).

Безумовно, не дурно українська Церква 250 літ була під Московським поневоленням [5]. Це поневолення тяжко відбилось зосібна на українськім духовенстві – не тільки вищім єпископаті і городських протоієреях, а й нижчим селянськім, але будучина за тими, хто піде за народом, а не за тими, хто проти нього, хоч би й противників було ще й багато і хоч би вони ще й мали велику силу. Єпископи, які стануть до нашої праці, мусять йти поруч з народом, а не проти нього. Апостоли, коли вийшли на працю, мали за собою меншість прихильників, а більшість ворогів, але це їх не спинило.

Ви запитуєте, чи має паству Київський Єпископат, який відколовся від української церкви? Можна сказати, що морально вже не має, бо паства Київська своїх Єпископів не знає, і голосу їх не чує, і це можна сказати не тільки про Київських єпископів, а й взагалі про єпископат всієї України. Де вони, ті добрі пастирі, де київський митрополит Антоній. Де Волинський Євлогій, де Одеський Платон, Полтавський Феофан та інші. Паства їхня навіть не знає, де вони.

Хіба це не страшне явище в цей відповідальний історичний момент життя української церкви. Ясно, що вони самі не вважають себе дійсними пастирями і українська Церква повинна собі їх шукати, і тільки за браком своїх єпископів мусить миритися з чужинцями до деякого часу. Але незабаром сучасний єпископат позбавит ься своєї пастви і формально. Чим хутчій Українська церква набуде власний єпископат [6], тим скоріше закінчиться процес формального відходу людності від сучасного єпископату.

Ви запитуєте, чи зможе Всеукраїнська Православна Церковна Рада відстояти від утисків московської духовної влади того єпископа, який стане на чолі Української церкви. З цілковитою впевненістю скажемо, що зможе. Раз уже вона, користуючись підтримкою прихильного громадянства, захистила своїх священиків, то, грунтуючись на тій же силі, вона має повну змогу всебічно захистить і свій єпископат.

Дорогий владико. Від щирого серця, від змученої душі пише Вам Всеукраїнська Православна Церковна Рада ці слова. Офіційна церква на Україні, яка ще за царських часів визнавалась паралізованою, уже в руїнах, нарід від цієї церкви відходить. Сучасний історичний момент великого духовного здвигу примушує його шукати нових шляхів для відбудови дійсно християнського церковного життя. Треба в цій справі йому допомогти. Жнива великі, а женців мало [7].

Благаємо Вас, владико, прийняти до серця слова Христа, які Він сказав апостолам ще на світанку християнства: «Відкиньте всі сумніви й хитання, вірте в Божу правду нашої справи» [8].

І віра, що двигає горами, здвигне й з нашої української церкви всі ті гори безладдя та духовного занепаду, що накопичились на ній за довгі роки духовного поневолення. Ми молимо Господаря жнив, щоб у Вашій особі подав нам великого й славного женця на багату українську церковну ниву. Прохаємо Вас прибути до Києва, коли Вам буде можливо, але чим скорше, тим краще, щоб на власні очі пересвідчитись і переконатися про могутність і розміри українського церковно-визвольного руху Всі видатки по подорожі і перебуванню Вашому в Києві Церковна Рада покриє з власних коштів.

Звертаючись ще раз до питання про небезпеку для владик, які б згодились взяти участь в українсьому церковному русі, зауважуємо, що ні про які утиски з боку якоїсь вищої духовної влади не може бути й мови, позаяк ми вважаємо свою церкву цілком автокефальною, і тому ніякій, крім української, по духу і суті, духовній владі ні в якій мірі не підлеглою. Влада ж цивільна, з огляду на декрет про відокремлення церкви від держави, в наші справи не втручається.

Прохаємо Ваших молитов за дорогу нам справу. Тимчасове помешкання Вам в Києві вже готове. Тим часом, заїжджайте до Іллінської церкви біля вокзалу на розі Жилянської й Безаківської вулиць [9].

Голова Всеукраїнської] Правосл[авної] Церк(овної] Ради М. Мороз

Тов[ариші] Голови Прот[оіерей]От[ець] Липківський

Г1рот[оієрей] От[ець] Н. Шараївський

Секретар ієрей Ів.Тарасенко

З оригіналом згідно: [підписів немає]

Оригінал цього листа і 25 тис. крб. на переїзд до м. Києва надіслано Вам місяців три тому, але й досі не вернувся посланець з Москви і від Вас нічого не одержано. Гадаючи, що може наш посланець не знайшов Вас, користуємось нагодою і надсилаємо Вам копію того листа.

До нього тільки додаємо, що за цих 3 місяці справа відновлення Української церкви надзвичайно поширилась, тепер вже зареєстрованих українських парафій втроє більше, ніж було 3 місяці тому, між иншим українські парафії заснувались в Херсоні і в Харкові. Із Харкова одержано цікавого листа, з якого нидно, що харківські українці не тільки не приєднані до Патріарха, а готові відокремитись і від свого Нафанаїла [10].

Зараз відбуваються округові й повітові церковні збори на Київщині і по інших губерніях, які з належного дозволу організує Всеукраїнська Православна Церковна Рада. На цих зборах виносяться постанови про українізування всіх парафій округи чи повіту. [Н]а 22/9 травня цього року скликається в Києві Церковний Собор Київщини [11] і членів Всеукраїнської Православної Церковної Ради з усієї України, який буде мати велике значення для відбудови Української Православної Церкви.

Вам, як Єпископу-українцеві і не можна оставатись за межами України, коли вирішується питання про життя рідної Української церкви. Тому Всеукраїнська Православна Церковна Рада ласкаво прохає Вас неодмінно прибути на Церковний собор Київщини 22/9 травня, але дуже бажала б, щоб Ви прибули до Києва і раніш, коли тільки буде Вам можливо. Українській церкві як повітря, як життя необхідний єпископ для церковної праці поруч з Архієпископом Парфенієм, якого також Рада запрошує в Київ на Церковний собор.

Тут, у Києві, поширються, а, мабуть, і в Москві відомі чутки, ніби Патріарх вже згодився на переклад Богослужбових книжок на українську мову [12] і взагалі – на українізацію нашої церкви. Дійсно, про це не тільки є балачки, а вже закладено Переводчеський Комітет під головуванням Єпископа Василія. Але все це відомий українцям московський туман і обдуріння, де не можна зовсім відмовити, там кидають українцям, щоб їх заспокоїти, пусті обіцянки. Прохаємо не вірити всьому тому, що говориться про царсько-російську «благосклонность» до Української церкви, а якомога скоріше переїжджайте до Києва. Помешкання, утримання і все необхідне Вам Церковна Рада, безумовно, забезпечує.

Про «благосклонность» Московського Патріарха і його помічників до Української церкви можете бачити з прикладеного до цього указу, згідно якому заснований Патріярхом священний Синод Єпископів України з 3 єпископів україножерів (Пімена Подільського, Фадея Волинського і Назара Черкаського) позбавляє сану майже всіх українських пан-отців і відлучає від церкви майже всю українську людність. А відношення людності до цього Сіноду Ви побачите і з прикладених до цього ухвал церковного з’їзду Київської округи від 30 березня цього року [13].

[14 квітня 1921 р. м. Київ]

[Підписали]:

Голова Ради [М. Мороз]

Тов. Голови [протоіерей В. Липківський]

Секретар [в. Тарасенко]

Ф. 3984. – Оп. 1. – Спр. 103. – Арк. 1 – 2 зв. Неправлена копія, машинопис, згасаючий текст.

Примітки

1. Архієпископ Олексій (Дородніцин) був засуджений за участь в українському церковно-визвольному русі й помер від серцевого нападу в січні 1920 р. у заштатному чоловічому монастирі в м. Новоросійськ.

2. Архієпископ Агапіт (Вишневський) був засуджений Вищим Церковним Управлінням на Півдні Росії в м. Ростов у серпні 1919 р. за те, що очолив делегацію київського духовенства назустріч С. Петлюрі в грудні 1918 р. За судовим вироком його мали звільнити від управління кафедрою, але через труднощі сполучення новопризначений єпископ – вікарій Донської єпархії єпископ Аксайський Гермоген – не доїхав до Катеринослава. Агапіт (Вишневський) займав цю посаду до смерті у 1924 р.

3. Архієпископ Олексій (Дородніцин) був обраний почесним головою Тимчасової ВПЦР першого скликання у 1917 р., що ставила завданням скликання Всеукраїнського Церковного Собору. Головним питанням Собору повинно було стати проголошення автокефалії Православної Церкви в Україні.

4. Єпископ Назарій (Блинов) видав відозву про заборону в службі Божій українських священиків 3 травня 1920 р., мотивуючи тим, що у РПЦ було відібрано храми на користь ВПЦР за допомогою цивільної радянської влади.

5. Насправді з 1686 р.

6. М.Н.Мороз звертався з листом від імені ВПЦР до Київського губревкому від 20 липня 1920 р. за № 564 з проханням дозволити виїзд кандидатів на висвячення до Грузії з метою створення “нового єпископату”.

7. Мт. 9 : 37 – 38.

8. Мт. 16: 20.

9. У Іллінській церкві був осередок Либідської парафії. Її було передано в користування Всеукраїнській Спілці українських православних парафій постановою Київського губвиконкому від 10 липня 1919 р. за № 54. Іллінська церква розташовувалась на розі Жнлянської та Безаківської вулиць (сучасні вул. Жилянська та Комінтерну [Петлюри]).

10. Нафанаїл (Микола Троїцький) – архієпископ Харківський у 1921 – 1924 рр.

11. Дозвіл на скликання Собору Київщини був виданий Головою ВУЦВК Г. І. Петровським у листі від 16 липня 1920 р. Собор відбувся у м. Київ 22 – 26 травня 1921 р.

12. “Переводчеський комітет” було створено після Всеукраїнського Церковного Собору 1918 р. Очолив його єпископ Канівський Василій (Богдашевський).

13. Тут йдеться про Київський повітовий з’їзд, який відбувся у м. Київ 28 – 30 березня 1921 р. Його організатором була ВПЦР. Автор головної доповіді на тему: “Українська Церква і Київський єпископат з точки зору канонічного права” був Василь Липківський.Лист голови та членів Всеукраїнської Православної Церковної Ради до єпископа Антоніна (Грановського) про обрання його архіпастирем Української Автокефальної Церкви.

Подається за виданням: Перший всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ. – Київ-Львів, 1999 р., с. 458 – 464.