22. Довідка про стан духовенства Української Православної Церкви

Не пізніше і4 жовтня 1921 р. [датується за змістом документа. – ред.]

Стан духівництва
Української православної церкви

Православна українська церква згідно своїй історії і духу православія є Церква соборноправна, народна: всяка християнська душа мас в ній рівні права щодо участі в усіх церковних справах. Через те духівництво Української Церкви не повинно рахуватися як якась окрема керівнича церковна інституція і взагалі як окрема кляса чи то каста в Церкві, Українське духівництво працює в церковних справах на рівних правах з усім народом і є частина того ж народу, і коли одержує від Бога по обранню і молитвах народа окремий дар духовний (благодать), то не для начальництва в церкві, а для послуги церкві цим даром. Отже, кожний пан­отець в українській парафії, кожний єпископ в українській парафії є не висчим над усіма, а одним поміж усіма, що торкається керівництва, і тільки в справах відправ Божих служб та виконання християнських тайн він займає в церкві окреме становище, але і тут повинен все чинити за згодою з церквою, а не самовладно.

Але користуючись рівними з усіма правами в справах керування Церквою, Українські архипастирі й [пан]-отці користуються тим більшою пошаною від усієї православної людности, як носителі Божественної благодаті, яку вони одержали від Бога по обранню і предстательству церкви, як обранці всього народу для душпастирства. Через те як моральний, так і матеріальний стан українського духовенства повинен бути далеко кращим і почеснішим, ніж був досі в російській церкві, коли і єпископи і священики були більш урядовцями ніж душпастирями, не народом обирались і не народові служили…

Отже, кожна українська парафія повинна берегти достоїнство і честь свого панотця, а кожна єпархія – достоїнство і честь свого архипастиря [як носителя Божої благодаті] [дописано замість викресленого: саму дорогоцінну скарбницю вого церковного життя. – ред.], і ставити своє духівництво в такі моральні і матеріальні умови, в яких їм якнайкраще можна було б виконувати свої обов’язки.

Як парафіяльні і єпархіяльні збори і ради, так і окремі парафіяни повинні шанувати свого пан-отця, уважно ставитись до його слів і навчання, не дозволяти собі проти нього образи чи зневажання. В разі якого непорозуміння між пан-отцем і парафіянами, і парафіяльна і округова ради повинні всі засоби приймати до найскоршого ліквідування цих непорозумінь.

Безумовно, і українські епископи і пан-отці повинні високо тримати своє достоїнство і честь в церкві і завжди пам’ятати, що не своїм начальництвом, а своєю послугою церкві вони найлуче підтримають свою честь, і що чим більш буде жива і самодіяльна їх парафія, чи єпархія, тим краще в ній буде і їх моральне і матеріальне становище.

Дуже тяжкий стан буває молодих вдовців-священиків чи діяконів. Хоч апостол заповідує пан-отцеві бути чоловіком одної жінки, але любов і милосердя вище закону, а закон про одну жінку пан-отця від того не принизиться, а стане ще вищим, коли по вирішенню парафіяльної та округової рад, з благословенства єпископа, буде дано дозвіл священику-вдівцеві взяти собі другу жінку.

Єпископом чи пан-отцем може бути і монах, коли його вибере людність, але монашенський стан в українськім церкві сам по собі ніяких [привілеїв] перед світським не повинен мати. Рівним чином в українській церкві ні сам себе пан-отець, ні його ніхто не має права [позбавити] сана священства. Він може залишиш діяльність священничеську, чи його можуть не обирати, або заборонити в священстві, але сан на ньому залишається: що дане чоловікові Богом, те ніким зняти бути не може.

[Нагороди українського духовенства]

В Російській церкві велику ролю в службовим стану духовенства відогравами так звані почесні нагороди: хрести, камилавки, скуфьі, набедреники і т. и. Підставою для цих нагород брали слова апостола: пресвітери, шо добре трудяться, нехай удостояться двійної честі (1 Тим. 5:17). Але ці нагороди, які вживались в Російській Церкві, заведені не так давно – літ 150 тому, і малось тут на увазі не підвисчити, а навпаки [ – ] принизити духовенство: високий чин пан-отця прирівняти до світських чиновничнх рангів, тілько ранга духовенства [рахувалась] далеко низчою, ніж світська чи монашеська: і священик за 25 літ часом не дослужувався і до скуфьі, тоді як світський чиновник за цей час доставав стільки орденів.

Правда, єпископи, архимандрити виблискували митрами, звіздами, але дорого вони їм коштували, а ще дорогше церкві, що за звізди на грудях своїх єпископів повинна була щиро услуговувати державі. А в життю духовенства ці нагороди викликали стільки ліцемірства, заздристи, ворожнечі і неправди, що дійсно не почестю, а великим злом і приниженням були для духовенства.

В українській православній церкві духовний чин має і повинен стояти так високо, що ніякі нагороди для підвищення його чести вже не потрібні і недостойно українському пан-отцеві, як тій дитині, запобігати за якимись цяцьками. Через те в Українській Церкві почесні нагороди духівниці біти повинні бути зовсім відкинуті.

Набедреник прилічується до звичайної богослужбової одіжі священика, а палиця спископа, камилавка, як дуже невдобне головне вбрання, касується, а скуфью (оксамитову шапку) може накладати на голову кожний пан-отець, коли править службу надворі, митра і панагія повинні належати до богослужбового вбрання єпископа, а хрест на груди – до богослужбового вбрання священика. Українські пан-отці взагалі повинні за свою пращо мати пошану і нагороду не від начальства, а від своїх парафіян, які, безумовно, найдуть спосіб достойно вшанувати свого пан-отця, як він цього заслужить.

[Утримання духівництва]

Утримання духівництва завжди в історії Церкви було дуже пекучим питанням і часто ставало великим соблазном. Головне джерело утримання духівництва – плата за молитву і треби – найбільш принижало духівництво перед парафіянами, дуже часто доводило до непорозумінь і ворожнечі миж (!) пастирем і його духовними дітьми.

Треба сказати, що і друге джерело утримання духівництва – земля церковна – теж не сприяло почесному становищу священика в парафії. Землі у священика в порівненні з людьми було багато і священики, закопавшись в хозяйство, часто забували свої пастирські обов’язки і взагалі більш наближались до життя панського, ніж народнього, переймали панські [звички] й роскоші, а від народу віддалялись. Цьому сприяло і виховання кандидатів на священиків – тепличне життя серед народу і для народа не пристосоване.

В українськім церкві утримання духівництва повинно бути поставлено в зовсім інакші умови. Українські пан-отці з своїми парафіянами ні в які грошові справи за треби не повинні входити, всі треби і молитви повинні виконувати даремно і [грошей] [закреслено: нічого. – ред.] в свою користь не брати, а всі [гроші], що по постанові загальних зборів парафії, чи добровільно від парафіян [надходять] за треби, повинні йти в загальну церковну скарбницю. Пан-отці ж одержують від парафіяльної ради утримання грішми чи натурою в кількости, встановленій загальними зборами.

Утримання повинно бути в такому розмірі, щоб вповні забезпечувало пан-отця і його сім’ю. В разі, пан-отець не мас в парафії свого власного помешкання. Парафія повинна [подбати] відвести [членам причету] помешкання і городи. Позаяк священик має однакові з народом права в церкві, то він повинен мати і однакові громадянські права: право на користування польовою землею, навчання дітей в школах і т. и. нарівні з усіма [закреслено: бути обраним на ті чи інші посади державні. – ред.]. Нарешті, парафіяльні окружні і єпархіяльні ради повинні вповні забезпечити своїх пан­отців і їх сімейства на випадок старости, хворосі и, каліцтва пан-отця, сирітства його сім’ї.

Єпископа і необхідні при ньому інституції повинна утримувати вся єпархія, але як єпископ, так і ті, що при ньому, можуть займати посади настоятелів парафіяльних храмів, чи инші – нарівні з усіма, одержуючи за це окрему платню. Взагалі, Українська церква, як жива і народия, найде в собі далеко більше засобів для достойного утримання свого духовенства, ніж мала їх старорежимна [Російська] Церква – офіційна і державна. Взагалі, питання про утримання свого духовенства повніша вирішити якнайлучче кожна парафія.

[Сімейний стан українського духовенства]

Як епископи, так і священики і діякони Української Церкви згідно ясному слову апостола (І Тим. 3 гл.) можуть бути жонатими, і, взагалі, той чи инший сімейний стан не може перешкоджати висвяченню на духовну степень чоловіка, коли його вибере людність.

[Звичайна одіж і зовнішній вигляд українського духівництва]

В православній і католицькій церкві здавна повівся звичай, щоб духівництво відріжнялось від мирян своєю звичайною одіжью і зовнішнім виглядом. Але цей звичай не йде з давньої старовини. Навіть у древніх євреїв, де одіж священикам сам Бог призначив, цю одіж вони вдівали тільки під час відправи служби, а в звичайні часи ходили в звичайній одіжі, як і всі, і зовнішнім виглядом не відріжнялися від усіх.

Христос і апостоли ходили в звичайній одіжі і зовнішнім виглядом не відріжнялись від усіх, а апостол Павел навіть зауважує християнам, щоб не старались відріжнятнея зовнішнім виглядом від усіх (1 Кор. 11:16). Уже те, що зовнішній вигляд духівництва самих найстарших Церков – православної і католицької, зовсім протилежний (у нас ні в якім разі не можна стригтись і голитись, там – це обов’язково) показує, що [відмінний] зовнішній вигляд духівниці ва не є наслідком давньої старовини, а встановлений тою чи иншою церквою з якоюсь певною метою.

Протилежний вигляд духівництва православного і католицького пояснюється боротьбою православія з католицтвом, де головні войовники звичайно повинні найбільше відріжнятися. Взагалі, відмінний вигляд духівництва від мирян в деяких церквах має на меті відріжнити духівництво від народу як окрему касту, віддалити духівництво від народу, як керівничу клясу в церкві; і тут відмінний зовнішній вигляд почасти повинен бути пояснений боротьбою миж світським і духовним станом, миж народом і клиром.

Великий вплив мало на відміну зовнішнього вигляду духівництва монашество, коли стало відігравати головну ролю в церковнім житії, бо воно взагалі боролося з світом, з усім світським і старалось навіть з зовнішнього боку виразно відріжнити себе від світу. Українська церква є церква народня і ніякої окремішности в ній духовенства від народу не повинно бути, тим більше не повинно в ній бути ніякої боротьби між духівництвом і народом, через те в звичайні позаслужбові часи українські пан-отці не мають нужди нічим відріжнятися від народу в своєму зовнішньому вигляді, можуть стригти волосся, стригти чи голити бороду і вуса, носити звичайну одіж, бо, безумовно, священство пан-отця не в тілі і зовнішнім вигляді його, а в душі і її достоїнстві.

Часто зауважують, що пан-отцям треба зберігти їх зовнішність, вигляд і одіж, щоб цим затримати їх від ріжних негарних вчинків, від завітання [до] тих місць, куди їм не слід ходити [і т. н.]. Але невелика честь і достоїнство буде в того пан-отця, якого буде затримувати від нечемних вчинків його одіж і вигляд, а не його совість, честь і той, що в ньому сан. Українські пан-отці повити бути значно вищі того, щоб потрібувати собі якоїсь уздечки чи мотузки в виді одіжі та зовнішнього вигляду, щоб затримати себе від нечемности. Треба нарешті зазначити і велику нездатність духовної одіжі, зосібна на селі, де пан­отець повинен працювати, як і його парафіяни.

Ф. 3986. – Оп. 1. – Спр. 57. – Арк. 13 – 16 зв. Рукопис чорнилом.

Примітки

Подається за виданням: Перший всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ. – Київ-Львів, 1999 р., с. 524 – 528.