6. Доповідь члена ВПЦР священика Ксенофонта Соколовського Всеукраїнській Православній Церковній Раді про організацію поїздки до Києва архієпископа Парфенія
[4 травня 1921 р.]
До Всеукраїнської Православної Церковної Ради
[У верхноьм правому кутку аркуша штамп ВПЦР із зазначенням: Одержав 19 / V 1921 р. № 455]
Члена Президії тої ж Ради священника Ксенофонта Соколовського.
ДОКЛАД
Маю за обов’язок повідомити Всеукраїнську Православну Церковну Раду, що архієпископ Парфеній виїжджає до Києва приблизно 28 Квітня ст. ст.
З формального боку перебування Владики в Києві буде вважатись тимчасовим, задля особистого обміркування церковних справ спільно з «Собором єпископів Всея України» і Київським єпископатом згідно з відомим наказом патріарха Тихона про те, що засвоєння Парфенію прав Всеукраїнського архієпископа залежить від того Собору і єпископату. Тому-то після в’їзду в Київ Преосвященний Парфеній перш над усе звернеться до управляючого Київською митрополією єпископа Назара, а через нього і до «Собору єпископів», про вчасне скликання якого Парфеній разом з цим прохає Назара. Це буде вже останній крок дипломатичної чемності з боку Парфенія, і є повна надія, що після цього він відверто і рішуче стане на наш грунт.
Але, щоб одержати від Преосвященного Парфенія згоду на те, я в урочистому зібранні Полтавського Церковного Братства архієпископської наради і «постоянного совещания» [1] (бувшої консисторії), під головуванням самого Парфенія, мусив дати від імени Всеукраїнської Церковної Ради обіщання, що, непохитно стоячи на зайнятих нами позиціях, ми, одначе, не будемо простягати засвоєнного нами церковного демократизму і свободолюбства до порушення канонічних прав і авторитету архієпископа, котрому ми і маємо віддавати належну пошану.
Крім того, відповідно високому представництву першого Всеукраїнського ієрарха, і персонально – з огляду на слабість здоров’я Преосвященного Парфенія, саме зовнішнє становище його вважається необхідним обставити якнайкраще. А саме: дати гарні покої, поки не менше 4-х кімнат з мебіллю, бо сам Владика казав про своє теперішнє помешкання з 2-х кімнат: «І ви дасте мені от такі апартаменти!», призначити добре харчування, опалення, освітлення, прислугу і задовольняюче грошове утримання, бо владика тут досить солідно забезпечений: отримує щомісяця з монастирської кружки приблизно 300 тисяч крб., від єпархії – 200 тисяч крб., і крім того, випадкові прибутки грішми і натурою за архієрейські служби по церквах, приватні пожертви, приношення і т. и.
Вищезгадана спільна нарада ухвалила їхати Преосвященному підводою для огляду церков, бо залізницею з Полтави до Харкова нам можна було переїхати лише в вагоні-лавці, в брудній теплушці, і то 1-2 особам, а цілий гурт людей туди на приймають. Та і взагалі вся путь залізницею – небезпечна, всякий момент контроль може висадити із службового вагона приватних осіб та ще й притягти їх до відповідальності «за загромождение транспорта», як Чехівського. Правда, сухопутна подорож з фельдшером і ліками для слабого владики нам обійдеться дорого, по приблизному розрахунку коло 900 тисяч крб., які гроші, мабуть, будуть розкладені межи трьома інституціями: Всеукраїнською Церковною Радою, Полтавським Церковним Братством і «постоянным совещанием».
Архієпископа супроводжує в подорожі такий почет: келейник і фельдшер, котрий повернеться із Києва додому, одержавши прогони і платню за свій труд. Разом з Владикою їдуть на наш з’їзд три делегати від Полтавського братства, котрим треба заготувати в Києві притулок.
Маршрут подорожі остаточно ще не вироблений: може, прямо на Миргород, Лубни, а, може, і кругом – на Гадяч, щоб заїхати в с. Плішивець, рідне село Владики. В усякому разі пропонуємо в’їхати до Києва 8 травня ст. ст., щоб встигнути на з’їзд.
Позаяк Владика вступить в Київ поки як архієрей чужої єпархії і зразу формальних зносин з Українською Церквою зав’язувати не буде, то всенародньої урочистої зустрічі в Соборі просить йому не робити, а він лише під’їде в 12 годин по сонцю 8 мая до будинку Всеукраїнської Церковної Ради, де його може зустрінути президія Ради і провадити в призначені йому покої. Проте, я намагаюсь переконати Преосвященного, щоб після короткого – прямо з дороги – візиту єпископу Назару він – Парфеній – прийняв всенародну урочисту зустріч у Соборі, відправив молебен і т. инш. Як він на це згодиться, то з путі я вчасно повідомлю Раду.
В усякому разі добре було б попередити Радянську Владу, щоб вона не вважала цю зустріч за яку-небудь політичну або національну демонстрацію, а також не дражнити ворожу нам людність, щоб фанатики не зчинили якої неприємності Преосвященному. Про безпеку його з цього боку нехай уже подбає українське суспільство
Не виключається можливість, що Преосвящ[енний] Парфеній в неділю 9 травня ст. ст. буде правити в Соборі архієрейську службу; тільки для того треба добре вимуштрувати наших іподияконів, бо владика хотів брати свого іподиякона, та я розрадив.
Чутки про усунення з кафедри Преосвящ[енного] Парфенія не справджуються. Але слідом за мною до Полтави надіслано йому листа від «Собору єпископів всеї України», котрий вимагає від Парфенія офіційної заяви, що він розриває всякі зносини з київськими українцями: в противному разі Собор звернеться до патріарха з проханням вжити проти непокірного архієрея відповідних заходів. Цим скористувався Владика і написав патріархові і єпископу Назару, що. між іншим, з приводу цього він і їде до Києва, і як на цей останній раз домагання українців не будуть задоволені, він одверто і рішуче стане на їх бік.
P. S. Перед самим виїздом посланців ще раз був у Владики, котрий сказав, що зустрічі в Соборі не повинно бути, в’їдемо тихенько в Київ, вечерком, і прямо в покої на ночліг. Для цього посланець із Києва повинен бути у Борисполі 6-го травня ст. ст. у священика, щоб проводити нас далі до Києва і вказати покої Владики, посланець із Києва улаштує і переправу Владики через Дніпро і переїзд його від Дніпра до архиєрейських покоїв.
Ще владика просить Всеукраїнську Раду негайно залучити до Києва хоча би одного прихильного до нас Архієрея, щоб спільно з ним висвятити на Україну інших архієреїв.
Велику підтримку нашій справі своїм впливом виказали: Полтавське церковне братство і архієпископська рада і особливо: Володимир Олександрович Щепотьєв [2], Іван Федотович Рибаков [3], Кость Максимович Кротевич [4], п. Товкач [5] та ін. Я мусив давати на всяких зібраннях інформації і відповіді на різні запитання, отпарирувати напади на методи діяльності Всеукр[аїнської] Церк[овної] Ради, правив в українських парафіях з Преосв[ященним] Парфенієм, казав там промови на зібраннях, виступав з вітаннями Владиці і всій Полтавській українській церкві з Київщини.
На єпископській нараді обмірковувалось все – навіть можливість позбавлення Священного сану Арх[иєпископа] Парфенія, чим особливо лякали його ворожі нам люди.
Оселившись недалеко від Владики, я мусив спостерігати, аби ці люди на нього не впливали, спонукав його до більш рішучих заходів і т. ін. Взагалі ж виїхати раніш ніяк не можна було, і братчики радили мені не покидати Полтави, поки владика не виїде. Книги в Харкові передав Олександрові Петровичу Ночвину [6]. На Харківщині є ознаки українського церковного руху: тут збирається українізуватись у Харкові церква Рож[д]ества Христова, а також у Мерефі…
Свящ[еник] К. Соколовський
[1921 р. 21 квітня ст. ст., 4 травня нов. ст.].
Ф. 3984. – Оп.1. – Спр. 71. – Арк. 123 – 124, 127 – 127 зв. Автограф. Рукопис блакитно-зеленим чорнилом, P. S. написано хімічним олівцем.
Примітки
1. Йдеться про “Постійну нараду” при архієпископі Полтавському Парфенії (Левицькому), яка діяла у 1920 – 1921 роках і виконувала функцію духовної консисторії.
2. Щепотьєв Володимир Олександрович (1880 – 1937) – професор, діяч науки і культури. Закінчив Санкт-Петербурзьку Духовну Академію. У 1920-х роках працював у Полтавському інституті народної освіти. Автор двотомної “Розмови про українських письменників”, яку використовували як шкільний підручник. Брав участь у діяльності Полтавського церковного братства. Заарештований і засуджений разом з іншими учасниками процесу СВУ (березень – квітень 1930 р.). Розстріляний в листопаді 1937 р.
3. Рибаков Іван Федорович – член Полтавського церковного братства і Постійної наради при архієпископі Парфенії (Левицькому).
4. Кротевич Костянтин Максимович (1872 – після 1930) – церковний діяч, архієпископ УАПЦ. Закінчив Харківську духовну семінарію й університет. До 1917 р. – прокурор Полтавського окружного суду, голова спілки адвокатів. У 1918р. висвячений на священика, а в березні 1922 р. відбулася хіротонія на єпископа УАПЦ. Єпископ Полтавський (1922 – 1923), архієпископ Вінницький УАПЦ (1924 – 1930). Заарештовано у квітні 1930 р., висланий за межі України.
5. Товкач Кость Іванович (1882 – після 1930) – український громадський і церковно-освітній діяч. Закінчив Роменське духовне училище і Полтавську духовну семінарію. З 1905 р. – священик. Пізніше відійшов від церковної діяльності. Після закінчення Харківського університету працював адвокатом у м. Полтава. З 1917 р. – член Спілки полтавських оборонців, товариш голови Полтавської міської думі. У 1918 р. – Генеральний суддя УНР. З 1920 р. -активний діяч відродження Української Церкви, голова Полтавської округової церковної ради. Заарештовано 1929 р. за звинуваченням у належності до СВУ. 20 квітня 1930 р. засуджено до 5 років ув’язнення. Загинув у Ярославському політізоляторі.
6. Ночвин Олександр Петрович – громадський діяч, кооператор.
Подається за виданням: Перший всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ. – Київ-Львів, 1999 р., с. 443 – 446.