8. Спогади архієпископа Костянтина Кротевича про роль архієпископа Парфенія (Левицького) у створенні Української Церкви

24 квітня 1928 р. [час написання]

Мої спогади про Парфенія Левицького

Я не знаю за останній час людини з діячів старої Церкви, до якої треба було б ставитися нам з такою пошаною, як до покійного архієпископа Парфенія. Правда, можна [не погоджуватися] з ним в [деяких] поглядах на те чи інше питання, але це не [повинно зменшити почуття] глибокої пошани до його благородн[о]ї постати. З такою думкою робити всебічного освітлення доби церковного життя, з якою зв’язано ім’я архієп[ископа] Парфенія. Попереджаю, що з різних мотивів [я] не думаю робити всебічного освітлення доби церковного життя, з якою зв’язано ім’я архієпископа Парфенія, [а] подаю лише, свідомий своєї відповідальности, [відомості] про те, що я знаю [і] чому свідком безпосередньо був.

Відомо, як наша Українська Церква здобула собі право на вільне [існування]. Це був [наслідок] величезн[ого] церковно-визволь[ного] руху [серед] української [людности]. Неймовірно тяжка боротьба втягнула в себе всі активні сили церковного життя. 1917, 1918 і 1919 рр. дали ту підготовчу працю, в якій остаточно викристалізувалась думка про відродження на Україні своєї Автокефальної Соборноправної Церкви.

Між старим духовенством, на чолі з митрополітом Антонієм Храповицьким, архієпископом Євлогієм, Єпископом Назарієм, з одного боку, і нашим українським демократичним духів[ни]цтвом і представниками суспільства на чолі з бувшим тоді ще прот. о. Василем Липківським і М. Н. Морозом та іншими особами з другого боку, йшла [величезна] боротьба [закреслено: не на життя, а на смерть. – ред.].

Квітень 1919 р. дав нам новий склад В.П.Ц.Р. Праці було [надзвичайно багато]. Все свідоме на Україні, бачучи запеклу боротьбу старого духівництва з новим напрямком церковного життя, стало на бік нашої справи. Маючи в руках апарат правління, старий Єпископат намагався все ж різними утисками і заборонами припинити на Україні церковно-визвольний рух, але [цей рух] вже глибоко пустив свої коріння і скрізь по всій Україні [почали стихійно відроджуватися гасла нашої старої Української] Церкви.

Рівнобіжно з Києвом піднялася [й] Полтава, давши в кінці 1919 р. своє окреме Церковне Братство. В цьому Братстві [і] я [брав] активну участь. [Поклавши] собі [за] мету відродження Української Православної Церкви, Полтавське Церковне Братство дбало про [утворення] свого власного Єпископату.

В цей час архієпископ Парфеній перебував на покої в своїм ріднім селі Плішивці Гадяцького повіту. [Думка] наша спини[лась] на ньому. Треба було його [запросити]. Сил відповідних, головним [чином], матеріальних, у нас не було. В цьому відношенні [сприяло нам] загальне становище всієї Полтавської Єпархії, яка теж перебувала без єпископа через раптовий від’їзд за кордон архієпископа Феофана [1]. Замість нього було [запрошено] з Плішивця архієпископа Парфенія.

[Прибув] архієп[ископ] Парфеній [до Полтави в березні] 1920 [р.]. З цього [часу] наше Полтавське Церковне Братство вступає в безпосередні стосунки з архієпископом Парфенієм, знайомить його з своєю працею, своїми прагненнями, й архієп[ископ] Парфеній бере нашу справу під своє керівництво. Тоді в нашому [роз]порядженню була лише одна парафія Воскресенська в Полтаві. Біля Воскресенської парафії гуртовались в той час кращі наші сили, дякуючи чому наша справа зразу досягла значного розквіту, звернувши на себе увагу всього Полтавського суспільства. Не міг не переконатися в цьому й архієп[ископ] Парфеній. В такому оточенні Полтавського Церковного Братства і представників Воскресенської парафії архієп[ископ] Парфеній працював тоді в нашій Українській Церкві. Скоро почали українізувати інші парафії: одна на предмісті Полтави – Павленківська, дві – в Полтавському повіті.

Приєднались до нас відомі протоієреї Микола Корсунський і Микола Нестеровський [2] зі своїми парафіями. Рух послідовно став охоплювати всю Полтав[щину] й у архієп[ископа] Парфенія [почала] виникати думка про унормування справи українізації [Церкви].

1919 [р.] і першої половини 1920 р. Полтава була майже одірвана від Києва. Вісті про все, що творилось у нас, одначе, доходили до ВПЦР, й вона вирядила до нас в [серпні] 1920 р. окрему делегацію в складі: голови Ради М.Н.Мороза, протоієрея о. Василя Липківського і священика о. Юрія Жевченка. Спільними силами Полтавського Братства і делегації [ми] досяг[ли] того, що архієпископ Парфеній прийняв нашу Українську Церкву під свій догляд, видавши 8 серпня 1920 р. делегації таку резолюцію:

“Співчуваючи бажанню української православної людности, благословляю Православну Церковну Всеукраїнську Раду Спілки Українських парафій проводити з вірою в Бога і Його святу допомогу. працю для утворення рідної українському народові мовою, звичая[ми] і обряда[ми] Соборноправної вільної української православної Христової Церкви. Задля миру церковного і збереження вповні церковного стада згоджуюсь взяти під свій догляд українські православні парафії, які належать і належатимуть до складу Всеукраїнської Спілки Православних Парафій, що заснована в м. Києві. Архієпископ Парфеній”.

Ніколи не забуду цього дня. Мені пам’ятна та кімната, в якій ми всі на чолі з архієпископом Парфенієм на протязі кількох день обмірковували нашу справу; пам’ятне хвилювання всіх і напружений душевний стан, пам ’ятна і та радість, з якою ми всі зустріли слово архієпископа Парфенія про згоду прийняти нашу Церкву під свій догляд. Це був один із кращих і, безумовно переломних днів в житгі нашої Церкви.

[Хтось із наших ворогів підглядів сльози нашої радості, та ми и не крились з ними, і наслідком цього був трус в тому помешканні де знайшла тимчасовий притулок частина нашої делегації. Здається, був заарештований хозяїн цього помешкання, але чаша сія минувала якось членів делегації: відчувши небезпеку, вони поспішили до Київа [одержавши резолюцію Парфенія, делегація зараз від’їхала до Києва] [дописано зверху від руки – ред.] з резолюцією архієпископа Парфенія на руках. Неприємний це [мо]мент був, що віщував нам можливість тяжких подій в нашому церковному життю, одначе він не спинив нашої справи]. [Весь абзац викреслено редактором. – ред.]

Одержавши резолюцію архієпископа Парфенія, делегація зараз від’ їхала до Києва. ВПЦР використ[овІувала цю резолюцію, розповсюдивши її по всій Україні, та й ми, полтавці, не меньш інтенсивно продовжували свою справу українізації церков під проводом архієп[ископа] Парфенія. Треба сказати, що приїзд делегації до Полтави дав мені нові обов’язки секретаря при архієп[ископі] Парфенії по зносинах його з ВПЦР. Трудно [навіть неможливо] розповісти [про] всі митарства, які нам з архієп[ископом] Парфенієм [дов]елось тоді пережити.

Архієп[ископ] Парфеній був в оточенні старого духівництва [й] монахів Кресто-Воздвиженського монастиря. Прибували висвяченці з Києва, иноді в значній кількості: хто заможніший був, той приїжджав] по залізн[иці], а були й такі, що робили пішки сотні верст. Треба було їх приймати, годувати, клопотати[сь] за них. [Одначе турбувала нас найбільше та ж небезпека, від якої мусіла тікати з Полтави в серпні Київська делегація. Почались несподівані для нас арешти де-яких висвяченців. Це деморалізуюче впливало на них, тяжко відбивалось і на психіці хворого архієп. Парфенія].

Треба знати, що у архієп[ископа] Парфенія декілька років вже була сердечна [хворість], тяжкою ознакою якої був опух ніг (водянка). Ми [запрошували до нього найкращого полтавського лікаря І. Гр. Харечка, але врятувати хворого архієпископа [було] вже не[можливо]. Незважаючи] на [хворість], архієпископ Парфеній не припиняв висвяти, навіть спеціяльно служив в [буденні дні] для висвяти наших кандидатів. При таких несприятливих] обставинах проходив 1920 р. і початок 1921 р.

За цей період висвя[тив] бу[в] архієпископ Парфеній не мен[ш як] 30 кандидатів, дякуючи чому справа [Української Церкви] в загальному масштабі значно поширилася. Архієпископ Парфеній користувався великим авторитетом в церковних колах, і ніхто тоді ще не наважувався вживати якихось заходів до припинення висвят. Так справа дійшла до травневого Київського Собору 1921 р„ після якого [загальне] становище архієпископа Парфенія значно погіршало.

Щоби всебічно освітити питання, я повинен зробити ще деякі пояснення.

Коли була в серпні місяці 1920 р. делегація ВПЦР у архієп[ископа] Парфенія. вона [порушила] питання про висвяту в сан єпископа жонатих протоієреїв нашої Церкви. Архієпископ Парфеній, пам’ятаю дав негативну відповідь. Це, очевидно тяжко вплинуло на Київську делегацію. Така подія в наших очах не мала б особливого значіння, коли б даль[ше] поводження ВПЦР не свідчило про нехтування особою архієпископа Парфенія як духовного керівника і доглядача нашої церкви.

Можна ствер[д]жувати категорично, що ні архієп[ископ] Парфеній, ніхто з нас, полтавців, членів Братства, не знав, що робиться в ВПЦР. Архієп[ископ] Парфеній був занадто спостережливою і розумною людиною, щоб не [з’ясовувати] собі лінії поведінки В.П.Ц.Р. й окремих її діячів. Тут-то і [полягала] причина всіх причин, а не в тому, що «архієп[ископ] Парфеній не витримав характеру», як [про це дехто так думає]. [Пише про це Митрополит о. Василь Ліпківський в журналі «Церква і Життя» [3] в своїй статті «Православна Христова Церква Українського Народу» 91 ч. 26 стор.]

Всім нам треба зо всією душевною щирістю говорити не про те, що архієпископ Парфеній «не витримав характеру», а про те, що становище його наприкінці життя зробилось таким тяжким і трагічним, що передчасно звело його в могилу. В цьому легко переконатися, коли прийняти до уваги:

1) ті труднощі і неприємності, які взагалі зв’язані були з цією працею його в той час в нашій Церкві;

2) чуже йому оточення церковного суспільства, яке в значній своїй більшості [дотримувалось] своєї старої лінії поведінки, не розуміло, а іноді й перешкоджало йому;

3) неприпустиме, на наш погляд, нехтування, з яким ставилась ВПЦР до особи [архієпископа];

4) наші злидні й необачність, що теж спричинилося немало [до] його горя й страждань. Ми бідні, то правда, але все ж ми повинні були щось більше зробити для хворого свого архипастиря. [Брать від нього все брали, що тільки нам було потрібно, а давать нічого не давали, окрім різних вимог, докорів і нехтування].

Для ілюстрації можна підрахувати, яку сумму коштів відпущено було нами на утримання, або хоч на лікування архієпископа?! Всі здивуються, коли почують, що ніякої! На докір ставиться архієп[ископу] Парфенію, що він не прибув на травневий Київський Собор 1921 р. Я знаю, що полтавці мріяли деякий час про те, щоб доставити його до Києва кіньми через Лубни. До цього щиро, на мій погляд, ставився й протоієр[ей] Феофил Булдовський (тоді він був головою Церковної Ради при Полтавському єпископові), але для здійсненя цього плану треба було мати окремого келейника, окремий екіпаж, відповідні кошти.

Я, наприклад, глибоко переконаний, що коли б навіть ми вжили рішуче всіх заходів й архієпископ Парфеній погодився пуститись в таку подорож, то напевне ми привезли б до Києва старого архієпископа прямо в лікарню, з остаточно підірваним здоровлям, а не в св. Софію. – Остільки тоді вже він почував себе зле! Та ВПЦР не дала, на мій погляд, і даних серйозно думати, що вона одностайне готується приймати свого вищого духовного керівника…

Тут я мушу визначити в [декількох словах і своє становище, яке мимо моєї волі, спричинилося до зайвих турбот й неприємних хвилин для нашого хворого архипастиря. Справа в тім, що я повинен був нести ряд всяких церковних обов’язків, що втягувало мене все більш і більш в церковне життя. В той же час після революції я мусив [був] взяти на себе виконання обов’язків завідув[ача] бібліотеками м. Полтави. В останній свій час це служіння стало вимагати виконання таких [доручень], які йшли всупереч моїм релігі[йним] переконанням. Поділившись з цього приводу своїми переживаннями з Полтавським Церковним Братством, я, за згодою Братства, відправився до архієпископа Парфенія і висловив своє бажання зовсім залишити [цивільну [закреслено: світську – ред.] службу]. Архієп[ископ] Парфеній прийняв в мені участь і лав свою ласкаву згоду висвятити мене в сан священика. Це було в квітні 1921 року. В зв’язку з залишенням своєї посади по наробразу, мені [довелось] пережити неприємні хвилини.

Висвята моя [справила велике] вражіння у всіх [громадських] колах Полтави. Не без неприємних хвилин обйішлась вона для старого нашого Архипастиря. [На]певно, це не дало б себе так [взнаки], коли б не [мій від’їзд] [закреслено: вибила мене із звичайної колії подорож. – ред.] до Києва на травневий Собор і [мій на ньому виступ]. Архієпископ Парфеній не в силах був виїхати на Собор і [довелося] їхати мені як [представникові [як на представника архіеп. Парфенія і Полтавського Суспільства] Полтавської Церкви]. Перед самим від’їздом з Полтави я попрощався з архієп[ископом] Парфенієм, в присутності проф. Р[удинського?] і попросив у архієпископа благословенства на привітання від його імені всього Собору. Архієпископ Парфеній дав [на це повну згоду].

Прибувши на Київський Собор на [другий] день засідань, з де-яким запізнення[м], я [опинився] був перед надзвичайно відповідальним питанням. На Соборі вже були [зі] своїми вимогами і пропозиціями представники старого Епископату і старого духівництва – протоієреї – о.о. Браїловський і Богдан. Архієпископ Парфеній не [зміг] прибути [і крім мене] ніхто з Полтави теж не з’явився на Собор. Настрій Собору в перші дні був пригнічений. Я це зразу відчув, як відчув, що на мені лежить обов’язок дати соборові задовольняюче [спростовання на пекуче питання]. Нехай Господь простить мене, коли [я] зробив тут помилку, але я й досі не відчуваю її. Навпаки, спомин про цей момент в моїй діяльности викликає [у] мене одну радість, хоч за [нього] мусів зазнати багато неприємних хвилин.

На Соборі тоді головував М. Н. Мороз. Він [од]разу збагнув, що перш, ніж давати слово представникам старого єпископату, треба дати слово представникові архієп[ископа] Парфенія, і [вніс] на розрішення Собору відповідну пропозицію. Собор погодився з ним, і я, прибувши тільки що з вокзалу, повинен був першим виступати від імени архієпископа Парфенія. Хвилина була надзвичайна. Я не пам’ятаю, як я опинився на кафедрі св. Софії, як почав [промову], що саме говорив. Тоді тільки [прийшов в себе], коли схвильовано викликнув, що «[Ми] звідусіль оточені воротами, єдина наша надія на архієпископа] Парфенія, від якого я привіз привітання Соборові».

В цей [мо]мент хтось перебив мене криком – «Слава архиєпископові Парфенію», тут же президія Собору проголосила йому «[Многія] літа» і залунало на весь Софієвськнй Собор троєкратне Стеценківське «[мно]голіття» [4]. Незабутній [мо]мент в нашому життю! Під знаком піднесення пройшов потім Київський Собор і з бадьорим настроєм делегати роз’їхались по місцях. Але холодно зустріла мене потім офіційна Полтава і на Всеукраїнський Собор в жовтні місяці того ж року вже мене не пустила.

Через місяць чи два після Київського Собору прибули до Полтави конотопський єпископ Микола (фамілії не пам’ятаю) в супроводі двох київсыих протоієреїв для [розслідування праці в нашій] Церкві архієп[ископа] Парфенія. Це остаточно підірвало слабе здоровля архієпископа. Правда, архієпископ Парфеній з надзвичайною достойністю тримав себе перед цією делегацією, але [хворість] і взагалі тяжке становище дало себе знати і він мусив здати свою позицію.

Протоієрей Дмитревський, що був в цій делегації, запитав, між иншим, мене, на якій підставі я привітав Київський Собор від імені архієп[ископа] Парфенія в той час, як вияснюється, що архієп[ископ] Парфеній не дав мені такої згоди. Добродушно усміхнувшись, я відповів йому: [«Значить, mea culpa»]. Він зрозумів мене і більше запитань мені не робив. Взагалі, делегація на чолі з єпископом Миколаєм тримала себе коректно, не порушуючи правил етики і пошани до особи архієпископа Парфенія. Для нас всіх ясно було, що хоч архієп[ископ] Парфеній і був з нами своєю душею, але офіційно не міг працювати в нашій Церкві.

Так зрозуміла становище архієпископа Парфенія і вся Полтава, і без докору прийняла офіційне відмовлення керувати нашою справою. Але не так, очевидно, зрозумів це офіційний Київ. [(ЦіЖ. 1 ч., 26 стор.)]. [Митрополит Василь Липківський в тій же своїй статті висловлював ряд своїх думок по адресі архієп. Парфенія, з якими ніяк не може погодитися. Напр. найпочесніший Василь говорить, що архієп. Парфеній мав якісь свої особисті міркування, цілком противні нашйі Церкві, таємно від ВПЦР, листувався з патріархом Тихоном.. Між тим нічого подібного не було. Хіба найпочеснішому о. Василю не відомо, що архіеп. Парфеній передав листа до Московського патріарха Тихона через руки призидії (!) ВПЦР і що цього листа призидія затримала і не послала по призначенню?! Хіба не відомо було й те, що довідавшись про таку річ, не скоро вже, архієп. Парфеніі був надзвичайно схвильований і обурений. Такт факт свідчить про те, що архієп. Парфеній таємно від ВПЦР не листувався.]

У мене є зараз копія другого листа архієп[ископа] Парфенія до Московського патріарха Тихона, якого я й подаю до реджурналу. Зміст його теж стверджує думку, що «Ніяких своїх особистих міркувань, та ще й противних нашій Церкві», архієп[ископ] Парфеній не мав. Оскільки пам’ять мені не зраджує Московський патріарх Тихон повернув цього листа архієп[ископу] Парфенію назад з резолюцією, що треба з таким проханням вдатися до Собору Єпископів на чолі з екзархом Михаїлом. Одержавши таку відповідь, архієпископ Парфеній сказав нам, полтавцям: «Тепер ясно, що від патріарха Тихона нічого чекати; українці після цієї резолюції можуть [вважати] себе вільними», і листа до екзарха Михайла не відсилав.

[Митрополит Василь Липківський там же: (1 ч. ЦіЖ; 26 стор.) пише, що до Києва архіеп. Парфеній ніби то збірався їхати, але буцім захворів. Оскільки це не вірно, наочним доказом може бути сумний для нас факт смерті архієп. Парфенія від затяжної хвороби (водянки) через де-кілька місяців після Всеукраїнського Собору 28 січня 1922 р. Ще мушу сказати з приводу слів Митрополита о. Василя Ліпківського в тій же його статті по адресі архієп. Парфенія: «подій Всеукраїнського Собору він безумовно не визнав, і помер в січні 1922 р., перед смертю випустивши цілком ворожу відозву проти нашої Церкви». Не забув найпоч[еснійший] о. Василь помянути и про цю злочасну відозву, про апокрифічність якої скрізь так багато говорилося.] [5]

[Дехто й досі згадує про останню відозву архієпископа Парфенія, в якій він мусив, з умов зовнішнього характеру, формально відокремитись від нашої Церкви]. Припустимо, що архієпископ Парфеній написав і підписав під примусом тяжких обставин життя, цю відозву, то питання ще великої ваги, як треба її розцінювати. Я, наприклад думаю, що архієп[ископ] Парфеній не є автор зазначеної відозви, хоч сам її підписав, і більше схиляюсь до думки, що упорядчиком відозви була друга особа.

Цим я не хочу зменшити відповідальности архієпископа Парфенія, [але ж] не треба забувати, що її підписував архієпископ Парфеній в мент тяжкої своєї [хворости], коли перед смертю своєю не міг вже мати не тільки душевної рівноваги, а й здорової психіки і волі, коли ми українці, відійшли від нього і залишили його в оточенню чужих людей, в залежності від яких він перебував в останні дні свого [життя]. Правда, перед самою смертю вже ви[кликали] до нього із Плішивця сестер його, в присутності яких він і помер.

De mortius aut nihil, aut bene, але ми не будемо мовчати, а будемо говорити і говорити тільке добре про нашого архипастиря – архієпископа Парфенія Левицького. Будемо говорити, що коли б не було його любови до нашої Церкви й активної його участи, то вряд чи бачили б ми вчасно до революції синодальний переклад св. Евангелії. Будемо свідчити, що в 1907 р. він цостраждав в Кам’янці-Подільськім через свої явні сімпатії до української справи. Будемо з вдячністю [з]гадувати його і за все те добре, що він зробив для нас в останні роки свого перебування в Полтаві. Пом’янемо його не злим тихим словом, як одного із кращих наших духовних проводарів, що мав право більш, ніж ми сказати: (quod potui feci, meliora patentes faciant).

Підводячи підсумки його діяльности, ми можемо просто сказати, що ніхто не може відкидати корисної праці архієп[ископа] Парфенія для нашої Церкви, те ж, що він під впливом зовyішyих обставин мусив відступити від нашої справи, [нам] не могло пошкодити, бо наша справа тоді остільки вже зміцніла, що ми в силах були продовжувати далі працю і без його участи. Архієпископ Парфеній це чудово розумів. Доказом тому можуть почасти [бути] й його предсмертні слова, перейняті незмінною любов’ю до нашої Української Церкви. [Про це засвідчила старша сестра покійного архієпископа Парфенія перед одним із наших головних полтавських діячів Т.] [6]

Кінчаючи ці свої спогади про дорогого для нас всіх церковного діяча архієпископа Парфенія, я [вважаю за свій обов’язок] сказати, що не з легким почуттям спогадую [про те], що наприкінці його життя був не з ним. Церковно-визвольний рух на Полтавщині тоді вимагав від мене сумісної з ВПЦР праці з визнанням нової ієрархії. [Довелось] перевести Полтавську Воскресенську церкву загальними зборами до складу парафій УАПЦ. [Перед самою смертю архі2п. Парфенія Постійна нарада при єпископі на Полтавщині, на чолі з прот. Феофілом Булдовським заборонила мені за це Священослужіння 14 січня 1922 року (ст. ст.), 9 січня 1922 року (ст. ст.)]. Скоро після цього архієпископ Парфеній вмер (28 січня 1922 року, ст. ст.), і в дні похорон я не міг прилюдно навіть попрощатися з помершим. Така звичайна [доля] наших громадсько-церковних діячів.

Нехай же ці рядки і ті молитви, які я кожної служби возношу у престола Господнього за його душу, служать доказом незмінно синовнього мого [ставлення] до архієпископа Парфенія й щирої вдячної моєї до нього любови.

Архієпископ Костянтин Кротевич,

м. Вінниця, 24 квітня 1928 р.

Додаю до цих спогадів ряд цікавих документів для всебічного освітлення умов і обставин, в яких [довелось] архієпископу Парфенію працювати в Полтаві, а саме:

1) Доклад архієпископа Парфенія Московському патріарху Тихону від 31 грудня 1920 р.;

2) Наказ священого Собору єпископів (Синод) Православної Церкви на Україні від 18 лютого 1921 р., ч. 21;

3) відношення до мене ВПЦР від 1 червня 1921 р. чч. 1282 і 1293, в яких ВПЦР називає архієпископа Парфенія «архієпископом Всеукраїнським і митрополитом Київщини;

4) доклад «постоянного совещания при епископе на Полтавщине» від 25 серпня 1921 р.,ч. 66;

[5) протокол № 35 совместного заседания постоянного совещания при епископе и пастырей г. Полтави від 14/27 січня 1922 року про заборону мені священослужіння;

6) розпорядження після смерті архієпископа Парфенія, заміщення його єпископа Григорія [7] про позбавлення мене сану й відлучення мене від єднання з ним і його Церквою від 22 лютого 1922 р. (ст. ст.) ч.124.].

Хоч деякі документи торкаються тільки мене але й вони, з різних причин досить характерні для освітлення часу, в який доводилось нам працювати, й досить важливі для з’ясування моїх з архієпископом Парфенієм взаємовідношень, тому я й подаю їх до друку.

Архієпископ Костянтин

Ф. 3984. – Оп. 3. – Спр. 40. – Арк. 10 – 18. Машинопис, копія. правлена чорнилом.

Примітки

1. Феофан (Василь Бистров, 1872 – 1940) – архієпископ Полтавський у 1917 – 1920 рр. Закінчив Санкт-Петербурзьку Духовну Академію, кандидат богослов’я. У 1919 – 1920 рр. був членом Тимчасового Вищого Церковного Управління на Півдні Росії, яке підтримувало Добровольчу армію А. Денікіна. З 1920 р. – в еміграції.

2. Нестеровський Микола (1880 – після 1930) – церковно-громадський діяч, протоієрей УАПЦ. Закінчив Полтавську духовну семінарію. Настоятель Воскресенського собору в м. Полтава, секретар Полтавської округової церковної радн. благовісник церковної округи УАПЦ. Заарештовано 1929 р., засуджений до 8 років ув’язнення.

3. “Церква і Життя” – друкований орган Всеукраїнської Православної Церковної Радн (двотижневик). Вийшло друком 7 чисел у 1927 – 1928 рр.

4. Тут: “Многія літа” на музику Кирила Стеценка.

5. Тексту відозви не віднайдено.

6. Ймовірно, йдеться про Костя Товкача.

7. Григорій (Лісовський) – єпископ Лубенський, вікарій Полтавської єпархії у 1921 – 1923 рр.

Подається за виданням: Перший всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ. – Київ-Львів, 1999 р., с. 449 – 457.