Аналіз плану 1841 р.

Повертаючись до межового плану 1841 року зазначимо, що крім зведених даних по Дереївсько-Куцеволівській дачі одержані розрахункові матеріали містять детальні кількісні характеристики кожної з ділянок, номери з яких зазначені на плані. Без номерів маємо переважно відомості про землю, що перебувала під спорудами і дворами, показаними на плані при відповідних присадибних ділянках з селянськими городами, розмежованих вулицями, провулками, ярами та озерами.

Городи поселян села Дереївка, західна частина якого (Колодівка і Сиротівка) зображена на планшеті № 1, східна (власне Дереївка, Рудівка і Бесарабія, окраїнні північно-східні околиці якої називали Пісками) [46] – на планшеті № 2, позначені на плані номерами 35-38, 41-44, 47, 68-69, 71, 73-77, 79 (планшет 1) і № 12, 13, 87, 89, 91-94, 96, 99-109, 111-116, 118-124, 126 (планшет 2). У сукупності це 52 відокремлених ділянки розміром від 200 кв. саж. до 29 дес. і 2100 кв.саж.

Зокрема, остання з них за № 68 (планшет 1) містила 10 дворів із забудовами. Її східна частина виходила на провулок в усті найбільш розлогого яру під назвою Глинище, західна – упиралася у не менш помітну кручу, що слугувала умовною межею між Сиротівкою і Колодівкою. Два невеликих вибалка за №№ 67 і 72 знаходилися безпосередньо у межах цієї ж ділянки. Ще 5 безіменних ярів і вибалків виокремлені серед городів, які розміщувалися на крутосхилах Колодівки. В частині планшету № 2 городи розмежовує лише один яр розміром 3 дес. і 2100 кв. саж. (нині відомий як балка Синот).

Між вузькою лінією крутосхилу і Кам’яною могилою неподалік Дніпра основним елементом розмежування стають озера, найбільше з яких – Підстепне – показане розділеним широкою перемичкою, що скоріше за все мала штучне походження і слугувала для більш комунікативного сполучення з заозерною частиною села та забезпечувала прямий вихід її жителям на дорогу до Куцеволівки, а куцеволівцям – до судноплавної частини Дніпра в районі забори Красний Камінь.

Західна і східна частина села Дереївки на планшетах 1 і 2 межового плану 1841 року. Масштаб: 200 саж. в англ. дюймі.

Незалежно від помітних коливань у розмірах присадибно-городніх ділянок, кількості дворів та будівель при кожній із них, їх градація в основному базувалася на тогочасних реаліях організації самоврядування у державних поселеннях, де крім виборного старости обиралися також сотські і десятські, які представляли інтереси громади відповідних частин села та його відокремлених кутків.

У складі села Куцеволівки маємо 33 присадибно-городні ділянки (№№ 128, 129, 144-147, 149, 150, 152-164, 166, 167, 169-176, 186-188 на планшеті 2) розміром від 350 кв. саж. до 23 дес. 1625,5 саж. Найбільша з них на 10 дворів знаходилася на окраїнній північно-західній частині села.

При більш рівнинному характері села Куцеволівки, розташованому на захід вздовж мережі лиманів, його городні ділянки були розмежовані переважно вулицями і провулками. Одна з вулиць у північній частині села проходила тут також між плесами двох лиманів, до яких сходилося і більшість сільських городів.

За проведеним перерахунком під городами у межах села Дереївки перебувало 385 дес. 125 кв. саж. землі, Куцеволівки – 235 дес. 1812,5 саж. Уже в цей час останні розділялися лише вузькою смугою землі під громадським вигоном, яка до кінця століття була щільно забудована і села відмежовувалися лише городніми ділянками крайніх дворів одного і другого. Ще одна городня ділянка за № 183 перебувала при хуторі лісничого при балці Парній.

Головною спорудою у кожному селі була церква. На плані традиційні для церковних споруд позначення відсутні. Лише в таблиці розрахунку угідь (без зазначення номера на плані) згадується земля під церковною огорожею: 6 кв. саж. у планшеті 1 і 8 кв. саж. у планшеті 2, які перебували, відповідно, під Дереївською і Куцеволівською церквами.

Не досить зрозумілою є також застосована у розрахунках до плану методологія поєднання у підсумкових даних відомостей про землю під дорогами та вулицями разом з ділянками, які знаходилися під церквами та кладовищами. Але саме завдяки цьому та орієнтуючись на розташовані поруч кладовища маємо можливість за відповідним кольором позначень більш-менш чітко визначити їх місце розташування на плані 1841 року. Для Дереївської церкви таким є виступ у серединній частині городньої ділянки № 77 на планшеті 1, для Куцеволівської – аналогічний виступ у серединній частині городньої ділянки № 149.

За планом біля кожної з церков на протилежній стороні вулиці чи площі чітко простежується також місце, яке зазвичай відводилося під базарища [47]. На жаль, виокремлені відомості про їх розміри у розрахункових таблицях відсутні. Останні скоріше за все увійшли до загальної площі землі під вулицями, до якої у межах двох сіл відносилося у сукупності 70 дес. 1800 кв. саж., або майже вдвічі більше, ніж перебувало під спорудами і дворами поселян (28 дес. 2050 саж.).

Неподалік церков знаходилися сільські кладовища, земля під якими зазначена у планшеті 2. У межах села Дереївки це ділянка за № 101а розміром 12 кв. саж. (відповідний номер на плані відсутній і фігурує лише в розрахунковій таблиці), Куцеволівки – за № 148 розміром 6 кв. саж., що показана винесеною за межі городніх ділянок села. Схоже, що інших кладовищ у цей час в селах ще не мали, хоча на триверстовій карті (її перші аркуші у частині Катеринославської губернії були видані у 1861 році) при Куцеволівці зафіксовано уже 2 кладовища [48].

Маємо також чітко окреслені позначення місць розташування громадських токів та відомості про їх розміри. На планшеті 1 це ділянка № 78 розміром 32 кв. саж., що знаходилася праворуч від дороги з села Дереївки (на початку польового клину при балці Глинище). Край поля (за межами городів) знаходився і тік куцеволівських поселян (ділянка № 162 розміром 34 кв. саж. на планшеті 2). Саме біля них поселяни зводили і тримали найбільше вітряків.

Зазвичай поблизу кожного села у менш придатних для обробітку угіддях виділялася земля під громадські вигони для випасання худоби. У Дереївці найбільший вигін (146,5 дес.) знаходився безпосередньо перед селом і тягнувся із заходу від виходів балки Глинища і озера Кривого через озера Гниле і Конопляне до Кам’яної могили на сході. Від Дніпра його відділяла лише вузька смуга пісків з шелюгою.

Жителі кутка у Пісках користувалися вигоном біля Моховатого озера, що вздовж берега Дніпра доходив до орних земель при Кам’яній могилі. Ще одним вигоном біля піщаних кучугур, який, розділяючи два села, доходив до верхнього озерця прилиманської пойми, дереївці користувалися спільно з куцеволівцями. Основний вигін, що складався з двох ділянок загальним обсягом до 57 дес., поселяни Куцеволівки мали при центральній частині села у створі між Лиманом та розгалудженнями його окремих озер, щільно зарослих очеретами та рогозою.

У більш віддалених місцях малопридатна для обробітку земля використовувалася під сінокоси, для яких відводилися в основному низинні місця при Лимані та заплавах Дніпра, що, у свою чергу, поділялися на сухі і мокрі. Найбільша сінокосна ділянка (330 дес.), що вважалася сухою і була густо усіяна дрібною дубовою порослю, знаходилася при Омельницькій поймі Дніпра. До такої ж відносили і вузьку смугу землі між городами, озерами та кам’яною грядою на краю Колодівки.

Ще 8 невеликих сіножатей з дубками було на протилежній (східній) стороні дачі між пісками та мокрими луками довкола Комишуватого озера. Площа останніх досягала тут 183,5 дес. і за своїми розмірами серед усього різноманіття угідь між Лиманом та Дніпром поступалася лише основному масиву куцеволівських пісків з шелюгою. Поруч майже 68 дес. займали і розділені за планшетами 2 і 3 на дві ділянки "мокрі" сінокоси при Мандзуриному озері. До мокрих відносилися також 133 дес. 2100 кв.саж. сінокосів на острові Молодому, що згодом згадується як Молодяк.

По суті, за виключенням двох внутрішніх озер загальною площею 2 дес. 550 кв.саж., на час укладання плану цей острів становив собою суцільне косовище. Показово, що два прилеглі до нього безіменні острівці проти Дереївки і Колодівки були віднесені землевпорядниками вже до пісків із заростями шелюги, як і три безіменних острови на вигині Дніпра у східній частині дачі розміром 2 дес. 700 кв.саж., 1550 кв.саж. і 46 дес. 1650 кв.саж. (останній острів відомий ще як Довгий).

Всього на плані маємо 64 сінокосних ділянки, з яких лише 20 – розміром більше 5 дес. Решта за обсягом скоріше нагадували традиційні для присадибних ділянок сінокосні левади, хоча і не закріплені в одноосібне користування. Три з них знаходилися при Кривому озері біля Сиротівки, п’ять – при заплавах Омельника, де було і два сінокоси розміром понад 10 дес. (ділянки 84 і 87). 36 інших дрібних сінокосних ділянок знаходилися серед угідь прилиманної частини дачі, три з яких (за №№ 47, 65, 136) відносилися до заболочених.

Окремо виділявся досить великий масив Болотяного лиману (24 дес. 50 кв. саж.), що тягнувся вузькою смугою на південний схід від села Куцеволівки (вздовж межі з землею поміщицького сільця Лимани) і відносився до неугідь.

Найбільшу за обсягом територію займали орні землі. Всього на п’яти планшетах плану маємо 26 відповідних земельних ділянок розміром від 350 кв. саж. до 1569 дес. 1790 саж. У східній частині земельних угідь (відразу за дачею сільця Лимани) було лише одне відносно велике поле розміром 441,5 дес., що тягнулося від межі Мішуринорозької дачі до верхів’я Мандзуриного озера, де починалися уже піски та зарості шелюги.

Ближче до Дніпра між сінокосними луками та пісками нараховувалося в цілому 10 невеликих ділянок орної землі, середній розмір яких коливався у межах 6,15 дес. Більш значний обсяг такої землі мала ділянка між озерами Моховатим і Безоднєвим – 47,5 дес. Орне поле було також при Кам’яній могилі (17 дес. 2200 кв. саж.). Центральна частина земельної дачі, починаючи від межі городніх ділянок сіл Дереївки і Куцеволівки і далі на південь, становила собою по суті єдине поселянське поле загальною площею 4993,5 дес., або майже 5 тис., цілісність якого залежала в основному від природної конфігурації балок та мережі тогочасних шляхів сполучення (в частині розмежування по лінії власності тут маємо лише одну внутрішню дачу поміщицького сільця Парного, виокремлені за відомчим підпорядкуванням землі лісового відомства та угіддя, надані у користування для духовенства церковних приходів сіл Дереївки і Куцеволівки).

Орні землі лісничого обіймали відносно невеликий шмат землі на схід від сільця Парного поміщика Величковського та на південь від верхів’їв балки з такою назвою на плані, хоча фактично йдеться про верхів’я балки Грабовець.

Щодо церковної землі, остання знаходилася в нижньому південно-східному куті дачі у верхів’ях Дального Довжка і балки Крутої (Крутого яру) біля могили, яку згодом стали називати Поповою. Початково у 1779 році було відмежовано 120 десятин "пахотнных и сенокосных покосов" для дереївських священно- і церковнослужителів у зв’язку з наміром влаштування у селі нової Хрестовоздвиженської церкви. Щодо Куцеволівської Святомиколаївської церкви, до кінця XVIII ст. її священики і причет такої землі у відведенні не мали. Зокрема, наявні відомості про церкву за 1792 рік свідчать, що останні "с нуждою" продовжували користуватися відповідними угіддями спільно з поселянами (ДАОО, ф. 37, оп. 4, спр. 3, арк. 43, 45). І це питання, вочевидь, було вирішене лише під час генерального межування.

Більшість балок, між якими розкинулися польові землі сіл Дереївки і Куцеволівки, були вкриті дубовими лісками. За поясненнями до плану їх суцільний масив досягав при урочищі Парне, що мало продовження у одноіменній балці (відома як Грабовець) – 134 дес. 950 кв.саж., при Дальньому Довжку – 79 дес. 2000 саж. (планшет 6), при Ближньому Довжку – 50 дес. 1850 саж. Три помітних ліски було на південних відрогах балки Глинища (у сукупності – 29 дес. 2100 саж.). Ще одна чимала лісова ділянка (67,5 дес.) знаходилася у південно-східній частині дачі обабіч шляху на Мішурин Ріг. Усього на плані позначено 48 лісових ділянок загальним обсягом 510 дес. 700 кв. саж., більшість яких були невеликі за розмірами. Окремі з них виходили за межі дачі, як це мало місце з ділянками за №№ 91 і 92 у верхів’ях Хащуватої балки (вона ж і Роздори), прилеглої до Омельника.

Цікаво, що у тому ж 1841 році з 31 жовтня по 9 листопада у рамках пошуку та оцінки корабельних лісів у Верхньодніпровському та Катеринославському повітах членом відповідної урядової комісії, старшим землеміром Урусовим було здійснено і їх огляд у п’ятій Дереївській казенній лісовій дачі, яка поширювалася також на суміжні території лівобіч від Омельника і за даними лісового відомства нараховувала 910 дес. землі. Основні лісові урочища були нанесені також на 10-верстову карту двох повітів з приміткою, що "по малозначительности своих площадей не могли быть в точности назначены на отчетной карте …в даче села Дериевки урочища или буераки: 1. Парной – 51 дес.; 2. Попов – 15 дес.; 3. Зенцов – 35 ½ дес.; 4. Малой Хващевой – 7 дес.; Большой Хващевой – 31 дес.; 7. Большой Плоской – 16 дес.; 8. Ковина балка – 14 ¾ дес.". Згадується також урочище Довжок, дописане у поясненнях до плану олівцем.

При цьому у висновках за результатами оцінки лісів було зазначено:

"Все сии не большие урочища или буераки предназначенныя для гребного флота, по произрастании в них дубового леса от старых пней и корневых отпрысков незначительного возраста и притом нискосучного и кривоствольного – под выдел в корабельные рощи не назначены, но предоставлены по журналу на благоусмотрение начальства" (ДАДО, ф. 558, спр.1, д. 4, витяг).

З безлісих балок, або круч, найпомітнішою за своїми видовженими розгалудженнями була балка Глинище, що на плані зазначена як провалля. Саме на неї приходилося 16 дес. 2350 кв. саж., або більше половини від усіх неугідь під кручами (33 дес. 550 саж.). Переважна більшість їх була при Колодівській частині дачі (29 дес. 900 саж.), де знаходилися також досить помітні Сиротівська круча (4 дес. 900 саж.) та Роїв яр при долині Омельника (2 дес. 1450 саж).

Наприкінці ХVIII ст. яруги Глинища називали ще і Виплощною балкою, як її згадує у своїх подорожніх записках 1781 року академік В.Зуєв [49]. Через сто років по тому більш детальний геологічний опис цієї балки, названої Гнилищем, залишив В.Домгер [50].

Але саме завдяки першій згадці описи дереївського Глинища у різних варіантах потрапили до найбільш фундаментальних російських енциклопедичних та оглядових видань, останнє з яких вийшло у 1910 році [51], коли за програмою піщано-балочних робіт Глинище або Кошкин (Кошиків) яр, як він згадується у тогочасних документах, потрапляє до числа об’єктів, що потребують проведення невідкладних робіт з його закріплення [52]. Причому, останні розглядалися не лише як засіб протидії ерозії грунтів, а й як вагома альтернатива збереження русла ріки Дніпра від намулів, що потребували проведення досить витратних землечерпальних робіт.

Не менше ускладнень доставляли величезні масиви пісків, які були помітною складовою природнього ландшафту вздовж берегів Дніпра і не тільки. Частина з них була вкрита шелюгою, що використовувалася для опалення. Тому такі піски відносили до корисних угідь з деревними чагарниками, які зазвичай належали до відання лісничого (саме тому всі ділянки з шелюгою, як і з дубовим лісом, на плані додатково зазначені під літерою "F"). Серед чагарникових угідь окремо виділялися поодинокі тернівники, до яких у прилиманній частині на планшеті 2 віднесено 9 ділянок загальним розміром 1750 кв. саж., ще 5 ділянок обсягом 1550 кв. саж. зафіксовано у межах планшету 5. Нерідко чагарники обліковувалися у складі землі під лісами, як це мало місце у вищенаведених відомостях за 1849 рік.

Найбільший масив пісків з шелюгою знаходився на схід від Куцеволівки між Лиманом та Дніпром (ділянка № 86 на планшеті 2 розміром 532 дес. 400 кв. саж.). При Дереївці до таких відносилися піщані кучугури над Підстепним озером (ділянка № 125 розміром 51 дес. 1700 кв. саж.). Не менш потужними були і зарості шелюги вздовж берега Дніпра напроти центральної частини села (ділянка № 48 на планшеті 1 розміром 34 дес. 2050 кв. саж.). Всього на плані маємо 28 піщаних ділянок із шелюгою, з них 9 – на планшеті 1, 16 – на планшеті 2, 3 – на планшеті 3.

Були також ділянки з чистими пісками, які ще називали летючими і відносили до неугідь. Із-за подвижного характеру під час вітровіїв такі піски становили значну загрозу для сусідніх угідь. Всього було 9 подібних ділянок загальним обсягом 29 дес. 1650 кв. саж. (планшети 1 і 2). Дві з них від 1000 до 1200 кв. саж. знаходилися посеред сінокосів Омельницької пойми і особливої небезпеки не становили. У цілому З дес. 1250 кв. саж. займали чисті піски проти села Дереївки (№ 57 на планшеті 1 і № 98 на планшеті 2), які відділяло від селянських городів лише пасовище.

Щодо другої такої ділянки розміром 4 дес. 850 кв. саж. (№ 16 на планшеті 2), вона підходила безпосередньо до городів крайньої північно-східної частини села, яку саме із-за цього і називали Пісками. Летючі піски були також при березі Дніпра перед кам’яною грядою на захід від Кам’яної могили (1 дес. 1400 кв. саж.), між Лиманом та заростями шелюги (ділянки № 134 і 135 загальним обсягом 5 дес. 2050 кв. саж.). Але найбільше їх продукувалося при вигині Дніпра у верхів’ях Комишуватого озера (ділянка № 34 розміром 13 дес. 1100 кв. саж.), де піщані коси утворювали також чисельні острівки, які то з’являлися, то щезали у водах Дніпра, не встигаючи обзавестися ні ціпкою шелюгою, а ні іншою рослинністю [53].

Як і закріплені деревиною та чисті піски, на придатні чи непридатні угіддя ділилися також чисельні ділянки з озерами. З них до придатних відносилися насамперед озера з очеретами та рогозою, інші – до непридатних. Переважна більшість із них були безіменними. Всього на плані таких маємо 59, хоча серед них зустрічаються і озера досить значних розмірів. У межах планшету 1 знаходилися виключно "чисті" озера (таких 31), мереживо яких в основному було зосереджене довкола сінокосів Омельницької пойми. 1 дес. 1300 кв.саж. займало озеро за № 70а біля Сиротівки, дещо далі від нього знаходилося також уже згадуване Криве озеро (2 дес. 200 кв. саж.).

Три невеликих озерця окреслено при виступі кам’яної гряди на краю Колодівки (розміром від 300 до 1700 кв. саж.), ще одне з таких озер розміром 650 кв.саж. показане дещо південніше, посеред поселянських городів. Найбільше із озер у цій частині земельної дачі (15 дес. 2200 кв. саж. за № 16), зазначене на плані як озеро Омельничок, яке фактично було відрізком нижнього річища Омельника (від межі дачі Малої Дереївки до впадіння у Дніпро) [54]. Крім чисельних розгалуджень лівобережних рукавів, серед розлогого плеса Омельника при його усті у цей час існував навіть сінокосний острів розміром 1100 кв. саж.

У межах планшету 2 безіменні ділянки "чистих" озер в основному знаходилися довкола його Дереївської частини (таких 10), ще три (№№ 76, 77 і 133) – між сінокосами при Лимані. Крім того, до "чистих" належали вже згадувані озера Гниле (1 дес. 1600 кв. саж.), Конопляне (2 дес. 1350 кв. саж.) на захід від Кам’яної могили та Безоднєве (1 дес. 1100 кв. саж.) і Моховате (1500 кв. саж.), що через вузьку перемичку мало з’єднання з заводдю (річищем) Дніпра площею 4 дес. 2000 кв.саж. при піщаних наносах на виступі кам’яної гряди, відомої як забора Красний камінь.

Озера з очеретами та рогозою знаходилися переважно при Куцеволівській частині дачі. Найбільше з них, відоме як Лиман, досягало 112 дес. 200 кв. саж. По суті, до нього належали також три відокремлених іншими угіддями озерних ділянки за №№ 132, 151 і 165 загальною площею 47 дес. 1650 кв. саж. Наступне за ним Мандзурине озеро мало лише 24 дес. 400 кв. саж., озеро Комишувате – 4 дес. 1850 кв. саж. Серед безіменних озер найбільше досягало 33 дес. 1500 кв. саж. На планшеті 2 за № 54 показані лише його верхів’я, більша ж частина площі відображена у межах планшету 3, де було ще 6 таких озерних ділянок. При Дереївці до зарослих очеретом та рогозом віднесене лише одне з найбільш давніх Підстепне озеро [55], під заводями якого перебувало у цілому 13 дес. 250 кв. саж.

Досить значна частина землі, яка відносилася до непридатних угідь, перебувала під польовими дорогами та поштовим трактом з міста Катеринослава до Санкт-Петербурга. Всього на плані зазначено 6 польових доріг, під якими перебувало 21 дес. 1250 кв. саж. землі, під поштовим трактом – 58 дес. 300 кв. саж. Порівняно більша частина землі під трактом зумовлена його статусом, що передбачав влаштування дороги із трьох 10-саженних смуг [56].

Для звичайних польових доріг відводилося до 3-х саж. землі, для торгівельних або чумацьких – до 6-ти саж. До останніх у цей час належав лише невеликий відрізок шляху з Саксагані через Лихівку до поштового тракту біля Омельницького мосту, що починаючи від сільця Крутоярівки проходив через південно-західну частину Дереївсько-Куцеволівської дачі. На з’єднання з ним через сільце Парне виходив і основний шлях з села Дереївки до Лихівки, зазначений на плані як звичайна польова дорога.

Крім того, на плані маємо два розгалудження польової дороги з сільця Ясеноватки до Куцеволівки, верхню частину шляху з сільця Парного до Куцеволівки, дорогу, яка з’єднувала центральні частини сіл Дереївки і Куцеволівки, а також чи не найдовший відрізок, а скоріше вигин, шляху з Куцеволівки на Мішурин Ріг, що оминаючи масив пісків з шелюгою йшов понад придніпровськими сінокосами вздовж озер Комишуватого і Мандзуриного, довкола якого розгалуджувався на дві частини, що знову з’єднувалися уже фактично при підйомі на Мішуринорозькі пагорби. Саме цим шляхом у свій час рухалися з Дереївки на Мішурин Ріг експедиції академіків Йогана Гільденштедта (липень 1774 року) і вже згадуваного Василя Зуєва (вересень 1781 року), які у подорожніх записах залишили короткі згадки про ці села та дорогу [57].

Фактично відрізок шляху, який чи не в останнє фіксується в тогочасних картографічних джерелах на плані 1841 року, є не що інше, як залишок досить давньої дороги понад Дніпром з Кременчука до Покровської слободи колишньої Запорозької Січі [58], як її ще у 1791 році називає в одному з перших академічних дорожників його укладач Василь Рубан, добре обізнаний з цими місцями, де ще у перші роки Потьомкінського управління краєм перебував на службі при Новоросійській губернській канцелярії, обіймаючи директорську посаду (ДАОО, ф. 1684, оп. 2, спр. 572, п. 515 за 1777 рік).

Примітки

46. Детальніше про кутки села Дереївки та інші місцеві топоніми див.: Лукомець М.П. Нариси з історії села Дереївки. – Дніпропетровськ, 2013, с. 23-29.

47. Традиція проведення базарів біля церкви не завжди отримувала схвальні відгуки місцевого духовенства та поселян. У цьому зв’язку приводимо досить цікаву доповідь члена Верхньодніпровської земської управи Л.Ф.Сукуренка за 1908 рік про перенесення базарища від Дереївської церкви на інше місце, яка містить також і деякі інші відомості стосовно тогочасного устрою села:

"По предложению уездной управы от 22 августа с.г. за № 5769 обследовать на месте в с.Дериевке базарныя площади по ходатайству двух групп крестьян того села о переносе базара с одной площади на другую, 29 сентября с.г. я лично обследовал площадь около старой церкви, – это не площадь, а слияние трех улиц, которыя собою образовали треугольник площадью около 100 кв. саж., базар же ютится по прилегающим улицам, что мешало проезду, а в ненастное время – осенью и весною в этих улицах бывает такая грязь, что с большим усилием можно выбраться. В виду вышеуказанного, по моему мнению, базар на вышеупомянутой площади дальше не может оставаться.

Что же касается площади у новой церкви, где в настоящий момент базар уже существует, то она тоже не представляет особенного удобства для базара, во первых потому, что площадь сама по себе мала (не более 400 кв. саж.), а во вторых – расположена вокруг церкви, что мешает богослужению, так как базары собираются только по воскресным дням, хотя место это высокое и грязи особой не может быть даже в ненастное время.

Священник Кияница мне заявил, что он ничего не имел бы против сбора базара к площади у новой церкви, если бы таковой собирался не по воскресным дням, а по будничным – середам и пятницам, в противном случае же он, священник Кияница, будет жаловаться губернатору и просить его содействия о переносе базара от церкви на какую либо другую площадь. Находящиеся в недалеком разстоянии от той же церкви, возле ветряных мельниц и у оврага, где местные жители берут глину для мазки, площади мною также осмотрены и нахожу их подходящими, только как та, так и другая, требуют грабарных работ, чтобы их выровнять, но, по моему личному мнению, площадь у ветряных мельниц самая удобная – она находится на горе и представляет довольно обширную площадь, а площадь у оврага находится на низу и в нее попадает сток воды с горы, следовательно, во время ненастья будет большая грязь, и сама по себе площадь небольшая и потому тесна для базара.

О вышеизложенном докладываю уездной земской управе. 30 сентября 1908 года. Член управы Л.Сукуренко" (ПВДУЗС, 1908, 43/ХVII. – Верхнеднепровск, 1908, прилож. 79).

У своєму заключному висновку повітова управа просила земське зібрання висловитися за переведення базарів у селі Дереївці на вільну площу недалеко від нової церкви біля вітряних млинів, зобов’язавши дереївське товариство провести необхідну розчистку наявних там нерівностей для зручності розміщення приїзджаючих на підводах з продуктами, що у цілому отримало відповідну підтримку. – Уп.

48. Не виключено, що поява другого кладовища у селі Куцеволівці була пов’язана з масовими захороненнями на діючому на той час цвинтарі померлих від ран у Кримській війні 1853-1856 років. Із зростанням чисельності населення під кладовища почали виділяти землю також і для більш віддалених кутків сіл. Зокрема, за топографічними картами середини минулого століття ще три додаткових кладовища з’явилися у південній частині села Куцеволівки, в Дереївці карти фіксують наявність кладовищ на Колодівці, Рудівці та на крутосхилах біля Пісків.

Територію під нове кладовище було відведено також у центральній частині села. Старе кладовище, край якого в часи першої світової війни здіснювали підзахоронення померлих турецьких військовополонених, які залучалися до берегозакріплювальних та інших робіт на Дереївській ділянці Дніпра, згодом стали називати Турецьким. – Уп.

49. "Около обеда приехали мы в Дереевку или Дариевку в 10 верст от Омельника отстоящую. Перед селением переехали мы пространной и весьма глубокой буерак, называемый Выполощною балкою, коея крутые и высокие берега состояли з песку, а дно так чисто, как у текучей реки бывает. По дну не только валялось много гранитовых каменьев и других некоторых пород, но в некоторых местах он пресекал балку на подобие порога. В таковых омытых водою гранитовых порогах видел я неоднократно кварцовыя жилы толщиною в пядень, которыя все простираясь по дну балки, сажени на три шириною, были параллельны между собою.

Дариевка селение ротное, в котором жилье хотя разсеянное, однако довольно великое и простиралось вдоль по подолу высокаго берега версты на три или четыре. Правда, многия части сего селения называются и другими имянами, однако смежности с главным местом разумеются просто под общим имянем Дариевки". // Путешественныя записки Василья Зуева от С. Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году. – С.Пб., 1787, с. 243.

50. "Почти посреди села, несколько выше церкви, в реку Днепр впадает большой овраг, носящий название Гнилище, глубина которого в некоторых местах доходит до 10 саж. В верхних частях его, под серовато-желтыми лессовидными глинами обнаруживаются зеленовато-серые глины с красными и желтыми пятнами; под ними залегают сначала белые глинистые пески, сильно твердеющие на воздухе, а ниже следуют слоистые сыпучие пески, располагающиеся в виде разноцветных полос.

Пески эти в вертикальных своих частях заключают в себе тонкий прослоек белой глины, внизу же состоят из промежающихся полос белого, желтого и красного цветов, отделенных между собой прослойками сланцеватых глин серого, черного и фиолетового цветов. В серовато-желтых глинах, прикрывающих эти глинистопесчаные образования, попадается множество раковин, именно: Helix cellaria Mull., Pupa muscorum var. madida Gredl., Succinea oblonga Drap., Suc. Pfeifferi Rosm. В нижних частях оврага Гнилище являются три гряды гнейсовидного гранита, отчасти превратившегося в дресву; на них непосредственно лежат зеленые пески.

В одном месте, на высоте 2 саж. от дна балки, над этими песками лежит громадная глыба гранита, прикрытая серовато-желтой глиной. Кроме того, местами в боках балки замечаются вторичные наносы до 1 ½ арш. толщины, состоящие из серой глинистопесчаной массы, залегающей поверх чернозема" (В.Домгер. Геологические изследования в Южной России в 1881-1884 годах. – СПб., 1902, с. 85).

51. "Перед селом широкий и очень глубокий буерак, на дне которого множество гранитных обломков, а в иных местах гранит пересекает балку наподобие порогов". – Див. Дериевка // Географическо-статистический словарь Российской империи. Сост. П.Семенов /Тян-Шанский/. Том 2. – СПб., 1865, с. 39; теж: Полное географическое описание нашего Отечества. Новороссия и Крым. Том 14. – СПб., 1910, с. 571.

Не дивлячись на роботи з укріплення яру, кам’яні брили на його дні можна було побачити ще і в перші повоєнні десятиліття, на одному з валунів угадувався навіть відбиток людської ступні. В даний час всі вони вкриті значною товщею придонних відкладів та гущавиною дерев і лише небагато хто із довколишніх старожилів може більш-менш точно назвати місце, де цей камень виходив на поверхню. – Уп.

52. Вже у 1912 році, як зазначалося у звіті Верхньодніпровської земської управи щодо Дереївського Кошкиного яру, при ньому "укрепляется вершина, каменный лоток с водобойным оканчивается, ниже лотка сделаны две смежных каменных террасы; овраг защищен валом от воды, которая может поступать в него только через водоприемник; по руслу предполагается приступить этой осенью к постройке плетневых запруд" (ПВДУЗС, 1912, 47/ХХII. – Верхнеднепровск, 1913, прилож. 54). Після влаштування водозливних споруд розпочалися роботи із заліснення (висадка листяних порід дерев по руслу та на схилах, а довкола круч – захисних лісосмуг з дуба, білої акації та чагарникових порід). – Уп.

53. До штучного закріплення летючих пісків справа дійшла лише наприкінці ХІХ ст. Початково піски засаджували шелюгою, згодом почали використовувати і більш стійкі породи дерев. Не все приживалося. Верхньодніпровська земська управа після перевірки у вересні 1912 році ходу робіт із закріплення пісків у повіті зазначала:

"1) На песках Дериевского общества посадка 1910 года на площади 2 дес. на половину вымокла и вымыта водой, на остальной своей части покрыта слабого роста мелкой шелюгой; вообще эта часть требует дальнейшего ухода, так как закрепление песка не достигнуто. Посадка шелюги 1909 года на площади 1 ½ дес. – рост и полность (чистота) шелюги удовлетворительные, укрепление песка (задернение) заметно. Посадка 1904-1905 годов на площади 4 дес. – рост шелюги и полнота хорошие.

2). Куцеволовские пески (подворные участки) представляют из себя площадь ок. 100 дес. вполне задернелую (за исключением очень небольшого количества отдельных кучугур-холмиков), покрытую местами шелюгой, местами травой. В настоящее время производятся показательные работы для получения хорошего роста шелюги и всей части посадки других пород; для этого площадь, не покрытая шелюгой распахивается и сеется озимый хлеб; на следующий год на таких участках садится шелюга, а междурядья эксплоатируются под бакчу, что не позволяет расти траве; результаты получаются хорошие; двухлетняя шелюга на таком участке очень густая, достигает человеческого роста. В этом году подготовлено для посадки шелюги 20 дес." (ПВДУЗС, 1912, 47/ХХII, прилож. 54).

Посадкою івняка при піщаних наносах біля зведених на Дніпрі коло Дереївки русловиправних спорудах у цей час опікався також Київський округ шляхів сполучення (ЦДІАК України, ф. 692, оп. 19, спр. 79 за 1900 рік і оп. 20, спр. 39 за 1902 рік).

Цікаво, що у тому ж 1912 році (очевидно вже після вищезгаданих обстежень) худобою куцеволівських поселян були витравлені досить значні площі заліснених пісків. До втрат від випасу худоби додавалися і збитки від самовільних порубок, які були зупинені лише закріпленням пісків на подвірні ділянки, що суттєво покращило як відповідальність поселян за збереження лісопосадок, так і інтерес до впровадження більш цінних порід дерев, у тому числі фруктових.

Зокрема, у доповіді від 12 вересня 1915 року Верхньодніпровському повітовому земському зібранню з нагоди 15-річчя початку робіт із закріплення летучих пісків, зазначалося, що лише за 1915 рік Куцеволівським товариством було висаджено 10 дес. шелюги, 6,5 дес. сосни, 8 дес. інших листяних порід. З весни того ж року в селі Куцеволівці на площі 1,5 дес. було закладено і показову лісофруктову піщану ділянку, або розплідник (ПВДУЗС, 1915, 50/ХХV. – Верхнеднепровск, 1916, прилож. 16).

З розрахунку на значні зарості шелюги при берегах Дніпра в 1902 році при Куцеволівському 2-х класному училищі була відкрита невелика корзиночна майстерня (ПВДУЗС, 1902, 37/ХІІ. – Верхнеднепровск, 1903, прилож. 37), на основі якої з 1905 року почала діяти відокремлена земська учбово-корзиночна майстерня для одночасного навчання цьому перспективному ремеслу до 10 учнів (ПВДУЗС, 1904, 39/ХІV. – Верхнеднепровск, 1905, прилож. 27). Однак у зв’язку з недостатніми ресурсами найбільш придатних для плетіння сортів корзиночної іви з 1911 року майстерня була переведена у село Бородаївку (ПВДУЗС, 1911, 46/ХХІ. – Верхнеднепровск, 1912, прилож. 68).

54. Ще одна, досить звивиста, частина річки Омельника (4 дес. 1500 кв. саж.) вверх проти течії на південь від Малої Дереївки слугувала межею з дачею сільця Млини. – Уп.

55. Озеро під цією назвою згадується як Мохувате ще в давній купчій на дереївські грунти, датованій 1691 роком. Див.: А.В.Пивовар. Поселення Задніпрських місць до утворення Нової Сербії: в документах середини ХVІІІ століття". – К., 2003, с. 141.

56. Фактично у робочому стані підтримувалося лише дві смуги. Можливо саме із-за цього при прийнятті плану міністерськими чинами було здійснено вищезгаданий перерахунок площі придатних і непридатних угідь на користь перших. Вочевидь, що при цьому до мінімуму було обмежено також ширину польових доріг, багато з яких не зазначені на плані, хоча на тогочасних триверстових картах, не пов’язаних з розрахунками площі угідь, вони присутні. До таких, зокрема, можна віднести дороги з Дереївки до сільця Ясенуватого, з Колодівки на поштовий тракт, з Сиротівки до Омельницького мосту, яку ще називали шляхом через Кошикову гору. – Уп.

57. "В одну из небольших поездок, предпринятых мною во время пребывания в Каменке, отправился я т.н. нижним путем, мимо Троицы, в Плахтеевку, гусарскую роту, заключающую 86 домов; оттуда, в брод через Омельник, который тогда был совсем сух, в пикинерные роты Дереевку и Куцоволовку, которыя почти соприкасаются и занимают пространство в несколько верст; они лежат на низменности, при ключах и колодцах, в некотором отдалении от Днепра; потом миновал я старое место слободы Буянской, жители которой перешли в Куцоволовку и, наконец, прибыл в Мишурин Рог". // Гільденштедт Йоган-Антон. Подорож Єлисаветградською провінцією 1774 року / Упорядник Пивовар А.В. – К.: Академперіодика, 2005, с.44.

Продовжуючи свій опис перебування в Дереївці В.Зуєв писав:

"В ней при перемене подвод хотели было запречь нам волов; но сколь лошади ни были дурны, мы предпочли их тяжелой оной скотине, а по тому и выбрали мы дорогу по большой части займищами яко твердейшую, иначе по горе ехать было пещано. Займища сии простираются от Днепра на несколько верст и все покрыты камышем и осокою. Многие заливы или по здешнему лиманы принуждены были объезжать, которые равным образом как и займища камышем были покрыты, меж которым множество водилось диких гусей и уток.

Недалеко отъехав от Дариевки увидели мы горку на подобие кургана, которая тем была примечательна, что состояла вся из чистаго дикаго камня. Наконец через 20 верст приближились мы к Мишурину рогу, который есть не иное что, как крутой каменной мыс, вышедший к Днепру из вышеупомянутого высокого берегу. Подъем на него отлогой хотя продолжался не более трех верст, однако мы с худыми лошадьми бились более часу.

Поднявшись на первый взлобок мыса думали мы, что уже вся трудность миновала, но нет: далее оставалось подыматься еще столько же; при том место инде было оврагами, инде осевши: в другом месте утес так подмыт, что со времянем ему обвалиться должно. Впрочем весь сей верх от перваго взлобка был покрыт песками, а поверх вторых утесов земля была чернопещаная. Я не думал, чтоб в сем месте найти такое каменистое и толь высокое место, каков Мишурин рог, а паче всего примечания достойно, разбитое и изпроверженное его по ту и другую сторону состояние. Мы в нем остановились ночевать". // Путешественныя записки Василья Зуева от С. Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году. – С.Пб., 1787, с. 243-244.

58. На цей шлях від Кременчука до Крюкова відводилося 6 верст, до Кам’янки (Потоцької) – 11, до Зимуна – 13, до слободи Тройницької – 11, до Мішуриного Рогу – 12, до Пікінерної (Дніпрової) Кам’янки – 9, далі через Старі Койдаки і до слободи Покровської – ще 180 верст (всього – 242) // Всеобщий и совершенный гонец и путеуказатель или полный и повсеместный Российский и повсюдный Европейский дорожник.Собран и издан В.Рубаном в Санктпетербурге 1791 года, с. 112).