2.5. Архітектоніка «Истории Малороссии»
М. Маркевича
Ясь Олексій
Вже перші рядки в «Истории Малороссии» виявляють самобутні авторські устремління, зокрема прагнення продемонструвати неповторний характер українського «простору землі». М. Маркевич навіть зазначає, що «знаменитий Ліней припускав, що вона (українська земля – Авт.) була колискою народів після потопу» [713]. Відтак україноцентричність авторського викладу домінує на сторінках цієї праці, на відміну від «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського, в якій малоросійська минувшина, переважно подається у загальноросійському контексті.
М. Маркевич відразу постулює власні принципи щодо композиції «Истории Малороссии», до основи якої покладено шестичленну періодизацію української історії, або, як він висловлюється, 6 відмінних «історичних картин»:
1) від найдавніших часів до Лянцкоронського, 1500 р. (глава 1);
2) від Лянцкоронського до унії, 1500 – 1592 (глава 2 – 4);
3) від початку унії до Богдана Хмельницького, 1592 – 1646 (глава 5 – 10);
4) від поголовного повстання до смерті Хмельницького, 1646 – 1657 (глава 11 – 22);
5) від смерті Хмельницького до падіння Мазепи, 1657 – 1709 (глава 23 – 48);
6) від падіння Мазепи до останніх днів Малоросії, 1709 – 1793 (глава 49 – 56) [714].
Така періодизація, незважаючи на змістовну неоднорідність, відображає авторське розуміння безперервності та поділу української історії попри численні масштабні метаморфози. Певна річ, М. Маркевич досить уважно ознайомився з критикою М. Полевого щодо студії Д. Бантиша-Каменського, особливо стосовно одноманітності висвітлення різних історичних епох [715]. Не випадково періодизація автора «Истории Малороссии» побудована за принципом контрастності – періоди слави та піднесення чергуються з епохами занепаду і катастрофічної руйнації.
Отже, мінливість і швидкоплинність світу історії сприймається істориком набагато повніше, ніж його попередником Д. Бантишем-Каменським, який схильний відтворювати малоросійську минувшину у вигляді поступового і лінійного руху. Наприклад, М. Маркевич наголошує на тому, що татарська навала та литовське завоювання розділило Русь: на Русь південну та її «молодшу сестру» – Русь північну [716]. Проте історик не розвиває цієї теми, обмежившись самою лише стислою згадкою про поділ Русі. Та у подальшому викладі автора неодноразово віднаходимо ідею «двох Росій», зокрема щодо доби Хмельниччини [717]. Тож мотиви відомої дискусії «південців» і «північан» достатньо помітні на сторінках п’ятитомника.
Однак, попри нібито чітке окреслення принципів побудови та оформлення фактографічного матеріалу, композиція «Истории Малороссии» є вкрай нерівномірною. Причому сам автор досить часто порушує власні принципи.
Зокрема, М. Маркевич практично не узагальнює матеріал як з обсягу окремих глав, так і навіть окреслених періодів, які об’єднують низку структурних одиниць його багатотомника.
Історію докозацької доби (до 1500 р.) він висвітлює лише в одній-єдиній главі [718]. Натомість перебіг подій другої половини XVII – початку XVIII ст., себто п’ятий і шостий періоди за його поділом, подаються істориком дуже докладно (34 глави)! Прагнучи компенсувати таку очевидну диспропорційність у викладі фактографічного матеріалу М. Маркевич відразу розставляє низку оціночних коментарів.
Приміром, він відзначає, що приєднання Малоросії до Литви було добровільним [719], а також наголошує на рівноправному тлумаченні державного об’єднання з Польщею, в яке ввійшли «рівні з рівними і вільні з вільними» [720]. Ці зауваги М. Маркевича дуже нагадують схожі вислови в «Истории русов» [721], зокрема спираються на вигадані привілеї.
В аналогічному плані він тлумачить і приєднання до Москви, зокрема наголошує, що тільки «злиття Малоросіян із Москвою могло зміцнити загальний добробут Росії» [722] та зробити її «першорядною державою» [723]. У такому ж дусі історик коментує й інші події та явища. Зокрема, розкриваючи загальний зміст литовської доби малоросійської історії, автор відзначає, що «безперервно необхідні були для нас (українців. – Авт.) підтвердження пакт і привілеїв, і безперервно вони порушувалися, незважаючи на королівське веління» [724].
За слушним спостереженням Івана Крип’якевича, теза про рівноправність України у державних об’єднаннях із Литвою, Польщею та Московщиною, запозичена з «Истории русов», є основою ідеєю в «Истории Малороссии» [725].
Врешті, М. Маркевич тримається персоніфікованого принципу викладу матеріалу. Зокрема, козацьку минувшину XVI ст. він висвітлює майже виключно з перспективи славетних діянь гетьманів. Персоналістичний канон домінує і щодо відтворення української історії XVII – XVIII ст., адже низка розділів названі іменами відповідних гетьманів. Зауважимо, що історичні часи, коли не було володарів гетьманської булави, суттєво ускладнюють авторський виклад, оскільки примушують історика робити певні відступи. Зокрема, 26 розділ своєї праці М. Маркевич називає «Междо-Гетманство. Наказный гетман Яким Сомко» і розпочинає його з висвітлення загального становища, яке склалося на українських землях [726].
Варто підкреслити, що персоналістичні домінації становлять характерну ознаку авторського письма. Власне, крізь замальовки історичних осіб М. Маркевич створює образ тієї чи іншої епохи. Заразом історику властиве не тільки акцентування на домінації козацької слави, а й своєрідне протиставлення її трагічним подіям, чергування світлих і темних періодів минувшини. Окремі деталі персональних характеристик екстраполюються автором до сутнісних рис історичного руху, що істотно відрізняє «Историю Малороссии» від праці Д. Бантиша-Каменського.
Скажімо, про польського короля Сигізмунда ІІІ М. Маркевич пише: «це той щасливець, який кілька разів міг об’єднати з Польщею, Литвою та Малоросією Росію та Швецію, і котрий заклав підвалини загибелі Польщі» [727]. Смерть К. Косинського він характеризує як набат, переддень «загальної брані» між поляками та малоросіянами [728]. Подібним чином історик оцінює і загибель С. Наливайка, яка стає кульмінацією гонінь на православну віру, що поклала початок «нечуваних бід Малоросії» [729]. Відзначимо, що М. Маркевич, як і автор «Истории русов», називає Косинського Федором, а Наливайка – Павлом [730].
Так чи інакше, наведені замальовки історичних осіб фактично є елементами соціопсихологічної характеристики суспільства, які виявляють романтичні елементи стилю мислення М. Маркевича. У плинності людського буття, а надто видатних особистостей на сторінках п’ятитомника проступає романтичне розуміння мінливості світу історії, зокрема естетично-літературний спосіб її сприйняття, самобутній дуалізм у зображенні тріумфу козацької слави та трагізму, катастрофічності й духовного напруження давнього українського життя. Зокрема, автор характеризує добу напередодні Хмельниччини як «навислу грозу» над Річчю Посполитою [731].
Зазначимо, що М. Маркевич, як і Д. Бантиш-Каменський, приділяє пріоритетну увагу зовнішній канві історичних подій, насамперед у військово-політичній площині. «Внутрішній історії» Малоросії він відводить лише окремі текстові фрагменти, які представленні у вигляді супутніх авторських роздумів та відступів від сюжетної лінії.
Один із рецензентів його студії з цього приводу відзначив, що її точніше було б назвати «Историей войн Казаков Малороссийских», аніж «Историей Малороссии» [732]. Зазначені пріоритети у викладі М. Маркевича виглядають доволі дивно, коли взяти до уваги зібраний ним величезний етнографічний матеріал, а також його непідробну, майже фанатичну зацікавленість українською старовиною. Почасти вказані особливості пояснюються тим, що автор значну частину матеріалу з «внутрішньої історії» переніс у додатки до п’ятого тому, в якому вміщені відомості про кількість військ та населення за різними джерелами, список полків, устрій і управління, розпис правителів Малоросії, таблиця гетьманів, списки генеральної старшини, церковних ієрархів, хронологія битв та пригод тощо.
Зрештою, стильові риси автора «Истории Малороссии» виявляються і у його ставленні до джерел, які він сприймає не стільки як історик, скільки як антиквар-колекціонер, що одержує естетичну насолоду від самого процесу збирання й упорядкування пам’яток. М. Маркевич із незвичайним пієтетом згадував побажання російського поета Василя Жуковського, висловлені в листі до нього від 24 лютого 1834 р., збирати та «розробляти народні перекази» [733]. Цю пораду він розглядав як провідний дороговказ у своїй практичній діяльності, зокрема у процесі підготовки «Истории Малороссии».
На думку Д. Багалія, навіть у самому п’ятитомнику «…сировина або напівсировина займає у М. Маркевича більше місця, ніж оброблена історія. Характерна ця напівсировина, бо вона яскраво малює нам М. Маркевича, як історика, доводить, чому саме він надавав великого значення в своїх, так би мовити історичних екскурсах» [734].
Недаремно з п’яти томів «Истории Малороссии» три складаються з публікації джерел, посилань та різноманітних додатків. Та навіть за такого розподілу матеріалу М. Маркевич висловлює жаль в останній примітці до своєї студії, що не зміг у повному обсязі подати витяги з багатьох джерел [735]. Така нотка автора свідчить, що літературно-естетична обробка матеріалу у його викладі постійно конфліктує з антикварними мотивами збирача старожитностей. Це спостереження справедливе і стосовно всієї творчої спадщини М. Маркевича, в якій є чимало нереалізованих задумів та незавершених праць на тлі значної кількості нагромадженого фактографічного матеріалу [736].
Найважливішим джерелом для М. Маркевича є «История русов». Цю працю він розглядає як «літопис Гетьманський», а Г. Кониського, якого вважає його автором, шанобливо іменує «гідний поваги учений муж, зразковий громадянин та Архіпастир благочестивий» [737], «правдивіший з наших істориків» [738] і т. п. З цього твору М. Маркевич запозичує не тільки фактографічні відомості та вигадані сюжети і документи, а й автономістсько-патріотичні настрої, які трансформує відповідно до власного інтелектуального смаку та нагальних потреб історіописання. Відтак М. Драгоманов відзначав, що «История русов» лягла до основи праці М. Маркевича [739].
Ба більше, мотиви козацької героїки та слави, представленні в «Истории русов», чудово сприймаються М. Маркевичем. У переробленому вигляді він подає навіть деякі афористичні розумування автора «Истории русов». Водночас у його багатотомнику практично відсутні елементарні критичні тлумачення тих чи інших джерел, хоч він і прагне продемонструвати читачу власну думку щодо позиції певного історика чи його студії. Зокрема, про польських літописців М. Маркевич зазначає, що вони описують лише подвиги та перемоги співвітчизників і ніколи не повідомляють про звитягу своїх ворогів [740]. Польського історика Веспасіана Коховського автор іронічно називає Цицероном [741].
Проте критичні пояснення фактів, подій та явищ побутують у «Истории Малороссии» лише в окремих випадках. Російський історик Г. Карпов відзначав, що при перевірці посилань М. Маркевича на малоросійські справи в архіві Міністерства іноземних справ виявився їхній збіг із номерами справ, які навів в «Истории Малой России» Д. Бантиш-Каменський [742]. Тому Г. Карпов уважав, що автор п’ятитомника не вивчав ці документи та матеріали.
Доцільно звернути увагу і на науковий апарат «Истории Малороссии», який укладений під впливом студії Д. Бантиша-Каменського. Зокрема, наслідуючи свого попередника, М. Маркевич здійснив публікацію документів і матеріалів як додатків у третьому та четвертому томі. Втім, порівняно з працею Д. Бантиша-Каменського, науковий апарат п’ятитомника М. Маркевича має більш формальний, точніше демонстративний характер для підкреслення її фахової належності.
Приміток в останній роботі набагато менше (85 стор.) [743], ніж у другому виданні «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського (841 посилання на 242 стор.). Причому в «Истории Малороссии» вони настільки непевні, що часто-густо містять покликання на одну працю чи рукопис без вказівок сторінок, аркушів і т. п. До того ж, усі посилання позначені не порядковими номерами, а сторінками до яких вони адресовані. Дехто з рецензентів зазначав, що М. Маркевичу доводиться вірити більше на слово, позаяк у більшості випадків надзвичайно складно перевірити достовірність викладу за посиланнями [744].
Єдиною виграшною новацією М. Маркевича, порівняно з науковим апаратом студії Д. Бантиша-Каменського, слід уважати укладання єдиного, зведеного алфавітного покажчика імен, місцевостей та предметів до всього п’ятитомника (95 стор.) [745]. Мабуть, зазначені недоліки наукового апарату значною мірою пояснюються схильністю автора до тотальної компіляції як з «Истории русов», так і з інших праць, передусім, з «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського. Скажімо, М. Маркевич наводить т. зв. лист гетьмана Б. Хмельницького до царя Олексія Михайловича та відповідь на нього, котрі запозичені з «Истории русов» [746].
Слід зазначити, що історику були відомі критичні відгуки, в яких піддавалася сумніву достовірність цього епістолярію. Це випливає з його власного коментаря щодо вживання слова «Гетьманушка» у царському листі.
«Він пестив хороброго главу народу дружелюбним іменем Гетьманушка, котре приємно було отримати від такого великого Царя, від Царя єдиноплемінного та єдиновірного. Дехто спростовує достеменність відповіді, говорить, що Цар не міг писати до Гетьмана слова шанобливого, але сам розум доводить нам, що Архієпископ Георгій [Кониський. – Авт.] неспроможний був зробити підробку. Згадаємо, що Гетьман тоді ще не був Царським підданим, це був непереможний воєначальник ста тисяч воїнів, хитрий проводир цілого народу і мав усі можливості приєднатися до Криму або до Туреччини. Як же інакше було писати [до Б. Хмельницького. – Авт.] як не шанобливо?», – риторично запитує М. Маркевич [747].
Інакше поставився до цих відомостей з «Истории русов» Д. Бантиш-Каменський, який уважав їх сумнівними.
«Грамоти цієї в Архівних справах немає. Вміщена в «Истории Русов» не заслуговує довіри. У ній стиль зовсім інший: замість Царського милостивого слова, написано шанобливе слово; в одному місці Гетьмана іменують предостойним Гетьманом, в іншому – Гетьманушком [курсив Д. Бантиша-Каменського. – Авт.) і т. п.]», – зазначає вчений [748].
Таким чином, різне ставлення двох істориків до повідомлення одного і того ж джерела вирізняє два відмінні ідеали науковості: нормативно-універсальний із початками критичного ставлення до тлумачення певних відомостей (Д. Бантиш-Каменський) та розмитий, літературно-естетичний з вкрапленнями низки антикварних й етнографічних елементів (М. Маркевич). Останній відображає амбівалентні мотиви у творчості М. Маркевича: орієнтацію на літературномистецьку обробку, перетворення інформації заради загальної цілісності у сприйнятті минувшини і, водночас, демонструє антикварне ставлення, зокрема пієтет автора до зібраних фактографічних відомостей.
Текстовий фрагмент про царський лист до Б. Хмельницького зі студії М. Маркевича є досить показовим щодо його способу викладу. В. Маслов уважав, що він відображає «стару ще романтично-літературну манеру розробки історичних тем» [749]. Та подібних фактографічних запозичень з інших праць в «Истории Малороссии» чимало. Зокрема, епізод про нараду Б. Хмельницького з «чиновниками» та «найзнатнішими Козаками» в Чигирині, царське запрошення з’єднатися з Московською державою є трохи переробленим фрагментом з «Истории русов» [750].
Значні запозичення зроблені М. Маркевичем і з твору Д. Бантиша-Каменського. Приміром, порівняння викладів Д. Бантиша-Каменського й М. Маркевича про приїзд московського посольства до Переяслава та про перебіг подальших подій дозволяє стверджувати, що останній є переробленим варіантом першого [751]. Відзначимо, що численні запозичення М. Маркевича з «Истории русов» та студії Д. Бантиша-Каменського помітила ціла низка дослідників [752].
Відомий український етнограф Василь Горленко афористично висловився, що в ««Истории Малороссии», опублікованій за чотири роки до появи «Истории Русов» Маркевич цілковито обібрав це джерело» [753].
«Н. Маркевич не писав по-нашому, а його історія – нікчемність, годна сміху. Історик-брехун: от його характеристика», – відзначив нестримний на негативні оцінки П. Куліш у листі від 9/21 травня 1869 р. до О. Барвінського [754]. Д. Яворницький зауважив, що М. Маркевич послугувався студією Д. Бантиша-Каменського «так щиро і так доладно, що навіть передрукував і всі его друковані помилки і прогріхи» [755].
Проте М. Маркевич використовував і інші джерела, зокрема літопис Г. Граб’янки, праці митрополита Євгенія Болховітінова, М. Берлинського, М. Карамзіна, М. Полевого, а також роботи Г.-Л. Боплана, П. Шевальє, Ж.-Б. Шерера та ін. Зрештою, компілятивні включення фактографічного матеріалу він приховує під великою кількістю літературних прикрас, різноманітних сентенцій та психологічних відступів.
Варто підкреслити, що дослідники висловлюють різні думки стосовно інтелектуальних випливів на автора «Истории Малороссии». Одні вважають, що його студія постала у руслі романтизму та «Гердерівського розуміння нації» [756]. Натомість інші обстоюють думку, що М. Маркевичу за взірець слугувала «История государства Российского» М. Карамзіна [757].
Видається, що у творчості М. Маркевича побутували відмінні інтелектуальні й культурні настанови, котрі створювали різні нашарування з доволі суперечливою конфігурацією. Відтак характеризуючи творчу манеру автора О. Грушевський відзначав, що «більш картинно, ніж вдумливо, змальовуючи пережиту епоху письменник не замислювався над з’ясуванням основних причин та їхньою взаємодією» [758].
Ще категоричніше щодо способу викладу М. Маркевича висловився популярний у ті часи літературний критик та орієнталіст Й.-Ю. Сенковський.
«Якщо б у цій книзі, названій «История Малороссии», не бракувало б критики фактів та мистецтва їх відтворення, то літературна критика могла б розмовляти з нею. Але як розмірковувати з історією [курсив Й.-Ю. Сенковського. – Авт.], яка сипле епітетами як градом, не знає сили вживаних слів і сама не надає ніякого певного значення своїм виразам», – зазначає рецензент [759].
Та найголовнішу роль, імовірно, відіграли літературно-естетичні й антикварні мотиви у стилі мислення М. Маркевича, які часто-густо висували на перший план не особу історика, а митця та колекціонера-збирача. Вочевидь, автор прагнув поєднати художньо-естетичне відтворення українського минулого з викладом величезної кількості фактів. Однак, чимало зібраних М. Маркевичем відомостей та матеріалів не вкладалося у канву викладу, який здебільшого концентрувався навколо визначних особистостей і перебігу військовополітичних подій. Тож значна частина фактографічних матеріалів переноситься М. Маркевичем, як і Д. Бантишем-Каменським, до численних додатків та наукового апарату праці.
Зазначимо, що такі проблеми в межах романтичного історіописання зазвичай вирішувалися за рахунок уведення до конструкції минувшини масового, колективного героя – народу / нації. Проте обмежене і вибіркове сприйняття романтизму завадило історику вдатися до цього способу. Народна маса представлена в «Истории Малороссии», переважно на другому, а то й на третьому плані.
Отож у ставленні до фактологічної основи та композиції п’ятитомника М. Маркевич виглядає більше як колекціонер-антиквар, якому шкода вилучити чи відкинути хоч би частину віднайденого матеріалу, аніж учений.
Примітки
713. Маркевич Н. История Малороссии: В 5 т. – М., 1842. – Т. 1. – С. 4.
714. Там же. – С. 4, 5.
715. Н. П. [Полевой Н.] Малороссия… – С. 247 – 248. Н. П. [Полевой Н.] Малороссия… – С. 147 – 148.
716. Маркевич Н. История Малороссии. – Т. 1. – С. 9.
717. Там же. – Т. 1. – С. 348, 354; та ін.
718. Там же. – С. 3 – 23.
719. Там же. – С. 11.
720. Там же. – С. 13.
721. Кониский Г. История Русов или Малой России. – репринт моск. изд. 1846. – К., 1991. – С. 6.
722. Маркевич Н. История Малороссии. – Т. 1. – С. 258.
723. Там же. – С. 347.
724. Там же. – С. 23.
725. Крип’якевич І. Українська історіографія XVI – XVIII в. – С. 6 (31).
726. Маркевич Н. История Малороссии. – Т. 2. – С. 65 – 73.
727. Там же. – Т. 1. – С. 69.
728. Там же. – Т. 1. – С. 81.
729. Там же. – Т. 1. – С. 92.
730. Там же. – Т. 1. – С. 75, 85; Кониский Г. История Русов или Малой России. – С. 32, 35.
731. Маркевич Н. История Малороссии. – Т. 1. – С. 144, 145.
732. Савельев Н. Рец. на кн.: Маркевич Н. История Малороссии. – М., 1842. – Т. 1 – 4 // ЖМНП. – 1843. – № 8. – Отд. 6: Обозрение книг и журналов. – С. 181.
733. Письма В. А. Жуковского, А. Ф. Воейкова и И. И. Дмитриева к Николаю Андреевичу Маркевичу // Москвитянин. – 1853. – № 12. – Отд. 4: Исторические материалы. – С. 11.
734. Багалій Д. І. Нариси української історіографії за доби феодалізму… – С. 406.
735. Маркевич Н. Примечания // Маркевич Н. История Малороссии. – М., 1843. – Т. 5. – С. 85.
736. Див., приміром: Ульяновський В. І. Вказ. праця. – С. 42 – 62.
737. Маркевич Н. История Малороссии. – Т. 1. – С. 230, 231.
738. Там же. – Т. 2. – С. 308.
739. М. Драгоманів про «Історію русів» / Публ. О. Крук // ПС. – 1996. – № 2. – С. 51.
740. Маркевич Н. История Малороссии. – Т. 1. – С. 293.
741. Там же. – Т. 2. – С. 101.
742. Карпов Г. Ф. Критический обзор… – С. 32.
743. Маркевич Н. Примечания // Маркевич Н. История Малороссии. – Т. 5. – С. 1 – 85.
744. Савельев Н. Рец. на кн.: Маркевич Н. История Малороссии. – С. 183.
745. Маркевич Н. Алфавитный указатель // Маркевич Н. История Малороссии. – Т. 5. – С. 250 – 345.
746. Его же. История Малороссии. – Т. 1. – С. 327 – 331; Кониский Г. История Русов или Малой России. – С. 115 – 117.
747. Маркевич Н. История Малороссии. – Т. 1. – С. 331.
748. Бантыш-Каменский Д. Примечания к первой части Истории Малой России // Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 1. – С. 72 (прим. 317).
749. Маслов В. І. М. А. Маркевич. – Прилука, 1929. – С. 14.
750. Маркевич Н. История Малороссии. – Т. 1. – С. 331 – 334; Кониский Г. История Русов или Малой России. – С. 117 – 119.
751. Маркевич Н. История Малороссии. – Т. 1. – С. 334 – 336; Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 1. – С. 349 – 352.
752. Максимович М. А. Письма о Богдане Хмельницком: Письмо второе // Собр. соч. М. А. Максимовича. – Т. 1. – С. 398; Антонович В. Б. Источники Западно-Русской истории // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 8094. – Арк. 19зв. – 20; Иконников В. С. Опыт русской историографии. – Т. 2, кн. 2. – С. 1612; Грушевский А. С. Н. А. Маркевич… – С. 119; Марченко М. І. Українська історіографія… – К., 1959. – С. 152; Косачевская Е. М. Н. А. Маркевич, 1804 – 1860. – С. 111, 112, 135, 147, 148; Нерод В. О. Україна в працях істориків Я. М. Марковича і М. А. Маркевича // Історична спадщина у світлі сучасних досліджень: Величко, Маркевич, Маркович, Костомаров, Яворський / За ред. В. А. Смолія, Ю. А. Пінчука. – К., 1995. – С. 86, 93 (прим. 107); Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження… – С. 310, 311; та ін.
753. Горленко В. Из истории южнорусского общества начала XIX века (Письма В. И. Чарныша, А. И. Чепы, В. Г. Полетики и заметки к ним) // КС. – 1893. – № 1. – С. 63.
754. Барвінський О. Спомини з мого життя / Упор. А. Шацька, О. Федорук; ред. Л. Винар, І. Гирич. – Нью-Йорк – Київ, 2004. – С. 142.
755. Яворницький Д. Українсько-руське козацтво перед судом історії. Читано в Катеринославському Університеті 20. ІХ. 1918. – Катеринослав, 1919. – С. 3.
756. Когут З.-Є. Формування української національної історіографії. – С. 26.
757. Курьянов С. О. Литературная деятельность Н. А. Маркевича в контексте русскоукраинских литературных связей 1820 – 1830-х годов: Автореф. дис. … к. филол. н.: 10. 01. 01 / Днепропетров. Ордена Трудового Красного Знамени гос. ун-т им. 300-летия воссоединения Украины с Россией. – Дн., 1991. – С. 6.
758. Грушевский А. С. Н. А. Маркевич… – С. 105.
759. [Сенковский О.-Ю.] Статья вторая. Рец. на кн.: Маркевич Н. История Малороссии. – М., 1842. – Т. 1 – 4 // БЧ. – 1843. – № 10. – Отд. 5: Критика. – С. 46.