2.2. «История Малой России» Д. Бантиша-Каменського та її конструкція

Ясь Олексій

Читач, хоч трохи знайомий із постаттю Д. Бантиша-Каменського, зазвичай очікує від його «Истории Малой России» пильного й критичного ставлення до джерел та їхнього інформаційного потенціалу. Ці очікування спираються як на згадані авторські вислови про доказовість історичного письма, так і на основні віхи його становлення як ученого.

І, дійсно, засадна настанова щодо конструкції його праці пов’язана з диференційованим, але досить суперечливим ставленням до джерельної основи студії. Вже в переліку джерел, у примітках та, власне, у тексті праці історик наводить інформацію про деяких авторів або певним чином коментує ту чи іншу роботу. Причому значна частина таких зауваг подана у виданні 1830 р., позаяк у первісній публікації цієї студії Д. Бантиш-Каменський обмежується поодинокими нотатками.

Приміром, він відзначає, що праця Г.-Л. де Боплана містить чимало грубих помилок [433], а твір П. Шевальє має багато небилиць [434]. Французькому історику Ж.-Б. Шереру автор закидає відсутність посилань на київські літописи, з яких він зробив запозичення [435], а тритомник ченця-василянина Г. Стебельського вважає пристрасним у деяких місцях. Зокрема, Д. Бантиш-Каменський підкреслює, що автор тритомника – уніат [436] і т. п.

Ці зауваги, здавалося б, незаперечно виказують критичність авторських настанов. Однак, єдині пояснення, які інколи наводяться на підтвердження таких оцінок – це виявлені істориком логічні суперечності у тих чи інших роботах. Здебільшого Д. Бантиш-Каменський навіть не вважає за потрібне обгрунтовувати свою думку. Наприклад, праця «Geschichte der Ukraine und der ukrainischen Kosaken» («Історія України та українських козаків». – Halle, 1796), написана німецьким ученим австро-угорського походження Й.-Х. Енгелем, одержала вельми високу оцінку.

Та найцікавішим видається коментар Д. Бантиша-Каменського стосовно цього історика, який пояснює його ставлення:

«…Праці п. Енгеля, на якого покликується в багатьох місцях поважний наш Історіограф [М. Карамзін. – Авт.], заслуговують на увагу будь-якого розсудливого читача, позаяк Енгель сказав більше про Малоросію, ніж Літописи, видані Туманським та Рубаном [курсив Д. Бантиша-Каменського. – Авт.]» [437].

Більш прихильно Д. Бантиш-Каменський відгукується тільки про «Историю государства Российского» Миколи Карамзіна, яку називає «безсмертним твором» [438]. До того ж, і список джерел та їх коментування в «Истории Малой России» вельми нагадують відповідний перелік в «Истории государства Российского» [439]. Ці коментарі виявляють однобічність і вибірковість раціонального критицизму Д. Бантиша-Каменського. Адже автор підходить до оцінки джерел, зокрема відомостей, що у них містяться, суто з позицій здорового глузду.

Передусім, він звертає увагу на відсутність логічних суперечностей, наближеність автора того чи іншого твору до описуваних подій, його політичну і конфесійну належність, наявність чітких посилань на джерела тощо. Все, що суперечить поглядам, світосприйняттю й особистому досвіду вченого, апріорно відкидається.

Зразком такого потрактування є думка автора про кількість козаків, які входили до пограничної сторожі за часів Стефана Баторія.

«Я тримаюсь свідчення Г. Полетики щодо поділу та кількості Козаків, оскільки неправдоподібно, щоб погранична сторожа за Баторія, Самодержця войовничого, досягала (за словами п. Енгеля, стор. 77) двох тисяч осіб, коли при створені цієї сторожі її кількість досягала 2000. П. Енгель наголошує на мирному часі: але мир з Татарами ніколи не був міцним, тому інші виборні Козаки 4000 чоловік, не могли займатися господарством у своїх поселеннях, як стверджує п. Енгель. Папроцький, згідно з Полетикою, повідомляє, що кількість Запорожців сягала, в 1579 році, до 5000 осіб (Енгель, стор. 83). З Кримцями війни тоді не було», – зазначає історик [440].

Цей приклад показує виключне домінування логічності та раціональності в авторських тлумаченнях щодо відмінних свідчень джерел. Зокрема, думка Й.-Х. фон Енгеля відкидається тільки тому, що Д. Бантиш-Каменський уважає її неправдоподібною, позаяк вона суперечить його припущенням. Натомість інші повідомлення джерел часто-густо визнаються достовірними без будь-яких попередніх роздумів, а праці певних учених, передусім М. Карамзіна – такими, що беззастережно заслуговують на довіру.

Врешті, в «Истории Малой России», як відзначають дослідники, немає витриманої ієрархії джерел із погляду їхньої достовірності [441], і, насамперед, їх критики при виборі певних відомостей [442]. Єдина градація джерел, яку вводить автор, це – поділ останніх на рукописні та друковані. Відтак зв’язок між авторськими положеннями та тлумаченнями джерел є досить амбівалентний, а декларована теза про доказовість й аргументованість історичного викладу виглядає достатньо ефемерною.

Таким чином, на сторінках «Истории Малой России» спостерігаємо своєрідний конфлікт між окресленим ідеалом науковості та спробами застосувати його щодо конкретного фактографічного матеріалу. Недаремно М. Грушевський у своїй монографії, присвяченій Д. Бантишу-Каменському, розпочинає огляд першого видання «Истории Малой России» (1822) із зауваг щодо «монументального враження» від розкішності й оздобленості книги, яке переводить на механічний та сухо-нуднуватий і навіть монотонний характер викладу, котрий порівнює з невдалим конспектом чи «репеторієм [реєстром. – Авт.] фактів» [443]. Звідси цілком логічно постає й інша теза М. Грушевського про те, що опис М. Бантиша-Каменського та студії Г.-Ф. Міллера «дали готовий шаблон, скелет його історії» і, врешті-решт, відбилися на стилізації тексту Д. Бантиша-Каменського [444]. У іншому місці історик згадує про «Карамзинський стиль, імітований Б[антишем]-К[аменським]», крізь який проступають впливи «документального матеріалу» [445]

Ба більше, М. Грушевський уважає, що джерелознавчі пріоритети сина були закладені М. Бантишем-Каменським – досвідченим архівістом із півстолітнім досвідом й учнем Г.-Ф. Міллера. На його думку,

«настановленнє на Міллєра і через нього на «Короткий Опис» – се настановленнє батьківське, прийняте і дотримане сином так твердо і вірно, що не вважаючи на всі доповнення – на весь актовий матеріал, притягнений в таких широких розмірах від 1650-х рр., через усе прозирала структура козацьких літописців, принятих Міллєром» [446].

З такої перспективи стає очевидною однобічність багатьох тверджень і оцінок Д. Бантиша-Каменського щодо тих чи інших подій, явищ та історичних осіб, особливо стосовно доби Хмельниччини. Причому автор здебільшого не аргументує свої оціночні судження, позаяк їх логічність і раціональність є самодостатньою. Скажімо, поділ давньої Русі на уділи між синами Володимира Святославовича історик однозначно засуджує, позаяк уважає його фатальною помилкою. Він підкреслює, що сам князь потерпав від «шкідливих наслідків» цього рішення [447].

Схожу категоричність оцінок спостерігаємо і у тих небагатьох випадках, коли вчений прагне якось обгрунтувати власну думку. Зокрема, теза про світську приналежність автора «Слова о полку Ігоревім» спирається тільки на міркування Д. Бантиша-Каменського, що духовна людина «не насмілилася б язичницькими вигадками прикрашати» цей твір [448].

Зрештою, у наведених прикладах оціночними мірилами виступають авторська логіка й особистий життєвий досвід!

Зазначимо, що М. Грушевський як критик й інтерпретатор тексту Д. Бантиша-Каменського докладно зупиняється на джерельних прогалинах його багатотомної праці, перераховує приступні джерела, відзначає практично повну відсутність їхньої критики, а також пише про авторську нехіть чи навіть «нездібність до яких-небудь узагальнень» [449]. Більше того, він уважає, що Д. Бантишу-Каменському малоросійська історія видавалася доволі нецікавою та малозначущою сферою наукових студій, яка розглядалася, переважно, у контексті кар’єрного просування. «Війни Х[мельницько]го – сей головний нерв малоросійської історіографії ХVІІІ в., цілком ясно, не викликають у нього [Д. Бантиша-Каменського. – Авт.] ніякого зацікавлення», – підкреслює М. Грушевський [450].

М. Грушевський відводить поважне місце й вищезгаданому епізоду про Берестецьку битву (1651 р.) у першому виданні студії Д. Бантиша-Каменського, котрий був написаний князем М. Рєпніним-Волконським. Але він розглядає не тільки його джерельну основу, а й прагне з’ясувати мотиви, котрі змусили «малоросійського історіографа» вилучити не тільки цей невеличкий фрагмент, зокрема саму згадку про свого начальника та покровителя у другому виданні (1830). «Се цікаво з становища історії її. Сталось се з умислу чи припадково, з ініціятиви Репніна чи Бантиша?», – риторично запитує М. Грушевський [451].

Видається, що пояснення, яке пропонує український історик переводить його міркування у гіпотетичну площину стосунків між Д. Бантишем-Каменським та князем М. Рєпніним-Волконським, себто взаємин між автором і «замовником» праці. Відтак М. Грушевський обстоює думку, що

«його [М. Рєпніна-Волконського. – Авт.] рукоприкладство – як я його тому назвав – з огляду на літературну малоцінність було своєрідною реклямою їй [«Истории Малой России». – Авт.], так само як і підчеркненнє, тою ж передмовою, що книга була написана з доручення його; може, се мало на меті й імунізованнє її від якихнебудь політичних підозрінь сепаратистичних, сказати б пізнішим виразом» [452].

Такий підхід М. Грушевського, хоч і висловлений доволі обережно із низкою застережень та відповідних вказівок на брак достовірних свідчень, нав’язує прагматично-утилітарну стратегію висвітлення цього проекту написання малоросійської історії. З цього ракурсу «История Малой России» репрезентується переважно як «офіційна» чи «губернаторська» візія малоросійської / української минувшини, на відміну від патріотичної апології Д. Дорошенка.

Та повернемося до тексту «Истории Малой России». Варто відзначити і певні позитиви у критичних, хоч і дещо прямолінійних, трактуваннях Д. Бантиша-Каменського. Зокрема, вчений, у деяких випадках, наводить різні точки зору щодо тлумачення певних подій чи фактів. Наприклад, він зіставляє думки М. Стрийковського та М. Карамзіна стосовно часу приєднання Києва до Литви, хоч, урешті-решт, поділяє погляд російського історіографа [453].

Заразом критичне ставлення автора до низки джерел дозволяє йому досить часто робити влучні спостереження. Приміром, «Историю русов» Д. Бантиш-Каменський слушно характеризує як «мутне джерело» [454]. Проте він часто покликується на нього у другому виданні «Истории Малой России». Відзначимо, що вчений прагне відрізняти повідомлення джерел від суджень літописця, але робить це епізодично. Заразом він зазначає, що коли літописи мовчать, то «історику залишається керуватися самими міркуваннями» [455].

У виданні 1830 р. Д. Бантиш-Каменський також виправляє деякі помилки, котрих він припустився у первісній версії «Истории Малой России» [456]. Своєрідні уявлення автора, які ілюструють його ідеал науковості, представлені у великому й розгалуженому апараті цієї праці, що вибудовується як додаткова збірка фактів. Цей науковий апарат поділяється на стислі бібліографічні посилання на берегах праці (назви книг, заголовки джерел і т. п.), а також на розгорнуті прикінцеві покликання. Зокрема, тільки в першій частині «Истории Малой России» видання 1830 р. подано 324 прикінцеві посилання (84 стор.).

Загальна ж кількість таких покликань в усіх трьох частинах складає 841 (242 стор.), тобто майже 1/4 всього обсягу «Истории Малой России»! Натомість у виданні 1822 р. всі примітки є посторінковими, хоч також займають чимало місця. Доцільно відзначити, що в прикінцевих посиланнях у другому виданні автор наводить не стільки бібліографічні відомості, скільки витяги з актів, самі документи, а інколи подає власні коментарі. Зокрема, у першій частині праці видруковано договірні березневі статті 1654 р. [457], у другій – список із листа Б. Хмельницького до шведського короля Карла Х Густава від 18 січня 1657 р. [458] та низку інших документів і матеріалів.

Однак, поряд із документами вчений вміщує й анекдоти про відомих історичних осіб, які ледь не прирівнюються до документів. Зокрема, майже п’ять сторінок приміток відведено переказові різноманітних небилиць про гетьмана Кирила Розумовського [459]. Іноді не зовсім зрозуміло чому важливі відомості або думки певних авторів щодо тих чи інших подій Д. Бантиш-Каменський виносить за межі основного тексту студії до приміток. До таких випадків слід віднести його коментарі про походження назви «Мала Росія» [460], різні точки зору (Я. Потоцького та М. Карамзіна) щодо виникнення козацтва [461] тощо. М. Слабченко відзначав, що науковий апарат багатотомника Д. Бантиша-Каменського «робить враження двох праць, що йдуть рівнобіжно, доповнюючи одна одну» [462].

Врешті, прикінцеві примітки до «Истории Малой России» можемо розділити на три групи: 1) інформативні, в яких наводиться додатковий фактографічний матеріал, а також цитати з окремих творів; 2) пояснювальні, котрі тлумачать і уточнюють певні події, явища і т. п.; 3) документальні, які містять витяги з різних актів або навіть цілі документи.

Зауважимо, що з-поміж перерахованих категорій покликань незаперечно переважають інформативні та документальні. Варто нагадати, що у першому виданні «Истории Малой России» Д. Бантиш-Каменський опублікував низку документів і матеріалів у додатках – 103 назви, хоч під деякими заголовками вміщується декілька документів [463]. У низці випадків автор навів інформацію про місце зберігання, рік, номер справи, а також іноді подав відомості про пошкодження документа чи його тексту, зовнішні атрибути та ін.

Сучасні дослідники трактують ці авторські описи як елементи джерелознавчого та палеографічного аналізу [464] і навіть обстоюють думку, що вчений був одним із засновників української археографії [465]. Причому в авторському ставленні до джерел вгадується своєрідна нормативність, яка зумовлена як пієтетом архівіста щодо документів, так і раннім знайомством із практикою дослідницької праці.

Ця нормативність мислення, точніше її початки, виявляються у найпростіших дослідницьких процедурах, які свідчать про усвідомлення вченим певних вимог до написання історичного дослідження. До них можемо віднести найпростішу спробу систематизації джерел (на рукописні і друковані), на основі яких підготовлено

«Историю Малой России», критичне та раціональне, хоч і вибіркове, ставлення до відомостей, поданих різними авторами, укладання великого й розгалуженого наукового апарату, елементи аналізу джерел, і, врешті-решт, прагнення спиратися на документальну основу при викладі фактографічного матеріалу.

Загалом науковий апарат праці Д. Бантиша-Каменського скерований на те, щоб подати якомога більше фактографічних відомостей та сформувати певні канони у викладі історичного матеріалу. Здавалося б, що такий великий і достатньо складний апарат незаперечно вказує на усвідомлення вченим відмінностей між «своїм» (авторським) та «чужим» (джерела, витяги з праць інших учених, усні свідчення і т. п. ) текстом. Утім, численні компілятивні запозичення з інших праць, постійні перекази документів та включення навіть окремих фрагментів з історичних джерел до сюжетної канви викладу свідчать, що межа між авторським та «чужим» письмом є вкрай нечіткою. Більше того, у низці глав «Истории Малой России» її взагалі складно провести.

Скажімо, Д. Дорошенко вважав, що автор багатотомника запозичив з «Истории русов» не тільки «окремі звістки, але й цілі сцени, промови, описи, в які дуже багатий цей твір» [466]. Ця компілятивність Д. Бантиша-Каменського помітно відчувається у першій частині видання 1830 р., в якій подається чимало запозичень з «Истории государства Российского» М. Карамзіна та інших праць без авторських тлумачень і коментарів.

М. Слабченко навіть зауважив, що Д. Бантиш-Каменський дивився на свою працю як на «доповнення до російської історії» [467]. М. Марченко тримався думки, що певні глави «Истории Малой России», особливо першої частини, написані немовби у тіні російського історіографа [468]. Дехто з сучасних науковців навіть називає всю працю Д. Бантиша-Каменського до певної міри «карамзінівською», себто зорієнтованою на цінності держави [469].

Отже, Д. Бантиш-Каменський так і не зміг позбутися компілятивного способу укладання тексту, що однозначно виказує інерційність його стилю мислення. Автор, звичайно, намагався внести певні корективи до своєї праці. У другому виданні «Истории Малой России» він переніс частину відомостей до прикінцевих посилань. Мабуть, історик відчував гостру потребу винести частину багатого документального матеріалу, його надлишок, який значно ускладнював виклад, до приміток, а також подати певні пояснення та коментарі.

Проте останніх якраз і бракує праці Д. Бантиша-Каменського. Імовірно, вчений прагнув наблизити «Историю Малой России» до потреб звичайної читацької публіки. Проте досягти цієї мети вдалося тільки частково. Тож навіть у дещо полегшеному й переробленому виданні 1830 р. студія досить складно сприймалася пересічним читачем з огляду на домінування нескінченної, монотонної канви військово-політичних, дипломатичних та церковних подій.

На цьому місці варто зупинитися й на архітектоніці студії Д. Бантиша-Каменського. Зазначимо, що у першому виданні вся малоросійська історія до Хмельниччини висвітлюється автором у вступі (45 стор.) [470]. М. Грушевський наголошував, що цей вступ був скомпільований із творів XVIII ст. [471] Митрополит київський та галицький Євгеній у листі до Д. Бантиша-Каменського від 19 листопада 1822 р. зауважив з цього приводу, що введення до історії Малоросії є вельми стислим і висловив йому побажання більш докладно висвітлити питання походження козаків [472]. Схожої думки дотримувався і рецензент Ф. Булгарін, який уважав короткий вступ до малоросійської історії, котра передувала добі Хмельниччини, «найбільшим недоліком праці» [473].

Очевидно, Д. Бантиш-Каменський зважив на ці поради й істотно доповнив видання 1830 р. Проте конструкція і другого, переробленого, видання є вкрай диспропорційною, на що вже звертали увагу дослідники [474].

Давньоруський період окреслено схематично в дусі М. Карамзіна. До того ж, йому присвячено всього три глави першої частини. Дещо більше уваги приділено литовській та польській добі до XVII ст. Водночас XVII – XVIII ст. висвітлені якнайповніше. Цьому відрізку часу відведено близько 80 % усього обсягу «Истории Малой России». Досить довільно і часом невмотивовано виглядає поділ і рубрикація окремих глав. Зокрема, автор поділяє князювання Володимира, хрестителя Русі між першим та другим розділом, хоча в останньому приділяє йому лише один абзац [475]. Подібним чином оформлений матеріал і у низці інших глав.

У рецепції Д. Бантиша-Каменського українська історія постає як величезне нагромадження подій та фактичних подробиць, які часто-густо навіть не вкладаються у певні хронологічні сегменти. М. Максимович у приватному листуванні наголошував, що студія Д. Бантиша-Каменського містить суцільну мішанину імен та фактів [476]. Ще категоричніше висловився Іван Крип’якевич, який слушно зауважив, що подробиці заступали автору цілісність української історії [477].

У подібному дусі трактує цю працю й М. Грушевський, який уважає, що Д. Бантиш-Каменський уникає висвітлення дражливих чи контраверсійних епізодів української історії, як-от взаємини з Москвою за доби Хмельниччини. На його думку, «він [Д. Бантиш-Каменський. – Авт.] всяко вигладжує сю історію, обминає моменти напружень і розходжень політики Х[мельницько]го і його окруження з політикою царською» [478].

Водночас критик тексту «малоросійського історіографа» повсюдно наголошує на поверховості й одноманітності авторського викладу, які домінують у представленні подій по смерті Б. Хмельницького. М. Грушевський зауважує, що «друга частина праці 27 років від Чуднівської кампанії [1660. – Авт.] до гетьманства Мазепи [1687. – Авт.] – незвичайно механічна, непереглядна літопись, де сливе не виріжняються якісь ефектні події, не підчеркуються поворотні моменти – хоч би в українсько-московських відносинах, що головно займають автора» [479]. Більше того, він зазначає: «Події йдуть самотьоком, не лишаючи ніякого іншого враження, крім повної безпорадности Українського суспільства і безплановости його московських правителів» [480].

Зрештою, поза увагою «малоросійського історіографа» залишаються не тільки низка подій та явищ, а навіть окремі історичні епохи! Д. Бантиш-Каменський визнає лише дві найголовніші віхи в історії Малоросії: приєднання до Росії та ліквідацію Гетьманщини. Відтак татарська навала, литовська доба виглядають не як самостійні історичні періоди, а як звичайні епізоди з хронологічної канви подій! До того ж, окремі епохи минувшини сприймаються автором у контексті побутування визначних історичних постатей.

«Неможливо не дивуватися тим багатьом перемінам, які настали в Малій Росії від часів кончини Богдана Хмельницького. З ним надовго припинилося благоденство мешканців цього краю, зникли найприємніші їхні надії», – підкреслює Д. Бантиш-Каменський у першому виданні студії [481]. Водночас автор наголошує на винятковій і славетній ролі козацтва в українській минувшині. Він навіть відзначає у виданні 1822 р., що козаки поступово посідають «перше місце в Історії Малоросійській» [482]. Причому історик спершу обстоює думку про місцеве походження козаків [483]. Але у другому виданні відкидає цю тезу та пристає до погляду М. Карамзіна [484] про кавказьке походження козацтва [485]. Дехто з дослідників припускає, що така зміна поглядів відбулася під впливом праць російського історика І. Болтіна [486].

Проте така цікавість до козацтва вмотивується Д. Бантишем-Каменським подальшим перебігом малоросійської історії, зокрема з перспективи приєднання до Росії. Крім того, він не тільки відрізняє, а й протиставляє запорозьке та «малоросійське» (реєстрове, городове) козацтво. Визначальним в авторському розрізненні є морально-етичні виміри їхнього буття, а саме – орієнтація запорожців на «грабунок і вбивства», а «малоросійських козаків» – на захист Руської землі від «іновірного народу» [487].

Таким чином, Д. Бантиш-Каменський здебільшого сприймає історію у світлі важливості тих чи інших подій для тогочасної сучасності (початку ХІХ ст.). Певна річ, наведені спостереження свідчать про досить шаблонний спосіб конструкції цієї праці, який виказує однобічний історизм її автора, себто вибіркове й обмежене усвідомлення мінливості історичних епох.

Варто звернути увагу й на авторську манеру письма, яка фактично репрезентує читачеві задум історика, своєрідну логіку розгортання світу минувшини. З цієї перспективи виклад Д. Бантиша-Каменського не вирізняється особливою оригінальністю. Вчений зосереджується переважно на військовополітичній історії, передусім, на зовнішньополітичних зв’язках і дипломатичних зносинах.

Такі пріоритети у викладі матеріалу зумовлені давніми дипломатичними зацікавленнями історика. Тому він докладно зупиняється на взаєминах сторін, часто-густо наводить силу-силенну подробиць щодо побутування посольств, обставин переговорного процесу тощо. Помітне місце займають події церковної історії, яку автор, головним чином, висвітлює наприкінці низки глав.

Іноді православний, церковний чинник розглядається істориком не стільки як причина певних подій, а як їхнє ритуальне обрамлення. У цьому сенсі виклад подій, часом подається майже як обрядове дійство. Зокрема, у такому вигляді постає епізод після привселюдного читання царевої грамоти у Переяславі у січні 1654 р. [488] Це враження підсилюється згадками про бажання «трьох государів» (турецького султана, польського короля та кримського хана) володіти Україною, про утиски та переслідування православних малоросіян із боку поляків-католиків, про пропозицію послам присягнути від імені царя, церковні церемонії тощо.

Схоже виглядає й фрагмент із урочистим обранням на гетьманство Кирила Розумовського [489].

Певну увагу автор приділяє науці, мистецтву й освіті. Чимало у праці біографічних подробиць, життєписних характеристик і замальовок, що супроводжуються моралізаторськими трактуваннями та заувагами, в яких убачають впливи літературного сентименталізму [490]. Та вчений прагне висвітлювати як негативні, так і позитивні риси історичних особистостей, у т. ч. і тих, яким він симпатизує.

Зокрема, Д. Бантиш-Каменський характеризує Б. Хмельницького як «відмінного ратоборця та великого Політика» [491]. Він наголошує, що гетьман зробив чимало добра малоросіянам та стільки ж зла полякам [492]. Заразом автор підкреслює, що від його похибок під Берестечком (1651 р.) загинуло ціле козацьке військо [493].

Помітну роль він відводить й іншим постатям, зокрема гетьманові І. Мазепі, якого представляє в негативному світлі. Однак, навіть особа «гетьмана-зрадника» удостоюється деяких позитивних рис. Наприклад, автор зазначає, що він був «вправним міністром» та вмів давати корисні поради стосовно державного управління [494].

Кілька глав про І. Мазепу з третьої частини другого видання «Истории Малой России» були видані істориком 1834 р. у дещо скороченому та переробленому вигляді як історико-біографічна студія «Жизнь Мазепы» [495], а наступного року перевидані у німецькомовному перекладі [496]. Ці публікації не залишилися непоміченими російською громадськістю, яка виявляла помітне зацікавлення долею «гетьмана-відступника» [497].

Зауважимо, що М. Грушевський наголошує на своєрідності поглядів щодо І. Мазепи, які побутували у родини Рєпніних, що розглядала його як особистість, котра прагнула здобути свободу для свого народу [498]. Натомість розумування Д. Бантиша-Каменського стосовно «гетьмана-зрадника» здебільшого представлені у дусі проурядової лояльності.

Відзначимо, що в «Истории Малой России» дуже небагато авторських відступів, нотаток, коментарів, або спроб, принаймні, підвести читача до тлумачення подій, явищ, процесів і т. п. Д. Бантиш-Каменський постійно прагне триматися документальності у своєму викладі [499]. Саме документальним свідченням він здебільшого віддає перевагу перед наративними джерелами, хоч і не цурається останніх [500]. Відтак Д. Бантиш-Каменський порівнює факти, подані у тих чи інших джерелах, а не їх вірогідність загалом. Відомості, представленні у документах, більше відповідають критеріям раціональної логічності, що й пояснює пріоритети вченого.

Отже, домінація «зовнішньої сторони» минулого, зокрема військово-політичних подій, дипломатичної історії, почасти церковного життя та численних фрагментів із життєписів визначних осіб, які сполучаються з орієнтацією на свідчення документів, становлять засадні ознаки авторського викладу. Зазначені елементи й утворюють своєрідний нормативний канон авторського письма, який споглядаємо в «Истории Малой России».

Втім, у другому виданні студії Д. Бантиша-Каменського спостерігаємо і досить великі вкраплення із «внутрішньої історії» до загальної архітектоніки роботи. Приміром, дев’ятнадцята глава першої частини, присвячена кримським і буджацьким татарам, їхній військовій організації й тактиці [501]. Щоправда, вона майже повністю запозичена з опису Г.-Л. де Боплана.

До вказаних включень із «внутрішньої історії» доцільно віднести і двадцять п’яту главу про устрій Січі, побут та звичаї запорожців [502], написану на матеріалах російського історика Г.-Ф. Міллера. Зазначимо, що Д. Багалій уважав цю главу найцікавішою з усієї праці [503]. Аналогічні вкраплення є і у тридцять першій главі, в якій автор подає огляд становища та внутрішнього устрою Малоросії за Богдана Хмельницького і його наступників, хоч трохи висвітлює і церковну історію [504].

Врешті-решт, слід згадати і про останню – сорок шосту главу, в якій представлено відомості про господарство, звичаї, обряди, риси характеру та побуту малоросіян, чини й стани в Малоросії, походження мови, а також інформацію про визначних літописців і Києво-Могилянську академію [505].

У цій главі Д. Бантиш-Каменський подає своєрідне означення характерології малоросійського народного типу. «Малоросіянин млявий, безтурботній – спритний, невтомний, коли сподівається досягнути цим передбачуваної цілі. Добродушність і простота, певно, відмітні риси його характеру; але вони часто бувають наслідком хитрощів, відбитком розуму. Гордість, що приховується спершу ласкавим, послужливим поводженням, виявляється на повну силу з отриманням бажаного», – відзначає історик [506].

Утім, автор не забуває і про мотиви військової славетності. Водночас він згадує про ревність та вправність малоросіян на імперській службі – військовій і цивільній. «На полі брані син України показний, мужній, не щадить себе, борючись за Царя та вітчизну. Хоробрість пращурів його головний спадок. Він примушує його забути про млявість, веде до слави. Скромний у хатині, корисний на службі цивільній, Малоросіянин не зронить себе й на кафедрі проповідника, і в колі вчених, всюди керуючись уродженим честолюбством», – наголошує Д. Бантиш-Каменський [507]. Ці розумування виказують культурницькі вподобання і настрої малоросійської аристократії, впливів якої незаперечно зазнав автор.

Деякі сучасні дослідники вважають, що у сорок шостій главі представлена цікава етнографічна замальовка українців [508], а Д. Дорошенко навіть кваліфікує її як «один із перших нарисів української етнографії» [509]. Введення таких фрагментів до другого видання «Истории Малой России», мабуть, пов’язано з новітніми фольклористичними й етнографічними впливами, які поширюються на імперських обширах з другої половини 1820-х років. Зокрема, варто згадати про публікацію збірки М. Максимовича «Малороссийские песни» (М., 1827) та ін.

Проте у сприйнятті Д. Бантиша-Каменського матеріал «внутрішньої історії» здебільшого є добіркою цікавих спостережень, часто-густо напівкурйозного характеру, своєрідним додатком до свідчень документів. На відміну від романтиків, які повністю занурювалися у «внутрішню історію», прагнули саме в ній відшукати, відчути сутнісні риси того світу, осягнути самобутній дух минувшини, автор «Истории Малой России» тримається безстороннього, скептично-розсудливого погляду щодо етнографії, вірувань, матеріальної та духовної культури і т. п.

«У звичаях та обрядах поселян бачимо залишки старовини та забобон, що збереглися у більш чи менш видозміненому вигляді…», – підкреслює Д. Бантиш-Каменський [510]. Ця заувага досить добре ілюструє авторські пріоритети, зокрема свідчить, що наведений матеріал він розглядає як архаїзм («забобони», «залишки старовини» та ін.), який у кращому разі становить деякий інтерес для раціонального, просвіченого Розуму.

Власне, йдеться про скептичну, помірковану рецепцію тогочасних романтичних новацій щодо «внутрішнього» побутування малоросіян, їхніх звичаїв, обрядів, традицій, зрештою всього укладу народного буття. Останні елементи репрезентовані у праці Д. Бантиша-Каменського у вигляді самобутніх додатків цікавих курйозів, кумедних, іноді майже анекдотичних прикладів і т. п.

Таким чином, сюжетна лінія авторського викладу розчиняється у масі фактографічного матеріалу, численних парафразах, прихованих цитуваннях і безпосередніх покликаннях, вкрапленнях великих фрагментів із документів та інших джерел на загальному тлі політичної, дипломатичної, військової й церковної історії. Натомість узагальнення, інтерпретації, висновки майже відсутні.

«История Малой России» Д. Бантиша-Каменського представляє досить специфічний ідеал нормативності як щодо дослідницької праці, так і української минувшини. Вчений прагне до відтворення достовірного образу історії, але створює його досить обмеженими засобами: демонстративна домінація документальних джерел, раціональна логічність, основу котрої складає особистий досвід, що є визначальним у верифікації тих чи інших відомостей, амбівалентне ставлення до свідчень різних авторів, частині з яких він довіряє беззастережно (наприклад, М. Карамзін, меншою мірою Й.-Х. Енгель) тощо. Водночас Д. Бантиш-Каменський намагається подати великий та різноманітний масив фактографічного матеріалу, що суттєво ускладнює сприйняття викладу і почасти навіть конфліктує з його ідеалом науковості.

Та канони викладу у його студії унормовані досить жорстко, переважно у дусі просвітницького раціоналізму (військово-політична площина минувшини, повчальні життєписи видатних історичних постатей, показова увага до освіти та науки), хоч і враховують певні авторські зацікавлення (дипломатична історія, церковне життя). Відтак сюжетна варіативність історії у рецепції Д. Бантиша-Каменського є вкрай обмеженою.

Така нормативність свідчить про синкретичність, зародковість уявлень історика про дослідницький інструментарій. Заразом вона виявляє орієнтацію автора на взірці природно-правового мислення, які постулюють однорідність представлення минувшини й однобічність розуміння руху, мінливості світу історії.

Характерною ознакою «Истории Малой России» є систематичне зіставлення давніх, архаїчних явищ із просвітницькими уявленнями про організацію суспільного життя, що побутували в історичній думці кінця XVIII – початку ХІХ ст. Більше того, на сторінках зазначеної студії спостерігаємо своєрідну трансформацію авторського ідеалу нормативності у контраверсію: архаїка / сучасність, яка є пріоритетною у представленні української історії.

Її споглядаємо вже на перших сторінках «Истории Малой России». Про це свідчить заувага автора про дикі звичаї радимичів, древлян, яким протиставляється побутування інших давньослов’янських племен. «Вони дикістю уподібнювалися звірям і не знали шлюбних союзів», – пише історик [511]. Натомість про «київських слов’ян» він відгукується із симпатією, зокрема підкреслює їх освіченість та схвально оцінює родинні відносини. Причому споглядаємо своєрідне почуття вищості автора щодо самого предмета історіописання, зокрема його протиставлення до тодішньої сучасності. Ці сентенції Д. Бантиша-Каменського дуже нагадують аналогічні тези російського історика М. Карамзіна [512].

Проте опозиції архаїка / сучасність, варварство / цивілізація спостерігаємо на сторінках «Истории Малой России» і щодо цілих історичних епох. Приміром, у першому виданні вказаної студії доба до Хмельниччини розглядається як «первісний стан» («первобытное состояние»). Цей термін навіть фігурує у назві першого видання – «История Малой России, со времен присоединения оной к Российскому государству при царе Алексее Михайловиче, с кратким обозрением первобытного состояния сего края».

Отож критерієм оцінки Д. Бантиша-Каменського виступають авторські уявлення про певний рівень суспільства, а, відтак, і родинного життя. Вони переносяться на інші історичні епохи з позицій сучасної для вченого доби. Схожі мотиви простежуємо і в багатьох інших оцінках. Зокрема, татарську навалу хана Батия вчений засуджує тому, що вона «зупинила успіхи просвітництва в Росії» [513]. Водночас діяльність київського митрополита Кіпріана тлумачиться тільки у позитивному плані, позаяк він «був першим, хто відновив занепале просвітництво в Росії» [514].

У такому ж сенсі оцінюється і постать князя Костянтина Острозького, який уславив себе «любов’ю до просвітництва» [515]. Аналогічно трактується і заснування Києво-Могилянської академії, зі створенням якої історик пов’язує «виникнення в Малоросії давно забутого просвітництва» [516]. За цим принципом автор поділяє навіть держави і державні утворення. Зокрема, Польща як «держава просвітницька, сильна» протиставляється Кримському ханству [517]. Натомість традиційні, архаїчні чи первісні культурні складові розглядаються як такі, що у жодному разі не заслуговують довіри. Тому історик беззастережно обстоює думку про легендарність «всіх давніх усних переказів», зокрема вважає сумнівними літописні відомості про заснування Києва [518].

В оцінках Д. Бантиша-Каменського простежується стильова домінація просвітницько-раціональних поглядів на історію та суспільство. Поняття «просвітництво» є ключовим у його історичному письмі, хоч часто представлене у латентному вигляді. Ця дефініція виступає як антитеза до архаїчних елементів (дикість, варварство, невігластво, язичницькі вірування, забобони, легенди, перекази, середньовічна схоластика, обскурантизм), що суперечать раціональному Розуму. Та й сам термін «просвітництво» часто-густо вживається автором у розумінні сучасності.

Звідси, імовірно, й походить апріорний та вибірковий критицизм Д. Бантиша-Каменського щодо свідчень джерел, а також неодмінні нотки моралізаторства, які віднаходимо у його скупих коментарях. Скажімо, відомості про підкуп татарських мурз посланцем польського короля Казимира IV для нападу на Російську державу доповнюються авторською сентенцією, що це – «засоби, ганебні для вінценосця» [519].

Згадуючи про участь П. Конашевича-Сагайдачного у польському поході 1618 р. на Москву він підкреслює, що гетьман «здобув довіру Уряду Польського і справедливий докір від нащадків» [520]. Подібним чином автор повідомляє і про передачу Іваном Виговським дипломатичного листування Богдана Хмельницького з іншими державами російському двору. «Золото було йому ідолом, йому єдиному він був вірним до смерті своєї», – зазначає історик [521].

Натомість смерть Дмитра Вишневецького у турецькому полоні (1563 р.) Д. Бантиш-Каменський змальовує як взірцеву, зокрема підкреслює, що «страждальник славив Бога та кляв Магомета» [522]. У схожому дусі автор описує й мужню поведінку дружини Василя Кочубея – Любові, засуджену на ув’язнення після доносу її чоловіка на гетьмана І. Мазепу. Зокрема, історик пише про її «зразкову безстрашність» [523].

Зауважимо, що М. Грушевський відзначає те непропорційне місце, котре посідає трагедія генерального судді В. Кочубея та полтавського полковника І. Іскри у викладі Д. Бантиша-Каменського. На його думку, жодна «подія української історії – включно з самим прилученнєм України до Московщини – не розглянена так докладно і не удокоментована такою масою додатків: сама зрада Мазепи не описана так детально, як страждання сих двох донощиків» [524].

Водночас М. Грушевський обстоює думку, що автор «Истории Малой России», попри таку увагу до справи В. Кочубея й І. Іскри, полишив поза викладом чимало цікавих сюжетів, зокрема листування доньки генерального судді та І. Мазепи. За саркастичним висловом історика, цей епізод Д. Бантиш-Каменський сприймав як «архівний служка, що зашивав до нової обгортки сю архівну справу» [525].

Аналогічні оцінки Д. Бантиша-Каменського побутують і у першому виданні «Истории Малой России». Наприклад, польського магната та воєначальника Ярему Вишневецького вчений називає «кровожерливим» [526].

Варто відзначити, що персональні характеристики Д. Бантиша-Каменського вирізняються вживанням численних епітетів, які спорідненні з його моралізаторськими заувагами. Вони посідають неабияке місце у мовному представленні, зокрема відображають позитивну / негативну роль подій, учинків, явищ і т. п. Зокрема, епітети-оцінки «ганебний» («ганебний відступ», «ганебний мир», «ганебна втеча», «ганебний вчинок», «ганебна пиха» і т. п.) і «благочестивий» («благочестива віра», «благочестивий світ», «благочестиве життя» і т. п.) та чимало ін. Д. Дорошенко навіть відзначав, що в цьому розумінні історик наслідував творчу манеру М. Карамзіна [527].

Видається, що Д. Бантиш-Каменський розглядає історію не тільки як своєрідну збірку певних фактичних відомостей, а й моралістичних прикладів для сучасників. Такий моралізаторський прагматизм автора відображає специфічну рису його стилю мислення та пояснювальної стратегії, яка виявляється у представленні і витлумаченні минувшини в контексті діянь відомих історичних постатей із відповідними оцінювальним акцентуванням. Не випадково у передмові до свого біографічного словника 1847 р. автор зазначав: «мета моя, зберегти для потомства подвиги, гідні наслідування, і висміяти слабкості, описуючи злочини, піднести ціну доброчесності» [528].

Та моралізаторське потрактування історії характерне не тільки для Д. Бантиша-Каменського, а й для багатьох представників пізньопросвітницького історіописання. Моралізаторські сентенції М. Берлинського щодо гетьмана І. Мазепи вельми нагадують повчальні мотиви розумувань Д. Бантиша-Каменського [529].

Однак, автор «Истории Малой России» не завжди послідовний у застосуванні дихотомічної зв’язки архаїка / просвітництво, зокрема щодо оцінки військово-політичних подій другої половини XVII ст. Почасти це пояснюється тим, що динамічність, суперечливість тогочасної історичної ситуації, постійні військово-політичні зміни, зокрема союзників Москви, надзвичайно ускладнювали застосування подібних критеріїв.

Відзначимо, що обсяг різноманітного фактографічного матеріалу з української історії другої половини XVII – XVIII ст. істотно зростає в авторському викладі. Зокрема, історик подає безліч повідомлень про криваві битви, плюндрування багатьох міст і земель, занепад культури й освіти, себто про процеси та події, котрі складно сприймалися у межах просвітницького історизму, зорієнтованого на конструктивні, поступальні чинники. Та й сам Д. Бантиш-Каменський досить промовисто означує своє ставлення до таких подій: «Історик Малої Росії трепетно описує смутні часи міжусобних воєн, навал Поляків, Турків та Татар» [530].

Не варто забувати й те, що у першій частині «Истории Малой России» видання 1830 р. він значною мірою слідував за підходами та конструкцією відомої праці М. Карамзіна. Натомість друга та третя частини праці не мали такого «беззастережного взірця» для наслідування. Більше того, у другій частині студії зростає опір емпіричного матеріалу, який стає складно звести до звичного, апріорного поділу. Останній фактично розмиває усталені авторські підходи. Тим більше, що у цій частині роботи суттєво підвищується питома вага матеріалів, запозичених з українського історіописання XVIII ст. [531]

Зокрема, історик дедалі частіше посилається на «Краткую летопись Малыя России с 1506 по 1776 год, с изъявлением настоящего образа тамошнего правления и с приобщением списка прежде бывших гетманов, генеральных старшин, полковников и иерархов…» (СПб., 1777), видану В. Рубаном, та рукопис «Летописное повествование о Малой России и ее народе и козаках вообще», підготовлений О. Рігельманом.

Отже, починаючи з другої частини студії в оцінці історичних осіб Д. Бантиш-Каменський здебільшого дотримується принципу лояльності останніх стосовно російського престолу, хоч і вказує на їхні «темні та світлі» сторони. Тільки діяльність українського духовенства здобуває беззастережну позитивну оцінку історика. Відтак автор протиставляє діяння церковних ієрархів кривавим військовим подіям того часу. «Серед безперервних битв в Україні, розбрату міжусобного, навал чужоплемінників, Духівництво Малоросійське зі скромних келій продовжувало сприяти просвітництву», – пише історик [532].

Врешті, Д. Бантиш-Каменський у третій частині праці (1830) поступово повертається до традиційної антитези архаїка / просвітництво, яка формує нормативне представлення канви історичних подій. Але зазначену опозицію відтепер репрезентовано у більш прихованому вигляді. Автор, звичайно, має симпатії щодо предмета своїх студій – історії Малоросії, але загальноросійська лояльність усе ж таки переважає в його поглядах. Зокрема, Петра І історик розглядає як самодержця, який надав Росії «нове буття» [533].

Та найприкметнішою виглядає авторська оцінка Гетьманщини XVIII ст. Адже вона висвітлюється вченим не стільки як занепадаючий соціальнополітичний інститут, скільки як джерело постійних бунтів та «зрад» щодо російського престолу. Д. Бантиш-Каменський навіть перекладає провину у порушенні договору Москви з Б. Хмельницьким на «безперервні зради гетьманів», які змусили російського імператора дарувати Малоросії нове управління. Автор лише трохи засуджує Петра Великого за «жорстоке поводження» з малоросіянами та козаками [534]. Тому у його рецепції інститут гетьманства дедалі більше набуває архаїчних рис, що суперечать модерним перетворенням у Російській імперії.

Недаремно після опису «зради» І. Мазепи та обрання на гетьманство І. Скоропадського Д. Бантиш-Каменський зазначає, що коли б Петро І «міг вільно діяти, то ще тоді знищив би Гетьманство» [535]. Ця сентенція фактично виносить історичний присуд Гетьманщині з боку автора ще за півстоліття до її ліквідації. Вповні логічною у цьому сенсі видається і наступна думка історика, що відтоді «історія цього краю помітно слабшає на події, стає нецікавою» [536]. Наведена заувага фактично передує фінальній сцені малоросійської історії – скасуванню Гетьманщини. Заразом вона відображає просвітницьку мотивацію вченого щодо призначення історіописання. Тим паче, що «багатство подій» є одним із найголовніших раціональних мірил вартості минувшини.

Загалом малоросійська історія конструювалася автором у контексті однорідного представлення щодо російського минулого. Тож у сприйнятті Д. Бантиша-Каменського ліквідація Гетьманщини є логічним і послідовним актом, попри його симпатії щодо славного минулого козацької України. Приміром, споглядаємо неабияку авторську прихильність щодо постаті наказного гетьмана П. Полуботка. Вчений називає його «славою, окрасою батьківщини» [537], заповзятливим, відважним та твердим у «своїх правилах Вождем Малоросіян» [538]. Він зображує його оборонцем «прав та привілеїв Українців» [539] і навіть уважає, що П. Полуботок міг стати гетьманом ще 1708 р., якби б його не відсторонив російський імператор [540].

Ця заувага Д. Бантиша-Каменського виглядає майже як завуальований докір Петру І! Втім, автор виправдовує такий захід недовірливістю, яку збудила «зрада» І. Мазепи [541]. Історик навіть наводить «відому промову» П. Полуботка, виголошену перед Петром Великим, зокрема посилається на працю Ж.-Б. Шерера та «Историю русов» [542]. Зазначимо, що за мотивами цього сюжету, поданому в праці Д. Бантиша-Каменського, український художник В. Волков написав картину «Петро І відвідує у тюрмі наказного гетьмана Павла Полуботка в 1724 р.» [543].

Схожі симпатії автора простежуємо і щодо постаті гетьмана Данила Апостола. Причому він не тільки акцентує увагу на його військовій славі [544], а й підкреслює здобутки його гетьманства. Зокрема, Д. Бантиш-Каменський відзначає, що Д. Апостол «повернув їм (українцям. – Авт.) давні права, Скоропадським утрачені; встановив спокій у довіреній йому країні; неодноразово клопотався про зменшення податків і військового постою; випросив у Монархині прощення винним запорожцям та справами своїми зумів заслужити загальну любов і повагу» [545].

Схвальну оцінку на сторінках «Истории Малой России» отримав і гетьман Кирило Розумовський, який щиро опікувався добробутом мешканців Малоросії [546]. На думку Д. Бантиша-Каменського, він мав низку незаперечних моральних якостей, потрібних кожному сановникові та державному діячеві: «рідкісна справедливість, велич душі, природний розум, доброта серця, небувала щедрість, правдолюбність та весела вдача…» [547].

Представлені характеристики історичних постатей незаперечно вказують на персоналістичний контекст в авторському сприйнятті малоросійської минувшини.

М. Грушевський у монографії про «малоросійського історіографа» слушно звертає увагу й на певні впливи «українського оточення» Д. Бантиша-Каменського, котрі простежуються у його праці: легкі докори на адресу Петра І, зокрема його надмірної жорстокості щодо козаків, думки про охорону старих прав й автономію Гетьманщини, що «обережно і малопомітно» розкидані по всьому тексту і т. п. [548]

Отож зібравши та проаналізувавши різноманітні зауваги й коментарі Д. Бантиша-Каменського М. Грушевський наголошує, що такі «реверанси в бік малоросійського патріотизму», хоч і сполучалися з суцільними деклараціями у лояльності до імперії, кінець-кінцем усе ж таки творили «меланхолійний настрій» та «спочутливий відгомін» для певного адресату – тогочасної української інтелігенції [549]. Ця позиція М. Грушевського помітно відрізняється від поглядів Д. Дорошенка, котрий тримався думки про «формальну лояльність» автора «Истории Малой России» до російського престолу [550].

Проте М. Грушевський не обмежується лише констатаціями про місцеве середовище та його настрої, а й розмірковує як саме патріотично-ностальгійні настрої полтавського панства відобразилися на цьому проекті. Зокрема, він уважає, що місцева аристократія прагнула вкласти до «Истории Малой России» ті устремління, котрі не наважувалася сформулювати й висловити самостійно. Відтак постав компромісний і досить безбарвний варіант тексту, створений істориком-чиновником, який керувався переважно кар’єрними міркування й побоювався перетнути звичні межі урядової лояльності. Чи варто дивуватися, що в «Истории Малой России» більше вгадувалися, ніж дійсно проголошувалися означені настрої?

Та й сам виклад Д. Бантиша-Каменського нав’язував низку сюжетів із минувшини Гетьманщини, які значною мірою імпонували старому українському панству, котре походило з заможних козацько-старшинських родів. М. Грушевський уважав, що цей проект постав на соціокультурному підгрунті Лівобережжя, насамперед Полтавщини, і навіть писав про певну солідарність Д. БантишаКаменського з тамошньою панською верствою [551].

«В Полтаві б’ється серце історичної України для ініціаторів чи інспіраторів сього діла! Се історія лівобережної старшини й її гетьманів. Запоріжжє цілком на другім плані, представлене в рисах негативних, в контрасті до панів-патріотів. Епоха Мазепи – центральне місце. Засудженнє його «измены» – головне завданнє. Історія Кочубея описана так детально як ніщо інше, а її нерв – се короткозоре, невдячне, несправедливе, віроломне трактованнє рос[ійським] урядом найвірніших своїх прихильників», – стверджує історик [552].

Так чи інакше, М. Грушевський був переконаний, що Д. Бантиш-Каменський керувався кар’єрними замірами щодо проекту написання малоросійської / української історії. Зауважимо, що такі міркування видаються досить слушними, позаяк до кар’єрних потуг Д. Бантиша-Каменського чимало зусиль доклав ще його батько як своїми зв’язками, так і напрацьованими матеріалами та навіть вже підготовленими, але неопублікованими працями, котрими пізніше щедро послугувався його син!

Натомість Д. Дорошенко висловлював іншу гадку, що «самий вибір Дм. Бантиша-Каменського для ролі укладача тої історії, був дуже щасливий: рідко хто з його сучасників мав таке добре підготування до архівних студій, як Бантиш; він знав добре мови й виявив літературні інтереси й хист» [553]. Це розумування доволі добре демонструє різницю підходів М. Грушевського та Д. Дорошенка стосовно «Истории Малой России» й її автора.

Зрештою, на відміну від Д. Дорошенка, котрий уважав «Историю Малой России» вислідом діяльності патріотичного гуртка лівобережної аристократії під покровительством М. Рєпніна-Волконського, М. Грушевський тримався думки про принагідне сполучення зацікавлень, ба навіть вередливу гру долі, що звела на одній дорозі історика-чиновника, замовника-адміністратора та старе панство козацько-старшинського походження з ностальгійно-меланхолійними й культурницькими устремліннями.

Втім, попри ці, здавалося б, доволі специфічні інтелектуальні обставини й соціокультурні передумови, «Истории Малой России» судилася дивовижна доля та незвичайний успіх. На думку М. Грушевського, це – була єдина ««наша історія» в новім стилю, і після появи молодшої історії Марковича (Маркевич Н. История Малороссии. – М., 1842 – 1843. – Т. 1 – 5. – Авт.) заховала своє першенство. Рідке щастє – особливо для такої припадкової, цілком зовнішніми причинами викликаної книги» [554].

Відзначимо, що М. Грушевський подає досить цікаве пояснення цього успіху у контексті тієї пізнавальної ситуації, котра склалася в українському історіописанні першої половини ХІХ ст. На його думку, певну роль відіграло своєрідне «доповнення» чи «мішанина» двох видань, які побутували у тодішніх культурних верствах, що помітно розширило її потенційну читацьку аудиторію. «Помогло ще мішаннє першої і другої редакції «И[сторіи] М[алой] Р[оссіи]»: деякі плюси мала перша редакція (в ній апокрифічного елементу було мало, і були перші актові додатки), деякі – друга (вона обіймала «цілу» історію козаччини, говорила не тільки про гетьманів і полковників, але й про городи й друкарні, про мову і обрядовість)», – наголошує історик [555].

За спостереженням М. Грушевського, суттєву роль у переробці первісної варіації «Истории Малой России» відіграла рецензія О. Мартоса [556] – невдачливого конкурента Д. Бантиша-Каменського, котрий прагнув опублікувати власну багатотомну історію Малоросії. Ба більше, він навіть зауважив: «можна сказати, що Б[антиш]-К[аменський] переробив «И[сторію] М[алой] Р[оссіи]» за вказівками Мартоса» [557].

Таким чином, М. Грушевський констатував, що «характер видання грунтовно змінився: текст першого видання можна було трактувати як певного роду суммарій малого документального корпусу укр[аїнської] історії, вперше опублікованого тут, або коментарій до нього – тепер коментарій лишився без самого корпусу. Текст, що в 1 вид[анні] можна було вважати при охоті річчю другорядною – як се й зробив Мартос, – в 2 вид[анні] мав відповідати за все!» [558].

У широкому сенсі видання 1830 р. позиціонувалося автором вже як загальна та повна історія Малоросійського краю. За висловом М. Грушевського, «Б[антиш]-К[аменський] мав переконаннє, що сим разом дає вже повну історію України, тому назвав просто «Исторіей Малой Россіи», уже без яких-небудь обмежень» [559].

Варто наголосити, що М. Грушевський у своїй монографії про «малоросійського історіографа» розглядає й соціокультурні передумови та інтелектуальні настрої, в яких постала оновлена, себто друга версія його праці. Передусім він зауважує, що Д. Бантиш-Каменський здійснював переробку свого тексту за часів опали, коли домагався реабілітації після втрати посади губернатора.

Звичайно, така морально-психологічна атмосфера не сприяла вдумливому та пильному опрацюванню фактографічного матеріалу. Тим паче, що автор мандруючи до С.-Петербургу у пошуках протекції в урядових та чиновницьких колах, щоб поліпшити своє становище, не міг суттєво збагатити джерельну основу «Истории Малой России», а тому переважно спирався на джерела, здобуті за часів своєї служби у князя М. Рєпніна-Волконського.

Та найголовніше те, що Д. Бантиш-Каменський залишився осторонь тих могутніх інтелектуальних і культурних перетворень, які розгорталися у річищі європейського романтизму.

«Весь західноєвропейський історіографічний рух – що так сильно зазначився саме в 1820-х роках, – відзначає М. Грушевський, – праці Гізо, Тьєрі, Баранта, що захоплювали тодішніх молодших адептів історії, очевидно, ні трохи не цікавили нашого автора. «Історіограф Малоросії» зістався далі в ролі скромного ученика російського історіографа Карамзіна» [560].

М. Грушевський у вищезгаданій монографії досить об’єктивно висвітлює й оцінює джерелознавчий рівень праці «малоросійського історіографа». Скажімо, він наголошує, що «Антонович в своїй першій праці про Козаччину (Антонович В. Содержание Актов о козаках 1500 – 1648 год // Архив ЮЗР. – К., 1863. – Ч. 3, т. 1. – С. I – CXX. – Авт.) пішов в дечім назад проти сеї праці Б[антиша]К[аменського] («Истории Малой России». – Авт.) – при всім своїм критицизмі!» [561]. Причому М. Грушевський зазначав, що у тексті Д. Бантиша-Каменського достовірні фактичні відомості сполучаються з очевидними вигадками й перекрученнями. Наприклад, саме у такому вигляді постає біографія гетьмана Б. Хмельницького – «цікава комбінація критицизму і безпідставного довір’я до «И[сторіи] Р[усовъ]»» [562].

Загалом М. Грушевський тримався думки, що стильові перетворення в оновленій версії 1830 р. є мінімальними. Відтак він лише зрідка віднаходив «квітки красномовности» у дусі М. Карамзіна [563], проте незаперечно кваліфікував роботу «малоросійського історіографа» як «ялову (безплідну, безбарвну. – Авт.) працю» [564].

З такої перспективи конструкція «Истории Малой России» часом підпадала під вплив рукописів «військових канцеляристів», то відбивала дух офіційних панегіриків чи урядових реляцій, то відображала авторські спроби наслідувати М. Карамзіна та Г.-Ф. Міллера тощо.

Проте М. Грушевський віднаходить у другому виданні «Истории Малой России» й певні позитиви. Приміром, він наголошує, що у виданні 1830 р. було кинуто світло на реальний характер російсько-українських взаємин другої половини XVII – XVIII ст., зокрема стосовно скасування автономії України-Гетьманщини. «Договорні відносини України і Московщини, послідовне обмеженнє української автономії, невблаганний натиск московського уряду на укр[аїнські] права вперше представлено тут, з’ясовано друкованим словом. Обережні замітки, в 1 вид[анні] роскидані при ріжних подіях ХVІІІ в., були перекинені на ХVІІ і освітили по новому укр[аїнську] історію, долю укр[аїнської] державности, і укр[аїнсько]-моск[овські] відносини спеціяльно. Се треба мати на увазі», – відзначає М. Грушевський [565].

На відміну від пізніших дослідників (М. Марченко та ін.), які вважали, що перше видання повніше відображає ностальгійні чи патріотичні настрої малоросійського дворянства [566], М. Грушевський відводив цю роль виданню 1830 р. Він навіть тримається думки, що друге видання більшою мірою відображає становище й устремління старого панства на культурній ниві, хоч і не був упевнений щодо мотивів такої еволюції автора: впливи місцевого середовища чи рекламні хитрощі для кращого збуту праці [567].

Та, попри окреслену різницю між першим та другим виданням «Истории Малой России», стиль мислення Д. Бантиша-Каменського досить складно формалізувати в єдиній, стислій формулі, позаяк його інтелектуальні уявлення часто-густо представленні у синкретичному вигляді.

Передусім, слід звернути увагу на методологічні та світоглядні орієнтири автора «Истории Малой России». Д. Бантиш-Каменський прагнув писати достовірну історію, але її ідеал у нього був дещо однобічним, сформованим у дусі пізньопросвітницького раціоналізму. Він асоціювався з масовим використанням документальних джерел та повчально-моралістичними функціями історії, які репрезентували важливий для сучасника досвід минувшини.

Саме зі ставленням автора до джерел пов’язані початки його критицизму, які побутують на рівні вибіркового, часто апріорного порівняння різноманітних свідчень. Заразом Д. Бантиш-Каменський орієнтувався на поступальний, лінійний рух світу історії, який розглядається та оцінюється з універсалістської перспективи сучасності у сенсі природно-правового мислення.

Такі дослідницькі настанови зумовлюють домінування у конструкції його студії одноманітного, хронологічно послідовного викладу військово-політичної та дипломатичної канви подій із невеликими вкрапленнями з «внутрішньої історії», який пригнічує читача величезною масою фактичних подробиць і деталей.

Натомість середня ланка в архітектоніці «Истории Малой России» (проміжні узагальнення, ретроспективні відступи, гіпотетичні припущення, лінії позитивної чи негативної аргументації, авторські пояснення, коментарі і т. п.) ледве вибудувана й розчиняється поміж конкретних відомостей. Тож оціночні висновки та моралізаторські трактування вченого подаються в основному у контексті досить жорсткої й унормованої пояснювальної стратегії, яка найповніше відображена в дихотомії – архаїка / просвітництво.

Зазначимо, що у ряді випадків такі тлумачення виглядають як судження, відірвані від хронологічно-описової логіки викладу, але вписані в означений нормативний канон. Загальний образ малоросійської історії конструюється Д. Бантишем-Каменським переважно описовим способом у контексті сучасної йому перспективи. Ця конструкція вибудована з різних сфер історичного буття (військова, політична історія, дипломатія та зовнішні взаємини, церква, культура, наука та ін.), які досить хаотично і суперечливо пов’язані між собою.

Отож спостерігаємо своєрідну парадоксальність стилю мислення Д. Бантиша-Каменського та його наслідків.

Тотальна раціональна логічність дала історикові змогу запропонувати чимало влучних і точних тлумачень на фактографічному рівні. Однак, упровадження цього пріоритету щодо подій і явищ високого ступеня загальності призвело до того, що поза рецепцією автора залишилися переломні процеси у формації української історії (монголо-татарська навала, Литовсько-Руська держава та ін.).

У цьому сенсі друге видання «Истории Малой России» (1830) разюче контрастує, наприклад, із працею М. Полевого «История русского народа» (М., 1829 – 1833. – Т. 1 – 6), в якій татарська доба представлена як одна із найважливіших концептуальних віх російської минувшини. За великим рахунком, «История Малой России» відображає прагматично-раціональний стиль мислення автора, виплеканий у середовищі старих інтелектуалів доби Катерини ІІ та карамзінівських часів, і досить далекий від філософських рефлексій.

Натомість Д. Бантишу-Каменському властиве фактографічне осягнення минувшини, яке він демонструє у своїх дослідницьких практиках – початках археографічної та літературної з істотним переважанням біографічних елементів і наголосом на моралізаторстві та прагматизмі. Вочевидь, такий персональний стиль мислення та нормативний ідеал науковості Д. Бантиша-Каменського суттєво ускладнювали й обмежували сприйняття нової предметної області історичних студій – малоросійської минувшини. Звідси і вибіркова рецепція істориком прагнень малоросійського дворянства щодо легітимації у культурному просторі Російської імперії. Цей підхід, на думку українського історика В. Замлинського, здебільшого задовольняв і офіційну владу, і місцеве дворянство [568].

Таким чином, місцеві культурницькі інтенції представлені в урізаному, паліативному вигляді. Тим більше, що Д. Бантиш-Каменський включає історію Малоросії до російського гранд-наративу на засадах однорідності й універсальності як одну з багатьох імперських провінцій. Він тільки почасти відображає мотиви колишньої слави нащадків козацько-старшинських родів, місцевої неповторності та патріотизму, до яких ставився хоч і з помітною симпатією, але з показною безсторонністю спостерігача.

Примітки

433. Его же. Источники малороссийской истории // Его же. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 1. – С. XIV.

434. Там же. – С. XV.

435. Там же. – С. XVI.

436. Там же. – С. XVIII.

437. Там же. – С. XVI (прим.*)

438. Там же. – С. XVIII.

439. Карамзин Н. М. История государства Российского: В 12 т. – М., 1989. – Т. 1. – С. 23 – 28.

440. Бантыш-Каменский Д. Примечания к первой части Истории Малой России // Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 1. – С. 18 – 19 (прим. 95).

441. Карпов Г. Ф. Критический обзор разработки главных русских источников до истории Малороссии относящихся, за время 8-е генваря 1654 – 30-е мая 1672 года. – М., 1870. – С. 11 – 12; Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження… – С. 218.

442. Василенко Н. К истории малорусской историографии и малорусского общественного строя (Заметки по поводу статей В. А. Мякотина «Прикрепление крестьянства левобережной Малороссии в XVIII столетии» в «Русск. Богатстве», 1894 г. № 2, 3 и 4) // Василенко М. П. Вибрані твори. – Т. 1. – С. 249.

443. Грушевский М. С. «Историограф Малой России». – Л. 23.

444. Там само. – Л. 30.

445. Там само. – Л. 36.

446. Там само. – Л. 31.

447. Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 1. – С. 8.

448. Там же. – С. 18.

449. Грушевский М. С. «Историограф Малой России». – Л. 46.

450. Там само. – Л. 48.

451. Там само. – Л. 52.

452. Там само. – Л. 53.

453. Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 1. – С. 26.

454. Там же. – С. 153.

455. Там же. – С. 28.

456. Бантыш-Каменский Д. Примечания к третьей части Истории Малой России // Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 3. – С. 12 (прим. 37); та ін.

457. Его же. Примечания к первой части Истории Малой России // Его же. История МалойРоссии. – 2-е изд. – Ч. 1. – С. 77 – 84 (прим. 323).

458. Его же. Примечания ко второй части Истории Малой России // Его же. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 2. – С. 3 – 5 (прим. 5)

459. Его же. Примечания к третьей части Истории Малой России. – С. 74 – 79 (прим. 263).

460. Его же. Примечания к первой части Истории Малой России. – С. 3 (прим. 1).

461. Там же. – С. 13 – 14 (прим. 70).

462. Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії… – Т. 1. – С. 106.

463. Бантыш-Каменский Д. Приложения к первой части Истории Малой России // Бантыш-Каменский Д. История Малой России… – 1-е изд. – М., 1822. – Ч. 1. – С. 91 – 153 (10 назв); Его же. Приложения ко второй части Истории Малой России… – Ч. 2. – С. 185 – 324 (23 назви); Его же. Приложения к третьей части Истории Малой России… – Ч. 3. – С. 141 – 243 (30 назв); Его же. Приложения к четвертой части Истории Малой России… – Ч. 4. – С. 141 – 303 (40 назв).

464. Атаманенко А. Дмитро Бантиш-Каменський… – С. 46.

465. Її ж. Д. М. Бантиш-Каменський – історик України… – С. 14.

466. Дорошенко Д. Дмитро М. Бантиш-Каменський… – С. 56.

467. Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії… – Т. 1. – С. 106.

468. Марченко М. І. Українська історіографія з давніх часів до середини XIX ст. – К., 1959. – С. 142.

469. Яковенко Н. Вступ до історії / Ред. А. Мокроусов. – К., 2007. – С. 131.

470. Бантыш-Каменский Д. Вступление // Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 1-е изд. – Ч. 1. – С. IX – LIV.

471. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. 7: Козацькі часи – до р. 1625. – C. 565.

472. Из бумаг Д. Н. Бантыш-Каменского… – С. 648.

473. Булгарин Ф. История. Краткое обозрение Русской литературы 1822 года: 9. БантышКаменский Д. История Малой России. – М., 1822. – Ч. 1 – 4. // СА. – 1823. – № 5. – С. 389.

474. Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження… – С. 221.

475. Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 1. – С. 5 – 8.

476. Максимович М. Листи / Упоряд. та авт. вступ. ст. В. Короткий. – К., 2004. – С. 155.

477. Крип’якевич І. Українська історіографія XVI – XVIII в. – С. 28.

478. Грушевский М. С. «Историограф Малой России». – Л. 54.

479. Там само. – Л. 58.

480. Там само. – Л. 59.

481. Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 1-e изд. – Ч. 1. – С. 87 – 88.

482. Его же. Вступление // Его же. История Малой России… – 1-е изд. – Ч. 1. – С. ХІX.

483. Там же. – С. ХІІ – ХІІІ.

484. Карамзин Н. М. История государства Российского: В 12 т. / Отв. ред. А. Н. Сахаров. – М., 1993. – Т. 5. – С. 215 – 216.

485. Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 1. – С. 109 – 110.

486. Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження… – С. 228.

487. Бантыш-Каменский Д. История Малой России… – 1-е изд. – Ч. 2. – С. 8 – 9.

488. Его же. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 1. – С. 352.

489. Там же. – Ч. 3. – С. 196 – 199.

490. Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відроджен- ня… – С. 221.

491. Бантыш-Каменский Д. История Малой России… – 1-е изд. – Ч. 1. – С. 12.

492. Там же. – С. 51.

493. Там же. – С. 12

494. Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 3. – С. 49.

495. Его же. Жизнь Мазепы. С портретом и снимком подписи. – М., 1834. – 92 с.

496. Иконников В. С. Опыт русской историографии. – К., 1908. – Т. 2, кн. 2. – С. 1653.

497. М-ский М. Рец. на кн.: Бантыш-Каменский Д. Жизнь Мазепы. – М.: Тип. Августа Семена, 1834. – 92 с. // СП. – 1835, 26 июня. – № 141. – С. 561.

498. Грушевский М. С. «Историограф Малой России». – Л. 59 (прим. 1).

499. Багалій Д. І. Нариси української історіографії за доби февдалізму й доби капіталістичної // Багалій Д. І. Вибрані праці… – Т. 2. – С. 396.

500. Атаманенко А. Наративні джерела та історична література в творчості Д. Бантиша-Каменського // Осягнення історії: Зб. наук. пр. на пошану проф. М. П. Ковальського з нагоди 70-річчя / Гол. ред. Л. Винар, І. Пасічник. – Острог – Нью-Йорк, 1999. – С. 130.

501. Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 1. – С. 336 – 348.

502. Там же. – С. 61 – 68.

503. Багалій Д. І. Нариси української історіографії за доби февдалізму… – С. 392.

504. Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 2. – С. 202 – 223.

505. Там же. – Ч. 3. – С. 211 – 264.

506. Там же. – С. 213.

507. Там же. – С. 213.

508. Горленко В. Ф. Становление украинской этнографии конца XVIII – первой половины XIX ст. – К., 1988. – С. 136.

509. Дорошенко Д. Дмитро М. Бантиш-Каменський… – С. 52.

510. Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 3. – С. 214.

511. Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 1. – С. 2.

512. Карамзин Н. М. История государства Российского. – Т. 1. – С. 66.

513. Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 1. – С. 22.

514. Там же. – С. 48.

515. Там же. – С. 195.

516. Там же. – С. 225.

517. Там же. – С. 119.

518. Бантыш-Каменский Д. Примечания к первой части Истории Малой России // Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 1. – С. 4 (прим. 7).

519. Его же. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 1. – С. 88.

520. Там же. – С. 185.

521. Там же. – С. 316.

522. Там же. – С. 130.

523. Там же. – Ч. 3. – С. 87.

524. Грушевский М. С. «Историограф Малой России». – Л. 61.

525. Там само. – Л. 62.

526. Бантыш-Каменский Д. Вступление // Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 1-е изд. – Ч. 1. – С. XXXVII.

527. Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко, огляд Його життя і політичної діяльності / Ред. В. Омельченко. – Нью-Йорк, 1985. – С. 646.

528. Бантыш-Каменский Д. Словарь достопамятных людей Русской земли: В 3 ч. – СПб., 1847. – Ч. 1: А – Д. – С. V – VI.

529. Несколько глав из сочинения Максима Берлинского… – С. 178.

530. Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 2: От присоединения сей страны к Российскому Государству до избрания в Гетманы Мазепы. – С. 202.

531. Дзира І. Джерельна основа «Історії Малої Росії» Дмитра Бантиша-Каменського // ПІУ. – К., 2005. – Вип. 10. – С. 281 – 282.

532. Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 2. – С. 212.

533. Там же. – Ч. 3. – С. 164.

534. Там же. – Ч. 3. – С. 165.

535. Там же. – Ч. 3. – С. 108.

536. Там же. – Ч. 3. – С. 140.

537. Там же. – Ч. 3. – С. 14.

538. Там же. – Ч. 3. – С. 162.

539. Там же. – Ч. 3. – С. 155.

540. Там же. – Ч. 3. – С. 154.

541. Там же. – Ч. 3. – С. 154.

542. Там же. – Ч. 3. – С. 161, 60 – 61 (прим. 207).

543. [Лазаревский А. М.] Полуботок в «оковах» [про картину художника В. Волкова «Петро І відвідує у тюрмі наказного гетьмана Павла Полуботка в 1724 р.» ] // КС. – 1902. – № 4. – С. 11 – 13.

544. Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 3. – С. 37.

545. Там же. – Ч. 3. – С. 180.

546. Там же. – Ч. 3. – С. 203.

547. Там же. – Ч. 3. – С. 210.

548. Грушевский М. С. «Историограф Малой России». – Л. 64.

549. Там само. – Л. 69 – 70.

550. Дорошенко Д. Князь М. Репнін і Д. Бантиш-Каменський // ПУВПІД: Наук. зб. / Під загальною ред. В. Сімовича. – Прага, 1929. – Т. 1. – С. 108.

551. Грушевский М. С. «Историограф Малой России». – Л. 72.

552. Там само. – Л. 71.

553. Дорошенко Д. Дмитро М. Бантиш-Каменський і його «История Малой России». – С. 28.

554. Грушевский М. С. «Историограф Малой России». – Л. 72.

555. Там само. – Л. 133.

556. [Мартос А.] Рец. на кн.: Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. – С. 130 – 138.

557. Грушевский М. С. «Историограф Малой России». – Л. 138.

558. Там само. – Л. 83.

559. Там само. – Л. 85.

560. Там само. – Л. 88.

561. Там само. – Л. 92.

562. Там само. – Л. 94.

563. Там само. – Л. 82.

564. Там само. – Л. 99.

565. Там само. – Л. 98.

566. Див., наприклад: Марченко М. І. Українська історіографія… – К., 1959. – С. 141; Його ж. Українська історіографія від давніх часів до середини ХІХ ст. Посібник для студентів історичних факультетів університетів і педагогічних інститутів (К., 1971. Рукопис з родинного архіву Марченків) / Примітки І. Войцехівської // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. Бібліотека Ейдосу / Гол. ред. В. Смолій, відп. ред. І. Колесник. – К., 2009. – Вип. 3, ч. 2. – С. 246 – 247.

567. Грушевский М. С. «Историограф Малой России». – Л. 110 – 111.

568. Замлинський В. Батько і син Бантиш-Каменські: Сторінки біографій // КСт. – 1994. – № 1. – С. 81.